Яценюк про Шептицького, або чому соціальне вчення митрополита Андрея актуальне сьогодні? Вітаю всіх християн, і особливо греко-католиків. Крига скресла: соціальним вчення Церкви зацікавилися політики.
Вітаю всіх християн, і особливо греко-католиків. Крига скресла: соціальним вчення Церкви зацікавилися політики.
Очевидно, що Україна переживає не найкращі часи повернення до стану часів Щербицького. За цих умов українська християнська культура може стати єдиною опорою для позитивного ідеалу побудови суспільства. Побудови починаючи із основ, із фундаменту.
Саме це ми мали на увазі коли писали на початку статті «Християнський солідаризм Андрея Шептицького»: «Сьогодні, коли стають актуальними пошуки української національної ідеї, яка б стала реальною альтернативою до беззаконного порядку, знову стають актуальними думки Митрополита Андрея Шептицького про громадянське суспільство, правову державу і самостійне існування націй» (http://www.risu.org.ua/ua/index/studios/studies_of_religions/35426/ ).
І ось маємо важливий сигнал із боку політиків. А. Яценюк публікує статтю «Хто і чому боїться Андрея Шептицького?» (http://risu.org.ua/ua/index/monitoring/society_digest/36894/ ). В цій статті політик серед іншого викладає власне бачення актуальності соціального вчення Шептицького в умовах коли «рідна хата» української державності та громадянського життя, правової держави та самостійної раціональної економіки так і не побудовано.
Хоча сама стаття симптоматична, хочеться повернутися до найважливішого філософського і богословського питання: чому соціальне вчення митрополита Андрея актуальне сьогодні? По-перше, це вчення спирається на етику. А як казав Е. Лесінас, після Холокосту філософія може починатися лише з етики. Початок із онтології чи логіки – це метафізичність, яка уводить від головного. До речі, філософію із етики починали стоїки та святі отці. По-друге, соціальне вчення Андрея Шептицького говорить не про необхідність гуманізації європейської та світової цивілізації (про це – соціальне вчення Бенедикта XVI). Україні до гуманізації ще далеко. Україні необхідне християнське соціальне вчення про шляхи побудови і збереження правової держави, національної держави, системи захисту прав людини, появи початків солідарності та субсидарності. І цей фундамент суспільства людського і може бути основою для цивілізації любові. Так от, митрополит Андрей Шептицький і вчить про те, як християнам і просто громадянам України будувати фундамент, основу, людське суспільство для людей. А вже потім можна згадувати і про більш величні завдання.
В зв’язку із цим дозволю собі деякі власні міркування.
В часи життя і творчості Андрея Шептицького для католицького єпископа, теолога і філософа було відкрито лише кілька можливостей для вибору власної позиції. По-перше, можна було вибрати ту оновлену другу схоластику, яку викладали ієзуїти. Оскільки ієзуїтська схоластика того часу легко вбирала в себе елементи британського номіналізму чотирнадцятого століття, деякі ідеї Декарта і Гегеля, то такий вибір давав можливість відчувати себе «сучасним» хоча б частково. По-друге, можна було стати неотомістом. Це означало бути більш консервативним, ніж ієзуїтські схоластики. Але неотомізм мав перевагу простішого і зрозумілішого фундаменту, бо мав цілісну систему принципів та понять. В порівнянні із неотомізмом ієзуїтська схоластика виглядала як пост-барокова еклектика. І головним її недоліком була моральна казуїстика. Ієзуїти не могли вивести численні норми католицької моралі із одного або кількох зрозумілих принципів. Від імені Церкви людині сповіщалося, що вона повинна була робити в конкретній ситуації. Але таких ситуацій — практично безліч, і тому потрібно було вивчити сотні норм для хоча б типових випадків. Перевага неотомізму була очевидною. Тома і папа Лев XIII, що заходився відновлювати томізм, запропонували просте вчення про кілька законів, про кілька чеснот. І це вчення замінило всю моральну казуїстику. Не дивно, що Андрей Шептицький вибрав неотомізм.
Сказане нами можна пояснити за допомогою однієї християнської притчі. Один невихований принц захотів за один день стати вихованим — інакше у нього не було шансів заручитися із королівною. Але при цьому він мав погану пам'ять і запам’ятати всі правила етикету і моралі за один день не міг ніяк. Тоді один мудрець підказав йому просте правило: «Щоб бути вихованим, як належить принцеві, ти повинен вважати, що всі інші кращі від тебе, і тому всіх треба любити і шанувати». Весь час пам’ятаючи це єдине правило, принц став не просто вихованим, але найкращим серед принців (Таємниця твоєї душі: вибранні християнські оповідання й притчі для сім’ї та школи. Нововолинськ, 2004, сс. 306-311).
