Олег КИСЕЛЬОВ, канд. філос. н., в.о. ученого секретаря Інституту філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України, член правління Молодіжної асоціації релігієзнавців
Релігійне життя України із року в рік характеризується певними очікуваннями та надіями. У 2001 р. частина українських віруючих покладала великі надії на візит Папи Римського Івана Павла ІІ – від нього очікували надання статусу патріархату для УГКЦ та беатифікацію митрополита Андрея Шептицького. Минулого року при приїзді Константинопольського Патріарха Варфоломея багато хто сподівався на „вирішення православного питання в Україні” шляхом отримання автокефалії для УПЦ КП. Цього року теж щось очікували від Патріарха Кирила, хоча, на наш погляд, це „щось” було менш виразним і вербалізованим. Автокефалію чи автономію для УПЦ? Створення чи, як стало модно писати, „конститування” Української Помісної Православної Церкви шляхом об’єднання УПЦ та УПЦ КП (можливо ще з УАПЦ)? Важко сказати, чого точно чекали від Патріарха в цій площині. Звісно віруючі УПЦ сподівалися навіть просто побачити Патріарха, почути його, взяти участь у патріаршій літургії, а по можливості отримати від нього благословення. Ймовірно були очікування й того, що сам факт приїзду Патріарха Московського і всієї Русі зміцнить позиції УПЦ, надасть її віруючим нових духовних сил, укріпить віру...
Феномен українського очікування ймовірно необхідно пов’язувати із двома факторами. По-перше, українці за всю свою довгу історію перебування у складі інших держав, очевидно, звикли, що важливі рішення мають приймати кимось не з українських земель, а у Польщі, Австрії, Росії... (звичайно, що існує багато прикладів в українській історії, які можна навести для заперечення данної тези, проте, чи не мають вони такий самий статус як і „Помаранчева революція”?). Якщо взяти до уваги церковне право і виходити з того, що УГКЦ та УПЦ мають свій релігійний центр поза межами України (Ватикан і Москва), а УПЦ КП та УАПЦ у зв’язку із своїми невизнаними статусами у світовому православ’ї, зміна якого знову ж таки залежить від закордонних єрархів, то цілком зрозуміло, що життя традиційних Церков в Україні дійсно більшою або меншою мірою залежить від „закордонного чинника”.
По-друге, не слід забувати, що Церква як соціальний інститут має в Україні найбільший ступінь довіри. Відповідно, чи не переноситься ця довіра автоматично на першоєрархів Церков? Чи не спрацьовує тут та логіка, що якщо український політичний істеблішмент, який має досить низьку суспільну довіру, не зможе справитися із нагальними і наболілими для українського суспільства питаннями, то хоча б глави Церков могли б покращити тут ситуацію, принаймні, у релігійній (духовній) сфері?
Цьогорічний приїзд Патріарха Кирила до України кардинально відрізнявся від минулорічного візиту його попередника. І справа абсолютно не в тім, що за рік щось кардинально змінилося у релігійному чи навіть політичному житті нашої держави. Не слід безпосередньо пов’язувати ці відмінності й із особистостями патріархів. Приїзд Патріарха Алексія ІІ в інформаційному просторі меркнув за візитом більш статусного гостя — „першого серед рівних”, на якого і покладались великі надії. Отож, Патріарх Кирил у більш вигіднішому положенні – він один в інформаційному просторі України, на ньому зосереджена уся увага українського суспільства. Доказом цього є організація спеціальної передачі на одному із найрейтингових українських каналів.
Доволі прогнозовані були оцінки приїзду московського гостя українськими Церквами. Спільним для заяв УПЦ КП, УАПЦ та УГКЦ є визнання права голови РПЦ зустрітись із своєю паствою в Україні. Очевидно, що іншої позиції конкретно у цьому питанні й не могло бути. Хіба не має, наприклад, Патріарх Філарет прикрого досвіду зірвання таких зустрічей у Одеській області? Якщо невизнанні Православні Церкви (не кажучи вже про УГКЦ) засвідчують право на існування УПЦ, яка перебуває у єдності із Московським Патріархатом, то хіба вони могли відкрито виступати проти пасторського візиту Московського Патріарха?
