Околиці міста зберігають сліди минулого, котрі ще можна відшукати.
Неформат – єдине слово, котре спадає на думку при спробі прокласти цей туристичний маршрут. Кому цікаво витрачати час на сумнівної реальності пам’ятки за межами 1,5-мільйонного мегаполісу? Уявою тут доведеться домальовувати значно більше, ніж можна бачити оком. Однак це відлякує не всіх. Досвід показує, що така екскурсія може сподобатися. Найперше незвичністю. Та й історичною інформацією, котра забута вже настільки, що стає справжнім відкриттям. Отже, це натепер хай і куций, але все ж туристичний ексклюзив Харкова.
Перший населений пункт у напрямку Сум – село Подвірки. Воно ввібрало в себе колишній Куряж – місце розташування головного харківського чоловічого монастиря. Заснований у 1663 році, він давніший за теперішній центр місцевої єпархії УПЦ – Покровський собор. Останній розвинувся через півстоліття як необхідний “додаток” до нового навчального закладу – Харківського колегіуму. А Курязький Преображенський монастир аж до ХХ століття залишався головною святинею та осередком місцевого чернецтва.
Він виник завдяки полковнику Григорію Донцю (засновнику дворянського роду Донець-Захаржевських) та перший час існував на пожертви слобідського козацтва. Тут кілька років провів у послушниках Григорій Квітка – відомий під псевдонімом “Основ’яненко” український письменник. І це не дивина, бо серед настоятелів та монахів не бракувало вихідців зі шляхетних родин, людей високої освіти та культури. Монастир пробували закривати під час реформ імператриці Катерини ІІ, однак ченці поверталися в келії, попри заборони. Обитель змушені були офіційно відновити. Саме в ній перебувала головна святиня краю – Озерянська чудотворна ікона Божої Матері.
Життя монастиря обірвалося лише з приходом більшовиків. Однак це місце наче приречене бути відомим. У монастирських приміщеннях педагог Антон Макаренко створив зразковий для свого часу виправний заклад. Там досі діє музей цього радянського діяча.
Зараз у Куряжі продовжує працювати колонія для неблагополучних підлітків. Однак її потворні кострубаті обриси мають здатність ніби розчинятися на відстані. Тоді здається, що з чернечої гори ось-ось майне відблиском куполів інша реальність. Від якої лишилися круті схили та смачна джерельна вода. Її досі називають монастирською. А сторіччя тому вважали лікувальною, причому кожне із джерел мало свою “спеціалізацію”. Цілюще для очей було навіть заведене під вівтар храму. Воно й зараз обладнане особливим чином – приховане під альтанкою з іконами та прикрите каменем, який позначає розташування престолу.
Кілька мальовничих валунів над річкою Уди “загубилися” у приватному секторі. Не зрозумієш, чи це вже приміська Покотилівка, чи ще власне Харків. Іржава металева вивіска повідомляє, що місце є археологічною пам’яткою VIII-XIII століть. Тобто саме тим містом Донець, куди тікав із половецького полону оспіваний у «Слові о полку Ігоревім» новгород-сіверський князь Ігор Святославич.
Тутешні укріплення датуються ще VI ст. до нашої ери. Оборонні вали використовували скіфи. Згодом на них оселилися слов’яни. Поселення, ймовірно, належало Хазарському каганату, а вже потім Донець став прикордонним містом Київської Русі. З Дикого поля прийшла його загибель – монголи. Розуміючи нерівність сил, жителі міста завчасно відійшли до Києва. Ординці під проводом Батия спалили порожні дерев’яні укріплення, аби не залишати в тилу небезпечних для себе фортець.
Про давноруську історію на пагорбах тепер нагадують сліди від розкопок. Окрім цього, є складене неоязичниками з каменів капище. Пересуватися городищем непросто – підйоми і спуски місцями дуже круті. Волога погода може зробити окремі частини Донця неприступними. Хоча харків’яни, які знають місцевість, примудряються заїздити на гору навіть на автомобілях. Аби в межах другого за розмірами міста України насолодитися провінційною тишею та заспокійливим ландшафтом.
За пару сотень метрів від городища пролягає траса на Сімферополь. Нею можна дістатися “криниці Сковороди” – місця, де полюбляв відпочивати український філософ, коли перебував у Харкові. Орієнтири – названий на честь мислителя ресторан, а також погруддя неподалік перехрестя з кільцевою дорогою.
