Понад 300 учасників, які представляють понад 40 організацій з різних регіонів України, а також іноземні гості зібралися нещодавно у Чернівцях на перший “Форум волонтерів-християн”. З’їхали на один день, щоби встигнути багато: познайомитися, обмінятися контактами, поділитися досвідом, послухати експертів, запланувати спільну активність і помолитися.
А всіх їх об’єднала міжнародна організація “Місія Євразія” у рамках проєкту ICare. Ініціатива такого зібрання вийшла від координатора проєкту Дениса Горенькова, який від початку повномасштабної війни об’їздив практичну всю Україну, налагодив співпрацю з різними благодійними центрами різних конфесій тощо. А на час проведення форуму Денис вже проходив мобілізацію і готувався до військової служби. Тому підготовкою форуму займалися його колеги з Місії та партнери з благодійних фондів. Зокрема, БФ “Ми поруч”, який розпочав свою роботу рік тому у Чернівцях на базі служіння християн-баптистів і зайнявся організацією форуму.
Програма форуму складалася з трьох спічів, двох панельних дискусій, діленням досвідом учасників. Поміж тим звучали молитви і виступи групи прославлення.
З вітальним словом до учасників звернувся Сергій Рахуба, президент Місії Євразії. “Я народився на Донбасі, виріс у Запоріжжі. 1983 року я виїжджав з України. Лєнін на проспекті Лєніна в Запоріжжі махав мені рукою і не думав, що я колись повернусь. Але я тут, в Україні. Сьогодні зранку ми побачили людей, які знімали шапки — звучав гімн, били церковні дзвони. Україна схилилася перед Богом, Україна сьогодні стає нацією, яка покладається на Бога”, — зауважив він. Він розповів, як почув від Дениса інформацію 24 лютого 2022 року, що Україну бомбардують, що розпочалася повномасштабна війна — і не міг у це повірити. Потім Денис розказав, як евакуював свою сім’ю з-під Києва, як люди на маршруті допомагали хто чим міг, пропонували бутерброди, чай, а також молилися з біженцями, навіть дарували Біблії.
“Хто ж ці люди?” — запитує пан Сергій і відповідає: “Є той фронт, який сьогодні захищають наші воїни мужності, з Євангелієм у серці захищають свободу, незалежність. Ви, волонтери, представляєте сьогодні іншу лінію фронту. Сьогодні волонтери представляють Церкву у суспільстві, є її лідерами”.
Його думку продовжив Василь Фурта, заступник голови ВСЦ ЄХБ, у своєму виступі «Біблійні принципи доброчинності».
Доброчинність і філантропія ― це те, що показує Божу любов до людей. Це Божий голос та інструмент для підбадьорення та благословення тих, хто захищає нашу землю, — зазначає спікер. І від початку повномасштабного вторгнення саме волонтерство й доброчинність стали рушійною організаційною силою суспільства.
― Хочу зупинитися на трьох важливих біблійних принципах доброчинності. Перший: любов і турбота про людей ― головний пріоритет і мотиваційний фактор у нашому служінні. Не діяльність, не певні процеси мають визначати нас. Треба бачити так, як Бог дивиться Своїми очима на суспільство. Він бачить не просто натовп, а людину з її переживаннями, викликами, турбується про неї.
За словами Василя Фурти, другий важливий фактор: ми маємо бачити кілька сфер перспективи допомоги людям. Короткотермінова перспектива ― забезпечення базових потреб. Наступна перспектива: маємо так вибудовувати нашу доброчинність і волонтерство, щоби зважати на соціалізацію людини й те, якої допомоги вона потребує в кризових моментах. Ще одна перспектива ― розуміння Євангелія та духовності, адже Церква робить усі попередні речі в ім’я Христа й зважаючи на найбільшу потребу людини ― потребу в Бозі.
― Третій фактор доброчинності: людина, яка отримала допомогу, має сама задуматися над тим, як стати благословенням для інших людей. Де біблійна основа цих трьох принципів? Десятина, яка мала йти на пожертви, у Старому Завіті спрямовувалася не тільки на служіння в храмі, але й сироті, вдові, на допомогу тим, хто в потребі. Частину врожаю також годилося залишати на полі для сироти, мандрівника й потребуючого.
