Потопаюча людина – хіба ми не можемо відчуваємо себе такими? Ми поринаємо в темну воду, напружуємося та намагаємося виштовхнути себе на поверхню. Це вдається, ми знову можемо дихати, знову бачимо сонячне світло. Потім тіло слабшає, ми йдемо під воду та знову, ціною великих зусиль, вириваємося вгору.
Живучи в країні, що воює, в стані повної невизначеності, емоційних «гойдалок», затяжних депресій та «травми свідка», ми при цьому усвідомлюємо необхідність вести звичайні процеси: вчитися, заробляти гроші, будувати та підтримувати відносини з іншими. Занурення, ривок, спливання. Як довго ми здатні жити в такому режимі та чи можна вважати такий стан нормальним життям?
Єдиний вихід у цьому становищі — визнати та звести докупи все, чим ми оточені, що переживаємо всередині, що робимо, чого хочемо та чого прагнемо уникнути. Визнати, що наш світ вже ніколи не буде тим, яким був колись; що війна є, що вона надовго. Наша мета – вистояти. Для цього нам потрібні:
Ще один образ — стати марафонцем, бігуном на довгу дистанцію через бездоріжжя. Тіло, рухи, думки, всі процеси підпорядковані одній волі – рухатися; однієї мети – перемогти. Зір фіксує перешкоди, легені вдихають і видихають, серце хитає кров, мозок постійно аналізує ситуацію, розраховує необхідні зусилля та передає вказівки тілу. Важливо, щоб у вас були ресурси для гідратації. Добре, якщо поруч біжать ті, в кому ви впевнені. У такому режимі можна рухатися дуже довго. Наскільки довго? В певні моменти ви можете самі цього не знати, але ваша концентрація дозволяє вам витримати цю невизначеність. Ви готові рухатися дуже довго, ви налаштовані перемогти, ви не зупинитесь.
Перед забігом ви прочитали перше послання апостола Івана: «Улюблені, ми тепер діти Божі, але ще не виявилось, що ми будемо…». Ви знаєте, що: