«У лютому цього року під час ремонту дерев’яного будинку на вулиці Міцкевича, 90 у Любачеві виявили цікаву знахідку. Коли робітники демонтували стелю в одному з приміщень, з неї випало кільканадцять книжок і декілька паперових згортків. З’ясувалося, що це – публікації українською та німецькою мовами, а також малюнки", - про знахідки релігійного змісту на Любачівщині у Польщі йдеться в газеті "Наше слово"
Світлини знахідки з будинку на вулиці Міцкевича, 90 у Любачеві
- авторки статті
Чи вона поспішала, коли несла все це по сходах? Спакувала ці речі, загорнула пакунок у тканину, взяла мішок або коробку? А може, це не вона, тобто не сестра. Може, це був він? Якийсь двірник, або майстер, якому доручили винести ці речі на горище? Або священик, той самий, чий підпис стоїть на першій сторінці однієї з книжок. А може, це все-таки була жінка, але інша. Вирішила прибрати після українок? Винести непотріб, щоб не валявся під ногами? Покласти де-небудь – і так він нікому не знадобиться?
«У лютому цього року під час ремонту дерев’яного будинку на вулиці Міцкевича, 90 у Любачеві виявили цікаву знахідку. Коли робітники демонтували стелю в одному з приміщень, з неї випало кільканадцять книжок і декілька паперових згортків. З’ясувалося, що це – публікації українською та німецькою мовами, а також малюнки. Більшість із них походить з часів ІІ Світової війни. Завдяки пану Збіґнєву Ґассу, чиє будівельне підприємство веде роботи у цьому будинку, знахідка потрапила до Музею кресів (креси – польська назва території нинішньої Західної України, Західної Білорусі та Литви, що входили колись до складу Польщі – ред.) в Любачеві. Тут все почистили та інвентаризували». Це – скорочений зміст повідомлення, яке з’явилося на Facebook-сторінці Музею кресів у Любачеві 28 лютого. Його без особливих уточнень поширили місцеві інформаційні сайти. Фотографія зі стосом старого паперу та декількох кольорових малюнків – плюс кілька речень про українські та німецькі книжки. От і все.
Любачів – це невелике повітове місто, розташоване на північному сході підкарпатського воєводства. З одного боку повіт межує з Україною (Грушів – за 16 кілометрів від Любачева), з іншого – з Люблінським воєводством. Тут закінчується історична Галичина та знаходяться крайні точки колишньої Австро-Угорської імперії. Вже за двадцять кілометрів на північ починається колишня «Конгресівка», Королівство Польське (пол. Królewstwo Polskie Kongresowe) – колишня зона впливів Російської імперії. Та попри понад сто років, які минули з часу остаточного руйнування великих імперій, попри ІІ Світову війну, яка вдруге перекроїла всю цю територію, кмітливий спостерігач весь час помічатиме тут залишки мультикультурного, проблемного прикордоння.
Як і в більшості галицьких містечок на зламі ХІХ і ХХ століть, тут зростала чисельність єврейської спільноти. До війни в Любачеві діяло п’ять синагог: стара, нова, мала, західна і східна. Сьогодні немає жодної. Якимось чудом зберігся великий кіркут (єврейський цвинтар), що межує із комунальним кладовищем, на якому, до речі, знаходяться також залишки українських довоєнних поховань із характерними брусненськими камінними хрестами.
Кіркут впадає в око. По-перше, тому, що мур, який відгороджує його від решти міста, вищий за огорожу католицького кладовища. По-друге – він руйнується. По-третє – залізна брама закрита на замок, а по-четверте – попри це все – задерши голову, на невеликому пагорбі можна побачити близько двох тисяч мацев (єврейських надгробків). Найстарший належить доньці Якова, яка померла 6 нісан 5488 року (16 березня 1728 року).
Те, що колись у Любачеві жили представники різних національностей і релігій, видно неозброєним оком. Хоча б тому, що біля одної з головних вулиць поруч стоять дві великі, сірі будівлі: греко-католицька церква з 1883 року, зведена за проектом Василя Нагірного, та римо-католицький костел з 1899 року, який внаслідок історичних подій після завершення останньої війни досягнув рівня сокафедрального собору (пол. konkatedra) апостольського адміністратора Львівської латинської архієпархії (зараз – сокафедральний Замойсько-любачівський собор). Саме тут улітку 1946 року поселився єпископ Євгенюш Базяк, львівський митрополит, який тікав від совєтських переслідувань. Для єпископської палати він вибрав віллу на вулиці Міцкевича, 85, яка належала, ймовірно, українцям і розташована навпроти будинку, у якому під час ремонту знайшли українські книжки.
