Село, а колись місто Ягільниця, розкинулося обабіч жвавої траси Луцьк-Тернопіль-Чернівці, на ділянці між Чортковом та Заліщиками. Проїхати повз не вийде навіть якщо зовсім не звертати увагу на навігатор чи вказівники, – його вражаючі історичні пам’ятки підступають просто до дороги і їх неможливо не помітити. В першу чергу в очі кидається величний замок, що стоїть на верхівці високої гори. Наразі на укріплення він схожий не дуже, а більше на — велетенський розкішний палац.
Із замку ми й почнемо нашу розповідь про Ягільницю, бо вся середньовічно-ренесансна історія містечка то й є історія замку. Правда, на сьогодні маємо певний парадокс — територіально Ягільницький замок знаходиться на теренах села Нагірянка. Розгадка досить проста — до 1940 року існувало єдине місто Ягільниця, а Нагірянка була його передмістям. Совіти ж роз’єднали колишнє місто на два села – власне Ягільницю та Нагірянку. На перший погляд логіка такого кроку абсурдна, але у комуністів були свої резони. Міста, навіть у рамках СССР, мали певний правовий статус, на який чиновники мусили зважати. Села "при совєтах" були абсолютно безправними. Відповідно цим кроком комуністичні бонзи добре спростили собі життя.
Вперше Ягільниця згадується 1448 року. В популярних краєзнавчих публікаціях цю згадку пов'язують з відвідинами місцевого замку польським королем Казимиром Ягеллончиком. Ба, навіть, назву поселення виводять від прізвища монарха. Насправді ж король відвідав Ягільницю трішки пізніше – 1454 року.
За іншою версією назва містечка походить від татарського слова «яґел» — пекельне, неприступне місце. Тут бачимо паралелі з однією з версій походження топоніму «Сатанів», за якою «містом Сатани» це поселення обізвали татари, які не змогли взяти його укріплення.
Насправді якийсь замок в Ягільниці існував ще до першої письмової згадки. Ще раніше тут було укріплене поселення часів княжої Русі. Плоскогір’я, з майже прямовисним схилом, що омивається річкою Черкаскою, не зле фортифікувала сама природа. Тож не виключено, що при проведенні археологічних досліджень тут можуть бути виявлені сліди поселень ще більш давніх часів, як це сталося минулого року під час досліджень на території Старої Фортеці Кам’янця-Подільського.
1473 р. кам'янецький суддя Зигмунт з Ягільниці заснував у Ягільниці католицьку парафію. У 1518 року король Сигізмунд I Старий надав Ягільниці статус містечка з правом проводити щоп’ятниці торги та один щорічний ярмарок.
Замок, на той час ще дерев’но-земляний, як і більшість подібних подільських укріплень, був поставлений проти татарських набігів. Це, нагадаємо, була переважно легка кавалерія без будь-якої артилерії. Відповідно коли 1538 року озброєне гарматами військо молдовського господаря Петру IV Рареша вторглося на Поділля, ягільницький замок не встояв.
1581 року за заслуги перед короною король Стефан Баторій передав Ягільницю у власність галицькому каштеляну Станіславу Лянцкоронському (?-1592). Його спадкоємець — польний гетьман коронний теж Станіслав Лянцкоронський (1590-1657) 1630 року звів уже мурований замок. Непогано так звів. Зокрема, 1648 року війська Хмельницького так й не змогли захопити твердиню, хоча перед тим без зайвого клопоту взяли на шаблю замок у сусідньому Чорткові. Гетьман у союзі з московськими військами Василя Батурліна зміг подолати мури Ягільницького замку щойно 1655 року, та й то виключно завдяки зраді жовнірів із місцевої залоги. За свідченням сучасників, «чимало шляхти і людей служивих в неволю московську потрапили, а інших повбивали».
Прославився замок у Ягільниці і під час польсько-турецької війни. 1672 року османське військо на чолі з султаном Мехметом IV досить легко оволоділо Ягільницею – на загарбників чекала абсолютно спорожніла фортеця з широко відкритою брамою. Залишивши гарнізон, османське військо попрямувало далі. Але яничари дарма насміхалися над боязкими гяурами, які накивали п’ятами ледь побачивши їх на обрії. Насправді залога замку переховувалася у сусідньому лісі, а здане укріплення виявилася пасткою. Вночі, коли турки вляглися спати, жовніри повернулися до замку через підземелля та вирізали усіх зайд.
