Моє бажання, щоб у Казахстані здійснювало свою служіння якомога більше наших молодих священиків, щоб вони не боялися труднощів, з якими там зіштовхнуться. Казахстан потребує добрих душпастирів і він відкриває широкі можливості для місійної діяльності.
З 15 до 24 травня в Казахстані на запрошення Апостольського делегата для греко-католиків в Казахстані та Середній Азії митрофорного протоієрея Василя Говери перебував Владика Йосафат (Говера), Екзарх Луцький. Головним моментом цього візиту була участь у святкуваннях 10-ї річниці освячення храму Святих Верховних апостолів Петра і Павла в Павлодарі (цю церкву 20 травня 2001 року освятив Владика Василь (Медвіт), тодішній Апостольський візитатор для греко-католиків в Казахстані та Середній Азії).
Пропонуємо вам прочитати інтерв’ю, яке дав Владика Йосафат для Департаменту інформації УГКЦ після свого повернення в Україну.
Нещодавно ви повернулися із Казахстану. Розкажіть, будь ласка, про мету вашого візиту до цієї країни?
Ми досить багато приділяємо уваги душпастирській опіці греко-католиків у Східній, Центральній та Північній Україні. Однак треба також пам‘ятати, що багато наших земляків проживають поза межами України. Йдеться, зокрема, про Казахстан. Я мав нагоду перебувати в цій країні впродовж 10 днів на запрошення апостольського делегата в Казахстані, отця Василя Говери, з нагоди святкування 10-річчя парафії в Павлодарі. В цій країні є парафії, які існують значно довше, бо ж душпастирська опіка українців на казахських землях була розпочата ще в часи сталінських репресій, коли туди було вивезено багато греко-католиків. Серед вивезених було чимало священиків, які забезпечували вірних душпастирською опікою. Велика частина українського духовенства загинула, інші після закінчення терміну перебування в таборах повернулися додому, в Україну. Внаслідок цього кількість душпастирів, які сьогодні могли б виконувати душпастирське служіння в Казахстані, істотно зменшилася. Тож сучасна генерація священиків, які там працюють, - це здебільшого молоді люди, які закінчили навчання (семінарії) за часів незалежної України, були підготовлені в наших богословських закладах і виявили бажання поїхати туди, щоб там піклуватися нашими вірними.
Скільки там є наших парафій, душпастирів?
На жаль, душпастирів у Казахстані небагато. Зараз там служить лише шість священиків. Кількість парафій важко точно вказати, оскільки є великі парафії, добре організовані. Багато парафій перебувають щойно на стадії становлення. Є ціла низка населених пунктів, в яких проживають греко-католики, але священикам важко надати їм духовну опіку через те, що Казахстан – досить велика держава, мабуть, десь у чотири рази перевищує територію України, а наші парафії розкидані по всій країні. Одна з найдавніших парафій є в Караганді (це центральна частина Казахстану). Павлодар лежить на північному сході, на відстані 500 км від Караганди, а ще одна парафія, та що коло Жезказгана, за 600 км від Караганди. Це, звичайно, ускладнює душпастирювання. Священики, які служать у Казахстані, часто знаходяться далеко один від одного. Їм важко спілкуватися навіть між собою. Однак, зустрічаючись із нашими вірними, кожен священик намагається зробити те, що може, щоб їх відвідати і ними опікуватися. Однак бракує часу та можливостей.
Відстані вражають. Можна сказати, що наші священики в Україні, хоч би де служили, є сусідами?
Коли я порівнював Казахстан з Луцьким екзархатом, то це справді вражає. Раніше я вважав, що це в Луцькому екзархаті треба долати великі відстані (50, 70, чи навіть 150 км), щоб відвідати парафії, провести візитації. Та коли з Караганди до Жезказгана проїхав 600 км, то зрозумів, що наші відстані – ніщо порівняно з життям українців у Казахстані.
Чи не перешкоджає діяльності нашої Церкви казахська влада?
