Андрій СТАРОДУБ, кандидат історичних наук
Керівник відділу зовнішніх церковних зв’язків Російської Православної Церкви митрополит Смоленський та Калінінградський Кирил (Гундяєв) на прес-конференції, присвяченій підсумкам візиту до України Патріарха Алексія ІІ, провів виразну історичну паралель між діями української влади, спрямованими на створення Помісної Церкви в Україні та діями більшовиків, які в 1920-х-на початку 1930-х підтримували так званий «обновленський» рух в РПЦ. «Не нужно вмешиваться в церковную жизнь, никакого добра из этого не получится. Мы хорошо это знаем на примере того, что произошло у нас в Советском Союзе. После революции захотели сделать свою карманную Церковь, спровоцировали обновленческий раскол. Люди ногами проголосовали против этого раскола, в открытые раскольнические храмы не ходили, а шли в закрытые и маленькие храмы, где поминали Святейшего Патриарха Тихона, и победили. Несмотря на то, что на стороне раскольников была вся мощь, вся система тогдашнего Советского Союза» – заявив «міністр закордонних справ» Московського Патріархату.
Можна було б посперечатись з шановним владикою щодо того, наскільки доречним є, хай і не пряме, порівняння антицерковної політики більшовиків, «на рахунку» якої – тисячі поруйнованих храмів та сотні тисяч репресованих представників духовенства та мирян (і «обновленців», і «тихонівців», і «автокефалістів»), з ситуацією в державній політиці щодо Православної Церкви в Україні. Та й щодо «кишенькової церкви» все не так однозначно – багато хто вважає, що радянським лідерам таки вдалося її створити. І зовсім не на основі обновленських церковних структур...
Втім, найімовірніше, митрополит, звертаючись до подій майже 90-річної давнини, лише намагався опосередковано проілюструвати свою тезу про те, що бажання церковного усамостійнення є ініціативою політиків, тоді як власне у церковному середовищі подібного прагнення немає чи майже немає. Зокрема, описуючи обговорення питання про статус УПЦ на архиєрейському соборі цієї церкви 23 липня, митрополит Кирил підкреслив: „Все те, кто выступал, за исключением одного архиерея, выступили с горячей поддержкой сохранения единства нашей Церкви, и заявили, что никакого изменения канонического статуса они не допустят”.
Керівник ВЗЦЗ РПЦ заявив, що Церква живе за своєю внутрішньою логікою, що кардинально відрізняється від логіки політичного життя. Але чи відмінності настільки разючі, щоб можна було стверджувати – в церковному середовищі відсутня боротьба за владу? Наприклад, що претенденти на патріарший куколь ставляться один до одного з братерською любов’ю і між ними не буває жорсткої конкуренції, з усіма притаманними цьому процесу особливостями? Або, чи дійсно в Україні ми маємо справу з унікальним випадком в історії православного світу – вищі церковні достойники з огидою ставляться до можливості створення автокефальної церкви у незалежній державі?
На цій же прес-конференції митрополит сказав, що в історії Церкви «чего только не было». Дійсно, історія дає неабияку поживу для допитливого розуму й дозволяє вибудовувати різні паралелі та робити припущення щодо подальшого розвитку подій. Наприклад, якщо спробуємо, слідом з Високопреосвященнійшим Кирилом звернутись до подій, що відбувались Російській Православній Церкві дев’ять десятиліть тому та порівняємо їх з подіями початку 1990-х, то виявимо низку цікавих співпадінь.
