Пройшов майже місяць після визнання Елладською Церквою ПЦУ. За цей час стало зрозуміло, що це все ж таки визнання, щоб на початках не стверджували у Моспатріархії.
Пройшов майже місяць після визнання Елладською Церквою ПЦУ. За цей час стало зрозуміло, що це все ж таки визнання, що б на початках не стверджували у Моспатріархії. Архиєпископ Афінський Єронім згадує Митрополита Епіфанія у диптиху, він відповів на його мирні грамоти та надіслав офіційного листа про визнання. Оскільки тут вже простору для маніпуляцій немає, то РПЦ вирішила розірвати євхаристійне спілкування з Елладською Церквою. Але не загалом зі всіма, а так – точково. Для підтримки «своїх людей» у Греції та можливості дестабілізації цієї Церкви зсередини.
Поразка чи стратегія? Що означають рішення РПЦ щодо визнання ПЦУ Елладською Церквою?
Після закриття гештальту Елладської Церкви, як раз час поміркувати, хто ж може бути наступним, а хто ні за яких умов не погодиться на встановлення стосунків з Православною Церквою України.
На мою думку, найбільш вірогідно, що наступною, хто ощасливить українців офіційним визнанням, буде Румунська Церква. Це доволі велика і потужна Православна Церква. Вона є державною Церквою Румунії. Священнослужителі отримують зарплату з бюджету країни, а також держава доволі щедро фінансує різні церковні соціальні та благодійні проєкти. Окрім цього, духовенство підвладне національному антикорупційному управлінню, яке доволі ефективне у цій країні. У сукупности ці факти мінімізують можливість фінансового впливу на РумПЦ з боку Москви.
Більше того, підтримка румунами РПЦ навряд чи можлива, адже вони мають неврегульований конфлікт у Молдові. Останню і Москва, і Бухарест вважають своєю канонічною територією, а тому там існують паралельно дві юрисдикції. Хоча Московський Патріархат там становить більшість. РумПЦ невигідно наживати собі ворога в особі ПЦУ, адже у перспективі у них протистояння з РПЦ.
Фактично у румун не було ніяких претензій до української автокефалії. Вони не сумнівалися ані у повноваженнях Вселенського Патріарха, ані в праві українців на церковну самостійність, ані у свяченнях представників колишніх УПЦ КП та УАПЦ. Їх цікавила лише доля румуномовних парафій на Буковині та майбутнє митрополита Михаїла (Ляроша). Останній румунам цікавий, оскільки саме в них він отримав свячення, а вже потім у сані священника перейшов до Київського Патріархату.
Щодо румуномовних парафій, то ПЦУ створила відповідний вікаріат, який матиме право обирати мову богослужінь та календар (румуни живуть за новоюліанським календарем, тобто святкують Різдво 25 грудня). Ця структура буде напряму підпорядковуватись предстоятелю ПЦУ. Дзеркальний вікаріат для українців функціонує у Румунії. Однак є одна проблема – румунський вікаріат ПЦУ порожній. Це структура на виріст, оскільки більшість румуномовних парафій наразі перебувають у Чернівецькій єпархії УПЦ (МП), якою раніше керував Митрополит Онуфрій.
Проте формально ПЦУ виконала умови РумПЦ – вікаріат створено. І якщо Патріарх Даниїл благословить, то чимало парафій перейдуть з УПЦ (МП) до вікаріату у ПЦУ. Таким чином, на разі шлях до визнання з боку румунів відкритий, більше того у них немає ніяких канонічних чи богословських претензій до України.
Друга Церква, яка найбільш ймовірно у найближчний час визнає ПЦУ – це Кіпрська. Ця архиєпископія входить до грецького світу Церков. У кіпріотів не було заперечень щодо права українців на автокефалію та повноважень Вселенського Патріарха — у них були питання щодо хіротоній, які мали раніше не визнане українське духовенство. У відповідь на це Патріарх Варфоломій надіслав Синоду Кіпрської Церкви історико-канонічне дослідження митрополита Анхіальського Василія. В цьому тексті на історичних прикладах доводиться, що хіротонії здійснені у розколі можна визнавати, якщо вони все одно сходяться до визнаної Церкви. Повний текст цього дослідження у перекладі на сайті Cerkvarium, там же можна прочитати і скорочений аналіз основних аргументів. Це сталося на початку березня цього року, відтоді більше ніяких заперечень з боку кіпріотів не лунало. Отже, єдине застереження Кіпрської Церкви було знято, а тому і шлях до визнання цією Церквою ПЦУ також фактично відкрито.
