Протягом останніх шести з половиною років владика Борис був єпархом Паризької єпархії святого Володимира, служачи українцям греко-католикам у Франції, Бельгії, Нідерландах, Люксембурзі та Швейцарії. Ми попросили владику поділитися своїми першими реакціями на новину про номінацію, підсумувати роки служіння в Західній Європі та розповісти про плани та мрії щодо нового служіння.
Протягом останніх шести з половиною років владика Борис був єпархом Паризької єпархії святого Володимира, служачи українцям греко-католикам у Франції, Бельгії, Нідерландах, Люксембурзі та Швейцарії. Ми попросили владику поділитися своїми першими реакціями на новину про номінацію, підсумувати роки служіння в Західній Європі та розповісти про плани та мрії щодо нового служіння.
Якою була Ваша реакція на новину про рішення Синоду і Святішого Отця, щоб призначити Вас митрополитом Філадельфійським?
Дозвольте бути цілковито щирим. Це призначення і все, що воно передбачає, спонукає до глибокої призадуми та викликає велику кількість різноманітних почуттів. Найпершим є почуття вдячності, насамперед Богові.
У міру мого як, сподіваюся, зростаю як людська особа, мене все більше захоплює і притягає глибина Таїнства нашого Бога, сущого у Трьох Особах. Це може прозвучати надто сміливо, але я бажаю бути в присутності Бога-Отця, Сина і Святого Духа... В осерді моєї віри є те, що Син зійшов до людства, що є водночас величним і слабким, щоб бути з нами, навіть у нашій смерті, щоб привести нас до Отця. Страсті і Воскресіння Ісуса Христа та наше відкуплення у Ньому мене надихає і захоплює ще більше... Супровід і утішення Святого Духа дають мені надію та радість. Глибоко відчуваю заступництво Матері Божої та солідарність спільноти святих, зокрема мучеників. Життя в Господі, який служив і страждав, закликає мене співстраждати і радісно служити тим, до кого я покликаний. Мене переповнює прагнення всеціло віддавати своє життя Богові і ділитися Його любов‘ю і дружбою з іншими.
Вдячний Святішому Отцеві папі Франциску, Главі і Отцеві Української Греко-Католицької Церкви Блаженнішому Святославові та Синодові єпископів за їхню довіру та благословення. Відчуваю правдиве умиротворення. Як християнин і священик приймаю Божу волю висловлену голосом Церкви, чесно зізнаюся, що у цьому випадку ні не прагнув, ні не опирався призначенню, а прийняв його.
Зберігаю внутрішній спокій, незважаючи на те, що переповнюють сильні почуття та емоції. Митрополит-емерит Стефан Сорока приймав мене у Філадельфійській архиєпархії багато разів. Саме він дав мені безцінну пораду, коли я починав своє душпастирську працю в Парижі: пріоритетом є люди і служіння, а не майно чи будинки. Владика Андрій Рабій, діяльний і активний Апостольський Адміністратор, фахово і турботливо супроводжував мене додому. Інші єпископи митрополії протягом цих днів митрополії по-братньому підтримували мене. З нетерпінням очікую зустрічі з ними та з духовенством, монашеством і вірними архиєпархії.
Залишатиму служіння в Паризькій єпархії з почуттями радості, вдячності, але також і смутку: дякую за чудових священиків, монахів і монахинь та мирян, якими Господь благословив мене у цих п‘яти країнах, радію безліччю дарів, які ми отримали, зокрема духовною і душпастирською зрілістю духовенства, єдністю вірних та автентичною соборністю, яку нам вдалося розвинути і досвідчити. Ми уважно прислухалися до заклику папи Франциска і припадали до джерел християнського сходу. Протягом минулих чотирьох років ми провели вісім єпархіальних соборів, які стали ефективним засобом плекання єдності, віри і любові. Мушу зізнатися, що це не було просто, зважаючи на відстані та різномаїття. Господь допоміг нам жити у любові та взаємній повазі. Служіння в Франції, Швейцарії та країнах Бенілюксу для мене не було титулом чи роботою. Це було життя у сопричасті з Богом і Його людом. Ніхто не може просто так відійти від цього досвіду...
Ми жили у стосунках. Жили доволі скромно у непростих соціальних та економічних обставинах. Вже більше п‘яти років триває війна в Україні. Більшість наших вірних в Паризькій єпархії нелегальні мігранти та біженці. Майже всі ми, зокрема це стосується мене особисто, намагалися вивчити одну або й більше з шести офіційних мов цих трьох монархій і двох республік. Франція, Швейцарія та країни Бенілюксу є одними з найсекуляризованіших на планеті. Ми разом молилися і працювали, щоб віднайти та зберегти наш курс у цих непередбачуваних та небезпечних водах. Ми були разом у жертві і служінні. Наша єпархія стала скромним, однак автентичним та сповненим віри куточком Царства Божого, у якому живемо і на яке чекаємо.