|
Події 1917-1922 років
|
Події 1990-х років
|
| В листопаді 1917 року, коли на Помісному Соборі РПЦ обирали Патріарха,головним претедентом вважався архиєпископ Харківський Антоній (Храповицький)– за нього віддали голоси більшість соборян. Другим за кількістю набранихголосів був архиєпископ Новгородський Арсеній (Стадницький) і третім митрополитМосковський Тихон (Бєллавін). У підсумку Патріархом став саме Тихон, оскількиСобор ухвалив рішення про обрання першоєрарха за жеребом з трьох вищезгаданихкандидатів. | В червні 1990-го року, після смерті Патріарха Пимена (Ізвєкова), основнимкандидатом на патріаршество вважався митрополит Київський Філарет (Денисенко).Його конкурентами були митрополити Ленінградський Алексій (Ридігер) таРостовський Володимир (Сабодан). Патріархом став Алексій. Філарет поступивсяза кількістю голосів не лише йому, але й митрополиту Володимиру. |
| Однією з перших проблем, яку довелося вирішувати новообраному ПатріархуТихону, стала «українська». Йому довелося благословити скликання Всеукраїнськогоцерковного собору та пообіцяти надання Церкві в Україні автономії. В липні1918 року на другій сесії Всеукраїнського собору було затверджено автономнийстатус УПЦ, на чолі якої став обраний в травні того ж року митрополитомКиївським Антоній (Храповицький). Це рішення затвердив у вересні 1918-гоі Всеросійський Собор, і Патріарх з Священним Синодом. | Під час першого архипастирського візиту до України ПатріархАлексій стикнувся з дуже «прохолодним» прийомом та акціями протесту, організованимипредставниками національно-демократичних партій. В жовтні 1990-го рокуйому довелося дати УПЦ Патріаршу Грамоту, згідно з якою вона визнавалась«самостійною та незалежною в управлінні». Предстоятелем УПЦ став митрополитФіларет (Денисенко). |
| Митрополит Антоній не встиг повноцінно скористатись з тихможливостей, які випливали з його статусу предстоятеля УПЦ, оскільки вгрудні 1918-го був арештований владою Директорії УНР і, після багатомісячнихпоневірянь, зміг повернутись до Києва лише на короткий період у вересні-жовтні1919-го. Але багато його рішень свідчать про слушність спостереження, висловленогоГетьманом Павлом Скоропадським – властолюбний владика, ставши самостійнимвід Москви де-факто навряд чи, за відповідних політичних умов, опиравсяб усамостійненню де-юре. | Митрополит Філарет не вдовольнився правами та перевагами,наданими йому Грамотою 1990-го року і після оголошення незалежності Українипочав наполегливо вимагати надання УПЦ автокефального статусу. У відповідьАрхиєрейський Собор РПЦ 1992 року розглянув «дисциплінарну справу» митрополита,і добився від нього обіцянки добровільного зречення предстоятельства вУПЦ. Після повернення до Києва Філарет відмовився виконувати обіцяне. Увідповідь священноначалля РПЦ інспірувало скликання Архиєрейського соборуУПЦ в Харкові, на якому митрополита Філарета було усунуто від керівництвацією Церквою. |
| Храповицький до кінця життя (помер у 1936 році в Сербії)титулувався як митрополит Київський та очолював Синод Російської ПравославноїЦеркви за кордоном. Цю церковну структуру ще на так давно офіційні речникиРПЦ називали не інакше, як «карловацький розкол». Діяльність самого митрополитаі єпископату РПЦЗ керівництво Московського патріархату багато разів і недвозначнорізко засуджувало, що, втім, не завадило нещодавньому об’єднанню РПЦ іРПЦЗ без будь-яких «покаянь» з боку останньої. | Денисенко продовжив титулуватись митрополитом Київським таздійснив низку кроків на об’єднання з УАПЦ. У 1995 році його було обраноПатріархом УПЦ КП. Священноначалля РПЦ прийняло рішення про позбавленняйого сану та чернецтва, а в 1997 році оголосило Філарету анафему. Попри те, що над Патріархом Філаретом тяжіє анафема, очолювана ним церковнаструктура зберігає серйозні шанси на «легітимізацію» у світовому Православ’ї. |
| У травні 1921 року Священний Синод/Собор єпископів усієїУкраїни звернувся до Патріарха Тихона з проханням призначити заступникавідсутньому на той час митрополиту Антонію. В якості найбажанішого кандидатаєпископи назвали митрополита Арсенія (Стадницького). Серед переваг останьогоєпископи (переважна більшість з яких були етнічними росіянами) називалий те, що він був за походженням «малоросом», а отже, подібне призначеннясхвально зустріли б православні українці. Патріарх відмовив у цьому проханніі призначив своїм екзархом митрополита Гродненського Михаїла (Єрмакова)– відверто слабкого єрарха, зовсім некомпетентного в українських справах. | Архиєрейський собор, що зібрався у Харкові в травні 1992-гороку, обрав новим предстоятелем УПЦ митрополита Ростовського Володимира (Сабодана). Цілком очевидно, що цей вибір було обумовлено не лише авторитетомта наявністтю великого адміністративного досвіду у ВисокопреосвященнійшогоВолодимира, але й його українським походженням та певним «проукраїнськимисимпатіями». На початку 1990-х церковні публіцисти з лона РПЦ навіть намагалисьпротиставляти «українофіла» радянського періоду Володимира (зокрема, тиражуваласьісторія про те, що в період свого ректорства в Московській духовній академіїдозволяв студентам-українцям збиратись на земляцькі «вечорниці», де луналиукраїнські колядки), «манкурту» Філарету, який у цей період з виразнимитруднощами переходив з російської на українську мову. |
Не варто шукати надто буквальних паралелей між згаданими церковними достойниками різних епох. Як особистості, Патріархи Тихон та Алексій, митрополити Антоній та Філарет, Арсеній та Володимир дуже відрізняються. Це обумовлюється як рисами характеру, так і обставинами, за яких проходило їхнє архиєрейське служіння. Але важко заперечити наявність певної закономірності в процесах, які відбулись 90 років тому та тих, що тривають з початку 1990-х.