Будинок на вулиці Міцкевича, 90 побудований у 1930 році. Його власником був доктор, юрист Ігнатій Бардах – представник місцевої єврейської інтелігенції. Бардах був адвокатом та асесором (у Речі Посполитій – учасник сеймику, який був радником маршалка – ред.) в адміністрації ґміни Любачів, активним діячем в органах місцевої влади у міжвоєнний період – у 1927 році, коли в раді ґміни було рівно по 16 представників українців, поляків та євреїв, та, мабуть, також 1939 року, коли раду скоротили до 9 поляків, 4 євреїв та 3 українців. У старих телефонних списках 1932 та 1938 року зберігся також домашній номер Ігнатія Бардаха – щоб подзвонити йому, треба було набрати цифру 7.
Коли у вересні 1939 року, після укладення пакту Молотова-Ріббентропа, Любачів зайняли радянські війська, євреї прийняли їх дуже прихильно. Ситуація змінилася 22 червня 1941 року, коли почалася німецька окупація, яка викликала неабияку тривогу серед євреїв та… наївну надію серед українців.
Невідомо, коли і за яких обставин Ігнатій Бардах втратив свою хату. Греко-католицькі монахині влаштували там так звану захоронку (тобто дитячий садок) для українських дітей. Вона активно діяла приблизно до другого приходу совєтів, тобто до липня 1944 року. Восени почалися «добровільні переселення до УРСР», які тривали до грудня 1945 року. В Любачеві залишилися близько 80 українських родин. Серед цих людей – три українські сестри йосифітки (жіночий чернечий орден Йосифа Обручника Пречистої Діви Марії – ред.), які жили разом із польськими монахинями.
– Будівлю захоронки ми хотіли внести до списку пам’яток архітектури Любачева, але не встигли. Місто нещодавно її продало. Вона була в дуже поганому стані, приватний інвестор вирішив повністю її перебудувати. Від первісної споруди залишиться тільки зовнішній вигляд, а приміщення всередині будуть уже зовсім сучасними.
Підручники «Deutsches Lesenbuch für ukrainische Kinder» («Німецька книжка для читання для українських дітей») надрукувало «Ukrainische Verlag» (найбільше українське видавництво часів ІІ Світової війни) у Кракові 1940 року. Серед інших знахідок цього видавництва: підручник для дорослих (з підписом: Krakau-Lemberg 1943), а також книжечка «28 Lustige Geschichten von till Eulenspiegel» («28 кумедних історій з совиного дзеркала»), видана у Львові 1941 року.
У релігійній колекції знайшли, серед інших, «Пастирський лист Андрея Шептицького до духовенства галицької провінції про обрядові справи» з 1931 року, молитовники «Українського краю Заступниця і Мати» та «Апостольство молитви».
У липні 1944 року отець Горницький з дружиною та двома дітьми переїхав на Львівщину. На любачівському кладовищі він залишив після себе єдиний слід – могилу донечки Дарії, яка померла ще дитиною в 1931 році.
У найгіршому стані з усіх знахідок – «Український декламатор на релігійні та національні торжества», самвидав, зроблений у Науковому товаристві українських богословів в Перемишлі у 1930-х роках. Це – освітнє видання, надруковане непрофесійно, але на дуже якісному папері з водним знаком фірми «Merkur».
Окрім книжок, у колекції опинилося близько тридцяти паперових згортків, частина з яких – це навчальні малюнки, а частина – узори українських народних вишивок. Усі намальовані вручну, олівцями або гуашшю, на фірмовому папері з емблемами крамниць «GLIMERYKA» та «PAPIER CH. HELLER KOŁOMYJA».
Василіянки, йосифітки, служебниці – до якого ордену належали сестри, які вели захоронку, нам невідомо. Українські джерела згадують про трьох йосифіток, які після війни отримали наказ звільнити будинок на вулиці Міцкевича нібито для єпископа Базяка. Однак ієрарх ніколи не поселився у захоронці – там жили польські монахині. Українки знайшли прихисток у Кракові.
Те, що він вижив – менш імовірно. Втік до Америки, Ізраїля, Австралії або хоча до СРСР у 1940 році, коли це ще було можливо. Всі ці теорії лишаються припущеннями без доказів.
Іронія історії сплела єврейські, українські і польські долі, як це робила не раз, у захопливий сценарій з багатьма білими плямами. Усе – в стінах одного будинку, в одному невеличкому містечку, яке на карті затиснуте в кутку невеликої держави.