Я ніколи не забуду всього спільно пережитого. Сумуватиму за енергією і життєдайністю Паризької єпархії, відданістю нашої невеличкої команди і любов‘ю, яку постійно відчував від людей. Духовенство і вірні були просто фантастичними. Вони стали моїми вчителями. Глибоко вдячним єпископським конференціям західної Європи, благодійним організаціям та фундаціям, які підтримували наше служіння, і незліченним благодійникам, що допомагали нам рости. Відчуття вдячності за цих шість з половиною років переповнює моє серце.
Водночас, призначення до Філадельфії - це повернення додому. Моя українсько-американська родина і Церква в США дали мені життя тілесно і духовно. Я народився в Сиракузах, штат Нью-Йорк. Там, у церкві святого Івана Хрестителя на Tompkins Street пірнув у хрещальні води. Там Господь покликав мене до священства. Десять років перед тим американська земля щедро прийняла моїх батьків, які прибули туди без копійки за душею, тікаючи від комуністичного переслідування в повоєнній радянській Україні. Америка дала їм новий старт, забезпечивши свободу і гідність. Такою є особиста історія багатьох вірних Філадельфійської архиєпархії. Там живе мій брат і решта членів родини, там спочивають мої батьки. Америка подарувала мені безпечне дитинство, католицьку школу і університетську освіту. Сполучені Штати Америки - це надзвичайна, якщо навіть не сказати бездоганна, соціо-політична модель, яку неможливо уявити без біблійних принципів та інтуїцій. Це країна, яка все ще декларує, що довіряє Богові.
Проживши 30 років дорослого життя в Європі, з нетерпінням чекаю можливості по-новому пізнавати Сполучені Штати і Церкву в Америці. Глибоко поважаю те, що Церква робила для служіння поколінням мігрантів та знедолених. Інтелектуальний розвиток Церкви в США став важливим здобутком для Вселенської Церкви. Вірю, що в час великих викликів, який водночас є моментом очищення, Церква покликана до нового духовного і морального свідчення, сміливого голошення Доброї Новини. Цього можна досягти через навернення і служіння. У час глибинних поділів, агресії, страху та навіть згіршення, Господь явить свою милість. У цьому є особливе покликання Української Католицької Церкви в США, яке вона розвиває вже півтора століття і яке треба творчо і критично переосмислити для людей теперішнього і майбутнього
Під час Вашої інтронізації в Соборі Паризької Богоматері 2 грудня 2012 року Ви закликали духовенство і вірних Паризької єпархії йти разом «від слави до слави». Яким було це паломництво? Що сталося протягом цих шести років?
Наше паломництво «від слави до слави» (2 Кор. 3:18) в Паризькій єпархії варто розуміти у духовному вимірі, зокрема й тому, що наші матеріальні добра були надзвичайно скромними. Правду кажучи, ми були досить бідні, якщо не злиденні. Єпархіальні будинки потребували ремонту, деякі взагалі закрили. Очевидно, що нашою «славою» не могли бути великі проекти та ініціативи. Жити довелося просто. І це виявилося благословенням. Ми зосередилися на основному: Слово Боже, літургія і молитва, плекання довіри, гоєння ран, заохочення мирян брати відповідальність за церковні справи. Слідуючи за настановами Святішого Отця, ми глибоко пережили Рік Божого Милосердя, усвідомлюючи Боже милосердя щодо нас і наш обов’язок милосердя до інших. Ми паломничали від слави одного свята і таїнства до іншого, від однієї правдивої зустрічі до наступної. Ми навчилися щиро служити літургії, молитися і співати разом, дотримуючись таїнственної символіки та хореографії, що її вимагає візантійсько-українська традиція. Точкою відліку стала Христова любов, на острів якої ми будували дружбу, солідарність та плідну співпрацю. Через жертву та втрачання себе ми входили у Пасхальне Таїнство, заглиблювалися в життя у Христі. Ми слухали і говорили від серця до серця. Саме там перебуває Господь і там Він приготував місце для Його слави - у наших душах і серцях, у нашій свободі, у нашій гідності і здатності давати життя. Ми також багато сміялися – разом, з себе, по-доброму одне з одного.
