Настоятель і будівничий Української греко-католицької церкви Всіх святих українського народу у м. Сторожинець о. Іван Гопко є військовим капеланом з 10-річним «стажем». Бо від початку вторгнення росіян на українську землю, з 2014 року, він поєднує священниче служіння та волонтерську і капеланську діяльність.
Джерело: БукІнфо
Олеся Косташек
Отець Іван - колишній майданівець, який брав участь у буремних подіях Революції Гідності, під час яких був поранений, а його камилавка (священичий головний убір) - прострелена. Але це не зламало священика. З перших днів російсько-української війни, яку в той час називали АТО, о. Іван організовує на Сторожинечччині активну волонтерську діяльність і починає їздити у «найгарячіші точки» з гуманітарною та духовною допомогою для наших захисників. А з 1 квітня цього року він офіційно є військовим капеланом і закріплений до 107 бригади Чернівецької тероборони.
- На Західне регіональне управління ЗСУ закріплені 6 священиків-капеланів Української греко-католицької церкви, - розповідає о. Іван Гопко. - За Чернівецькою теробороною - я, а за новоселицьким батальйоном тероборони, наскільки мені відомо, - ще один зі священиків ПЦУ… Нині ми знаходимося на державному кордоні з московією на Харківщині. А свого часу дислокувалися біля кордону з Білоруссю на Волині та на Покровському напрямку. Біля Покровська, де було «найгарячіше», наша бригада боронила Україну два місяці…
- На Покровському напрямку Ви з побратимами саме потрапили в епіцентр бойових дій?
- По ходу, так. Але від нового року там весь час проходять активні бої. Порівняно з цим напрямком, на Харківщині спокійніше. Є небезпека від прильотів дронів, КАБів… Але там - неактивна фаза війни. Бойові дії наразі ведуться поблизу Купʼянська та Вовчанська, а ми дислокуємося посередині. Та територія на початку повномасштабної війни була окупована московитами. Але потім її звільнили ЗСУ і утримують до нині.
- Що входить у Ваші функції як військового капелана?
- Найперше - то є праця з людьми. Також мені дають по 10-15 хвилин під час загальної батальйонної наради для молитви, читання Євангелія та Псалмів, коротенької науки. Звичайно, капелан не має можливості збирати багато військових для проведення Літургії, бо це несе велику загрозу для їхнього життя. Над головами постійно літає чимало розвідувальних ворожих дронів. Нас навіть зобовʼязують ходити у цивільному одязі, щоб не нести небезпеку бійцям.
Також дуже часто доводиться виконувати невластиві капелану функції - індивідуальні бесіди з підняття бойового духу, розмови у ролі психолога, лікаря, а іноді - і юриста (відстоювання їхніх інтересів перед командуванням).
- Як часто військові приходять до Сповіді, щоб полегшити свій тягар?
- Правду кажучи, не дуже часто. Але як ідуть «на нуль», то всі просять: «Отче, моліться!». Можливо, і через те, що до сповіді треба духовно підготуватися. А всіх покласти на коліна і зробити загальну сповідь, як на мене, - це не вихід з ситуації. Людина має прийти з самоусвідомленням, що вона хоче покаятися перед Богом за ті чи інші вчинки.
Також проблема є в тому, що бійці думають, що капелан - це ще один офіцер. У військових довіру треба заслужити. Коли це трапиться, вони відкриються перед тобою повністю. Якщо не заслужиш, то не буде щирого відвертого спілкування. Адже капелан є штабним працівником, я, для прикладу, маю звання офіцера. І важливо тримати дистанцію, відсторонення від командування, щоб тебе не сприймали бійці, як ще одного начальника.
Ти маєш для них бути своїм. Щоб вони довіряли тобі, були впевнені, що ти не передаш якісь їхні слова вищому керівництву. Тож іноді спілкуємося з військовими за кавою, у неформальній атмосфері, щоб «наблизити» їх до себе.
Треба дотримуватися дуже тонкої межі - співпраці з командиром і бійцем, бо від цього дуже багато залежить. Чув, що іноді командири підрозділів або ж різні спеціальні служби вимагають від священиків інформацію. На жаль, такі моменти в українському війську досі є. А іноді віддають наказ священику: «Підготуй бійців до бою». Але я можу хіба що разом помолитися, поблагословити бійців, провести чин миропомазання та освятити їх освяченою водою. Це є духовна підготовка до бою. Але не можу налаштувати їх на кровожерливу помсту, розпалювати ненависть та агресію проти ворога.