Турки отримали контроль над Ягільницею лише по тому, як у жовтні в Бучачі підписали мирний договір, за яким Поділля відійшло під руку султана. Тоді замок став резиденцією паші Ібрагіма Шишмана «Шайтана». Мир між Оттоманською імперією та Річчю Посполитою тривав недовго і незабаром знову спалахнули бойові дії у ході яких Ягільниця кілька разів переходила з рук у руки, аж поки 1683 року польське військо на чолі з польним гетьманом коронним Анджеєм Потоцьким остаточно не вибило яничар із цих теренів. Наступного, 1684 року, в Ягільниці зупинявся король Ян III Собеський, вертаючись після невдалого походу на Кам'янець-Подільський.
По тому, як 1699 р. турки пішли з Поділля, містечко повертається у власність Лянцкоронських (до того ним певний час володів визволитель Потоцький). Позаяк на той час замок уже не мав жодного оборонного значення, його перебудували на величезний палац, а сама Ягільниця стала головною резиденцією родини Лянцкоронських.
Внаслідок першого поділу Речі Посполитої (1772) ці землі опинилися під владою Габсбурґів. Родина Лянцкоронських навіть за цих умов залишилася поважною та впливовою. Зокрема, 1783 року член Галицького сейму Мацей Лянцкоронський отримує графський титул від цісаря Йосифа ІІ.
На той час Лянцкоронські віддають перевагу Відню й іншим великим містам, а резиденція в Ягільниці стоїть пусткою та занепадає.
Враховуючи, що мікроклімат місцевості є досить сприятливим для вирощування тютюну, а сам він давав чималий прибуток державній скарбниці, у 1817 р. спорожнілий палац викуповує австрійський уряд і облаштовує тут тютюнову фабрику. У цей час розбираються оборонні споруди та засипаються рови. У 1844-му на території замку зводять ще й фабрику з виробництва поташу, що використовувався як добриво на тютюнових плантаціях. Тютюнова фабрика в Ягільниці діяла до початку 1990-х, аж поки не збанкрутіла. Після калейдоскопічної зміни власників, що сталася по тому, замок так й стоїть пусткою, а туристи можуть лишень поцілувати клямку на щільно зачиненій брамі.
Брама заслуговує на окремий абзац. Вона аж ніяк не замкова, а суто декоративно-палацова. Круглий медальйон по центру, вірогідно колись прикрашав герб Лянцкоронських, по тому австрійський двоголовий орел – фабрика, нагадаємо була державною. Десь наприкінці сімдесятих років минулого століття браму файно обклали плиточкою (була тоді така мода), а по центру медальйону виклали ідеологічно-правильну червону зірку. За Незалежності фабричну прохідну декомунізували – більшовицьке неподобство зафарбували й намалювали Тризуба. З часом фарба облізла й тепер медальйон прикрашає химера у вигляді червоної зірки з великим тризубцем по центру.
Поки автор витріщався на цю дивовижу та думав, як це найкраще зазнимкувати, повз браму пройшла група місцевого жіноцтва, спинилася на мить навпроти та синхронно перехрестилася просто на комуністично-націоналістичний симбіот. Не встиг минути шок, як чергова перехожа проробила те ж саме!
В голові промайнуло: «Цікаво, що ж так шанують у цій Ягільниці-Нагірянці, — зірку чи тризуба?», — але майже одразу все стало на свої місця, — за воротами маскувалась якась невеличка капличка, поставлену посеред замкового двору.
Навпроти замку, за якусь сотню метрів від його зовнішніх мурів, виблискує різнобарвною полірованою бляхою дерев’яна Церква Успіння Пресвятої Богородиці (УГКЦ). Хоча храм виглядає, як новобудова, зведена за проектом провінційного архітектора-аматора, насправді це кардинально покращена історична пам’ятка. Вважається, що 1672 р. храм перевезли з Карпат. Але це – навряд, особливо враховуючи колотнечу з яничарами, про яку ми розповідали вище. От якось не віриться, що в розпал османського вторгнення хтось везтиме дерев’яну споруду за сотні кілометрів та ще й у самісіньке лігво ворога. Насправді, звідки взялася ця цифра – сказати важко. В «Шематизмі всего клира греко-католицької епархії Станиславівської на рік Божий 1913» про цей храм зазначено: «Коли побудована і благословлена – невідомо». Достеменно відомо лише, що 1782 р. храм суттєво перебудували.
Автентична церква проіснувала до 1989 р. По тому стару споруду розібрали й натомість звели практично нову (старе дерево геть струхлявіло), що, однак до певної міри повторювала форми попередниці. На сьогодні храм ще більше покращили і знайти у виблискуючій споруді хоч які сліди давнього шедевру дерев’яного зодчества абсолютно неможливо.