Паризька єпархія все-таки розпочала нові проекти. Чи вони продовжуватимуться і як розвиватимуться?
Сьогодні я з смиренням думаю про те, чого ми не досягли або що ще треба зробити. Однак, також правда, що Господи благословив багато наших ініціатив. Єпархія відкрила нові парафії і місії. Спочатку було їх 20, тепер - 44. Кількість священиків зросла більше, ніж вдвічі - з 9 до 23. Утворені канонічні структури та адміністрація. Ми реформували асоціації, що існували досі та узгодили їхню діяльність законодавчо. Створені та ефективно працюють пресвітерська та економічна ради, шість єпархіальних комісій, центр комунікації. Донори з багатьох країн щедро відгукнулися на наші ініціативи У проводі єпархії важливу роль отримали миряни. Єпархія придбала церкву, яку вже більше 200 років не використовували для молитви і започаткувала «Культурний центр Анни Київської», названий на честь Київської князівни, яка в XI столітті стала королевою Франції. За участі майже сотні священиків, мирян, зовнішніх консультантів та богословів ми розробили п’ятирічний душпастирський план. Єпархіальна команда сформулювала візію відродження паломницького центру в Люрді. Вдалося оживити деякі покинуті проекти єпархії, наприклад повільно повертається до життя молодіжний центр в Ельзасі, створений отцем Павло Когутом. Для мене цей проект особливий ще й тому, що молодим римським семінаристом я одного літа був там волонтером.
Ми підтримували міжнародні академічні конференції та публікували книги різними мовами про нашу Церкву. Досить поважну кількість фільмів та телевізійних програм французькою та українською про діяльність єпархії побачили глядачі у різних країнах. У співпраці з Українським католицьким університетом у Львові, миряни провели одне з найперших глибинних соціологічних опитувань, що досліджує питання нової української міграції «Виклики сучасної міграції: українська спільнота в Парижі».
Однак найважливішим «проектом» було плекання атмосфери любові і життя у сопричасті, церковної єдності духовенства, монашества і вірних, при відкритості до тих, хто перебуває за межами Церкви.
Наші надії та духовні прагнення видавалися фантастикою. Однак шлях віри полягає у переконанні, що Господь хоче, щоб ми жили у Його Царстві. Багато вдалося досягти завдяки тому, що ми разом вірили у Божу присутність серед нас.
Міцність єпархіальних проектів ґрунтується на цій вірі. Сім років тому я вже пройшов через відхід від доводі амбітного духовного починання, коли покинув посаду ректора в Українському католицькому університеті, щоб переїхати до Парижа. Були побоювання, що це може бути загрозою для деяких аспектів життя університету. Насправді ж сталося зворотне: як тільки я став єпископом в Парижі, університет безпрецедентно виріс. Сподіваюся, що саме так буде з Паризькою єпархією. (зі сміхом)
Найважливіше - це продовжувати чуваки над духом відповідальності, взаємної довіри та відкритості у духовному житті, управлінні і служінні. Важливо говорити правдиво, але лагідно та милосердно. У єпархії, яка простягається на майже 2000 кілометрів з півночі на південь і з заходу на схід та складається з невеличких розкиданих місій, духовна єдність є основою життєздатності. Тому ми намагалися зустрічатися якомога частіше: духовенство і мирянські лідери з п’яти країн проводили зустрічі мало не щомісяця. Крім того як я згадував раніше, ми провели вісім єпархіальних соборів за чотири роки. Ці собори перестали сприйматися як особливі нагоди, а стали звичним майданчиком для прийняття рішень та управління. Священики і миряни, а серед них багато молоді, вчилися пізнавати Божу волю і розділяти відповідальність з єпископом. Переконаний, що ця практика, яка тепер вкорінилася в корпоративну культуру єпархії, не буде втрачена. І сподіваюся, що соборність буде методологією життя Філадельфійської архиєпархії та нашої Церкви у всьому світі. Цю ж модальність безнастанно підтримує папа Франциск.
Чого Ви боїтеся найбільше? Яка Ваша найглибша турбота?