Багато хто з командирів підрозділів не розуміє, що капелан не є замполітом чи його помічником, і що його функції відрізняються.
Насправді, це зовсім не дивно, адже люди вперше за свою військову карʼєру налагоджують співпрацю зі священиками. Це зустріч двох світів: духовного та армії. І не завжди проходить все гладко. Адже церква прагне спокою, миру і статичності. Армія цього не має. А особливо на війні - не може бути ні миру, ні спокою, ні постійності. Тому часто доводиться працювати з кожним бійцем індивідуально, один на один.
- З якими проблемами стикаються капелани під час служби?
- З бюрократичними моментами. Для прикладу, нещодавно брав участь у Всеукраїнській прощі капеланів, учасниками якої були і штатні капелани, і добровольці, і ті, що уклали контракт зі ЗСУ, з усієї України. Щоб взяти участь у ній, треба було отримати багато погоджень і дозволів, оформити чимало документації… Також для мене як для священика є потреба у більш частішому відлученні від підрозділу, бо капелан має забезпечити сам все своє служіння. По-перше, він має мати все для Літургії: ризи, літургійний посуд, кропило, кадило, требники, просфору та вино, вугілля, ладан, різне церковне начиння. Також священик має облаштувати собі місце для того, щоб відправити Службу, Акафіст чи Молебень.
- Навіть без участі бійців Ви проводите Літургію у зоні бойових дій, так?
- Так. Не лише по неділях та у церковні свята, але кожного дня, якщо є така можливість. Її відвідували навіть мешканці села, в якому наш підрозділ дислокувався. Службу проводив у місцевій каплиці, яку колись звели жертводавці. І люди досить приязно до нас ставилися. Хоч, ясна річ, вони не були греко-католицького віросповідання.
- Місцеві жителі також приступають до сповіді у Вас?
- Чесно кажучи, їх треба було, для початку, навчити хреститися, бо багато хто і це не вмів. Також зі мною вчили, як треба по-християнськи вітатися. Щоправда, люди у селі на Харківщині, де ми нині служимо, є досить патріотично налаштовані (крім окремих винятків, звісно). Вони 7 чи 8 місяців були в окупації (перед контрнаступом ЗСУ на Харківщині), через що так не люблять москалів.
Місцеві мешканці рідко згадують про окупацію, їхні утиски з боку московитів. Знаю лише, що «підвали для катувань» там були хіба для проукраїнських активістів, майданівців або тих, чиї родичі служили під час АТО або нині в ЗСУ. Також москалі дуже мародерили в селі: брали усе, «що не так лежало», включаючи навіть пісок і щебінь, щоб в майбутньому перепродати.
- А на яких позиціях, відносно до «нуля», перебувають священики-капелани?
- По-різному. Зараз для нашого підрозділу «нуль» - це є кордон з московією. Переважно, здійснюємо капеланське служіння на рубежах, де є тилове забезпечення батальйону, максимум, на другій лінії оборони. Якщо капелан бригадний, то він може їздити по підрозділах. Також, якщо нема активних обстрілів і якихось надзвичайних ситуацій, може приїхати до ротного опорного пункту, щоб, для прикладу, супроводжувати з евакуацією важкопораненого бійця, який хоче посповідатися.
У мене, для прикладу, був випадок, коли на саму Пасху я їздив майже на нульові позиції - в ротні опорні пункти, що в районі Нетайлового, поблизу Авдіївки. Розвозив військовим освячену паску та інші страви, підбадьорював їх. Там тоді було дуже «гаряче» через дуже велику активність дронів. А облаштувати машину РЕБом для виїзду на «нуль», можуть не всі. То страшенно велика сума - 150-250 тисяч гривень. Моє авто не укомплектоване ним. Свого часу парафіяни нашої церкви, інші жертводавці зібрали кошти і ми закупили певну кількість РЕБів, але я всі передав хлопцям на передові позиції. Не залишив собі жодного. Те ж стосується і дронів…
Взагалі, дуже часто волонтери забріхуються у своїх розповідях, як вони роздають допомогу «на передку». Це неможливо. На самий «нуль» якщо ти і заїдеш, то вже не виїдеш цілим з нього. БТР-и і танки бʼють масово дронами. На одну військову машину іноді цілять по 3-4 дрони. Який волонтер туди поїде і хто його туди пустить?! Нема сенсу і капелану бути там, бо він стає тягарем для українських бійців. Адже вони мають виконати військове завдання і зберегти своє життя. Навіть ротацію важко провести за умов, коли військовий транспорт так активно обстрілюють з усіх видів зброї.
