В ексклюзивному інтерв'ю кореспондентові Укрінформу владика Варсонофій розповів, як відбуватиметься процес об’єднання на Закарпатті, який дефіцит священиків Православної Церкви України (ПЦУ) зараз, скільки приходів збирається перейти до помісної церкви найближчим часом та коли і як знайдуть спільну мову з митрополитами Мукачево-Ужгородської та Хустської єпархій колишнього Московського патріархату.
Фото Сергія Гудака
В ексклюзивному інтерв'ю кореспондентові Укрінформу владика Варсонофій розповів, як відбуватиметься процес об’єднання на Закарпатті, який дефіцит священиків Православної Церкви України (ПЦУ) зараз, скільки приходів збирається перейти до помісної церкви найближчим часом та коли і як знайдуть спільну мову з митрополитами Мукачево-Ужгородської та Хустської єпархій колишнього Московського патріархату.
Ми зустрічаємося з владикою Варсонофієм у Береговому, у Свято-Троїцько-Михайлівському соборі. Це наразі найбільший храм колишнього Київського патріархату в регіоні, адже в Ужгороді чи Мукачеві — містах із більшим населенням та, відповідно, проукраїнськими церковними громадами, соборів нема, є тільки виділені земельні ділянки. І не дивно, бо в області позиції Київського патріархату загалом були не дуже сильні – аж до останніх подій. Серед населення Закарпаття є багато католиків, греко-католиків, реформатів, а православні громади майже усі — під юрисдикцією МП. В області є дві православні єпархії МП — Мукачево-Ужгородська, якою керує митрополит Феодор (вважається більш проукраїнськи налаштованим), та Хустська, владику якої – Марка – вважають твердішим у позиції єднання з Росією.
Єпископ Варсонофій — наймолодший владика тепер Православної Церкви України, на Закарпатті він служить чотири роки. Відкритий, з проукраїнською позицією, неконфліктний. У публічних виступах постійно закликає до єдності та запевняє, що шлях, зрештою, тільки один — об'єднатися і спільно служити Богу, в тому числі й на Закарпатті. Це станеться, але потрібен час, наголошує владика Варсонофій у розмові, процес, із його слів, пришвидшиться з офіційним отриманням Томосу. «Людям потрібен папірець», – каже він. Після Різдва на Закарпатті очікують активізації переходу громад під юрисдикцію ПЦУ. Останнім часом про це оголосила тільки одна парафія — в селі під Ужгородом.
- Я так зрозуміла (зі слів голови місцевої громади), що цей храм, у якому ми з вами зараз спілкуємося, наразі можна вважати найбільшим в області, власне, собором, чи не так? Раніше він підпорядковувався КП, зараз – ПЦУ. Скажіть, Ваше преосвященство, скільки на Закарпатті храмів у ПЦУ є взагалі? Адже раніше ви зазначали, що в області налічується 70 громад Помісної церкви?
- Найперше, що потрібно вирізнити, — це те, що ми говоримо зараз про парафії, які мають юридичну реєстрацію. Оці 70 — це зареєстровані офіційно, юридично, релігійні громади. Якщо акцентувати саме на кількості храмів — це вже питання інше, тому що громади і релігійний центр, тобто храм, — різні речі. Стосовно храмів, то звичайно, їх набагато менше, близько 24-х в області.
- Це в усіх містах та селах Закарпаття, я правильно розумію?
- Так, це з містами і селами. Звичайно, цього мало, бо кількість вірників постійно зростає, і потреби на будівництво сакральних споруд — храмів чи каплиць — також зростають щороку. По різних селах, де зараз реєструються громади уже ПЦУ, вони хочуть мати свій центр, де могли б звершувати треби, богослужіння, ті чи інші таїнства. Тому потреба є, і ми будемо старатися ці питання вирішувати. Хоча ви розумієте, що на сьогоднішній день все впирається у фінанси. Громади у скрутних становищах. Тому сподіватися на те, що громада своїми силами повністю може побудувати храм, — нині це мало реально.
- Монашого центру Помісної церкви нема на Закарпатті взагалі, чи не так?
- Немає. Справа в тому, що коли робити монастир, має бути 5-10 монахів, які його утримуватимуть. Поставити монастир можна хоч завтра — але потрібні монахи. Якщо їх два чи три, це не монастир, а профанація. Тому наша позиція така, що краще якісний прихід мирський, ніж профанація монастиря.
