Давній вірменський монастир Дадіванк на півночі Карабаху в перші дні після війни став відомим на весь світ завдяки емоційним промовам настоятеля отця Ованнеса про неможливість віддати святиню азербайджанцям. Але скасувати повернення району, де стоїть монастир, Азербайджану отець Ованнес не міг - і тепер Дадіванк, можливо, офіційно стане давнім албанським монастирем Худавенг.
Джерело: BBC - Україна
Все це наслідок давньої історичної суперечки між вірменськими та азербайджанськими істориками та політиками. Вони десятиліттями сперечались, який вплив мала на історію Південного Кавказу і Карабаху древня Албанія, яка не має жодного зв'язку із Албанією на Балканах.
Азербайджанці наполягають, що вірмени фактично не жили історично у Карабаху, натомість там були вірменізовані албанці.
Вірмени запекло заперечують цю теорію.
На початку грудня до монастиря, який взяли під охорону російські миротворці, приїхала маленька делегація зареєстрованої у 2003 році владою Азербайджану Албано-Удінської християнської громади і провела там богослужіння.
У Дадіванку-Худавенге у цей час, як написала азербайджанська преса, залишалися два вірменських священники. Отця Ованнеса (Ованесяна) церква відкликала у Вірменію.
За підсумками другої карабаської війни Азербайджан повернув собі приблизно дві третини земель, які до цього майже тридцять років контролювали вірменські сили. Тепер вірмени говорять, що їхнім пам'яткам, які залишилися на підконтрольній Азербайджану території, загрожує або знищення, або перейменування з вірменських на албанські.
Наприкінці грудня ЮНЕСКО, організація ООН з питань науки, освіти і культури, закликала владу Азербайджану скоріше дати дозвіл на приїзд міжнародної комісії, яка оцінить стан всіх пам'яток культури та історії в Карабаху й прилеглих районах.
"Ми вкрай стурбовані, - каже співробітниця єреванського Музею архітектури, фахівець із середньовічної вірменської архітектури Ануш Тер-Мінасян. - Якщо вони, не дай бог, зроблять те ж, що і в Нахічевані, унікальні пам'ятки не тільки вірменської, а й світової архітектури, ранньохристиянські пам'ятки, пам'ятки раннього Середньовіччя і розвиненого Середньовіччя - вони всі будуть знищені. Але ми сподіваємося, що, можливо, світова спільнота, ЮНЕСКО, всі міжнародні організації, російські миротворчі війська, хто завгодно - що вони цього не допустять, і якщо [азербайджанці ] зараз захочуть показати світу, що вони цивілізовані, то вони цього не зроблять".
У Нахічеванській автономній республіці Азербайджану, в місті Джульфа, 2005 року остаточно знищили старий вірменський цвинтар із тисячами каменів-хрестів, хачкарів, що викликало шквал обурення у Вірменії і засудження з боку Європарламенту.
Влада Азербайджану заперечує знищення хачкарів, але цей процес зняв з протилежного, іранського берега Араксу вірменський священник, який там живе.
Крім того, зникнення хачкарів і взагалі цвинтаря підтверджують супутникові знімки.
Карабаський конфлікт в основі - це не релігійна війна, але церквам, мечетям та іншим пам'яткам старовини сторони надають величезного значення як знакам давньої присутності, що підтверджує право на територію.
При цьому і вірмени, й азербайджанці часто вказують як на докази на ті самі карабаські монастирі і церкви, тільки одні називають їх Давньовірменськими, а інші - давньоалбанськими.
Азербайджанські вчені й офіційні особи запевняють, що на територіях, які відійшли під контроль Баку, знищувати пам'ятки старовини ніхто не буде.
На думку азербайджанського аналітика, експерта незалежної Міжнародної кризової групи Заура Ширієва, вірмени тиснуть на питання збереження християнських пам'яток у Карабасі, тому що сподіваються таким чином мобілізувати світову громадську думку проти Азербайджану.
Азербайджанці ж ображаються, бо вважають цей дискурс надто однобоким.
"Тут (в Азербайджані) запитують: чому ж ніхто не говорить про зруйновані мечеті, про азербайджанську спадщину в цьому регіоні", - каже BBC Ширієв.