У Євангеліях читаємо, що Ісус зцілює людей, годує натовпи, але Він також вказує на потребу духовного керівництва. Христос закликав людей, яким допоміг, іти за Ним. Тому важливо подивитися на перспективу майбутнього: що ми несемо суспільству? Від кожного з нас буде залежати те, який вектор руху оберемо, чи буде в суспільстві духовний розвиток і процвітання, шукання Бога.
Учасниками першої панельної дискусії були волонтери й активісти, що діють у своїх громадах та церквах. Дехто з них зазначає: попри те, що війна з Росією тривала ще з 2014-го року, у повномасштабне вторгнення вірити не хотілося. Обговорювали з командами різні сценарії розвитку подій, домовлялися, як діяти в тій чи іншій ситуації. Однак на моральному рівні неготовими виявилися майже всі, адже складно було передбачити дії ворога.
― Ми мали певний план роботи з документацією, координації служіння, як взаємодіяти між церквами, з навчальними закладами в різних регіонах України на випадок повномасштабної війни. Але, безперечно, ніхто не очікував, що наступ буде одночасно з різних боків. Інший момент ― ментально й фізично прийняти те, що відбулося. Звичайно, на цьому рівні не були готові. Але ми робили так, як домовлялися: молилися й діяли. Мережі, транспорт, документи ― усе це було прораховано й дуже допомогло на початку, ― каже Валентин Синій, ректор Таврійського Християнського інституту.
Олена Рєпіна, керівник відділу культури і туризму Глибоцької РДА, каже, що у Чернівецькій області є чимало прихистків, у яких мешкають внутрішньо переміщені особи. Наразі базові потреби вдається забезпечувати, тому черга інших проєктів ― реабілітаційних.
― Люди вже нагодовані, заспокоєні, їм треба думати, як жити далі. Наші проєкти спрямовані на жіночу авдиторію й вразливі категорії суспільства. Ми пропонуємо мікроґранти на самозайнятість, відкриття власної справи, опанування нової кваліфікації, щоб люди могли відчути себе впевнено й жити далі, ― додає вона.
Рудольф Мигович, очільник Християнської медичної асоціації додає, що ще перед повномасштабним вторгненням обговорювали такий розвиток подій з іноземними партнерами. Не було конкретної підготовки, однак уже з перших годин нового наступу Росії велися комунікації щодо поставок гуманітарної допомоги й інших потрібних речей.
― В американських спецслужб є формула під назвою «21 крок». Припустимо, у приміщення зайде чоловік з автоматом. У нас є лише близько 5 секунд, поки він почне стріляти. За цей час людина може зробити 21 крок. Звісно, непідготовлена людина не кидатиметься на нього. Але це може легко вийти у спецпризначенця з відповідними навичками. Так само і з війною: ми готувалися, мали роздруковані протоколи евакуації, протоколи для тих, хто лишився. Але людина не робот ― вона емоційна, тому не все виходить так, як плануєш у мирний час, ― зауважує Василь Фурта.
Попри всі жахливі наслідки війни українці відкриваються по-новому. Наприклад, ми нарешті спростовуємо міф російської пропаганди про кардинальну відмінність між заходом і сходом нашої країни, по-іншому розуміємо служіння суспільству.
― Багато років путінська пропаганда намагалася нав’язати нам думку, що українці на сході й на заході такі різні, що їм просто некомфортно бути в одній країні, їх треба «визволяти». Але Бог навіть з болю, трагедії може творити дива: з темряви творити світло. Одного дня я подумала, що ніколи не була так близько до людей з Харкова, Маріуполя, Донецька, Луганська. Цей момент нашої єдності треба законсервувати для наступних поколінь. Виникла ідея разом з нашими гістьми (не люблю слово переселенці, бо в кожному куточку країни ви вдома, ви свої) треба закладати сади перемоги. Уже 10 садів є. Коли наші діти виростуть і спитають, що це за дерева, то ми скажемо, що була важка війна, але Бог нам дав стільки сили об’єднатися, що ми перемогли. І ми дали слово нашим гостям, що, коли їхні міста будуть звільнені, поїдемо садити сади перемоги там, ― розповідає Олена Рєпіна.