На загал, я намагаюся не піддаватися страхам, за винятком здорового трепету перед Богом. Страх є поганим порадником. Він або паралізує, або породжує агресію. У Церкві мусимо завжди остерігатися двох базових і взаємно зв’язаних небезпек - втрати віри і згасання молитви. Без віри ми не можемо жити в Церкві, без молитви неможливо розвивати стосунки з Богом. Тоді все розсипається. Намагаюся бути пильним, щоб дрібні пороки не ставали причиною грандіозних проблем: заздрість серед священиків і мирян, нетерпеливість та самореклама талановитих людей, розгнуздані пристрасті, особливо гнів, риторика самолюбування, поділи та творення ворожих груп серед вірних. Папа Франциск часто піднімає ці питання. Вони можуть з‘явитися будь-де. Ігнорування реальних проблем мене також турбує. Все це інструменти, якими нечистий підважує будівництво Царства Небесного. Однак, моя довіра до Бога і до ближніх по обидва боки океану набагато більша, ніж страхи.
Владика Гліб Лончина, правлячий єпископ Лондонської єпархії для Великобританії та Ірландії відтепер стає Апостольським Адміністратором Паризької. Як би Ви його представили вірним?
Щасливий, що Святіший Отець призначив саме владику Гліба Лончину, єпарха Лондонського, Апостольським Адміністратором Паризької єпархії, доки не буде обраний новий єпископ. Владика Гліб є представником монашества та людиною Божого Слова. Він досвідчений служитель і дослідник літургії, затребуваний реколектант та людина широкої культури. Як обдарований музикант, чудового говорить багатьма мовами, включно з французькою. Владика Гліб чіткий у доктрині і щедрий у милосерді. І що найважливіше, він знає нашу єпархію надзвичайно добре - протягом останніх років владика регулярно відвідував нас, співслужив з нами і навчав нас. Він особисто знає священиків та їхні родини, а вони знають його. Владика Гліб завжди приносить радість нашим вірним. Сподіваюся, що з його появою мене не забудуть надто швидко (сміється).
З яким настроєм Ви починаєте нове служіння?
Я починаю з надією. На початку намагатимуся багато слухати і вчитися, щоб ставати братом, батьком і душпастирем для священиків і вірних. Важливо молитися та продумувати як розвивати майбутню візію Філадельфійської архиєпархії, як співпрацювати з іншими єпархіями митрополії та іншими східними католиками, римо-католицькими та православними єпископами, священиками та вірними. Сподіваюся, що ми можемо зробити крок вперед у пошуку екуменічної співпраці з протестантськими сусідами, міжрелігійної, міжетнічної і міжрасової гармонії. Ми триматимемо близько біля серця потреби бідних і маргіналізованих. Наприклад в Українському католицькому університеті присутність розумово неповносправних осіб стала центральною для розуміння нашої педагогіки та місії. Вірю, що ми маємо слухати одне одного і говорити від серця до серця. Бідні можуть допомогти нам бачити Бога, тому що Ісус є бідним у цьому світі. Сподіваюся, що провадитиму, слухаючи Господа і ближніх. Станом на сьогодні для мене найважливіше добре слухати і чути, щоб не творити передчасно стратегій та планів, що будуть лише плодом моєї уяви.
Ви народилися в США, але 30 років дорослого життя провели в Європі. Якою Вам видається Америка сьогодні? Які потреби є в українців різних хвиль міграції?
Країни і культури можуть бути різними, але духовне ДНК всіх людей однакове. Протягом життя мав нагоду жити чи служити у більше десяти країн. Останніми роками часом перетинав державні кордони двічі на тиждень.
З огляду на те, що моя блаженної пам`яті мама, яка померла минулого червня, мешкала сама в Сиракузах і потребувала підтримки, я приїжджав до неї 3-4 рази на рік. Я спостерігав як поглиблюються поділи в американському суспільстві, зростає поверховість морального дискурсу, соціальних медіа та віртуальність міжособистісних стосунків. Ми стаємо залежними від стимулів - гастрономічних, хімічних, інформаційних, чуттєвих. З такими ж викликами зустрічаються і західна, і східна Європа. Вони ж стосуються українських мігрантів різних хвиль. У XXI столітті ми покликані починати заново, йти глибше, до суті речей, слідуючи за Христовим «Виплинь на глибину». Святий папа Іван Павло ІІ називав це «новою євангелізацією». У цьому світі найглибшим є людське серце. Ми мусимо прислухатися до його биття і його прагнень, а людське серце має зрозуміти своє правдиве покликання. Саме там промовляє Господь. Це моє найперше завдання як новопризначеного архиєпископа - слухати уважно, вдумливо і молитовно.
Чи Ви відчуваєте, що повертаєтеся додому?
Так, з огляду на причини, які я вже назвав та з інших мотивів. Після десятиліть мандрівного життя, поняття дому для мене перестало бути географічним. Для мене дім там, де можу жити у добрих стосунках, що відображають наші стосунки з Богом. Так, я повертаюся додому, але не лише через мою особисту історію, а тому, що добрі Божі люди мешкають в Америці, в нашій Церкві та поза нею.