І тоді й зараз Патріархи Московські сподівалась, що «українська проблема» — явище тимчасове, яке потрібно «перечекати», не допустивши в період загаострення поступок, які б не можна було б, за сприятливіших умов, «відіграти назад». Так у 1918-му з’явилась «автономія», яка реально не перетворювала УПЦ на автономну Церкву в повному розумінні цього терміну. А в 1990-му – надавався близький до автономного статус, але зі свідомим уникненням вживання цього терміну в патріаршій Грамоті.
І тоді, й зараз київські митрополити, хоча й демонстрували відданість Москві, але намагались також враховувати реальний стан речей і воліли отримати максимальну незалежність і де-факто, і де-юре. І на подібну метаморфозу приречений будь-який очільник УПЦ (МП), чиє служіння проходитеме в незалежній українській державі.
Втім, деякі сюжети ще далекі від завершення. У 1992-му році Патріарх Алексій ІІ здійснив крок, який відмовився зробити у 1921-му Патріарх Тихон – благословив обрання на київську кафедру недавнього конкурента у боротьбі за патріаршество, «промосковського» єпископа українського походження. Як виявилось, це дало певний виграш часу для РПЦ, але не зняло питання української церковної самостійності остаточно. В очах Москви митрополит Володимир, все більше перетворюється на «сепаратиста», щоб там не розповідав митрополит Кирил на прес-конференціях про лояльність священноначалля УПЦ. А «українське питання» все очевидніше стає тим чинником, який визначить, хто стане спадкоємцем Патріарха Алексія...
Андрій СТАРОДУБ, кандидат історичних наук
Керівник відділу зовнішніх церковних зв’язків Російської Православної Церкви митрополит Смоленський та Калінінградський Кирил (Гундяєв) на прес-конференції, присвяченій підсумкам візиту до України Патріарха Алексія ІІ, провів виразну історичну паралель між діями української влади, спрямованими на створення Помісної Церкви в Україні та діями більшовиків, які в 1920-х-на початку 1930-х підтримували так званий «обновленський» рух в РПЦ. «Не нужно вмешиваться в церковную жизнь, никакого добра из этого не получится. Мы хорошо это знаем на примере того, что произошло у нас в Советском Союзе. После революции захотели сделать свою карманную Церковь, спровоцировали обновленческий раскол. Люди ногами проголосовали против этого раскола, в открытые раскольнические храмы не ходили, а шли в закрытые и маленькие храмы, где поминали Святейшего Патриарха Тихона, и победили. Несмотря на то, что на стороне раскольников была вся мощь, вся система тогдашнего Советского Союза» – заявив «міністр закордонних справ» Московського Патріархату.
Можна було б посперечатись з шановним владикою щодо того, наскільки доречним є, хай і не пряме, порівняння антицерковної політики більшовиків, «на рахунку» якої – тисячі поруйнованих храмів та сотні тисяч репресованих представників духовенства та мирян (і «обновленців», і «тихонівців», і «автокефалістів»), з ситуацією в державній політиці щодо Православної Церкви в Україні. Та й щодо «кишенькової церкви» все не так однозначно – багато хто вважає, що радянським лідерам таки вдалося її створити. І зовсім не на основі обновленських церковних структур...
Втім, найімовірніше, митрополит, звертаючись до подій майже 90-річної давнини, лише намагався опосередковано проілюструвати свою тезу про те, що бажання церковного усамостійнення є ініціативою політиків, тоді як власне у церковному середовищі подібного прагнення немає чи майже немає. Зокрема, описуючи обговорення питання про статус УПЦ на архиєрейському соборі цієї церкви 23 липня, митрополит Кирил підкреслив: „Все те, кто выступал, за исключением одного архиерея, выступили с горячей поддержкой сохранения единства нашей Церкви, и заявили, что никакого изменения канонического статуса они не допустят”.