Але позиція УПЦ КП на цьому не вичерпувалась. По-перше, заздалегідь було заявлено, що візит московського архиєрея має не скільки або не лише пастирський характер, але й політичний. При цьому ця теза лунала в заявах зі сторони УПЦ КП протягом усього візиту і після нього. По-друге, УПЦ КП не лише заявила про свою позицію щодо візиту, але й наочно показала свою присутність. Симптоматично, що вже другий рік поспіль, „до дня Хрещення Русі”, біля Володимирської гірки у Києві, де відбувалися урочисті літургія „візитерів із-за кордону”, висіли рекламні постери із зображенням Патріарха Філарета. Важливим також саме в контексті приїзду голови РПЦ був хресний хід, організований УПЦ КП та очолюваний самим Патріархом Філаретом. Звичайно хресний хід був присвячений не візиту Московського Патріарха, а хрещенню Київської Русі, проте, тут виникає питання: а чи був цей хресний хід, якщо б не було візиту?
Важливим як на нас є те, що жодних міжконфесійних зустрічей у візиті Московського Патріарха не планувалося і не відбулося. Тут знову згадується візит Папи Римського Івана Павла ІІ і його зустріч із представниками Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій. Константинопольський Патріарх Варфоломій таких зустрічей під час свого візиту не мав, проте, усі добре пам’ятають, що велися переговори між Патріархією та невизнаними Православними Церквами. Натомість, ані Патріарх Алексій ІІ, ані його наступник Кирил, жодних міжконфесійних контактів не мали. Зрозумілою є логіка щодо УПЦ КП та УАПЦ – зустріч із їхніми представниками була б не прогнозованою, що не вкладалося у загальну концепцію, в цілому добре продуманому, сценарію візиту Кирила. Натомість не зрозумілою є ігнорування Української Греко-Католицької Церкви та Верховного Архиєпископа Любомира Гузара. УГКЦ та Західна Україна завжди фігурували у заявах Московського Патріархії в контексті неможливості особистої зустрічі московського Патріарха із римським Понтифіком. І тут був реальний шанс для Патріарха Кирила обговорити болючу для РПЦ проблему співіснування цих Церков. Ми вже не говоримо про те, що революційним могло стати рішення голів цих Церков про утворення змішаної комісії з богословського діалогу! А чому б і ні? На міжнародному рівні РПЦ включена до богословського діалогу із Католицькою Церквою, існують численні приклади православно-католицьких комісій на регіональному та національному рівнях. Що заважає утворити таку комісію в Україні? Тим паче, що Патріарх Кирило у інтерв’ю російському телеканалу „Вєсті” сказав, що „питання про стосунки з греко-католиками слід розглядати в контексті взаємин Православної Церкви і Католицької...”, з якою „зараз здійснюється богословський діалог”.
Щодо безпосередньо самого візиту, то ми у цьому разі схильні все ж таки оцінювати його пастирський, а не як „політичний”. Дивна річ, що візит римського понтифіка у 2001 році офіційно презентувався як „візит глави держави Ватикан”, хоча за своєю суттю він якраз був пастирським. Із Московським Патріархом навпаки – офіційно візит визначається як „пастирський”, проте, дуже багато про нього говорять саме з політичної точки зору. Ми схильні до думки, що „політизація” візиту відбувається якраз завдяки журналістським коментарям та оцінкою окремих аналітиків, політиків та представників Церков. У промовах Патріарха дійсно звучали певні ідеологеми, носіям яких вони не здавалися „політичними”, а носіям інших, діаметрально протилежних ідеологем, вони аж занадто впадали у вічі. Проте саме в цьому, мабуть, і криється причина таких різних оцінок візиту першоєрарха РПЦ. Для УПЦ, проросійсько налаштованих громадян України тези про „братство трьох православних народів”, „київську купіль” т.і. сприймалися аксіоматично. Натомість для УПЦ КП, „свідомих українців” або українофільських (=російськофобських, адже відомо, що українська національна ідентичність будується, у першу чергу, на протиставленні до росіян) громадян такі тези так само аксіоматично відкидаються.