По той бік річечки Черкаски, вже в «справжній» Ягільниці привертають увагу дві сакральні споруди — дуже симпатичний бароковий римо-католицький костел Внебовзяття Пресвятої Діви Марії та велична мурована церква Вознесіння Ісуса Христа (УГКЦ), зведена 1885 р. Величі храму додає обставина, що поставили його на пагорбі, який домінує над «лівобережною» Ягільницею. Це ж візуально збільшує й без того чималу його висоту.
Донедавна храмом більше нагадував римо-католицький костел. Зокрема, над ними височіли лише великий і малий куполи (останній фактично був сигнатуркою). Після перебудови в 2001 році центральний купол, значно збільшили та розширивши його барабан підняли вище. Також тоді додали ще 2 бічних куполи (3 куполи символізують Пресвяту Трійцю). Після реконструкції храм набув візантійських рис.
Первісну, римо-католицьку архітектуру церкви Вознесіння перекази пояснюють щедрими донаторством графині Леонтії Лянцкоронської.
Цікавий факт — у 1912-1927 роках парохом церкви Вознесіння служив о. Володимир Антонович – шваґро батька майбутнього провідника ОУН.
Коли під час українсько-польської війни поляки захопили Стрий, капелан Галицької Армії о. Андрій Бандера не довго думав, куди евакуювати сім’ю – в травні 1919 р. все сімейство Бандер переїхало до Ягільниці.
Залишивши родину під опіку шваґра, о. Андрій одразу ж відбув на фронт, у свій 5-й полк 3-ї бригади 2-го корпусу УГА.
Влітку 1919 року саме під Ягільницею відбулися найзапекліші бої знаменитої «Чортківської офензиви» — найбільшої наступальної операції УГА проти поляків. Тоді близько 25 тисяч погано озброєних українських вояків примусили відступити по всій лінії фронту озброєну до зубів та підсилену французами 40-тисячну польську армію. Лише брак матеріально-технічного забезпечення УГА врятував супротивника від поразки.
Степан Бандера в автобіографії «Мої життєписні дані» пізніше згадував:
«У Ягольниці ми пережили тривожні й радісні моменти великої битви т. зв. Чортківської офензиви, що відкинула польські війська на захід. Але через брак військового постачання припинилася офензива української армії. Знову мусів початися відступ, цим разом за річку Збруч. Усі чоловіки з моєї родини, в тому числі батько, як військовий капелян у рядах УГА, перейшли за Збруч в половині липня 1919 р. Жінки й діти залишилися в Ягольниці, де пережили прихід польської окупації. У вересні того ж року моя мати, разом із дітьми, повернулася до родинного села – Угринова Старого».
Навпроти храму Вознесіння впадає у вічі довгий одноповерховий будинок, де міститься місцевий музей та сільрада. З ним теж пов’язана історія сім’ї Бандер.
У 1922 р. від сухот помирає мати Степана Бандери. Отець Андрій залишається вдівцем із сімома дітьми. Донькам Володимира й Оксана потребували жіночого виховання. Оксана поселилася у тітки Людмили, дружини священика Івана Чарторийського. Володимиру взяла на виховання інша тітка — рідна сестра матері Катерина Антонович. У родині Антоновичів в Ягільницу вона прожила майже п’ять років і навчалася в місцевій школі ім. Станіслава Конарського – саме її колишнє приміщення ділять сільрада та музей. Є припущення, що в двадцятих роках, під час навчання в Стрию, Степан Бандера неодноразово провідував сестру Володимиру в Ягільниці.
Збоку до колишньої школи підступає костел Внебовзяття. Вважається, що його освятили 1842 року, але не виключено, що храм звели десь наприкінці XVIII століття. Він має свою унікальну родзинку.
Шляхетські герби фундаторів та донаторів на стінах храмів річ звична. Але, зазвичай, це лише один з елементів декору, до того ж далебі не головний — таке собі ненав’язливе нагадування, хто саме дав гроші на зведення чи реконструкцію храму. Костел в Ягільниці теж «гербовий», але повністю випадає з загалу. Велетенський графський герб «Задора» тут є головним елементом декору. Це, можливо, чи не найбільший з «храмових» гербів в Україні
Після Другої світової доля костелу склалася традиційно – храм перетворили на склад. Добре хоч, що там зберігали споживчі товари, а не отрутохімікати, як у Личківцях. Лише після здобуття Україною незалежності напіврозвалений костел повернули вірним. Втім завдяки фундації Кароліни Лянцкоронської храм було відремонтовано. Нині ним опікуються отці-домініканці з Чорткова.
Приязна бабця, яка проходила повз, запросила на службу, яка мала розпочатися за годину, але мусили їхати – нас чекало ще кілька цікавих містечок.
