У Львівській духовній семінарії Святого Духа 11 березня відбулася презентація книжки “Я піду туди, куди ніхто не хоче. Причинки до новітньої історії УГКЦ: капеланство у в’язницях”. Унікальність цього видання полягає в тому, що воно робить історичний екскурс в часи переслідування УГКЦ, коли священики були змушені перебувати разом з в’язнями і водночас служити їм, а також передає досвід служіння теперішніх в’язничних капеланів.
Ідея книжки належить о. Костянтину Пантелею, котрий з 2006 по 2024 р. очолював Відділ пенітенціарного душпастирства УГКЦ, а нині виконує служіння військового капелана. Він же написав і один з розділів “Я піду туди, куди ніхто не хоче”. Два інші підготували о. Олег Нестор, теперішній очільник Відділу, та о. Роман Гаранджа, дослідник історії Церкви.
Віце-ректор ЛДС о. Михайло Лесів, який модерував презентацію видання, запропонував поговорити не так про зміст книжки, як про служіння капелана у в’язниці.
Отець Олег Нестор розповів, що коли ще був семінаристом, то відгукнувся на пропозицію одного священика заспівати Божественну Літургію у в’язниці. “Я поїхав, мені сподобалось, і я захотів там бути”. За словами капелана, він побачив у в’язниці пануючу атмосферу злоби та агресії, проте і людей, серед яких по-особливому перебуває Бог.
Відповідаючи на запитання, що таке сучасна в’язниця, о. Олег наголосив, що “це не просто стіни, колючий дріт, а насамперед люди”. Він звернув увагу на важливості особистого сприйняття в’язниці людиною. Розмовляючи з тими, хто щойно туди потрапив, він намагається переконати їх, що, не зважаючи ні на що, життя продовжується. Людина отримує нагоду й час, щоб стати кращою, переосмислити своє життя і помилки. Багато ув’язнених читають книжки під час відбування терміну, навіть пишуть наукові праці. Натомість, як зазначив капелан, багато людей за стінами в’язниці мають її всередині, коли себе обмежують, зупиняються і нікуди не рухаються.
На початку свого служіння о. Олег Нестор зіштовхувався з нерозумінням працівників виправного закладу та їхнім запитанням: “Навіщо ви до них ходите?” Пізніше, під час пандемії ковіду, священик сам одягнув форму працівника, обійнявши посаду психолога, оскільки це була єдина нагода приходити до ув’язнених. Тоді він по-іншому став дивитися на охорону в’язниці — як на нормальних людей, котрі виконують свою роботу, і завдяки їм ми спимо спокійно. А в’язням, котрі дорікали йому за носіння форми (тоді ще піксельної), він нагадував, що це — не ганьба, а честь, адже в такій самій формі військові проливають свою кров. “Не важливо, в якій ти формі ходиш — зеківській робі чи формі ДКВС, головне, будь людиною”, — завершив свою розповідь о. Олег.
Інший співавтор книжки, о. Роман Гаранджа, згадав про 80-у річницю спроби ліквідації УГКЦ радянською владою та про особливу сторінку історії в’язничного капеланства в Україні. Коли греко-католицьких єпископів і священиків масово ув’язнювали, то вони ставали фактично капеланами, адже опинялися серед в’язнів і служили їм.
За словами о. Романа, духовенство допомагало відновити людську подобу в місцях, де ця подоба втрачалася. Вони були тими, що несли більший хрест, адже часто наражалися на утиски і з боку наглядачів, і з боку ув’язнених. Пізніше на спецпоселення до них приїжджала сім’я, і священик переживав ще й за її безпеку.
На запитання про прояви людяності щодо ув’язненого духовенства в ті часи, історик запевнив, що такі безперечно були. Не всі учасники каральних акцій суворо дотримувалися інструкцій щодо них. Бувало, під час затримання священику давали більше належного часу на збір чи підказували, які речі богослужбового вжитку йому варто взяти з собою. А у місцях ув’язнення подекуди наглядачі просто закривали очі на заборонені дії — розмови, спів, сповіді.
Отець Олег Нестор у свою чергу заглибився у давнішу історію в’язничного капеланства, припускаючи, що воно може бути найдавнішим з усіх видів капеланства. Він пригадав, що ще Ісус Христос закликає особливо опікуватися тими, хто у тюрмі. А в часи імператора Костянтина Великого духовенство Римської імперії мало обов’язок двічі на тиждень відвідувати в’язнів.
Капелан також поділився кількома історіями, як Бог через священика, присутнього у виправному закладі, допомагав людям перемінюватися. Він зізнався, що йшов без надії чимось зарадити до наркомана, котрого доставили в стані так званої “відміни”. Маючи в кишені томик Нового Завіту, о. Олегу не залишалося нічого іншого, як простягнути його ув’язненому. Через кілька років священик зустрів цього чоловіка в нормальному стані, і той каже йому: “Біблія, яку ви дали, мене врятувала”.
Іншого разу о. Олег наштовхнувся на сильний спротив з боку в’язня. Однак потім той же чоловік прийшов до каплиці і почав ремствувати: “У мене в родині всі похворіли, моя справа просувається погано, і я сидітиму довго. Зробіть щось”. Залишалося хіба що молитися. За якийсь час ув’язнений прийшов до о. Олега і каже, що справи йдуть на краще. Ще й висловив здивування: “Як Бог мене, негідника, слухає?”
Справді, до в’язниці часто потрапляють, втративши гідність. Тож постає питання: чи варто служити таким особам? Отець Олег Нестор запевнив, однозначно так. “Служіння — те, що ми сіємо зерно. Воно через день не проростає. Ісус теж кликав “цікавих” людей: митника, який співпрацював з окупаційною владою, жінку біля криниці… Не завжди людина заслуговує на допомогу, але вона її потребує”.
##DONATE_TEXT_BLOCK##