Змінюється також і Церква, адже вона стала однією з перших інституцій, які одразу ж почали реагувати на потреби суспільства в часі війни. Це і гуманітарна допомога, і молитва, і духовна й психологічна підтримка, пошук прихистку, творення спільноти тощо. Капелани допомагають триматися тим, хто зараз на передовій.
― Ми в одній країні, ми християни. Нам потрібне глибинне волонтерство, глибинна підтримка. За що гинуть наші люди? За те, щоб ми сформували нову імперію? Ні! За демократію, за те, щоб ми могли бути різними, ― за.
В Україні вибудовується своя модель лідерства. Ми не чекаємо допомоги зі сторони, але беремо ініціативу у свої руки. Навіть маленькими донатами вдається закривати збори на кількасот тисяч, а то й мільйони гривень. Гнучкість, розуміння того, як діяти в непередбачуваних обставинах та готовність будь-якими можливими способами забезпечити перемогу над ворогом ― сильні сторони українського суспільства.
― Самоорганізація на місцях рятувала нас. Однак варто зауважити, що це ― спринт. А нам варто рухатися системно. Для цього нам потрібен не культ особи, а євангельські цінності, які допоможуть локальну зорганізованість перетворити на спільну стратегію. Другий крок ― подальша згуртованість самоорганізованих фондів, громад нашого суспільства. Це ключовий фактор, який допоможе нашому розвитку.
Олена Рєпіна додає, що в різні періоди історії українцям бракувало тривалої єдності. Князівські міжусобиці, поділ влади між гетьманами й за часів визвольних змагань ХХ-го сторіччя стали відчутними для наступних поколінь.
― Мене захопило те, наскільки ми були єдиними в перші дні повномасштабної війни. Тоді ніхто нікого не питав ні про віру, ні про партію, ні про організацію. Ми всі працювали для спільної мети. Маємо об’єднувати зусилля всюди, де тільки можемо, для формування національної єдності навколо цінностей, ― підсумовує вона.
Учасники також поділилися слушними думками щодо того, як нам протривати всю боротьбу, а не лише давати раду в так званих «забігах на короткі дистанції». Наприклад, варто відповісти собі на питання: заради чого я біжу? Допомагає зробити більше також зміщення фокусу уваги на проблеми та потреби когось іншого, адже ми продовжуємо дбати про своїх близьких, рідних, друзів на передовій, постраждалих від агресії Росії навіть тоді, коли нам самим дуже погано. Всупереч тому, що нам погано. Як було влучно сказано, у нас немає нікого, крім нас.
Керівник аналітичного напряму Мережи захисту національних інтересів "АНТС" Ілля Несходовський у своїй промові «Волонтерський рух: місія врятувати, підтримати, розвивати» зауважив, що коли почалася повномасштабна війна, влада не була до неї готова, ніхто у світі не вірив, що Україна вистоїть, давали кілька днів. Але вони помилилися, бо не врахували силу українців. “Ми також не були готові до агресії, але за лічені години, без команди зверху, без закликів від влади десятки тисяч українців почали діяти. Багато хто взяв в руки зброю і організував добровольчі загони, багато хто сів за кермо свого авто та взяв в руки телефон, щоб організувати евакуацію людей, забезпечити всім необхідних тих, хто взяв в руки зброю, багато хто почав перераховувати кошти, надавати власне авто, житло, щоб допомогти і врятувати”. Він навів дані соціологічного дослідження про довіру українців і на перших місцях ЗСУ, волонтери і добровольці.
А сила українців — у довірі. “Довіра – це мастило, що дає змогу людям діяти більш ефективно. Довіра – це клей, що зміцнює зв’язки між людьми. І я знаю, що довіра є важливою також тому, що українською звучить «до віри», тобто перший крок до віри в Бога”, — зазначив аналітик.
І коли після Перемоги потрібно буде відбудовувати країну, то будуть потрібні люди, до яких буде довіра і всередині країни, і зовні від міжнародних партнерів. І такі люди є серед волонтерів. “Волонтерський рух довів свою організаційну спроможність, який показав людям, що йому можна довіряти, який має конкретні результати – він після нашої перемоги має йти до влади, оновлювати її як це відбулося в попередні роки, формувати довіру до інституцій”, — впевнений Ілля Несходовський.