Кажуть, що пані Кароліна хотіла власним коштом відремонтувати ще й замок, але на заваді стала її смерть.
Графиня Кароліна Лянцкоронська, життя якої пройшло під гаслом її родини «Flammans pro recto» (з латини перекладається як «Горіння за право») – варта не просто окремої публікації, а цілої книги. у 1934 р. вона була першою жінкою у Польщі, котра отримала докторський ступінь з мистецтвознавства. В роки Другої світової війни Кароліна активно переймалася долею військовополонених, в’язнів нацистських тюрем та стратами.
Гітлерівцям занадто активна графиня, яка активно "пхала свого носа куди не слід", швидко набридла. В 1942 р. від розстрілу її рятує лише втручання королівської сім’ї союзної Гітлеру Iталії. Навіть перебуваючи в сумнозвісній тюрмі на Лонцького, Кароліна Лянцкоронська продовжує діставати нацистських ватажків листами з вимогами розібратися зі стратою гестапівцями представників львівської та станіславівської інтелігенції. За особистою вказівкою Гімлера занадто активну жінку переводять до берлінської тюрми, а по тому концтабору Равенсбрюк.
Звісно, що після звільнення про повернення графині до радянського Львова чи комуністичної Польщі не могло бути й мови. В кращому випадку на Кароліну Лянцкоронську чекав би арешт. Вона поселяється у Римі, де активно займається гуманітарними проектами – створює Польський історичний інститут, Наукове товариство в екзилі тощо. У 1967 р. вона засновує «Фонд Лянцкоронських». За час свого існування Фонд надав стипендії тисячам науковців-гуманітаріїв для проведення студій у Західній Європі. Її заслуги не залишилися непоміченими. Після падіння комуністичного режиму від президента Валенси вона отримує орден Polonia Restituta, від президента Італії – орден «Al Merito della Repubblica Italiana». Папа Іван Павло ІІ удостоїв її Ордену святого Григорія Великого. Втім в силу похилого віку та слабкого здоров’я на батьківщину вона не повернулася.
Допомагав «Фонд Лянцкоронських» й Україні. Зокрема, у 2000 році Фонд він виділив 14 тисяч доларів на облаштування музею Золочівського замку. Останнім її доброчинними проектом стала відбудова костелу в Ягільниці. Оновлений храм відкрили 2002 року. Того ж року у віці 104 роки пані Кароліна померла.
Колись однією з архітектурних домінант Ягільниці, втім як і більшості містечок правобережної України, була ще й велика ренесансна синагога, але вона не пережила гітлерівської окупації. Втім як й сама громада, що перед війною складала половину від усього населення міста. Нацисти більшу частину місцевих євреїв вивезли до сумнозвісного табору смерті «Белжець», а частину – розстріляли на місці. Крім того, в Ягільниці діяв трудовий табір, у якому єврейські жінки та дівчата працювали на тютюновій фабриці та на плантаціях кок-сагизу (схожа на кульбабу рослина, з якої колись добували каучук). У 1943 році стратили і їх.
Хто цікавиться історією, може оглянути досить цікавий місцевий музей. На жаль, автор відвідав містечко в неділю і він був зачинений. Правда було вказано телефон, але турбувати людей у вихідний було якось не зручно.
Славилася колись Ягільниця й кінним заводом, заснованим ще в ХІХ столітті. Тут спеціалізуються на розведенні племінних коней верхових порід для кінного спорту та на експорт (а від початку ще й для війська). Завод діє на базі старих стаєнь колишнього маєтку Лянцкоронських. Нині тут розводять коней української верхової породи, арабських скакунів і новоолександрійських ваговозів. До Ягільниці (а точніше до Нагірянки) приїздили погарцювати верхи Леонід Кучма, перший космонавт незалежної України Леонід Каденюк, Іван Плющ та інші поважні персони. Наразі завод у повному занепаді.
Туристам також варто оглянути старий цвинтар. До того ж він біля самої траси. Привертає увагу мініатюрна неоготична капличка зі зворушливим написом на фасаді: «Grobowiec dwoch przyjaciół Ferdynanda Münzera i Jana Kościelnego w roku 1905». Родинні гробівці – річ звична, а тут мавзолей двох друзів. Оце була дружба, навіть після смерті разом!
Крім того на цвинтарі є декілька досить цікавих пам'ятників першої половини ХХ століття.
Від редакції: Якщо Вам сподобалася ця стаття і Ви б хотіли читати наступні статті цього автора чи на подібну тематику, або загалом підтримати якісну релігійну журналістику — запрошуємо Вас стати меценатом РІСУ. Це зробити досить просто за цим посиланням!