- Парадоксальна ситуація, погодьтеся, — це я щодо цього храму в Берегові: ми маємо місто, останнім часом скандально відоме як осередок угорської меншини, тобто, розуміємо, що переважна більшість населення тут – угорці, себто, протестанти чи католики, і саме тут — центральний храм української церкви на Закарпатті. Водночас маємо Мукачево чи, скажімо, Ужгород — найбільші міста в області, і там нема соборів ПЦУ, хіба невеликі церкви. Парадокс, чи не так?
- Деякою мірою — так. Але я б наголосив на тому, що я на кафедрі тут лише чотири роки, і за цей час нам, Богу дякувати, вдалося отримати земельну ділянку в місті Мукачево — в мікрорайоні Росвигово, і зараз уже й в Ужгороді — під будівництво кафедрального собору. Більше того, проект собору в Ужгороді вже готовий, ми його замовили в Києві, робив його відомий досить архітектор. Цей собор буде зведений на честь ікони Богородиці Пантанасса або Всецариці, і буде більш сакральним у тому сенсі, що в ньому ми почитатимемо пам'ять усіх наших загиблих закарпатських воїнів. Сам храм задуманий з вигляду ніби свічкою, і всередині його структура - досить цікава: на стінах будуть закарбовані імена, роки народження та смерті усіх наших військовослужбовців-закарпатців. Це той храм, який я хочу залишити після себе.
- Це ваша ідея?
- Так, моя безпосередньо. Тому що всі знають, що я є капелан 128 окремої гірсько-штурмової бригади, і я вже поховав, на жаль, не одного нашого воїна. Це моя дань нашим захисникам Вітчизни, сам я не можу брати зброю до рук і ставати на захист Батьківщини, я — монах, а ось такий пам'ятник, який прославив би їхній подвиг на віки, можу збудувати. Знаєте, людина скороминуча, а храм залишиться, і наступні покоління будуть пам'ятати, що вони своїм життям захистили наше майбутнє.
Тепер стосовно Мукачева...
- Там, до речі, був свого часу збудований перший храм Київського патріархату в області, так? Зі скандалами, підпалами та провокаціями...
- Так, один із перших храмів КП — це був храм на Івана Франка, він побудований у вигляді ротонди, має круглу форму. Другий храм - більш відомий, Успіння Богородиці, він розташований ближче до центру Мукачева, там, фактично, наша головна громада. Але ми маємо земельну ділянку у цьому місті — 50 соток, вона досить велика, за домовленістю з місцевими жителями мікрорайону, ми вирішили, що частину тієї землі віддамо для облаштування дитячого майданчика.
- Біля церкви?
- Так, аби діти, які щодня там гратимуться, бачили храм і таким чином якась духовність у їхньому серці зароджуватиметься змалечку. Вони будуть питати маму, мовляв, а що це? І будуть туди заходити з цікавості. І ще одне — потрібно щось віддати і громаді, не тільки взяти землю, поставити храм і загородити мурами. Час церков, забудованих мурами, пройшов. Я один із наймолодших архієреїв української церкви в країні, і тому десь мислю надалі. Церква повинна бути відкритою, якомога більше залучати до себе людей, бо духовна війна з дияволом не закінчилась, вона триває, і не народ має йти до церкви, а церква має йти в народ. Це наше завдання, на яке нас покликав Господь, і якщо ми, монахи, священики, цього не робитимемо, то це показуватиме, що ми забули Божі заповіді. А коли ми будемо йти в народ, помагатимемо, тоді й церква буде церквою.
- Ви називали 7 громад, які нині підпорядковуються на Закарпатті Помісній церкві. Чи можете назвати хоча б приблизне число вірників ПЦУ в області? Ми знаємо, що народ тут богобійний, церковний. Але цікаво, яка ж частина його віддана саме українській церкві?
- Приблизне число я вам зараз не називатиму, аби не дезінформувати. Точно скажу, що це число щороку зростає на 30 %. Я це рахую знаєте як? За кількістю кошиків на Паску. В Ужгороді чотири роки тому, коли я прийшов на Закарпаття, я освячував сотню кошиків. Цьогоріч їх було понад 500.
