Учора геніальний поет Дмитро Павличко (визначення не лише моє, але й Сергія Параджанова) подарував мені новонаписаний вірш.
Думаю, що у зв’язку з намаганням перетворити 1025-річчя Хрещення Руси-України на торжество «Рускаго міра», проблематика є актуальною.
Вірш друкується в Інтернеті вперше.
На могилі Патріарха Володимира (Романюка).
Страшні бувають на землі скорботи,
Коли вмирає мати, чи отець,
І смутку ти не здатний побороти,
І світ стає студеним, наче мрець,
Та все ж навкруг яснішають темноти,
Життя живого сяє промінець,
Бо твій народ живе! Та є печалі
Тверді, як тьма в підземному проваллі.
Ось вдарила, мов камінь в серце, вість:
Помер священик, мученик за віру
В свободу нашу, в українську кість,
Що не зламалася в льодах Сибіру;
Та хто ж про нього правду розповість,
Як з хрестиком здирали з нього шкіру,
Як кидались на нього, мов хорти,
Москвою одурманені брати.
Нема вже Володимира між нами,
Та є його тяжкий, посмертний шлях,
І гріб коло Софіївської брами,
Де прапор наш, потоптаний, мов лах,
Хахли скидали на труну, до ями,
І реготав двоглавий хижий птах,
Своїх зіниць роззявляючи жерла,
А ми тихцем співали «Ще не вмерла».
Чи ж міг померти Володимир князь,
Син Химчина́, Говерли й Прокурави,
Що змив з хреста Руси московську грязь,
І в сяйві української держави
Побачив Бога зриму іпостась,
Що піднеслась понад усе криваве
Стогнання наше, щоб сказати нам:
«Не бійтеся! Будуйте власний храм!»
Там, під порогом вічного собору,
Неначе воїн, Патріарх лежить,
Могутній дух його вознісся вгору,
І висвітив над Києвом блакить;
Він з-під державницького омофору
Являє нам непроминальну мить:
Вертатись кличе з-під Москви й з-під Риму
Під церкву Києва неопалиму.
О, Дніпре, встань, водою окропи
Йорданською козацькі заповіти,
Хай щезнуть кадебісти, що в попи
Перевелись, в кремлівські єзуїти,
Хай українські гори і степи
Прокинуться, щоб встати й зрозуміти:
Свобода, Правда, Нація, Господь –
То все стражденна, людська, творча плоть!
З’єднаймося ж надовкруги свободи,
Довкола правди й мудрого знаття,
Що не зганяє в стадо всі народи,
А кожній нації дає життя,
І кожній мові - потаємні коди
Опроть зникання, проти помертя,
І хай встає, як заповідь Христова,
Проти закону зайди наша мова.
В моїм народі завмирає мста,
Але живі його долоні й стопи –
Там слід лишила нива золота,
Там видно каторжника чорнотропи,
Там є також заводи і міста
Чванливої Петровської Європи,
Де виробляли цвяхи й молотки,
Щоб до хреста прибить його кістки.
Від Володимира при світлі Бога
Ми вийшли на свою жертовну путь:
Потрібна єдність, а не перемога,
Потрібна мудрість нам, а не могуть, -
Це наша й Філаретова дорога,
Що рвуть її, але не розірвуть
Апостоли імперії старої,
Що вчать любити ближнього при зброї.
Де ж ми тепер? Внизу, чи нагорі?
Вже почалось тисячоліття друге,
А ми йдемо хреститися в Дніпрі,
Щоб не померти від тяжкої туги
За правдою Христової зорі,
Що осяває світові округи,
А ми ще маєм вийти з ворожди,
Та не в крові, а в крапельках води.
А де ж ми будем далі? Бог не любить
До рабства звиклих, немічних людей,
Дух істини і честі Він голубить,
Але мольби не чує, що плебей
Складає, плачучи, і світом нудить;
Руйнує Бог тирана мавзолей,
Імперію, натхненну сатаною,
Він обертає в купи сміття і гною.
Всевишній – то суддя, а не творець
Добра і зла. В години великодні
Він не сприймає людства, як овець
Отару, що згубилася в безодні,
Де зник початок і пропав кінець,
Він знає: люди повбиватись годні,
Та годні теж упорівень із Ним
Постати понад світом неземним.
Чи ж думав Бог про наше щастя й горе, -
Утоптаний, тисячолітній тік,
Зерном укритий, мерехткий, як море,
Що золотом своїм чужинців пік
І накликав на нас голодомори,
Щоб ми, опухлі, зникнули навік,
Напівживі, тремтячі від знемоги,
Закопані в ровах біля дороги.
Стоять понад Дніпром чужі церкви,
Та чути, як ридають рідні дзвони
За піснею, що мов роса з трави
Розвіялася на пшеничні гони,
За мовою, що служники Москви
Її женуть в степи, де сонце тоне.
Мовчи. Не говори. Поля лежать,
Як зняті вітром смертники з розп’ять.
А ми ждемо од Господа віднови,
І слова не чужого, й доброти;
На полі, біля вигнаної мови,
Ми прагнемо своє життя знайти,
І будувати храми, не гробови,
Для нації, що вийшла з темноти
Жива, хоч покалічена до споду,
Та для святих, що вмерли за свободу.
Благослови воскреслих, вчуй Судде,
Мій голос, що не кличе до розплати,
Хоч сонце сходить від крові руде,
І мій народ, засуджений до страти,
Молитися до свого вбивці йде.
Не дай же нам намарно помирати.
По тюрмах окупантів і заброд,
Дай знак, що Ти побачив мій народ!
Дмитро ПАВЛИЧКО
14 липня 2013 р., м. Київ.