В азербайджанських джерелах циркулює досить багато фото зруйнованих або дуже пошкоджених мечетей та інших старовинних будівель на територіях, які були захоплені вірменами у 1992-1994 роках і відвойовані Азербайджаном в останній війні.
"У цьому регіоні є й церкви, й мечеті, які показують загальну для двох народів історію цього регіону, але в контексті Нагірного Карабаху люди схильні виділяти щось, що їм подобається, та ігнорувати те, що вони не хочуть бачити - і це стосується не лише культурної спадщини, це стосується всього у Нагірному Карабасі", - говорить Ширієв.
На територіях, які повернулися під контроль Азербайджану, залишаються заснований понад тисячу років тому монастир Дадіванк із собором XIII століття, базиліка Ціцернаванк IV-VI століть, руїни монастиря Гтчаванка з церквою XIII століття, церква Охти Дрні VI століття поблизу села Мохреніс, розкопки на місці стародавньої фортеці Тигранакерт, яку, як кажуть вірменські історики, було засновано в I столітті до н.е. і безліч інших пам'яток старовини.
Дадіванк, а також монастир Амарас з каплицею кінця V століття, який виявився прямо на лінії розмежування, взяли під охорону російські миротворці.
І вірмени, й азербайджанці живуть у цьому регіоні - не у маленькому Нагірному Карабасі, а в усьому великому регіоні, що містить Східну Анатолію, теперішню північ Ірану і Південний Кавказ - вже дуже давно. Вірмени вважають, що історія їхнього народу починається приблизно з середини I тисячоліття до н.е., але й тюрки прийшли в ці краї вже майже тисячу років тому. Крім того, місцеві народи змішувалися із прийшлими - і всі вони разом є предками азербайджанців та вірменів.
Здавалося б, і ті, й інші - корінні народи, про що тут сперечатися.
Але вчені двох сусідніх народів ще у радянську добу завели дискусію на тему "хто тут був першим", а розвал Радянської імперії, створення незалежних Вірменії та Азербайджану і карабаський конфлікт надали цій суперечці неймовірного запалу.
"Нагірний Карабах [...] є полем запеклої битви, яку ведуть між собою вірменські й азербайджанські історики. Їх мало цікавить нещодавня історія. Вони вперто виходять із ідеї, яку не визнає міжнародне право, що той, хто першим заволодів цією територією, і є її господарем на вічні часи - те, що в римському праві іменувалося prior tempore - fortior jure. У результаті Карабах перетворився на адміністративно-територіальну одиницю із "непередбачуваним минулим", як колись говорили про Радянський Союз", - писав британський дослідник Том де Вааль у книзі "Чорний сад".
Кавказька Албанія не має жодного стосунку до сучасної балканської Албанії. Це - держава, яка існувала на території нинішнього Азербайджану у першому тисячолітті нашої ери. Теперішні мешканці Азербайджану - частково нащадки жителів цієї давньої держави.
Це був союз імовірно 26 племен, які говорили мовами, спорідненими з нинішніми дагестанськими. Прямим нащадком Албанії у мовному сенсі вважають маленький народ удінів.
У IV столітті в Кавказьку Албанію через Вірменію проникло християнство. Тоді ж, наприкінці IV століття, при розподілі Вірменії між Римом і Персією, Кавказькій Албанії відійшли території між Курою й Араксом, тобто зокрема й нинішній Карабах.
Протягом приблизно VIII-X століть, після завоювання арабами у 705 році, Кавказька Албанія припинила існування, а племена, які її населяли, розчинилися в навколишніх народах, ставши предками теперішніх вірмен, грузинів і азербайджанців.
Албанська християнська церква проіснувала дуже довго, до XIX століття, коли її ліквідувала Російська імперія, відвоювавши цей регіон у Персії. Але, як вважають неазербайджанскі вчені, вірменська мова і традиції домінували у цій церкві навіть і у перші століття її існування, коли ще були живі албанська державність і мова(и). Коли вони зникли, Албанська церква повністю стала вірменомовною.
Ще за радянських часів, з 1950-х років, азербайджанські історики почали - штучно, на думку багатьох їхніх закордонних колег - збільшувати роль і місце Кавказької Албанії в історії.