Зараз на Закарпатті люди очікують 6 січня. Усі, кого ми не питаємо про орієнтацію на майбутнє, кажуть, що спочатку хай дадуть Томос в руки, тоді будемо говорити. Усім потрібен цей папірець, хоча він - тільки формальність, бо процес завершено, ну, але всі його хочуть. Після Різдва — відтак — розмова буде конкретніша. Однозначно, що той процес, який почався уже в Україні, досить швидкими темпами перекинеться сюди, на Закарпаття.
- Чи вважаєте ви, що на Закарпатті цей перехід, цей рух до об'єднання відбуватиметься, скажімо, дещо повільніше, ніж в інших регіонах?
- Так, він відбуватиметься не те що дещо повільніше, а відчутно повільніше — бо так склалося історично. Я маю на увазі те, що Київський патріархат тут був досить у малій кількості до останнього часу, і питання донесення до людей якоїсь ідеї українізації православної церкви було на мінімальному рівні. Це було свого часу не вигідно ні владі на місцях, ані тим конфесіям, які довгий час були тут домінуючими. Але, бачте, Господь так зробив, що все поступово змінюється, Православна Церква України на Закарпатті зараз має голос — і до нього дослухаються. Я радію, що нас почали розуміти і підтримувати. І це добрий результат моєї діяльності в останні чотири роки, відколи я тут молюсь і працюю. Надіюся, що далі ми будемо розвиватися швидше, з допомогою Божою і влади.
- Влади?
- Так, справа духовності — це також справа влади, яка повинна бути з усіма.
- Ваше преосвященство, чи розглядаєте можливість почергового служіння у храмах колишнього МП? У селах на Закарпатті це, до речі, поширена практика.
- Я не проти такої практики, почергове богослужіння практикують у багатьох областях. Це, зрештою, процес, який нас об'єднує. Ми віримо в одного Бога, який просив, аби ми всі жили в мирі. Те, що ми роз'єднані конфесійно — тимчасово, я думаю, що історія й Господь допоможе об'єднатися. Ще рік тому ніхто в Україні не вірив, що матимемо свою церкву. Це був нонсенс. Сьогодні ми її маємо. Тому якщо громади зможуть домовитися — я тільки за почергове служіння. У справи громади я не можу втручатися, і це я заявив кожному нашому священнику.
- Такий нюанс: якщо громада вирішує змінити юрисдикцію, а священик не бажає переходити?
- Громада головна в цьому питанні.
- Тобто, ви знаходите їм нового пароха?
- Так, це таке ж питання, яке свого часу, у 2015-му році, виникло в Пилипці, в Міжгірському районі, де громада, 90% села, захотіла перейти до КП, а священик відмовився, тому ми дали туди іншого священика, він до цього дня там служить.
- Вистачає на Закарпатті таких священиків? Зараз, напевно, вам потрібні харизматичні пастирі. Чи достатньо їх? Це повинні бути люди певного кшталту, на яких можна рівнятися.
- Рівнятися всі ми повинні, знаєте, на Христа. Іван Златоуст казав, що якщо ви прийшли до храму шукати святих, – помиляєтеся, бо святий тільки Господь, а той, хто приходить до храму покаятися, оце справедливо. Я радію від того, що Господь мені дав таку єпархію, у якій кожен священик є харизматичною людиною, на кожному священику моєму тримається єпархія, як на стовпі. Я дякую їм кожному, бо їхні зусилля тут дуже великі, бо до цього моменту, як не крути, вони багато потерпали.
- Ці всі розмови про “неблагодатну церкву” ви зараз маєте на увазі?
- Ми це все пам'ятаємо, але не будемо згадувати і ображатися на тих, хто це говорив і робив. Тому священикам тільки честь і хвала за їхні труди. Звичайно, мені зараз не вистачає священиків на Закарпатті. Потреба — як мінімум десять чоловік. Але це й загалом по країні така ситуація, бо молодь не надто прагне отримувати священичий сан.
- Як ви працюватимете з людьми з місцевостей на Закарпатті, де є досить сильні «скрєпи» Московського патріархату — мова про Хустщину, Тячівщину, зокрема, крім того, що там сильна церковна, скажімо так, пропаганда, там до останнього часу люди їздили на заробітки в Росію, там стабільно голосують за партії на зразок нинішнього “Опоблоку”...
