Отець-доктор Андрій Чировський: Люди різних національностей відчувають, що УГКЦ міцно тримає зв’язок із раннім християнством, і до неї приходять як до рідної
- Розкажіть, всечесний отче, коротко про себе. Знаю, що ваші дияконські свячення відбулися за владики ізидора Борецького, а на ієрея вас висвячував патріарх Йосиф Сліпий?
— Я виховувався в Америці. Мої батьки були емігрантами з України по Другій світовій війні. Зростав у штаті Нью-Джерзі на східному побережжі США, студіював у Римі, за патріарха Йосифа Сліпого був студентом його колегії Святої Софії, пізніше робив магістерку в Торонто, докторат в Чикаро... Владика ізидор висвятив мене на піддиякона і диякона, а згодом, в 1980 році, патріарх Йосиф Сліпий рукоположив мене на священика. Я мав щастя перебувати поруч із ним близько двох років. Се є великим дорогоцінним скарбом, що мені на голову поклав руки цей святий чоловік, ісповідник віри і великан нашої Церкви. і це він прищепив у мене, більше, ніж хто інший, любов до митрополита Андрея Шептицького. Люди часто не знають цього, але кардинал Сліпий, як виникало серйозніше питання, любив так стати, замислитися над чимсь, любив покрутити борідкою своєю і казав голосно з характерним наголосом: «А щО би тоді МитропОлит зробив?» Я то не одних сто разів чув чи в маленькій церковній, чи у великій нЕ церковній справі, як він зАвжди взорувався на Шептицького...
Коли ще я був вісімнадцятирічним юнаком, патріарх Йосиф підійшов до мене, пальцем мені стукнув до грудей і сказав: «Ти, брате, напишеш докторат і будеш викладати духовні науки й пропагувати нашу віру!». Так сталося, що його смерть у 1984 році була найбільшою спонукою до створення інституту імені митрополита Андрея Шептицького. і в скорому часі в Чикаро був створений такий інститут, де розвинулися справи до тої міри, що вперше в нашій історії ми
отримали право надавати докторати у східнохристиянській теології. Згодом на прохання українських греко-католицьких владик Канади його перенесли до університету Святого Павла в столицю Канади Оттаву. До речі, одним із наших студентів був патріарх Святослав, коли ще був священиком.
- Чи є інші напрями в інституті, окрім богословського? Чи є реагування на російський фундаменталізм, за яким ніхто не може осягнути спасіння, якщо не перебуває в орбіті «русского міра»?
— В нашому інституті — виключно богословський напрям. Фундаментальні дослідження вимагають великих ррунтовних зусиль в одному напрямі. Я би сказав, що ми кладемО великий наголос на те, щоби цей напрям мав перфектний екуменічний настрій. Зауважу, що в нас на курсах теології навчаються не тільки греко-католики, а й православні різних векторів, римо-католики, протестанти, де усі з числа тих, кого ррунтовно цікавить християнський Схід, здобувають наукові ступені. В інтелектуальній площині для інституту життєво необхідним залишається чи не найважливіший пріоритет — наша праця має сприяти єднанню християн Сходу і Заходу, а не роз’єднанню. В сучасному світі перед християнами ця домінанта стає особливою насущною потребою і наглою вимогою на тлі новітнього глобального секуляризму, викликів радикального ісламу та фундаменталізму російського православ’я, які дуже подібні одні до одних. Ці виклики вселяють у нас віру, що християни мусять глибше пізнати апостольські й середньовічні християнські традиції Сходу і Заходу, які пройшли випробування віками. Ми віримо: чим більше християни між собою живуть і співпрацюють спільно в Спасителі нашому Ісусі Христі, тим ці виклики ставатимуть для нас меншими і несуттєвими. Адже коли люди різних віровизнань себе взаємно шанують і не дозволяють, щоб мирські різниці між ними сягали аж до неба, тоді вони приймають одне одного в Христовій Любові і перебувають на Господній дорозі.
- За умов сучасних викликів інститут працює тільки над теологічною формацією священства? Чи не забуває і про мирян? А як, до речі, справа з богословською освітою жіноцтва?
— Без мирян — яка Церква? Щодо другого питання, то ми маємо жінок, які закінчили докторантуру з теології й успішно захистили докторат. Але не забуваймо про спільну мету, яка об’єднує і чоловіків, і жінок, і мирян, і священство нашого народу, про яку одного разу патріах Йосиф Сліпий сказав так: «Український народе, стань уже раз собою. Стань на свої ноги в Україні і на поселеннях. Час стати самим собою. і політично, й культурно. Христова Церква тебе об’єднує надприродною і природною силою. Народе, випростуй свої руки й ноги. Будь одно, монолітом, і не шукай чужих богів!»