Керівник ВЗЦЗ РПЦ заявив, що Церква живе за своєю внутрішньою логікою, що кардинально відрізняється від логіки політичного життя. Але чи відмінності настільки разючі, щоб можна було стверджувати – в церковному середовищі відсутня боротьба за владу? Наприклад, що претенденти на патріарший куколь ставляться один до одного з братерською любов’ю і між ними не буває жорсткої конкуренції, з усіма притаманними цьому процесу особливостями? Або, чи дійсно в Україні ми маємо справу з унікальним випадком в історії православного світу – вищі церковні достойники з огидою ставляться до можливості створення автокефальної церкви у незалежній державі?
На цій же прес-конференції митрополит сказав, що в історії Церкви «чего только не было». Дійсно, історія дає неабияку поживу для допитливого розуму й дозволяє вибудовувати різні паралелі та робити припущення щодо подальшого розвитку подій. Наприклад, якщо спробуємо, слідом з Високопреосвященнійшим Кирилом звернутись до подій, що відбувались Російській Православній Церкві дев’ять десятиліть тому та порівняємо їх з подіями початку 1990-х, то виявимо низку цікавих співпадінь.
|
Події 1917-1922 років
|
Події 1990-х років
|
| В листопаді 1917 року, коли на Помісному Соборі РПЦ обирали Патріарха,головним претедентом вважався архиєпископ Харківський Антоній (Храповицький)– за нього віддали голоси більшість соборян. Другим за кількістю набранихголосів був архиєпископ Новгородський Арсеній (Стадницький) і третім митрополитМосковський Тихон (Бєллавін). У підсумку Патріархом став саме Тихон, оскількиСобор ухвалив рішення про обрання першоєрарха за жеребом з трьох вищезгаданихкандидатів. | В червні 1990-го року, після смерті Патріарха Пимена (Ізвєкова), основнимкандидатом на патріаршество вважався митрополит Київський Філарет (Денисенко).Його конкурентами були митрополити Ленінградський Алексій (Ридігер) таРостовський Володимир (Сабодан). Патріархом став Алексій. Філарет поступивсяза кількістю голосів не лише йому, але й митрополиту Володимиру. |
| Однією з перших проблем, яку довелося вирішувати новообраному ПатріархуТихону, стала «українська». Йому довелося благословити скликання Всеукраїнськогоцерковного собору та пообіцяти надання Церкві в Україні автономії. В липні1918 року на другій сесії Всеукраїнського собору було затверджено автономнийстатус УПЦ, на чолі якої став обраний в травні того ж року митрополитомКиївським Антоній (Храповицький). Це рішення затвердив у вересні 1918-гоі Всеросійський Собор, і Патріарх з Священним Синодом. | Під час першого архипастирського візиту до України ПатріархАлексій стикнувся з дуже «прохолодним» прийомом та акціями протесту, організованимипредставниками національно-демократичних партій. В жовтні 1990-го рокуйому довелося дати УПЦ Патріаршу Грамоту, згідно з якою вона визнавалась«самостійною та незалежною в управлінні». Предстоятелем УПЦ став митрополитФіларет (Денисенко). |
| Митрополит Антоній не встиг повноцінно скористатись з тихможливостей, які випливали з його статусу предстоятеля УПЦ, оскільки вгрудні 1918-го був арештований владою Директорії УНР і, після багатомісячнихпоневірянь, зміг повернутись до Києва лише на короткий період у вересні-жовтні1919-го. Але багато його рішень свідчать про слушність спостереження, висловленогоГетьманом Павлом Скоропадським – властолюбний владика, ставши самостійнимвід Москви де-факто навряд чи, за відповідних політичних умов, опиравсяб усамостійненню де-юре. | Митрополит Філарет не вдовольнився правами та перевагами,наданими йому Грамотою 1990-го року і після оголошення незалежності Українипочав наполегливо вимагати надання УПЦ автокефального статусу. У відповідьАрхиєрейський Собор РПЦ 1992 року розглянув «дисциплінарну справу» митрополита,і добився від нього обіцянки добровільного зречення предстоятельства вУПЦ. Після повернення до Києва Філарет відмовився виконувати обіцяне. Увідповідь священноначалля РПЦ інспірувало скликання Архиєрейського соборуУПЦ в Харкові, на якому митрополита Філарета було усунуто від керівництвацією Церквою. |