Головними творцями цієї нової теорії виступили академік Зія Буніятов і його учениця Фаріда Мамедова.
"Особливу пристрасть вона виявляла щодо вірменської історіографії. Вона не без підстав дорікала сучасним вірменським історикам у прикрашанні історії давньої Вірменії. Водночас сама вона намагалася всіляко підняти престиж Кавказької Албанії - зробити її виникнення давнішим, позбавити її залежності від сусідніх могутніх держав, показати непорушність її кордонів, а також продемонструвати дуже раннє проникнення туди християнства і довести незалежність Албанської церкви від Вірменської", - писав російський дослідник Віктор Шнирельман про Мамедову у книзі "Війни пам'яті: міфи, ідентичність і політика у Закавказзі".
Експерт з Кавказу із празького Карлова університету Еміль Аслан зазначає, що й азербайджанці, і вірмени у своїй політиці "культурної апропріації" та спробах викорінити нагадування про сусідні народи на своїй території користуються досить схожими методами.
"Лезгіномовні кавказькі албани асимілювалися з вірменським (а пізніше частково з тюркомовним) населенням до XI-XII століть, а Албанська церква стала лише географічним, внутрішньоцерковним, але не етнічним поняттям задовго до остаточного зникнення терміна у XIX столітті. Більшу частину цього часу вірменські феодали гірської частини Карабаху зберігали якусь ступінь автономії у своїх володіннях (і будували церкви), албани ж були давно асимільовані й забуті", - нагадує Еміль Аслан.
Схожим чином, за оцінкою вченого, ретушують історію й вірмени.
"Десятки побудованих азербайджанцями мечетей і караван-сараїв на території нинішньої Вірменії вірменські історики називають "перськими" просто на тій підставі, що Єреванське ханство і його попередники номінально були частиною Перської імперії, - пояснює Еміль Аслан. - Але річ у тім, що персів у Вірменії майже не було, за винятком крихітної кількості чиновництва при ханському дворі в Єревані, а панівна династія та еліта у цьому регіоні були чітко тюркськими принаймні з XV століття".
Теорія "албанської спадщини" в Азербайджані тепер стала офіційно визнаною версією історії: згідно з нею, всі християнські пам'ятники на території країни, які вірмени вважають своїми, насправді - албанські.
"Весь світ повинен знати, що розташовані у Кяльбаджарі церкви належать давній державі Кавказька Албанія. Є безліч історичних документів, які підтверджують це. Однак вірменські історики і фальсифікатори арменізували албанські церкви, додали туди своєї брехні і привласнили їх", - заявив наприкінці листопада президент Азербайджану Ільхам Алієв у промові з нагоди повернення під контроль Азербайджану Кельбаджарського району і зокрема монастиря Дадіванк.
Голова правління Спілки архітекторів Азербайджану Ельбай Гасимзаде теж говорить, що в Азербайджані практично немає вірменської архітектури, а та, яку вірмени називають своєю, належить до періоду Кавказької Албанії.
"Як таких вірменських пам'ятників у нас в Азербайджані практично немає, - каже Гасимзаде. - Вони помиляються, коли говорять, що бояться за свої пам'ятки. Ці пам'ятки - наші, і ми свої пам'ятки зберігаємо".
"Видатні зразки архітектурного мистецтва Азербайджану, які відносять до християнського періоду Кавказької Албанії, як-от Гандзасарський монастир, арменізовані. Розташовані на їхніх фасадах і в інтер'єрах кам'яні письмена розбиті і замінені на вірменські. Навіть хрести замінені на григоріанські. Реставрація проведена на низькому, непрофесійному рівні, із застосуванням абсолютно не характерних будівельних і облицювальних матеріалів", - заявив Гасимзаде в одному з інтерв'ю в листопаді цього року.
Гандзасар залишається на території, підконтрольній карабаським вірменам.
Міркувати про те, чи слід тепер провести зворотну процедуру: замінити вірменські письмена і хрести на давньоалбанські, Гасимзаде відмовляється - за його словами, Союз архітекторів Азербайджану такими питаннями не займається.
Але це саме те, чого побоюються у Вірменії: реставрації, в результаті якої буде знищено вірменські письмена і деталі, а залишаться лише стіни.