- Ваша візія цьогорічного Собору УГКЦ на тлі визвольної війни України проти Росії?
— Щодо війни, то маємо трагічний конфлікт між двома цивілізаціями, але аж ніяк не війну між двома народами. Я думаю, що українці до росіян не відчувають жадної ненависті чи злоби, подібно ж до того, маю надію, що пересічний росіянин до українця також того не відчуває. Це є зудар цивілізацій. З одного боку, тяжіння до минулого світу — сірого совєцького імперіалізму, де гідність людини залежить від власти й сили держави, переважно сліпої й бездушної. А в нас є інша цінність — відбулася Революція гідності, де йшлося про гідність кожної людини як дитини Божої. Так, може, у нас і нема такої тотальної єдності, як може виглядати в тоталітарній державі по тамтій стороні. Але се тому, що в Україні люди вільні, кожна людина має право на свою думку та свій підхід. і саме тому ми не будемо ніколи суцільною безликою масою, як ті, хто розпочав агресію проти України. Бо вони ненавидять вільнодумних людей і систему, що береже їхню свободу, а хочуть, щоби громадяни їхньої, як і сусідніх держав, а в мареннях — і всього світу, були підлеглі й залежні від їхнього уряду рабів. Це є найбільша трагедія. Натомість на Патріаршому Соборі бачимо образ єднання людей з різних країн світу. і мушу сказати, що є дуже багато членів Української Греко-Католицької Церкви в західному світі з різних країн, які не мають навіть крапЕльки української крови. Але вони вам скажуть найголосніше: «Ми належимо до УГКЦ!» і тим гордяться. Наведу такі свідчення. Крім того, що працюю професором в інституті митр. Андрея Шептицького, за браком здоров’я мешкаю тепер у пустині штату Аризона, США (там мені трошки легше жити), я душпастирюю в маленькій українській греко-католицькій парафії Святого Михаїла в місті-мільйоннику Тусон. Так ось, вірянами в нас є чоловік з Африки, є люди іранського, італійського, іспанського походження. Чи, скажімо, наведу приклад римо-католика й чистокровного мексиканця, який прийшов до нашої церкви три роки тому і каже: «Обійшов усі церкви цього міста й округи, але прийшов до дому тільки в цьому храмі. Я хочу бути тут, з вами, хочу перейти до УГКЦ і стати греко-католицьким священиком. Подібно ж до цього сталося й з моїм другом чистокровним португальцем Юрієм Кутто, який жив навпроти нашої церкви в Торонто і, будучи ще малим хлопцем, бачив, як із лімузини виходив патріарх Сліпий, мовби старозавітній пророк зі Святого Письма. і цей малий португальський хлопець тоді сказав: «Я за ним хочу йти. Я хочу бути таким, як він». А згодом Юрій став українським греко-католицьким священиком. Уже ці перераховані свідчення є найкращим доказом універсальної вартості київського християнства, що виходить поза етнічні межі і притягує людей різних національностей своїм чистим ісповіданням християнства.
- Це ваше свідчення?
— Так, я свідчу: є люди різних національностей, які відчувають, що наша Церква мучеників міцно тримає зв’язок із раннім християнством, і до неї вони приходять як до рідної. Це свідчення вселенськості УГКЦ. Виглядає, що ми маємо чим поділитися зі світом, тому що в нашій Церкві знаходять Бога й інші народи. Не очікуймо, що Європа може дати Україні, а добре погляньмо, що може дати Україна Європі й цілому світові під цим оглядом. Сьогодні ми бачимо, що УГКЦ не якась там провінційна галицька дійсність, а всесвітній феномен. Не випадково глава УГКЦ наголошує, що наша Церква є глобальною, її церковні структури реально присутні на різних континентах, в різних країнах і народах, що є знаком її живучості та правдивості. Саме тому ми не потребуємо, щоб якийсь уряд нав’язував нам свої духовні форми і витворював псевдоукраїнський світ на взір «русского міра», щоби в такий спосіб нас знову поневолювати й завойовувати. Бо ми твердо віримо: Ісус Христос завойовує людські серця Своєю любов’ю, а ми залишаємось завжди вірні Господеві.
* * *
Православні в сопричасті з Римом
Отець-доктор Андрій Чировський є не тільки одним з найглибших дослідників творів митрополита Андрея Шептицького. Серед серйозних науковців-теологів неодноразово можна було почути таке: хто хоче щиро працювати над церковною єдністю в нашому народі, змушений буде обов’язково проштудіювати блискучу богословську студію о.-доктора Андрія Чировського «Православні в сопричасті з Римом. Антиномічний характер східного католицького богослов’я». Нижче подаємо короткі витяги з цієї праці.
