В Україні відроджується стародавня традиція – люди на власні кошти споруджують храми, ставлять каплиці, хрести. Не для передвиборчого «піару» і не для того, щоб похизуватись перед громадою. А тому, що душа просить реальних справ для Бога і людей.
Така маленька церковка збудована на території готелю «Сідус» (с.м.т. Східниця). Про коротку історію цієї церкву розповідають власники готелю, Наталя і Григорій Мацієвські.
Пані Наталя. Минулого року ми були в Унівській прощі. Владика Йосип (Мілян), УГКЦ, підказав нам ідею — побудувати каплицю. Ось так ми і вирішили побудувати каплицю або, якщо вистачить сил і коштів, церковку. І вдалось. Церква названа в честь святого Володимира, присвячена пам’яті нашого сина.Він загинув у 1993 році.
Пан Григорій. Якось напрочуд легко і швидко будувалась наша церковка. Почали будувати в листопаді 2010 року, а вже у квітні 2011 вона стояла.
Кажу майстрам: «Який план у вас або креслення?» А вони мені відповідають: «Дерево саме покаже!» і щось будують-будують. Дивлюсь – файно виходить. Як у карпатських селах оті стародавні церковки. На освячення церкви приїхав владика Йосип (Мілян), який подав нам цю ідею. Освятили – і стали приходити до нашого маленького храму відпочиваючі.
28 липня 2012 року в нас була вже друга річниця. Владика Венедикт був у нас у цей день. Вже другий рік до нас приїжджають монахи, священики. Як правило, більше з Яремчі, з Дори. Але приїжджають і зі Львова, з Києва. А в цьому році була велика служба.
Було немало випадків, що люди, які ніколи не ходили до церкви, тут у нас, в Східниці, навертаються до Бога. Йдуть до нашої церкви і моляться. Не дивлячись на конфесії. Конфесії мене зовсім не хвилюють. Чому я маю питати людину, якої вона конфесії? Людина приходить, запалить свічечку і молиться.
Цікаво спостерігати за людьми, якіприїжджають зі сходу України. Вони, як губки вбирають все, що стосується Бога. І вони розкривають для себе Божу справу тут у нас.
Я розумію, що недарма ми живемо тут на світі. І я, і моя сім’я, ми дуже любимо нашу церкву. То є для нас така душевна відрада.
Пан Григорій. До нас приїжджають священики, монахи, монахині, правлять службу. Люди йдуть, слухають, приходять до віри.
Пані Наталя. Я намагаюсь зберегти старовинні традиції. Ось святкуємо Спаса. Так ми яблука посвятимо і наших відпочиваючих пригощаємо, медом свяченим також. Дуже добре у нас на Різдво. У нас, на західній Україні, збереглися звичаї і традиції, вертеп, колядки, все інше. А на Великдень також ми йдемо святимо паски. До речі, паски я печу сама, навіть нашим кухарям не довіряю. Важко, в три заміси, але роблю так, як моя мама, бабця. Але то є дуже приємна річ – даєш людині пасочку, освячену в церкві. А вона, може, вперше бачить, що паски вдома печуть. І як печуть? Певно, що з любов’ю і молитвами.
У церкві святого Володимира зберігається красива, велика книга для того, щоб усі бажаючі залишили надписи. А перші сторінки книги заповнені подяками всім тим, хто будував, оздоблював церкву, жертвував кошти, малював ікони, вишивав рушники. Всім тим, хто своєю працею показує людям дорогу до Бога.