Власне політичної складова цього візиту була, але навряд чи можна говорити про її домінування. Тим більше чи такі вже однозначні мають бути оцінки „політичної складової” пастирського візиту? Сам факт зустрічі із Президентом України вже має і позитивні, і негативні оцінки. Чи необхідно було Кирилу зустрічатися із Президентом? Чи необхідно було Президенту зустрічатися із Патріархом? Думаю, що відсутність їхньої зустрічі породило б шквал аналітики на тему „Чому її не було?”, „Хто більше виграв від цього?” і т.д. Натомість усім яскраво запам’яталась відповідь Патріарха на заяву В.Ющенка, що Україні потрібна помісна Церква. „Є помісна Церква в Україні”, — відповів Патріарх у своїй промові біля пам’ятника жертвам Голодомору. Але ця теза не є новою і відповідно її не треба сприймати як сенсацію! Речники УПЦ неодноразово її повторювали і ще будуть повторювати не один раз.
Ще однією „політичної складовою” візиту Московського Патріарха слід визнати слідування за ним по містах України „лідера опозиції” В.Януковича. Зрозуміло, що для українського політика цей візит „на руку” в контексті близьких президентських виборів. І, зрозуміло, знову ж таки зважаючи на довіру українців до Церкви як суспільного інституту, що у такий спосіб лідер „біло-блакитних” робить собі певний імідж. Згадаймо 2004 рік, коли піар-компанія тодішнього прем’єр-міністра і кандидата на посаду Президента України будувалася в тому числі за рахунок УПЦ та її предстоятеля Митрополита Володимира.
Саме виходячи з визначення візиту як „пастирського” необхідно пов’язувати відсутність зустрічі Патріарха Кирила із представниками УПЦ КП. Якщо така зустріч була, то тоді дійсно ми б спостерігали за церковної політикою та дипломатією або ж відсутності останньої. І, звісно, УПЦ КП найбільше би скористалася б цією зустріччю, оскільки б навряд чи можна було чекати якихось реальних міжцерковних домовленостей. Це б дало УПЦ КП зайвий раз покритикувати політику Московського Патріархату взагалі і Патріарха Кирила зокрема. Підтвердження останньої тези є критика в адресу російського першоєрарха за відсутності цієї зустрічі.
Звичайно червоної ниткою у проповідях і заявах Патріарха Кирила проходить тема розколу. Не думаю, що могло би бути якось інакше. Проте знову ж таки чи необхідно ці заяви і тези розуміти у політичному, а не богословському плані? Якщо спробувати реконструювати логіку Московського Патріархату, то ймовірно, що саме у розколі Православної Церкви в Україні проглядається політична складова чи навіть не лише „проглядається”, а „єресь етнофілітизму” є однією з головних причин церковного розколу. В цьому контексті була цікавою теза єпископа УПЦ КП Євстратія (Зорі): „Коли він (Патріарх Кирил – О.К. ) говорить, що церковний розкол ґрунтується на політичних ідеях — це так. Коли він говорить, що причиною нинішніх проблем в українському суспільстві є церковний розкол — це також так. Зрозуміло, що не може бути ніяких суспільних чи національних, чи політичних ідеалів, заради яких було би дозволено розділяти те, що сам Бог з’єднав”. Тобто фактично речник Київського Патріархату підтвердив, що причини розколу є політичними. Очевидно, що це є підтвердженням того, що саме ця Церква і політизує міжправославні відносини в Україні.
Чи будуть якось просуватися міжцерковні відносини після візиту Патріарха Кирила? Ми сподіваємося, що так. На це, наприклад, вказує той факт, що у порядок денний Міжсоборної присутності, яка була заснована на останньому Священному Синоді РПЦ (проходив під час візиту Московського Патріарха у Києво-Печерській лаврі) є питання про „протидію церковним розколам та їх подолання” та „ставлення до інославія та іншим релігіям”.
Ми впевнені, що візит Московського Патріарха Кирила буде визначений читачами та експертами РІСУ як одна з найважливіших подій у релігійному житті України у 2009 р. Щоправда дехто оцінить візит Патріарха як найвизначнішу позитивну подію, а хтось – як найвизначнішу негативну подію. Тому є всі шанси побачити цей візит у двох номінаціях!