Насліддя Східних Церков
Східне католицьке богослов’я — це богослов’я Церков, які є східнохристиянські. Справді, багато православних богословів дуже не любить поняття «східнохристиянські студії», надаючи перевагу розрізненню не на Східні та Західні Церкви, а радше на православні й інославні. Отож є чотири сімейства Східнохристиянських Церков: Східні Православні; Орієнтальні (дохалкедонські); Ассирійська Церква Сходу; нарешті — Східні Католицькі Церкви, майже кожна з яких має свій відповідник у попередніх трьох сімействах. Ці чотири сімейства Східних Церков значно відрізняються одне від одного своєю конкретною літургійною практикою, але в богослов’ї (включно з літургійним богослов’ям) і духовності між ними існує дивовижна узгодженість. Навіть якщо їхні канонічні формулювання різняться внаслідок відмінностей в історії, базовий підхід до канонічної традиції у них часто також є таким самим. Єдина ділянка, в якій я мушу визнати деякі серйозні відмінності, — це галузь еклезіології, але навіть у ній єдиним найбільшим предметом суперечки є питання про Папу Римського і про те, яким має бути зв’язок між ним та іншими апостольськими Церквами. Тому я вважаю, що східне католицьке богослов’я поділяє майже все насліддя трьох інших східних християнських сімейств, оскільки це насліддя по-живому, в дуже особливий спосіб було передане з апостольських часів через Отців Церкви.
Нові можливості
Я стверджую, що східному католицькому богослов’ю було офіційно дозволено існувати й розвиватися щойно від II Ватиканського Собору. Стрижневе слово тут — «офіційно». Хоча непряме богословствування тривало в дотриманні (більшою чи меншою мірою) східного богослужіння, а деякі помітні спроби явно займатися богослов’ям були й раніше, тільки починаючи від II Ватиканського Собору східним католикам дозволили офіційно говорити про власне богослов’я як про легітимно відмінне від римського богослов’я. Ми й досі робимо тільки перші кроки у відбудові задуманого в такі видатні (хоча й суперечливі) моменти нашої історії, як Берестейська унія 1596 р. Унію приймали з наміром зберегти не тільки київську літургійну практику, а й східне православне богослов’я, особливо стосовно питання сходження Святого Духа. Це чітко видно в першому з тридцяти трьох артикулів Унії, підписаних київською ієрархією, але натяки на це є і в інших артикулах. Таке православне богослов’я не було в сприйнятті авторів умов чимось несумісним із повним і видимим сопричастям із Римським Престолом. На жаль, Контрреформація виявилася не найсприятливішим часом для втілення в життя таких ідеалів. У Римській Церкві їх не розуміли впродовж іще 360 років. А тим часом Рим і його східнокатолицькі уповноважені й підопічні постійно заперечували східне католицьке богослов’я. Наше покоління є свідком відродження цього ідеалу і боязких перших кроків до його втілення.
Переваги східнокатолицького богослов’я
Я став би наполягати, що, по суті, східнокатолицьке богослов’я слід розглядати принаймні як варіант богослов’я відповідної Православної Церкви (проте аж ніяк не упускаючи при цьому його статусу істинно католицького, хоча й неримського, богослов’я). Отже, східнокатолицьке богослов’я — це східне православне богослов’я, у котрому, однак, серйозно береться до уваги додатковий чинник повного і видимого сопричастя з Римською Церквою. З цього сопричастя випливає один дуже важливий наслідок, уже зазначений вище: там, де, як видається, римо-католики і східні християни розходяться в поглядах, східні католики повинні дивитися на цю розбіжність як на виклик, як на складне завдання виявити комплементарність позицій (що в ході цього виявлення може спричиняти деякий рух у тому чи іншому напрямі). Це охороняє східних і західних католиків від: а) ізоляції, самовдоволення і ксенофобії; б) смертоносної статичності двох «окремішностей»; в) розпаду єдиного апостольського насліддя під дією неймовірно потужних відцентрових сил культури й історії.
На моє переконання, з часом екуменічний клімат (тепер його, як здається, жахливо «загальмовують») знову поліпшиться і три інші сімейства Східних Християнських Церков радше побачать благотворну природу такого підходу, аніж убачатимуть у відмінностях суперечність між Сходом і Заходом, як це роблять деякі полемісти. Можливо, тоді почують слова тринадцятого із тридцяти трьох артикулів Берестейської унії: «Якщо б з часом, з Божої волі, і решта братії нашого народу і релігії грецької прилучилася до цієї ж святої єдності, то щоб вони нам не чинили закидів за те, що ми їх випередили у цій єдності...»