- Як на Вашу думку, чи достатньо часто відбуваються ротації військових на передові позиції?
- Тут немає системи, по-різному. Залежно від потреби і можливостей, адже є дві великі проблеми: як заїхати і як виїхати з передових позицій. Все «прочісується» ворожими дронами та прострілюється і безпілотниками, і снарядами. І ще, чи не найбільша проблема - як вижити на тій позиції, виконавши своє завдання. Бо переміщення ще треба дочекатися. Було таке, що бійці сиділи «на нулі» по 30-40 діб. Це можна з розуму зійти… Їх було КИМ замінити, але не було ЯК це зробити…
У нас один хлопчина з позивним «Йожик» провів на дуже обстрілюваній позиції тиждень. Коли повернувся до нас, всі його побратими дивувалися, як він вижив. Взагалі ЯК там можна вижити?! Бо досі звідти практично ніхто не повернувся. Цей боєць після переміщення був такий виснажений, що ліг спати, його збудили – він поїв – і знову ліг спати. І так проспав 4 дні підряд… Потім його будять і кажуть, що треба знову відправлятися «на нуль». А він відповідає: «Я не можу. Не не хочу, а просто не можу. Робіть зі мною що хочете…».
- Чи дуже відчуваєте депресивні настрої військових?
- А як Ви думаєте, якщо багато з них служать вже два з половиною років і за цей час мали лише декілька кількаденних відпусток для зустрічі з рідними?! Два з половиною років бути відірваними від своїх сімей, рідних, і кожен день проживати як останній – у страху та переживанні за своє життя і життя бойових побратимів?!.. Ті, хто пройшов важкі бої під Торецьком, Покровськом, Часовим Яром, Богданівкою і бачив чимало смертей… Ясна річ, що це дає свій відбиток на психіці людини. Питання в іншому: як тому зарадити? Бо, для прикладу, цього літа у нашому підрозділі був один самогубець. Хлопчина застрелився. Спочатку він самовільно залишив частину (СЗЧ), потім добровільно повернувся і пообіцяв, що буде далі служити. А згодом зайшов у хату з автоматом і застрелився на очах у хлопців.
- Його побратими та командування не помітили у цього хлопця якихось психічних розладів, щоб зреагувати заздалегідь належним чином?
- А пʼяний пʼяного хіба побачить?! Вони всі там в однаковому стані, лише кожен по-різному його проживає.
- Скажіть, отче: а чи доводилося Вам відпускати гріхи перед смертю українським військовим?
- Так, але не в цьому батальйоні. Це було ще тоді, коли я їздив як волонтер та капелан-доброволець з початку АТО. Було таке, що хлопець помирав просто на моїх руках… А було, що вже віддав духа, але ще був теплим… У іншого хлопця мозок вже був не в черепі, а по всьому… І треба було читати молитву на відхід душі… По-різному було. Це - поодинокі випадки, але вони морально дуже важкі. Бо ти хочеш дати комусь ліки, допомогу. А тобі нема кому їх дати. Як говориться в Біблії: «Лікарю, полікуй самого себе».
На фронті є психолог, але він такий самий військовий офіцер, який молодший від тебе на 30 років… Такі військові до мене і таких, як я, вже говорять «діду». Про що він буде зі мною говорити? Треба мати досвід, сивину у скронях, щоб мати розсудливість, мудрість, розважливість… Люди на війні дуже рідко відкривають душу «навстіж». Дуже рідко… Треба бути настільки «своїм», щоб людина не бачила перепон сказати все найпотаємніше…
- А чи доводилося супроводжувати мертве тіло героя з фронту додому?