У другій половині форуму 6 учасників, які представляють різні напрямки служіння, розповіли про свої досвіди. Ми можемо служити по-різному. Справді, не всі можуть бути на фронті. Для когось з’явитися у військкоматі одразу ж після нападу на країну ― справа честі. Хтось залишається в тилу, але може волонтерити, допомагати війську, фіксувати злочини росіян і повідомляти про все, що відбувається, світовій спільноті.
Іван Гонтар, директор гуманітарного штабу у Тернополі і БО «Світло реформації», розповів, що саме об’єднання всіх протестантів міста дозволило зробити колосальну роботу на початку повномасштабної війни. Тоді запустили кол-центр, який щодоби приймав близько двох тисяч дзвінків. Щодня у 25-ти локаціях вдавалося розмістити в середньому 950 людей, які були змушені рятуватися від війни. Близько 39 тисяч осіб зупинилися при церквах.
― Усі християнські місії працювали разом, ми ефективно й швидко реагували на нові виклики, організовували евакуацію, годували людей, допомагали їм. Навіть тепер стараємося координувати нашу міжцерковну діяльність ще й з місцевою владою.
Узагалі на Тернопільщині голос євангельських церков слабенький. Але саме об’єднання в часі війни сильно вплинуло на пресу, владу, громадськість, дало нашим людям вийти за межі своєї «коробки», побачити потреби інших. Над спільністю треба працювати. Ми досі її леліємо, опікуємося нею. Єдність складна, бо ми з різних контекстів, різних деномінацій, але маємо спільну велику мету.
Варто із сумом зауважити, що коли тривав форум, відбулися чергові ракетні обстріли і в результаті одного з них було повністю знищено склад БФ “Світло реформації”. “Ми цього не очікували, але сталося щось подібне. Господь дав, Господь взяв – нехай буде прославлене Його Ймення! – написав тоді керівник фонду Іван Гонтар. — “Збитки неймовірно великі, але благодійну роботу фонд припиняти не буде!”, наголосив він.
Ірина Олексіюк з Луцька разом з чоловіком-пастором і трьома дітьми не виїхали за кордон, хоча мали законну можливість. Натомість вони вирішили, що можуть випікати у своїй пекарні більше хліба й передавати його людям, які покинули свої домівки,військовим на передовій та на блокпостах. До кожної хлібини клали слова-підбадьорення зі Святого Письма. З перших днів до пекарні доєдналися ВПО, які теж хотіли допомогти своїм співгромадянам. Так вдалося значно збільшити об’єми виробництва
― Ми подумали, що це саме той час, щоб бути з нашим народом і служити тим, чи можемо. Спочатку спекли триста хлібин. На наступний день ― п’ятсот. І так дійшли до тисячі. Коли ми починали, склади в місті були ще закриті. Ми не знали, де братимемо борошно й олію, коли запаси вичерпаються. Але Господь, коли дає думку робити добро, завжди посилає добрих людей. Коли мій чоловік їхав купувати олію, то 50 літрів дають у подарунок зі словами: «Служіть». Це для мене було таким підбадьоренням! Це як у біблійній історії з п’ятьма хлібинами: усе починалося з маленького, а Бог примножив. Потім ми зустрічалися з людьми, до яких їхала наша випічка. І, як з’ясувалося, навіть одна хлібина стала для когось дуже значною й важливою, ― додає пані Ірина.
Голова Християнської медичної асоціації Рудольф Мигович каже, що за час повномасштабної війни зробив три основні висновки: треба робити хоча б що-небудь і Бог допоможе; треба робити це для військових; треба робити якісно. Навіть з малих справ, таких як організація конференцій у зумі, згодом виросли партнерства з різними країнами світу, які зараз підтримують нас зброєю, медичним обладнанням, гуманітарною допомогою.
― Зараз ми стали однією з найбільших медичних організацій України, уже передали понад 500 тонн допомоги вартістю в мільйони доларів. Але це все почалося з малого. Важливо не опускати руки. Вірте, що кожен ваш крок потрібен.