Після того як стали публічно відомими скандали в Пенсильванії, Католицька Церква в США переживає важкі часи. Тепер будучи членом американського католицького єпископату, як Ви прийматимете цей виклик?
Сексуальне насилля щодо молодих людей чи будь-якої людини, в Церкві чи поза нею, є великим згіршенням нашого часу. Страждання жертв є невимовним. Це глибока духовна криза. В її суті є відсутність чесноти. Ми потребуємо навернення, повернення до джерел. В Церкві багато робиться, щоб почати адекватно реагувати і долати цю кризу. Однак, очевидно, що ще багато незробленого. Подивляю відданість тих, хто прямо заангажований у ці справи. Наскільки я розумію в сучасній Америці Церква є найбезпечнішим місцем для молоді. Однак, ще багато треба зробити, щоб загоїти рани минулого, почути жертв, які мовчали десятиліттями. Вірю, що Церква очиститься і зможе знову бути лідером у боротьбі за гідність і безпеку усіх людей від зачаття до природної смерті.
Ми мусимо прийняти правду зі смиренням, визнаючи та спокутуючи власні гріхи. Коли перестати боятися, надія повертається. Кілька тижнів тому ми в Паризькій єпархії глибоко пережили семінар про сексуальне насилля в Церкві та поза нею і пошуки адекватної відповіді, який прочитав о. Ганс Цолльнер, ТІ. Отець Ганс є одним з організаторів конференції про сексуальне насилля, яку у цих днях скликає папа Франциск в Римі. Історії та статистика жертв, які він озвучив, просто огидні. Однак усвідомлення правди дає надію. Якщо ми живемо в ілюзіях, то приречені на неспокій. Ми розуміємо, що це фейк і рано чи пізно нас викриють. Зараз Церква позбавляється ілюзій. Це болісний процес, але зрештою правда породить надію.
Я приходжу як той, хто потребує слухати і вчитися. Сподіваюся, що кожен з нас може долучитися до справи викорінення насилля та надужиття. Бог нас сотворив у свободі і закликає жити нею вповні, що завжди передбачає відповідальність. Ті структури, що не підтримують Богом даної свободи і гідності, не триватимуть довго, навіть якщо це стосується церковних структур. Нічого страшного, якщо вони зникнуть. Щось мусить відпасти і розсипатися. Таке вже було у минулому: Римська імперія та інші сучасні колоніальні імперії впали. Церква зникала у одному кінці світу і розквітала у іншому. Це Господня Церква, і Він її провадитиме, якщо ми не заважатимемо.
Якщо ми маємо віру, то у нас немає вибору, лише приймати, що Божі плани для Церкви перевищують людську уяву. Що Він могутньою рукою може визволити свій люд і відбудувати свою Церкву. Для мене особисто це не богословська теорія чи побожна мрія - я досвідчив це у своєму житті і в історії моєі Церкви.
У другій половині XX століття Українська Греко-Католицька Церква як публічна, легальна, видима інституція була знищена. Після двох поколінь безперервного переслідування з 1945 до 1989 року здавалося, що їй судилося зникнути. Однак після невимовного приниження мученики та ісповідники, що зі смиренням прийняли Божий провід, вивели Церкву з катакомб до нового життя. Вогонь переслідувань випалив штучні і навіть шкідливі аспекти церковного життя та загартував віру малого стада. Ця невеличка групка свідків була покликана привести до віри мільйони. Зараз в Україні, наша Церква, що налічує 4-5 мільйонів, має 800 семінаристів. Війна та переслідування зменшили кількість священиків з 3000 у 1939 до 300 священиків старшого віку в 1989, однак сьогодні знову є 3000 священиків в Україні та з України, і багато з них щедро служать в Паризькій єпархії та в США.
Як спеціаліст з церковної історії та душпастир, у цій історії спасіння Української Греко-Католицької Церкви я знаходжу розраду і натхнення. Лише автентичність молитви і літургії, віддане служіння та смирення дозволяють переконливо жити Євангелієм у сучасному суспільстві, особливо, коли Церква переживає труднощі. Правдива віра, надія і любов перемагають навіть у надскладних обставинах. Ці три великі речі, про які писав святий апостол Павло, дарують мир і радість. З Божою допомогою я сподіваюся свідчити про подвиг наших отців і матерів у вірі в Філадельфії та в архиєпархії. Силою Божою вони витримали і духовно та морально перемогли. Ми теж зможемо.