- Свого часу я супроводжував тіла хлопців з різних підрозділів, будучи ще волонтером, на початку повномасштабного вторгнення. Бо ми мали машину з рефрижератором, яких не мали в потрібній кількості різні бригади. А було дуже багато загиблих… Тож до цієї справи залучали і волонтерів. Возив тіла героїв з 80-ї, 82-ї та інших бригад. До сих пір для цих цілей часто залучають волонтера та капелана на добровільних засадах УГКЦ о. Василя Гасинця…
Я ж зараз не маю таких розпоряджень, бо командири вважають, що краще капеланам перебувати з військовими на фронті. Хоча, на мою думку, було б добре провадити капелану додому того бійця, за якого він молився ще за життя, щоб віддати йому останні почесті. Але цими справами нині займається цивільна служба у батальйоні.
- Ви згадали про військового капелана, отця Василя Гасинця… Наскільки знаю, ви обидва були на Майдані і під час найбуремніших подій Революції Гідності…
- Так. Ще 30 листопада 2013 року ми, обурені побиттям студентів-мирних мітингувальників, поїхали у столицю. Основна маса людей тоді сприймала священиків на Майдані, як належне. Вони мають тут бути - так думало суспільство. Майдан не був розділений на конфесії. Він поділявся на тих, хто за народ, і на тих, хто проти.
- У інтернеті є відео, як Ви фактично під кулями благословляли мітингувальників під час Революції гідності. Скажіть направду: не було страшно?
- Правду кажучи, тоді не зауважив того страху. Хіба вже після повернення додому, коли зняв камилавку, а маленький син просунув пальчик у прострілену дірку. Згодом побачив ще одну дірку від кулі - на комірі куртки. Ну, один вистріл міг бути випадковістю, але два… Бог врятував.
Та це було далеко не найстрашніше, що трапилося зі мною на Майдані. Страшно було тоді, коли на Інститутській маса людей кричить про допомогу, і всюди течуть ріки крові… А біля навісного моста лежать люди. Один на одному. Братська могила… А ти стоїш, бачиш це все і плачеш від безсилля…
Це - коли до тебе підходить 17-річний хлопчина і просить висповідатися наостанок…
Це - коли дівчину, яка перевʼязує поранених, закриває від куль саморобним щитом ще молодший від неї хлопець. А ти не впевнений, чи зможе такий ненадійний захист врятувати обох від куль…
Це - коли кинули гранату у намет церковної каплиці, і горить усе, а мітингувальник кидаються у вогонь і виносять звідти ікони і Євангеліє…
Це - коли підбігає до тебе молода дівчина, якій років з 25, падає на коліна з закривавленими руками і благає: «Отче, винесіть мене звідси»… Інша кричить: «Батюшка, рятуйте!», а її беркутівці продовжують бити дубинками по плечах. Вона падає переді мною, накривається моєю єпатрахилью, тягне на себе підрясник… Я це бачу, все розумію, але сприйняти це не можу. Мозок не сприймає те, що бачать очі…
- Можете поділитися з читачами БукІнфо якоюсь історією захисника, яка закарбувалася в пам’яті?
- Їх багато. Для прикладу, підходжу у великодні дні до бійця, років сорока, який плаче. Питаю: «Що сталося?» Він відповідає, що зараз має їхати на «нуль»: «А я жити хочу»… Розговорилися. У нього вдома - старенький батько, інвалід. А його ніяк не відпускають зі служби, хоч документи усі зібрав і передав куди потрібно. Сказали йому: «Востаннє піди на ротацію на передову». А він розуміє, що може вже не повернутися звідти…
Майже усіх захисників, багато із яких є добровольцями, а не призвані за мобілізацією, гнітить ситуація, що нема встановлених термінів кінця служби в армії. Законодавством нічого не прописано. Військові кажуть: «Легше потрапити у в’язницю, відбути строк і повернутися додому. Бо тут, виходить, - квиток в один кінець. І ти не знаєш, чи вийдеш чи не вийдеш з кожного бойового зіткнення».
Вони не бачать жодної перспективи у вирішенні цієї проблеми, не бачать черг з бажаючих українців їх замінити та якихось вольових рішень з цього приводу з боку влади. І це якесь таке нелюдське використання живого ресурсу, людських можливостей… Є захисники мого віку і старші. Вони на війні - з першого дня. Люди «зношуються». Суглоби, хребти, морально-психологічний стан… Їх треба замінювати. А ці захисники чудово можуть виконувати військові функції в тилу - в ТЦК, на блокпостах, тощо.
- Наскільки знаю, до свого офіційного статусу капелана Ви часто їздили на фронт разом із сторожинецьким волонтером Сергієм Корочуком, про якого ми вже писали на БукІнфо. Ви, як і він, були знайомі з легендарним Да Вінчі?