Нам не можна забувати про військових. Війна ще не виграна, хоча ми вже й будуємо реабілітаційні центри й займаємося протезуванням. Військові кажуть, що ми переможемо, бо в нас немає іншого вибору. Але варто пам’ятати, що контрнаступ ― це величезні втрати. А ворог дуже сильний, він вчиться. Інколи дитячі чи гуманітарні проєкти варто замінити купівлею ще однієї швидкої, наприклад. Бо живемо в той час, коли життя буквально коштує грошей. Інколи це десять тисяч доларів, як швидка, інколи ― п’ять тисяч доларів, як УЗД-апарат, інколи ― 30 доларів, як турнікет.
Досвідом власного служіння поділилася Таня Синя з Херсону. Вона працювала фотографинею: каже, це її покликання. Однак зі сімейних фотосесій вона перейшла до жорсткої реальності. Зараз дівчина фіксує те, що відбувається у прифронтових містах. Вона вірить, що саме особисті історії допомагають нам продовжувати підтримку й молитися, не дозволяють закордонним партнерам забувати про те, наскільки їхня допомога важить сьогодні.
На одній зі світлин Тані село на Херсонщині, зруйноване на 98%. Школа й бібліотека знищені, поля заміновані.
― Я ніколи не мала досвіду служіння з дітьми. Але побачила хлопчаків, вийшла зробити фото й розговорилася з ними. Це вперше я 15 хвилин розмовляла з дітьми, а вони жодного разу не всміхнулися. Ці хлопці бігають по полях, які цілком можуть бути замінованими. У них немає інтернету, щоб навчатися дистанційно, немає школи. І коли питаєш, про що мріють, то половина відповідає, що хоче повернутися до школи, дехто скучив за книжками. І це вражає. Ці діти подорослішали занадто швидко, бо бачили всі жахи війни. У нас з братом виникла ідея ― створити для цих дітей бібліотеку. Це мрія, над якою працюємо з багатьма людьми, які надсилають нам книжки. Я вірю, що, якщо ми хочемо сильну Україну, то найперше треба вкладати в таких діток, формувати в них духовні цінності, критичне мислення. Книжки ― це хороший інструмент, ― каже фотографиня.
Дмитро Федорчак розповів про те, як виникла ідея подкасту «Людина в окупації», який спільно з командою записують на радіо «Треба». Під час повномасштабного вторгнення почали займатися волонтерством. Один з напрямків роботи ― розробка брошури про те, як виживати в умовах окупації. Ці брошури ховали в засоби жіночої гігієни, передавали на окуповані території. Згодом команда зрозуміла, що інформацією про те, як вижити в умовах окупації, що потрібно робити, треба ділитися. Так запустили подкаст. Автор ділиться уроками, які здобули волонтери в цьому процесі:
― Потрібно мати час і сміливість, щоб зупинитися, озирнутися й зрозуміти: можливо, є потреба, яку ви можете вирішити. Ніхто з нас не є подкастером, але ми розуміли, що цим подкастом можемо допомогти людям, які живуть в окупації.
Не треба боятися ненависті. Наші слухачі поділилися на дві категорії: тих, хто в окупації, і на мешканців заходу України (останні сприймали інформацію, якою ми ділилися, як залякування). Коли ми записали подкаст про зґвалтування жінок, чоловіків, дітей, тортури, то за пів години отримали близько двохсот коментарів хейту. Це було складно, але ми зрозуміли, що робимо правильну справу й не треба зупинятися. Також варто бути готовим вчитися служити, навіть коли це здається не на часі.
Пастор церкви в Мелітополі Михайло Бріцин згадує, що пів року провів в окупації. Не хотіли виїжджати, бо там залишалися наші люди.
― Живучи в своєму місті, бути не в своєму місті. Все ховати, всього боятися. Щоразу, коли гальмує машина, ти думаєш, чи не за тобою вона приїхала. І там було все. Були перекази, евакуація, викупи. Ніколи не питайте в людини, як вона виїхала. Може, їй самій соромно зізнатися. Але вона виїхала ― і це головне. Було багато речей, про які ще не можна казати зараз. Там була українська школа ― просто в церкві. Батьки не хотіли вести своїх дітей до росіян, де цитати Путіна, російський прапор та інший непотріб.