Неотомізм пропонував не одне, але кілька правил. Але все одно цих правил було небагато, освіченій людині-християнину їх можна було легко зрозуміти і ними керуватися. Правило перше - чини згідно із природним законом. Тобто чини як людина, як ідеальна людина. Необхідно було лише зрозуміти суть власної людськості, велич людського покликання, зрозуміти красу і справедливість природного закону з його вимогою поважати в іншому ідеальну людину. Будь мудрим, розсудливим, мужнім, стриманим, тобто будь справжньою людиною. Правило друге - чини згідно із божественним законом, який проповідує Церква. Пізнай вірою велич покликання християнина. Чини як ідеальний християнин, як святий. Щоб чинити так необхіднга довіра до Євангелія та вчення єпископів, необхідне прийняття християнської проповіді про надприродний ідеал буття синами Божими із послушом. Будь віруючим (вірним Богові), надійся на Бога, люби Бога та все, що створене Ним.
Прийнявши цю просту (в порівнянні із попередньою казуїстикою) систему моральних норм, Андрей Шептицький бачив власне покликання в проповіді її для українського народу. І він не лише проповідував власний варіант неотомістської етики, але і пояснював її, виводив кожне конкретне життєве правило із моральних принципів і законів. Для цього він писав спеціальні трактати у формі пастирських послань. Це не проповіді на кілька сторінок, а невеликі книжки. Їх вивчали на єпархіальних зібраннях священики і після цих своєрідних семінарів несли вчення митрополита до народу. Крім того, Андрей Шептицький написав два великі трактати по релігійній етиці в зв’язку із тим, що викладав на п’ятому курсі Богословської Академії аскетичну мораль. В цих трактатах Шептицькому вдалося розвинути етику чеснот, показавши її фундаментальну укоріненість в природі людини — як він її розумів.
Особливу увагу Андрей Шептицький приділяв критиці тих етичних систем, які вважав небезпечними конкурентами щодо неотомістичної етики. Перш за все такою системою був раціональний лібералізм Просвітництва в своїй найбільш зрілій формі, яку він отримав в етиці Канта. Чому так непокоїла митрополита львівського саме кантіанська етика? Чому критиці її він присвячує спеціальний трактат «Про ліберальну совість»? Тому що етика Канта мала лише один категоричний імператив — і цей природний закон розуму був раціональною формою повеління совісті. Кант відкидав претензії Церкви на знання надприродного морального закону. І вже тому Шептицький мав би критикувати його. Кант критерій моральності знаходив в законі розуму, а значить — в самій людині — і за це також Шептицький критикував Канта. Митрополиту Андрею як мислителю, як католику і пастирю, потрібна була не настільки проста етична система. В більш складній системі знаходилося місце і для Бога як основи об’єктивного природного закону моралі, і для Церкви та папи Римського як проповідників надприродного закону. Фактично, кантівські «Критика чистого розуму» і «Релігія в межах тільки розуму» були найвище оцінені Андреем Шептицьким. Адже суперечка із Кантом викликана якраз тим, що на думку Андрея Шептицького, саме Кант є єдиним достойним опонентом для Томи.
Митрополит Андрей також критикує ті моральні ідеології, якими захоплювалися його сучасники. Той час «бунту мас» породив захоплення колективізмом. Критерієм моральності вчинків оголошувалась користь для класу (комунізм) чи раси (фашизм). Митрополит Андрей не вважає ці ідеології достойними опонентами для томізму, для католицизму, для християнства. З його точки зору, комунізм та фашизм — це варварське самообожнення людини, колективне самолюбство, колективний егоїзм. Якщо суперечка із Кантом — це протистояння іншому проекту цивілізації, то суперечка із комунізмом і фашизмом — це критика варварства.
Андрей Шептицький не знав тієї етики, яку привніс християнський екзистенціалізм. Він сформувався в часи, коли цей вибір був просто ще не можливий. З цієї причини християнська етика Шептицького, яка є вченням про героїчність особистого подвигу кожного, хто вибирає бути справжньою людиною і бути дійсним християнином, все-таки не є християнсько-екзистенціалістичною. Але ця етика є персоналістичною, а не лише метафізичною. Їй притаманний найвищий християнський гуманізм, а не лише католицька обмеженість правилами і законами.
Писати про етику Шептицького — це великий ризик. Адже відразу виникає багато питань про те, чому він був саме таким як він був і не був іншим? Чому Шептицький не був християнським екзистенціалістом в етиці? Чому він не був прихильником православної етики? Чому він не був августіанцем в етиці? Чому він не синтезував Тому і Канта, Тому і феноменологію, Тому і етику цінностей, - як то через кілька десятиліть зробив Кароль Войтила? І головний ризик для дослідника полягає у спокусі оновити, осучаснити, віднайти в спадщині Шептицького щось, що здається таким правильним і навіть єдино правильним. Але Шептицький був неотомістом в етиці і вважав, що цього достатньо. Він розвивав Тому, але не виходив при цьому за межі томізму, не робив жодних синтезів. Важливо зрозуміти, що етика томізму Шептицького — це самостійний великий світ думки, породжений єдиною роботою розуму і серця. Ще більш важливо — зуміти осягнути весь цей світ, стати в ньому своїм, навчитися цінувати зроблене Шептицьким. І потім — навчитися його оцінювати і навіть критикувати.