| Храповицький до кінця життя (помер у 1936 році в Сербії)титулувався як митрополит Київський та очолював Синод Російської ПравославноїЦеркви за кордоном. Цю церковну структуру ще на так давно офіційні речникиРПЦ називали не інакше, як «карловацький розкол». Діяльність самого митрополитаі єпископату РПЦЗ керівництво Московського патріархату багато разів і недвозначнорізко засуджувало, що, втім, не завадило нещодавньому об’єднанню РПЦ іРПЦЗ без будь-яких «покаянь» з боку останньої. | Денисенко продовжив титулуватись митрополитом Київським таздійснив низку кроків на об’єднання з УАПЦ. У 1995 році його було обраноПатріархом УПЦ КП. Священноначалля РПЦ прийняло рішення про позбавленняйого сану та чернецтва, а в 1997 році оголосило Філарету анафему. Попри те, що над Патріархом Філаретом тяжіє анафема, очолювана ним церковнаструктура зберігає серйозні шанси на «легітимізацію» у світовому Православ’ї. |
| У травні 1921 року Священний Синод/Собор єпископів усієїУкраїни звернувся до Патріарха Тихона з проханням призначити заступникавідсутньому на той час митрополиту Антонію. В якості найбажанішого кандидатаєпископи назвали митрополита Арсенія (Стадницького). Серед переваг останьогоєпископи (переважна більшість з яких були етнічними росіянами) називалий те, що він був за походженням «малоросом», а отже, подібне призначеннясхвально зустріли б православні українці. Патріарх відмовив у цьому проханніі призначив своїм екзархом митрополита Гродненського Михаїла (Єрмакова)– відверто слабкого єрарха, зовсім некомпетентного в українських справах. | Архиєрейський собор, що зібрався у Харкові в травні 1992-гороку, обрав новим предстоятелем УПЦ митрополита Ростовського Володимира (Сабодана). Цілком очевидно, що цей вибір було обумовлено не лише авторитетомта наявністтю великого адміністративного досвіду у ВисокопреосвященнійшогоВолодимира, але й його українським походженням та певним «проукраїнськимисимпатіями». На початку 1990-х церковні публіцисти з лона РПЦ навіть намагалисьпротиставляти «українофіла» радянського періоду Володимира (зокрема, тиражуваласьісторія про те, що в період свого ректорства в Московській духовній академіїдозволяв студентам-українцям збиратись на земляцькі «вечорниці», де луналиукраїнські колядки), «манкурту» Філарету, який у цей період з виразнимитруднощами переходив з російської на українську мову. |
Не варто шукати надто буквальних паралелей між згаданими церковними достойниками різних епох. Як особистості, Патріархи Тихон та Алексій, митрополити Антоній та Філарет, Арсеній та Володимир дуже відрізняються. Це обумовлюється як рисами характеру, так і обставинами, за яких проходило їхнє архиєрейське служіння. Але важко заперечити наявність певної закономірності в процесах, які відбулись 90 років тому та тих, що тривають з початку 1990-х.
І тоді й зараз Патріархи Московські сподівалась, що «українська проблема» — явище тимчасове, яке потрібно «перечекати», не допустивши в період загаострення поступок, які б не можна було б, за сприятливіших умов, «відіграти назад». Так у 1918-му з’явилась «автономія», яка реально не перетворювала УПЦ на автономну Церкву в повному розумінні цього терміну. А в 1990-му – надавався близький до автономного статус, але зі свідомим уникненням вживання цього терміну в патріаршій Грамоті.
І тоді, й зараз київські митрополити, хоча й демонстрували відданість Москві, але намагались також враховувати реальний стан речей і воліли отримати максимальну незалежність і де-факто, і де-юре. І на подібну метаморфозу приречений будь-який очільник УПЦ (МП), чиє служіння проходитеме в незалежній українській державі.
Втім, деякі сюжети ще далекі від завершення. У 1992-му році Патріарх Алексій ІІ здійснив крок, який відмовився зробити у 1921-му Патріарх Тихон – благословив обрання на київську кафедру недавнього конкурента у боротьбі за патріаршество, «промосковського» єпископа українського походження. Як виявилось, це дало певний виграш часу для РПЦ, але не зняло питання української церковної самостійності остаточно. В очах Москви митрополит Володимир, все більше перетворюється на «сепаратиста», щоб там не розповідав митрополит Кирил на прес-конференціях про лояльність священноначалля УПЦ. А «українське питання» все очевидніше стає тим чинником, який визначить, хто стане спадкоємцем Патріарха Алексія...