У зв'язку з тим, що в ХХ столітті, внаслідок сталінських репресій, до Казахстану були вивезені люди різних національностей і різних релігійних традицій, сьогодні це багатонаціональна держава. Звичайно, корінне населення країни – мусульмани. І сьогодні там будується багато мечетей, держава має курс на відродження власної культури, історії, традицій. Сьогодні важко навіть уявити, щоб у Казахстані хтось міг зробити кар‘єру без знання казахської мови. І це зрозуміло, бо Казахстан – самостійна держава, яка будує власне життя і майбутнє, розвиває різні напрямки діяльності, зокрема економічну, культурну. Разом із тим, казахський уряд толерантно ставиться до різних культур. Там часто відбуваються урочисті заходи, сплановані державою, на яких люди представляють свою національність і релігійність. У Казахстані жодній з конфесій, в тому числі і греко-католикам, не забороняють будувати своїх храмів. Тому в цій країні є вже збудовані наші церкви, інші – на стадії будівництва або на початку складення планів на будівництво. Слід згадати, що 2001 року, після візиту в Україну, Папа Іван Павло ІІ відвідав і Казахстан. І це відбулося дуже організовано − прийняття Святішого Отця, його візити до католицьких спільнот, спілкування з вірними…
Що, на вашу думку, потрібно зробити передусім для кращого розвитку греко-католицьких спільнот?
Завдання Церкви – дати відповідну духовну опіку всім вірним, хоч би де вони знаходилися – чи на матірній землі, чи в інших країнах світу, зокрема в Казахстані. Звичайно, воно ускладнюється браком душпастирів. Було б добре, щоб наші семінарії могли скеровувати охочих їхати на місії. До речі, я думаю, що і в самому Казахстані можна було б знайти осіб, які прагнуть присвятити своє життя душпастирському служінню. Ми маємо приклади, коли в цій країні були кандидати на навчання у наших духовних закладах. Однак, треба розуміти, що це люди, сформовані в інших обставинах та умовах. Багато українців, які сьогодні мешкають у Казахстані, вже не володіють українською мовою, оскільки кілька поколінь прожило в здебільшого російськомовному середовищі. Проте всі ці труднощі легко подолати. І ті, хто виявить бажання присвятити себе місіям, мають великі можливості для реалізації свого служіння. Ще одною проблемою в наданні духовної опіки греко-католикам Казахстану є те, що там поки нема добре організованої структури нашої Церкви (нема екзархату чи апостольської адміністратури УГКЦ).
Відомо, що був час, коли у Казахстані люди були позбавлені будь-якої духовної опіки. Яка ситуація сьогодні?
Все починається з чогось малого. Християнство розвинулося з 12 апостолів, які пішли нести Добру Новину Христового Євангелія в різні кінці світу і робили це жертовно, самовіддано. Подібно було і з Казахстаном: з'явився душпастир, почав опіку над вірними, з часом відбувся розквіт християнського життя, розквіт Церкви.
Люди в Казахстані були позбавлені будь-якої духовної опіки, оскільки більшість колишніх репресованих душпастирів, які колись опинилися в подібних умовах із своїми вірними, повернулися на батьківщину. Тому греко-католики, які там осіли, були позбавлені можливості духовно розвиватися. У Казахстані було небагато храмів: зокрема в Караганді був римо-католицький храм, де здійснював своє служіння наш Владика Олександр (Хіра), який служив для українців обох обрядів, а також для вірних інших національностей (там були й вірні німецького походження). Число православних храмів також було незначним. Тому сьогодні відбувається активний розвиток служіння; там, де з'являється душпастир, організовуються спільноти. Люди радо приходять, щоб скористатися духовною опікою. Багатьом людям, вихованих в атеїстичній системі, важко відразу стати практикуючими вірними чи усвідомити значення Церкви у своєму духовному житті. Тому завдання душпастирів – допомогти цим людям зрозуміти духовні цінності і практично духовно розвиватися.
Що ви бажаєте молодим священикам, які сумніваються, чи доцільно їхати до Казахстану на служіння?
Моє бажання, щоб у Казахстані здійснювало свою служіння якомога більше наших молодих священиків, щоб вони не боялися труднощів, з якими там зіштовхнуться. Казахстан потребує добрих душпастирів і він відкриває широкі можливості для місійної діяльності. Священик, котрий там опиняється, має численні випробування, але він може на власному досвіді переконатися, якою благодатною є місія Церкви, наскільки люди, спраглі Божого Слова, цінують духовну опіку душпастиря. Тому хотів би заохотити наших семінаристів, щоб вони їхали до Казахстану здобувати цей цінний досвід.
о. Олег ПАНЧИНЯК, Маріанна КУЗАН