Вірменська Католицька Церква - одна зі Східних Католицьких Церков; виникла внаслідок унії частини Вірменської Апостольської Церкви (так званої дохалкедонської чи Григоріанської) з Римським Апостольським Престолом.
Перші контакти між ними сягають ще XII століття, коли хрестоносці побували у Вірменському царстві в Кілікії (півд. схід Малої Азії) зі столицею в місті Сис. Укладена унія проіснувала від 1198 до 1375 рр. Удруге спробу укласти унію здійснено на Флорентійському соборі у 1439 р. Громади вірмено-католиків потрохи зростали, і у 1742 р. Папа Бенедикт XIV визнав єпископа Авраама Ардзівяна Патріархом Кілікійським для вірменів з осідком у Бейруті та з юрисдикцією над південною частиною Османської імперії. Згодом унаслідок політичних ускладнень в імперії престол було перенесено до Константинополя (Стамбула), але після трагічних переслідувань вірменів турками наприкінці Першої світової війни, коли Церква втратила до 100 тис. мирян, 130 священиків та 7 єпископів, його у 1928 р. повернуто до Бейрута (Ліван).
На сьогодні Церква нараховує близько 150 тис. вірних, більшість з яких проживає у країнах Близького Сходу. Проте є і велика діаспора, зокрема у Північній Америці, де ВКЦ має свій екзархат. У 1991 р. створено Ординаріят для вірменів-католиків Східної Європи з осідком у Ґюмрі (Вірменія), перетворений згодом у Єпархію Вірменії, Грузії та Східної Європи, яку очолює архиєпископ Нерсес Дер-Нерсесян, того ж року о. Нішана Ґараґегеяна іменовано Апостольським візитатором для вірменів-католиків Центральної Європи. Громади вірмено-католиків існують у Грузії, Вірменії, Польщі, Румунії, Угорщині. Важливі наукові центри ВКЦ знаходяться на о-ві св. Лазаря у Венеції та у Відні.
По-іншому розвивалася справа вірменської унії на заході теперішньої України. Вірменська (григоріанська) єпархія з юрисдикцією над землями Русі, Молдови та Валахії з осідком у Львові існувала з XIV ст. У 1630 р. її єпископ Миколай Торосович у львівському храмі отців-кармелітів проголосив поєднання з Римом, а згодом, у 1635 р., повторив його в присутності Папи Урбана VІІІ (1623-1644), отримавши титул архиєпископа. Відтоді на території Речі Посполитої було укладено постійну унію вірменів із Римом, хоча боротьба між її прихильниками та противниками тривала ще до кінця століття. Унія сприяла інтеграції меншини у польське суспільство, але водночас призводила і до її асиміляції. У ті часи Львівська архиєпархія вірмено-католицького обряду нараховувала близько 3 500 вірних, 20 духовних осіб і 15 церков. Вона перебувала в безпосередньому підпорядкуванні Папі і проіснувала до 1944 р. Протягом трьох століть її очолювали 12 архиєпископів.
У першій пол. ХХ ст. вірмено-католиків у Галичині було близько 5,5 тисяч. Вони мали 9 парафіяльних церков і 16 каплиць. Архиєпархія включала лише три деканати: Львівський (парохії у Львові, Бережанах та Луцьку), Станіславівський (парохії у Станіславові, Лисцю та Тисмениці), Кутський (парохії у Кутах, Городенці та Снятині). Поза межами Галичини існували громади у Чернівцях, Сучаві, Кам'янці-Подільському, Проскурові (Хмельницькому), Харкові (каплиця в римсько-католицькому храмі) та, можливо, в інших містах.
Слабка організаційна мережа парафій і невелике число вірних зумовлювали малу кількість клиру - в середньому 20 священиків, при цьому частину їх складали запрошені з інших єпархій біритуалісти і навіть священики латинського обряду. Погано було розвинуто чернецьке життя. Єдиним вірмено-католицьким монастирем був монастир сестер-бенедиктинок у Львові, в якому від 1918 до 1939 рр. проживало в різний час від 11 до 19 сестер. Черниці утримували приватну школу, реформовану в 1926 р. у гімназію з повними правами публічних шкіл, знану завдяки високому рівню навчання. Пансіонат ім. Йосифа Торосевича надавав житло і харчування малозабезпеченим гімназистам вірменського походження. Крім того, тут допомагали хлопчикам, які належали до латинського обряду.
Напередодні Другої світової війни помер архиєпископ Йосиф Теодорович, нового призначити не встигли. У 1939-45 рр. Церква значно ослабла: в результаті воєнних дій, німецького, а згодом і радянського терору чисельність духовенства зменшилася наполовину. Адміністратор архиєпархії о. Діонісій Каєтанович був заарештований 4 травня 1945 р. та засланий до Сибіру, де й помер 1954 року. У 1945 р. 8 священиків і більшість вірних виїхали в Польщу, наступного року туди ж перебралися сестри-бенедиктинки.
З відновленням незалежності України потрохи відроджується і Вірменська Католицька Церква на її землях - першу громаду зареєстровано в 1991 р. у Львові. Проте громада ця була малочисельною (20-30 осіб), не мала священика, а тому не змогла домогтися повернення їй споруди катедрального собору. Переважна більшість теперішньої вірменської меншини в Україні, будучи недавніми вихідцями з батьківщини, сповідує апостольську віру і не має жодного зв'язку з давніми поселенцями.
Восени 2001 р., маючи за мету відвідати осередки одновірців, розпорошені по всій території нашої держави, Україну відвідав з візитом глава Вірменської Католицької Церкви Його Блаженство Патріарх Кілікійський для вірменів Нерсес Бедрос XIX.
Див. також інтерв'ю з Блаженнішим Нерсесом Бедросом ХІХ, Патріархом Вірменської Католицької Церкви