- Так, особисто був знайомий. Я його знаю ще з Революції Гідності. Він там був у одній із сотень… З 2014 року ми дуже часто їхали у його підрозділ, а також - в «Аратту», що на початках діяв у складі Добровольчого українського корпусу, 3-ю штурмову бригаду та інші. Переважно, - до добровольців, які найбільше відчували потребу в волонтерській допомозі. Згодом Да Вінчі став знаний, відомий в Україні, і його побратимам було кому допомагати і крім нас. Тож ми зосередили свою підтримку іншим підрозділам.
- Як Ви сприйняли його загибель?
- Не знаю, як пояснити… Тому, що інакше сприймається звістка про смерть бійця на відстані, навіть, якщо ти його добре знав… А інакше, коли він помирає в тебе на руках… Це пережити дуже важко морально. Хоч я їх взагалі не знав особисто (священик робить довгу паузу, опускає очі додолу).
Інакше сприймається смерть, коли вона є природньою - від старості чи від тривалої важкої хвороби. Людину шкода, але це є природній процес… А інакше сприймаєш смерть насильницьку. Тим більше, священику, який покликаний проповідувати любов, мир, добро, милосердя і всепрощення. Бо дуже часто, бачачи такі смерті, бійці питають тебе: «Як любити ворога свого?»… А ти сам не можеш відійти від того, що ти бачив на власні очі - коли тобі принесли мертвого захисника… Людини, яку не знав особисто, але знав ЗА ЩО він загинув. І такі почуття злості, ненависті і обурення переповнюють тебе, що не просто з цим впоратися…
- Що у таких випадках кажете побратимам загиблого? Як простити своїх ворогів?
- Я відповідаю так: «Перш, ніж полюбити ворога, треба полюбити самого себе. Перш, ніж полюбити ворога, треба полюбити свого ближнього. В цьому є Божа істина: «Люби ближнього свого, як себе самого». А ближнім є той, хто є біля тебе, – твій побратим, а також це сімʼя, родина, зрештою - твоя країна. Тож треба захисти себе і ближнього. Ти йшов на війну не для того, щоб знищити і вбивати, а щоб захистити. А той, хто прийшов на нашу землю, щоб в когось забирати життя, він заздалегідь готувався до того, щоб іншій людині зробити зло. Тож в ньому нема жодного Божого образу». Як любити ворога? Коли він потрапив до тебе в полон - поводься з ним по-людськи. Коли ти бачиш свого ворога обеззброєного - не вбивай його холоднокровно, а бери в полон. Дай йому шанс на життя і таким чином проявиш себе як християнин.
- До офіційного статусу капелана ЗСУ Ви займалися активною волонтерською діяльністю. Зараз продовжуєте це робити?
- Чесно кажучи, думав, що якщо я вже буду більш дотичним до капеланської справи на фронті, то від мене вже волонтерство «відпаде». Але я помилився (священик посміхається). Ось і нині в моєму бусі, яким повертаюся на місце служби, - і бочки, і фільтра, і масло, і утеплювачі… Також загрузив маскувальні сітки, які сплели парафіяни нашої церкви УГКЦ Всіх святих українського народу, та ті, які передали чернівецькі волонтери.
А йде зима, і хлопці перебувають у бліндажах та окопах. І потрібно їх забезпечити буржуйками, трубами, перехідниками, будівельними утеплювачами (віддзеркалювальними), теплим одягом (того, що видають, не вистачає). Крім того, важко підібрати одяг військовим з нестандартною тілобудовою. Для прикладу, мені з військової форми, яку видали, підійшли лише майки і футболки. Тож усе, що на наших захисниках, вони придбали за власний рахунок. Всі обладунки - також. Навіть турнікети видають такої якості, що хочеш-не хочеш, а треба придбати. Щоб у випадку поранення, вижити. Хочеш себе вберегти - мусиш усе купити за власний рахунок. Бо від цього залежить життя, здоров’я і частини тіла людини.
- Чи не шкодуєте про своє рішення стати офіційно військовим капеланом? Чи легше Вам морально перебувати нас фронті з військовими, чи все ж краще було їздити до них на добровільних засадах?