Пів року ми робили все, що могли. Не збиралися виїжджати, бо служили своїм людям, підтримували один одного з пасторами, які залишилися в Каховці, Генічеську, Бердянську, Приморську, Маріуполі, Енергодарі. Усі ці люди, які раніше не знали одне одного, сконтактувалися й ділилися всім. Були важкі рішення: коли в тебе двісті дітей в недільній школі й останній парацетамол, то кому НЕ дати? Уся наша мораль стала чорно-білою.
Він додає, що люди відкриваються під час війни. Хтось зі зруйнованого Маріуполя переїхав у Дніпро й чекає на звільнення свого міста. Хтось ― до відносно безпечного Львова. А хтось зі Львова подався за кордон і шалені кошти просить за оренду свого житла. Люди поводяться дуже по-різному. Але варто помічати в них те добре, що може започаткувати зміни. Працювати спільно нас може навчити Бог.
― Ти не можеш бути сам, маєш бути в команді, шукати людей, яких, можливо, зараз і не помічаєш. Волонтерство ― це щось цікаве, але ти не можеш робити нереальне самотужки. Шукай нових людей і не бійся. Той, хто боїться, втрачає все, ― каже пастор Михайло Бріцин.
За його словами, навіть коли ми переможемо у війні, то для волонтерів це ще не буде цілковита перемога. Коли військові вже повертатимуться з поля бою додому, у волонтерів залишиться ще дуже багато роботи. Буде складно, адже в цій діяльності є все: і піднесення, і виснаження, і банальна людська невдячність, навіть коли зроблений максимум.
Навіть коли війна закінчиться на полі бою, вона триватиме в головах і серцях людей, продовжили думку попереднього доповідача учасники другої дискусійної панелі форуму, яка мала назву “Перспективи побудови нової України”. До того ж, варто бути готовими до продовження боротьби, адже Україна розташована на межі цивілізацій Сходу й Заходу. Якщо закінчиться збройна російська агресія, це не означає, що не буде протистоянь в інформаційному та інших просторах. Маємо розуміти, що все це може статися знову, допоки нашим сусідом є Росія в теперішньому вигляді.
Однак зараз не можна сидіти склавши руки. Ту країну, яку ми хочемо бачити після перемоги, маємо будувати щодня.
― Необхідно зараз працювати, щоб тут відбулися такі зміни, які дадуть нам можливість бути найкращою країною Європи з точки зору економіки, культури, якості життя. Не питання коли ми переможемо. Уже зараз маємо змінювати країну на краще ― і це найголовніше, що відбуватиметься найближчим часом.
За словами Іллі Несходовського, важливо плекати християнські цінності в суспільстві. Це те, що допоможе нам перемогти у війні, те, що об’єднало нас, і те, що триматиме нас єдиними в майбутньому.
― Наше суспільство має навчитися бути толерантним, бо, як показала ця війна, це те, що має нас відрізняти від росіян. Навіть євангельські церкви відчули на собі наскільки це важливо: у Росії вони піддаються гонінням, а в Україні ― підставляють плече підтримки. У нашій країні має бути так, щоб кожен відчував себе в безпеці, міг висловити свою думку, мав право відвідувати ту церкву, яку хоче. Не хотілося б, щоб ми скотилися до споживацтва й втратили цей волонтерський дух з покликом «що я можу зробити?» ― зазначила Каріма Мокхтарі, стратег та менеджер змін комунікаційного агентства MAINSTREAM.
Попри те, толерантність буває різною, зауважує Іван Гонтар. Саме толерантність до того, що транслювало телебачення з часу відновлення незалежності й до Революції Гідності, готувала ґрунт для теперішньої війни. Українцям варто відкидати меседжі, що наближують їх до ідей «русского міра», не ідеалізовувати чиновників і не робити з них кумирів і не чекати простих популістських рішень глобальних проблем. Ці правила можуть допомогти подолати чергову кризу й не зробити кроку назад.
Обговорили й стратегічні загрози, які можуть бути небезпечними для майбутньої України. Серед таких демографічна ситуація, яка може вдарити по економіці. Чимало людей загинули, тисячі ― поранені. Хтось виїхав під час війни, хтось зробить це опісля. Не всі повернуться.
― Також думаю про те, як би не створити новий культ, коли переможемо стару олігархію. Дуже хочу, щоб ми були демократичними, щоб обирали нову владу, приводили нових людей, оцінювали об’єктивно їхню діяльність. Хочу, щоб людей, які використовують своє службове становище для збагачення, не просто звільняли, а садили за ґрати. Коли покарання буде неминучим і ми будемо вимогливими до влади, тоді будуватимемо нову країну. Цінності треба поставити вище за все, ― ділиться думками Ілля Несходовський.