Аналіз соціальної етики Шептицького відкриває для нас проект українського суспільного і державного життя не менш значимий, ніж проект В. Липинського. Вчення Шептицького про суспільне життя є нарисом того, як будувати фундамент суспільства. Шептицький доводить, що побудова правової демократичної держави для кожної окремої нації — це моральне завдання, моральний обов’язок. Повага до розбудови іншими націями власних суспільств і держав — теж є моральним імперативом. Шептицький вважає, що при правильній побудові фундаменту суспільства, при житті згідно із нормами природного і писаного права, при відповідності писаного права — природному, при забезпеченні захисту прав людини і з’являється можливість для природного розвитку суспільства на принципах солідарності і навіть любові. Без побудови фундаменту неможливо вимагати високої моралі. І звичайна, і висока мораль в тому суспільстві, що не спирається на природне право — є справою героїчних одинаків. І добре якщо їх багато, і вони солідарні між собою. Андрей Шептицький вважає, що розраховувати на такий героїзм і самопожертву неможливо, бо вони не можуть бути постійними. Тому великої ваги для Шептицького набуває питання про моральну відповідальність політичного проводу нації. А саме, керівництво народу несе повноту відповідальності за те, щоб у народу була правова демократична держава, в якій захищені права особистості. Оскільки такої держави в Україні ще не побудовано, то вчення Шептицького вважаємо дійсно актуальним в нашій ситуації. Ясно, що це вчення не актуальне для Європи чи Америки, яким потрібне скоріше соціальне вчення Бенедикта XVI. Але для нас необхідні не лише високі орієнтири останніх енциклік папи, але і той морально-правовий проект фундаменту для суспільного життя, який створив львівський митрополит.
Сьогодні, коли ідея патріархату УГКЦ переживає певну кризу, треба наново звернутися до всього послання «Як нам будувати рідну хату?». Крім завдання здобуття патріархату, необхідно ставити більше, грандіозніше завдання: розбудова християнської України. Саме таке завдання свого часу (в межах наявних тоді установок соціального вчення католицизму) ставив м. Андрей Шептицький в посланні "Як нам будувати рідну хату?". В цьому посланні лише третя частина стосувалася ідеї Української Церкви із патріархальним устроєм. Ясно, що в умовах еміграції, Йосиф Сліпий міг ставити лише завдання із цієї частини послання, висуваючи вимогу патріархату. Але зараз необхідно повернутися до всієї повноти програми послання "Як нам будувати рідну хату?". Розбудова модерної християнської культури в Україні. Розбудова християнського громадянського суспільства. Розбудова сім’ї. Розбудова національної держави. Християнська оборона прав людини. Розбудова церкви. Ось такі речі необхідні для УГКЦ як план дій. Деякі речі описані тут: http://www.risu.org.ua/ua/index/studios/studies_of_religions/35426/, треба лише застосовувати творчо до сучасного стану справ.
Отже, для УГКЦ вихід, з моєї точки зору, в прийнятті більш широкої ідеї та більш широкої відповідальності. Мені здається, що УГКЦ могла б і повинна була б прийняти на себе відповідальність за долю не виключно власну, а долю Української Церкви в цілому. З цієї точки зору символічний патріархат все-таки має сенс, бо може змінити на краще самоусвідомлення вірних в УГКЦ, привити їм погляд на те, що вони є сіллю для всієї Української Церкви. Це не дає свободи проповіді всім і заманювання всіх - Боже борони. Це дає відчуття відповідальності за загальну долю всіх.
А що критично потрібне Українській Церкві взагалі, а отже, і всій Україні? Якої солі немає для всієї Київської Церкви, для всього Українського суспільства? Не має МОДЕРНОЇ ХРИСТИЯНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ. Сьогодні існує велика кількість діячів та інституцій в різних Церквах київської традиції, які могли творити таку культуру. Найбільше таких діячів та інституцій в УГКЦ. Вже тому - особлива відповідальність на цій Церкві. Адже якщо УГКЦ не очолить усвідомлено розбудову модерної християнської культури в Україні, то цього не зробить ніхто. Занадто багато надій на традиційну християнську культуру в православних церквах. Але ця культура помирає чи вже давно померла - в різних місцевостях по різному. Штучне відтворення традиційної культури робить православних схожими на сектантів, на постмодерні субкультури. Єдина церква, яка самим соціальним вчення католицької церкви вповноважена на творення модерної християнської культури в Україні - це УГКЦ. Якщо це завдання буде усвідомлене, і на досягнення культурної розбудови почнуть працювати видавництва, учбові заклади, інтернет-проекти, богословські товариства і журнали, - ми отримаємо шанс і мати єдину церкву в майбутньому і зберегти Україну як незалежну державу і як самостійне явище в християнській цивілізації.