- З часом звикаєш бути з хлопцями на фронті. Звісно, додому хочеться. І, як і у всіх, виникають різні проблеми, потреби, складнощі у відносинах. Але зауважив собі, що коли приїжджаю додому, то стараюсь на день раніше виїхати назад на службу. Бо чим далі, тим більше стаю «далеким» від цивільного життя.
І справа не в тому, що не хочеш побути з рідними. Але пройдеш по Сторожинці чи будь-якому іншому місті на Західній Україні: ресторани, генделики працюють на повну потужність, переповнені людьми. Там, на фронті, українці життя втрачають, а тут «набутки» влаштовують. Якось так паскудно це все виглядає…
- Це - найбільший подразник, з яким стикаєтеся вдома, так?
- Так. Бо тилу, не побоюсь цього слова, наплювати на фронт. Принаймні, основній масі людей. Бо якщо основна маса включилася б, то захисникам було б легше на фронті. Наприклад, вчора забирав маскувальні сітки у волонтерів з Чернівців. Застав дуже цікаву картину: їх плетуть 70-річні бабусі і підлітки 15-18 років. Між ними - прірва! Де всі інші люди?!
А заїдь у парк Шевченка в Чернівці - там нема фронту. Заїдь у будь-який супермаркет - люди не відчувають ні голоду, ні війни… Нема біди в людей! А запитайся у них, скільки за ці два з половиною роки вони задонатили чи допомогли в інший спосіб фронту - то тебе ще відправлять по курсу російського корабля.
З іншого боку, священику психологічно важко бути постійно у ситуації, коли він має кому зарадити, а йому немає хто допомогти. Йому теж потрібно перезавантажитися. Особливо тоді, коли він війну пропускає через своє серце. Йому треба поспілкуватися з іншими священиками. У нього є потреба посповідатися, щоб скинути тягар з своєї душі. Часто капелан сповідається не лише з своїх гріхів, але з гріхів цілого підрозділу. Мова йде про те, коли бачиш, як хтось несправедливо повів себе з іншим військовим, хтось має упереджене ставлення до когось, відносини командирів і підлеглих бажають кращого… В когось є образа, що його не пустили у відпустку, іншого не відправили на лікування, обстеження чи реабілітацію… Є багато фінансових питань, які потрібно вирішувати на місці, і через це виникають суперечки (для прикладу, заміна фільтрів, масла, шин для автомобілів тощо). Часто у бійців недостатньо грошей, щоб покрити всі витрати. А машина на фронті - це життя. Якщо несправний автомобіль поїде на передову - це смерть всім тим, хто в ній перебуває. Весь транспорт має бути «на ходу», адже в будь-який момент може надійти команда про переміщення у зону бойових дій чи на ротацію.
З розмови дізнаємося, що отець Іван Гопко має офіцерське звання. Після закінчення військової служби він навчався у військовому училищі радіоелектроніки, що в Житомирі. Священниче покликання до нього прийшло пізніше, після чого він вступив до Чортківського педагогічного училища на дяківсько-регентське музичне відділення, а згодом - до Тернопільської вищої духовної семінарії імені Йосипа Сліпого та Івано-Франківського катехитичного інституту.
Після здобуття священничої освіти уродженець Тернопільщини о. Іван Гопко приїхав на Буковину. За ці роки тут започаткував парафії та спричинився до будівництва церков у Сторожинці, Берегометі та с. Новій Жадова, що на Сторожинеччині. Також долучився до реставрації історичної памʼятки - церкви Пресвятої Трійці, що у Зрубі-Давидівському.
- Ісус Христос говорив: «Це не ви Мене вибрали, а Я - вас», - зауважує о. Іван. – Для того, щоб людина знайшла своє місце у світі, треба прислухатися до поклику Бога, запитати се6е: «Де Господь мене потребує?». Тоді Бог направить тебе на правильний шлях. Церкву у Сторожинці ми будували від Майдану до Євромайдану. І вирішили віддати нашу парафію під покров Всіх святих українського народу, адже якраз тоді в нашому суспільстві витав дух національного піднесення: Майдан, боротьба обеззброєних мітингувальників проти злочинної влади та беркутівців, смерть за Україну. І нині ми молимося за те, щоб всі святі нашого народу опікувалися кожним захисником. Щоб взяли під опіку кожного пораненого, полоненого, скаліченого, постраждалого, кожного вигнанця та переселенця. Щоб молячись у нашому храмі, ці святі перебували з нами, українцями…