- Найперше, що хочу заявити на це питання: ми нікому не нав'язуватимемо думку, що хтось гірший, а хтось кращий. Ми дамо людям можливість зрозуміти, де є істина, і дамо можливість вибирати самим. Нині не роки комуністичної влади, яка колись щось не дозволяла чи дозволяла. Зараз кожна людина має прийти до храму — католицького, православного, греко-католицького чи реформатського — і вибрати для себе місце, яке ближче їй підходить до серця. Ми в Помісній церкві пропагуємо ідею нашу, національну, українську. Ми пропагуємо православ'я, яке прославляє Бога рідною українською мовою. Те християнство, про яке говорив апостол Павло в своїх посланнях, що краще сказати одне слово рідною мовою, аніж тисячу чужою. Якщо люди вибирають, з огляду на сказане, Українську помісну православну церкву — будь ласка, наші двері відкриті. Якщо вибирають російську — це їхнє право, кожен шукає свою дорогу до Бога.
- Тобто, ваш головний аргумент для закарпатських вірників — це своя церква?
- Однозначно. Якщо ми поважаємо свою державу, яку нам дав Господь, то як написано в апостольських правилах, кожен народ повинен знати свого першого єпископа. Тобто, кожна незалежна держава повинна мати свою незалежну церкву. Наша держава і церква це виконала, тепер питання за громадами.
- На спільній вашій прес-конференції я вас питала, чи ведеться зараз якийсь діалог із вашими колегами з колишнього Московського патріархату, ви відповіли, що його нема на офіційному рівні, але він у деякій мірі є на людському рівні, тобто, вітаєтеся при зустрічі, не обговорюючи при тому церковних, конфесійних справ. Чи змінилося щось за тиждень — у кращу сторону? Ну, бо ж колись цей діалог варто таки розпочинати?
- На жаль, нічого не змінилося. Я думаю, що їм потрібен час для цього, обдумати все, зважити, помолитися, і зрештою, Господь направить. Переконаний, що в цій ситуації ми знайдемо вихід. Я людина, яка не любить конфліктів страшенно, звик вирішувати справи з миром, тому, зрештою, вірю, що все вирішиться мирно. Але на це потрібен час. Можливо, і певно що так, справи дещо зрушаться після 6 січня з наданням Томосу. Я звертався через медіа до митрополитів стосовно єдності і участі в Соборі, і владику Феодора до останнього чекали на Соборі, але я жодної відповіді не отримав. Та повторюсь, рік тому ще ніхто не вірив, що в Україні буде церква своя православна. Зараз не вірять, що буде діалог. А він буде, бо нам нема що ділити. У кожного — свій об'єм роботи. Якщо Господь дав митрополиту Феодору одну з найбільших єпархій в Україні, мені — одну з найменших, то це не означає, що у нас різні об'єми роботи. Він однаковий. Знаєте який? Спасіння людських душ. Тільки на нього покладений хрест трохи важчий — бо у нього їх більше, а на мене трохи легший, але справа одна. В кінці віків ми зустрінемося біля Христа і звітуватимемо: він — за своїх ввірених, я — за своїх.
- Щодо іншого владики — Марка, предстоятеля Хустської єпархії, він більш експресивний, які у вас стосунки з ним?
- Я з ним стрічався тільки раз у житті — під час переходу під юрисдикцію КП парафії у Пилипці.
- Знаючи той випадок, можу уявити обставини і формат зустрічі (перехід парафії відбувався зі скандалом, бійками, тітушками - авт.)...
- Але ми справді більше не зустрічалися ніде. Хоча я вірю, що й із ним знайдемо спільну мову. Він же ж також священнослужитель, я вірю, що Господь і йому на розум дасть. Бо нема нас чому роз'єднувати.
- Наразі йшлося про одну громаду, яка прийняла рішення після Собору перейти під юрисдикцію Помісної церкви на Закарпатті. Чи з'явилися протягом останніх тижнів нові громади, де виявляють бажання змінити юрисдикцію?
- Є мінімум п'ять таких громад, ми тримаємо це в таємниці, бо є деякий тиск, можливі провокації. Люди чекають до 6 числа, і ми чекаємо. Далі все піде швидше.