Хай же ніхто не злякається смерті.
Визволила бо нас Спасова смерть.
Іван Золотоустий
Вселенський собор у Нікеї 325 р. від Різдва Христового ухвалив святкувати Великдень у першу неділю після весняного рівнодення за умови, що цей день не збігається з іудейським песахом. А 26 грудня 1990 р. Верховна Рада тоді ще УРСР визнала неробочими днями Великдень, Різдво і Трійцю.
Хоча Великдень був визнаний не як свято, а лише як «неробочий день», це було на той час неабияким прогресом. Ще напередодні Леонід Кравчук та Іван Плющ підкреслювали, що «постановка питання є передчасною», а коли депутат Андрій Бондарчук збирав підписи під відповідним запитом (бо запит п’ятої частини депутатів автоматично ставить питання в порядок денний), то наразився на відверту брутальність з боку багатьох колег. Хтось з обранців рубав з плеча, що є комуністом і поглядів не міняє, інші казали, що годі вже пиячити, час працювати, а деякі просто «послали» пана Бондарчука куди подалі. Але все ж таки 26 грудня 1990 р. «проти» голосували лише 4 депутати (Див. «ЛіС» №5 за 1991 р., с. 10-12).
Отже, вшосте вже Великдень є червоною датою не лише українського народного, але й державного календаря. Але можна сказати й інакше: всього лише вшосте. Бо мало хто не пам’ятає обов’язкових комсомольських оперзагонів попід храмами, концертів зірок світової естради, які вихилялися на екрані саме тоді, коли священики під «Воскресни, Боже, суди землі» переодягалися з темного у світле вбрання, а також лекцій на кшталт «Великдень і загострення ідеологічної боротьби на сучасному етапі», що їх без упину читали лектори товариства «Знання» весь Страсний тиждень. Наші архіви зберігають звіти партійних секретарів сімдесятирічної давнини про «нейтралізацію попівської агітації у зв’язку з так званим святом Великдень», які дивовижно нагадують реляції римських намісників часів лютого імператора Діоклетіана, що примушували народ публічно ганьбити Христа. А лайливі аргументи «академіка» Ярославського відновлюють у пам’яті викриття «неоковирних казок про воскреслого Бога» консула і ритора Корнелія Фронтона.
Проте «казка» ця пережила і Римську імперію, і Спілку войовничих безвірників.
Але дивна річ: нині, коли жодне більш-менш поважне видання не мине нагоди запропонувати читачеві чергову белетризовану версію Страстей Господніх, коли запрошені до телекоментаторських кабін протоієреї докладно пояснюють нам, під який саме тропар переносять у монастирську трапезну артос, Свято Свят і Торжество Торжеств якось буденнішає. Коли звідусіль лунають розповіді про те, як готувати до свята крашанки і як христосуватися, що їсти у жилний понеділок і чим мести підлогу в чистий четвер, — це мовби розмиває саму сутність Великого Свята. І ті, хто розкошує в безкраїй стилізації «під церковність», хто знає, що таке параеклісіарх, але забуває прості істини Христові, хто воліє втопити живе слово в пишному візантійстві, теж крає те, що є головним у Дні Воскресіння. Бо Великдень — це не крашанки-паски і не стихирі-пісні, а щось набагато більше. Великдень — то величний задум про космічне, виклик неминучому, жахливому у світі. В цьому сенсі Воскресіння є і людською відповіддю на загрозу невідворотного фіналу, на розгубленість і відчай, що охоплює перед усвідомленням марності існування кожного – хоча б раз у житті.
Великдень – це не етнографія, а антропологія. Христос бо врятував людину не тільки — а може, й не стільки — від смерті, але чи не насамперед — від вбогості напівіснування, напівживотіння. «Ніхто з нас не Христос, — писав з гестапівської катівні приречений на смерть Дітрих Бонхоффер, — але якщо ми бажаємо бути християнами, відповідаймо за свої вчинки, діймо у свій час, зустрічаймо небезпеку як вільні люди. Християнин не повинен чекати власних страждань, щоб збудити в собі гаряче співчуття, достатньо страждань його братів, за яких помер Христос».
В одному з атеїстичних словників середини 80-х, якомусь навіть потойбічному для нинішнього сприйняття, натрапляємо на дуже цікаве твердження: «Головним ідеологічним змістом святої Пасхи є ідеї класового миру, всепрощення, всесвітнього християнського братства, що притлумлює класову самосвідомість мас». Дуже добре, що притлумлює «класову свідомість», ще ліпше було б, якби й інші егоїстичні інстинкти людських спільнот відступали перед величчю цього свята. А проте поки що не відступають...
Чи стало нині легше дихати в українських храмах порівняно з минулим Великоднем? Хочеться вірити, що так. Можна було б навести навіть певні цифри на підтвердження цього гранично обережного оптимізму. Скажімо, порушень законодавства про свободу совісті минулого року було зафіксовано менше, ніж року позаминулого, а бойовища за храми начебто відбуваються дещо рідше.
Але паростки надії душить і душить сіро-брудний асфальт ворожнечі. Наче щось темне й каламутне здіймається зсередини і заповнює душі мстивою отрутою. Один архієрей говорить правильні, теплі слова, закликаючи до примирення й злагоди, а трохи згодом благословляє видрук гранично войовничого, навіть ворожого до іновірців катехизису. Інший підписує миролюбний документ — і того ж дня нацьковує парафіян на одновірців, що належать до іншої церковної юрисдикції. Світле й обнадійливе стикається весь час з дивовижними, майже середньовічними реліктами. Але зашкарублість, визивна провінційність, прагнення перетворювати храмовий простір із заповіданого «дому молитви», де дихає Дух, на обгороджене свічками оніміле гетто не втримаються довго. Воскресіння Христове владно нагадує про це щороку в ці Великодні дні. Втім, чому лише в ці дні? Святий Серафим Саровський щодня й без упину виголошував: «Христос воскрес! Христос воскрес!» Бо якщо це колись сталося, то вже назавжди. А конкретна дата, юліанський чи григоріанський календар — то не суттєво. Так собі, метафізика.
Людина і світ. — 1996. — №4. — С. 2-4