Регіна Майстрова з Християнської медичної асоціації зазначає, що важливо, щоб люди не мали великих очікувань, що після перемоги все одразу зміниться. Прості й швидкі рішення неодмінно призводять до розчарувань:
― Ми вже маємо досвід двох революцій, після яких думали, що прокинемося наступного дня в іншій країні, але цього не сталося. Також важливо, щоб українська влада не перетворила країну на споживацький осередок, який залежатиме від міжнародної допомоги. Ми зараз дуже великою ціною здобуваємо суб’єктність, щоб її втрачати. Маємо самі розвиватися, і тоді нас підтримуватимуть.
Сергій Сизоненко, пастор центральної церкви ЄХБ м. Дніпра, ділиться тим, що його син пішов на війну як доброволець. У нього вже три контузії, але він розуміє, за що бореться. Тисячі молодих людей повертаються з фронту з пораненнями й психологічними та психічними проблемами. І це нова реальність, у якій доведеться будувати державу.
― Викликів дуже багато для нас як для церков. Нас очікує країна контужених молодих людей, які дуже відчувають несправедливість. Є зміни психічні, психологічні, є нервові зриви. Багато людей пережили ампутації. Хтось з них ніколи не матиме дружин і сімей. Багато зламаних доль. Багато сімей, які поховали своїх близьких. Ми закликаємо молитися за цих людей, бути лагідними з ними, розуміти їх, допомагати повернутися до життя, пробачати. Хай Бог допоможе нам стати для всіх них підтримкою і виходом з тих глухих кутів, які їм підготував диявол, ― каже пастор Сергій.
Попри проблеми, яких не вдасться оминути, українцям притаманна віра. Є розуміння того, наскільки може бути складно не лише під час війни, але й після перемоги. Та водночас є готовність робити все можливе, щоб Україна подолала всі виклики й процвітала.
― Мені хочеться сказати, що через два роки Україна буде процвітати, Христос буде на першому місці, лідери будуть богобоязливими. Треба сьогодні робити щось, щоб завтра це сталося. Я дуже часто відчуваю свою невідповідність як лідера. Ресурс, який маємо, ― це крапля навіть не в морі, а в океані. Але ми вже бачили дива Божі під Києвом, Харковом, Херсоном. Ісус може використати нас слабких, без грошей, невідповідних так могутньо, що ми навіть не очікуємо. На це надіємося, ― каже пастор з Дніпра Сергій Сизоненко.
Марина Скрипник, заступник керівника департаменту соціальної політики Чернівецької міськради, ділиться своїм оптимістичним прогнозом майбутнього. За два роки, за її словами, в Україні міста й села відбудовуватимуться з інклюзивним підходом, аби всі, хто має різного роду інвалідність, могли бути повноцінними членами суспільства, давали собі раду й жили максимально повним життям. Сьогодні можемо переконатися, наскільки це важливо: під обстрілами і в окупації часто залишаються саме ті люди, які не мають можливостей евакуюватися через маломобільність.
― Чому я вірю в кращу Україну? Бо це нова якість людей. Хтось почав 2014-го, хтось 2022-го року захищати свою державу. Люди, які повернуться з війни, не будуть миритися з несправедливістю. Поки вони там, нам тут здається, що ми не можемо щось змінити. Але вони повернуться і їх моральна позиція буде дуже сильною. До неї треба дослухатися ― і зміни будуть, — впевнений один з учасників.
Крім щирих, оптимістичних, натхненних і часом критичних виступів спікерів форум запам’ятається також атмосферою, яка панувала під час нього. Це і волонтерська кухня від кримчан, і символічні пакети з насінням городини та овочів, підготовлені Місією Євразія для тих, хто відновлює життя на деокупованих територіях.
Важливою частиною форуму стали виступи і можливість поспілкуватися з іноземними гостями, яких привіз в Україну президент Місії Сергій Рахуба. Вони молилися і ділилися враженням від побаченого особисто і почутого від представників благодійних фондів та громадських ініціатив.