Насправді це не криниця у теперішньому розумінні, а джерело. Діюче. Воно навіть облаштоване для проведення мистецьких заходів і літературних читань – містить своєрідну сцену та лавки для глядачів. На противагу протоптаним стежкам городища тутешній спуск викладено кам’яними сходами. Вони дивно сприймаються посеред лісу. Шлях від траси позначають вказівники, а саме джерело оформлене довідковою інформацією та цитатами з творів письменника.
Інше історичне місце виглядає занедбаним. Садиба Щербіних знаходиться в самому центрі селища Бабаї. На ній є меморіальна дошка, бо саме тут у 1774 р. Сковорода написав свої “Байки Харківські”. Філософ узагалі полюбляв навідувати господарів маєтку. Однак зараз споруда має аварійний вигляд. Вона досі наполовину житлова. Статусу пам’ятки чи музею, як і фінансування, в неї немає. Будівля просто доживає свій вік.
Хорошевський Вознесенський дівичий монастир – певною мірою аналог Куряжа. До радянської доби це головна жіноча обитель краю. Вона відома з козацьких часів – другої половини XVII століття. Ігуменями неодноразово ставали представниці знатних слобожанських родин. Лише останні 70 років черниці мали спільний побут, а до того монастир діяв за принципом лаври – осібних будиночків-келій, що зводилися та доглядалися зусиллями самих монахинь. Є відомості про існування розгалуженої системи підземних ходів, якими рятувалися під час небезпек від грабіжників. На момент закриття в 1920-х тут мешкали більше 700 черниць і послушниць.
Зараз збережені корпусні будівлі використовує геріатричний пансіонат – простіше кажучи, будинок для людей похилого віку. Працює він специфічно: має огорожу з колючого дроту та прохідну з шлагбаумом. Стороннім туди вхід заборонено. Суворий режим асоціюється з тюремним. Незрозуміло, навіщо стареньких так ретельно охороняють. Але замість недоступних споруд, можна оглянути “башенкі”, як їх називають місцеві. Це збережені по периметру давнього паркану невеличкі монастирські вежі, доступні ззовні. Облаштованого підходу до них немає – доводиться шукати навмання та дертися крутим схилом угору. Так мимоволі приходить молитовний настрій: спершу просиш у Бога допомоги, щоби відшукати та дістатися, а потім – щоб не вбитися при спуску.
Гарантій безпечного перебування в напівзруйнованій вежі немає. Але молитва в цьому місці особлива. Вона дає відчути зв’язок поколінь – власний голос вливається у хор голосів, які століттями лунали на цьому місці. Монастир існує, доки підноситься молитва – і в якусь мить він неначе оживає завдяки спрямованому до Бога слову. Навіть пташечки своїм цвіріньканням крізь величезну дірку в стелі наповнюють стіни цієї цегляної руїни невимовною красою: “Все, що дише, нехай хвалить Господа!” (Пс. 150, 6). Хай це лише суб’єктивні переживання – вони варті непростої дороги до каплиці-келії, куди згори зазирає небо та гілки дерев.
На прикладі Хорошевського монастиря добре видно, чим загалом приваблюють давні українські чернечі обителі. Вони розташовуються у фантастично мальовничих місцях. Хорошеве, бо хороше тут! І це ставить під сумнів суспільні стереотипи про монашество, як щось супротивне духові радості, любові до життя, до краси світу. Похмурі мракобіси не обирають для поселення настільки прекрасні місця. Краєвиди з монастирських мурів – це стимул до молитовної вдячності, головного літургійного почуття церкви. Боже творіння, природа, наснажує вінець творіння, людину, ставати ближчою до свого Творця.
***
У цих місцях дуже мало туристів. Пам’ятки розкидані далеко, не популярні тематично та й дивитися загалом майже немає на що. Однак до них можуть час від часу приїздити ті, кому не так цікаво побачити, як замислитися. Дотик до решток минулого може подарувати дещо серйозніше за розважально-мандрівні враження. Торкнутися глибших струн душі. А це радше паломництво, ніж туризм.
В паломництві ж важливо не просто доторкнутися до святині. Цей дотик має сенс, якщо він стає стимулом для змін на краще. Навіть не занедбаних місць навколо – найперше самого себе. Свого вміння побачити світло крізь темряву, красу серед руїн, вічне у минущому. Подякувати Богові просто за те, що ця історія в нас була. Тим більше, бодай якась її частинка, попри все, збереглася. І досі надихає нас. Тих, кому випало жити на цій землі. Відчувати її коріння. І творити її майбутнє.