За лаштунками болгарського вояжу Патріарха Кирила
Також за визнання ПЦУ виступають багато єрархів у Болгарській та Грузинській Церквах. Проте представники цих патріархатів бажають відтермінувати винесення остаточного рішення. Вони хочуть, щоби спочатку своє слово сказали давні кафедри Пентархії (Александрія, Антіохія, Єрусалим) та Кіпр, а вже потім у порядку диптиху висловляться болгари та грузини.
Церковна геополітика: грузинський кейс
Є також низка Церков, які ще не визначилися зі своєю позицію. Їх РПЦ вже встигла записати у союзники, оскільки вони ще не заявили про підтримку України. До них належить Албанська Церква, предстоятель якої мав претензії до хіротоній, так само як і очільник Кіпрської Цекрви. Однак, якщо Кіпрський Архиєпископ прийняв відповідь Патріарха Варфоломія, то Албанського Архиєпископа вона не задовольнила. Однак, це не значить, що останній підтримує Москву. У травні минулого року, під час візиту до Албанії, очільник місцевої Церкви жорстко розкритикував Патріарха Кирила.
До цього табору також належить і Польська Церква, яка нещодавна видала чергове рішення, у стилі «так, але ні». Тобто вони за автокефалію, але проти розкольників. Аналіз рішень Польської Церкви дає підстави вважати, що остаточна позиція ще не сформована і битва за позицію ПАПЦ ще триває.
Поки що єдиною, хто виступила проти, була Сербська Церква. І це доволі очікувано, не тільки тому, що серби є послідовними союзниками Росії, а численні їхні найманці воювали на Донбасі проти України, а ще й тому, що Белград, як і Москва, хворіє на фантомні болі за втраченою імперією.
Церковна геополітика: позиція Сербської Церкви
Серби бояться, що вони будуть наступні і Вселенський Патріархат визнає автокефалію Північної Македонії та Чорногорії. Для цього, до речі, є підстави, оскільки обидві Церкви у різні періоди історії були автокефальними. Більше того, той Томос про автокефалію, яким нині послуговується серби, був виданий з політичних питань – з нагоди утворення єдиного політичного організму: Об’єднаного королівства сербів, хорватів і словенців. Таким чином, при розпаді цієї держави та зміни кордонів постає питання про можливість перегляду Томосу у зв’язку зі зміною обставин, які зумовили його видання.
Боротьба за визнання: кейс Македонської Церкви
Також навряд чи визнає ПЦУ і Антіохійський Патріархат. Ця давня Церква доволі довгий час вже перебуває під впливом Москви. Це почалося ще з кінця XIX століття, коли росіяни розіграли «арабську карту». Антіохійський Патріархат має інтернаціональну паству, до якої входять греки, араби та інші національності. Але греки фактично протягом довгого часу займали вищі адміністративні посади у Церкві. Тепер Церкву очолюють араби. За радянських часів РПЦ усіляко фінансово підтримувала цей патріархат. А в наші дні ця Церква розташована у буремній Сирії. Росія через свою військову присутність у цій країні має достатньо важелів впливу на Антіохійський Патріархат.
***
Отже, у середовищі Автокефальних Православних Церков є як прихильники, так і противники. Найвірогідніше, що наступне визнання може надійти до нас від Румунії. Згодом можуть визнати на Кіпрі, у Грузії та Болгарії. Крім того є ціла низка Церков, які не визначились зі своєю позицією. Проте є й ті, хто навряд чи налагодить стосунки з ПЦУ найближчим часом. Однак, найголовніша пропагандистська теза, що ПЦУ — це начебто проект Фанару, який ніхто не визнає, є нічим іншим, як пшиком. З кожним наступним офіційним визнанням, пшик Московського Патріархату буде лишень збільшуватись, а їх пропагандисти будуть знову плакати про «ніж у спину».