Азербайджанський історик, який побажав зберегти анонімність, тому що обіймає посаду на держслужбі, розказав BBC, що "албанізація" вірменських пам'яток в останні роки в Азербайджані відбувається на державному рівні. Більшість вірменських церков у країні, за його словами, стоять у цілості, але тепер їх офіційно вважають "албанськими".
В ході конфлікту у 1992 -1994 роках і після нього й азербайджанці, й вірмени зруйнували чимало пам'яток старовини і культових споруд.
У Баку, наприклад, розібрали церкву Сурб Аствацацин (Святої Богоматері) у самому центрі, біля Дівочої вежі.
Церкву Святого Григорія Просвітника XIX століття у Баку підпалили, з неї зняли хрест. Пізніше, щоправда, її відремонтували, і тепер у ній - бібліотека управління справами апарату президента.
Але більша частина церков в Азербайджані залишилися цілими - втім, вони стоять без вірян, тому що в ході першої війни все вірменське населення вигнали з Азербайджану, як і азербайджанське - з Вірменії.
Ельчин Алієв, відомий в Азербайджані архітектор, розповідає, що, подорожуючи країною, часто бачить вірменські церкви, які легко відрізнити від інших церков за архітектурними особливостями.
"Вірменські жителі тих районів поїхали, і церкви стоять непотрібні, ніхто на них не зазіхає, і вони часто стоять огороджені", - пояснює архітектор.
"У Гянджі є розкішна церква Святого Саркіса, вона перетворена на музей, чудовий витвір архітектури, я нею завжди захоплююся, коли буваю в Гянджі", - каже Ельчин Алієв.
На запитання BBC про ризик вандалізму архітектор каже, що вважає цей ризик малоймовірним: "Все ж таки вірменські пам'ятники - це церкви, і це все сакральні пам'ятки, це у першу чергу будинок Бога, не важливо, мечеть це, церква або костел, нікому не спаде на думку їх ламати, це гріх".
Вірмени, захопивши у 1992-1994 роках сім районів навколо Нагірного Карабаху, повністю знищили багато населених пунктів у них і з ними - мечеті та різні пам'ятники старовини.
Заступник міністра культури Азербайджану Анар Керімов 23 листопада заявив, що на повернутих територіях було повністю знищено 34 пам'ятки старовини (даних з незалежних джерел з цього приводу поки немає).
Щоправда, в Агдамі головна мечеть, хоч і стояла занедбаною, але все-таки залишилася єдиною незруйнованою будівлею у місті, а мечеть Гевхар-ага у Шуші Нагірно-Карабаської республіки, невизнаної владою, нещодавно навіть відреставрували, запросивши для цього іранських фахівців.
Останнє теж стало приводом для обурення азербайджанських істориків: таким чином, говорили вони, вірмени намагаються випнути той факт, що Шуша і мечеть будувалися за перської верховної влади, і приховати - той, що місцевим правителем був тюркомовний хан.
Через кілька днів після закінчення війни організації російських вірмен склали лист-петицію до ЮНЕСКО з проханням включити карабаські пам'ятники архітектури та історії до списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.
"Вірменські святині не раз піддавалися руйнуванню як частково, так і повністю. Наше найбільше побоювання - в тому, що такі дії можуть повторитися", - написали автори петиції, підписи під якою поставили і багато російських діячів культури, зокрема Олександр Сокуров, Борис Гребенщиков і Володимир Співаков.
Кількома днями пізніше генеральний директор ЮНЕСКО Одре Азула зустрілася з представниками Вірменії та Азербайджану і запропонувала відправити до регіону спеціальну комісію ЮНЕСКО "з метою складання переліку найбільш значущих культурних об'єктів як попередньої умови ефективного захисту спадщини регіону".
21 грудня заступник голови ЮНЕСКО з питань культури Ернесто Оттоне закликав владу Азербайджану скоріше організувати приїзд цієї комісії.
"Поки очікується тільки відповідь Азербайджану, щоб ЮНЕСКО могла продовжити роботу з напрямком місії на місцях. На даному етапі неодноразові звертання до азербайджанської влади не увінчалися успіхом. З кожним тижнем оцінка стану культурних цінностей стає більш крихкою і складною, особливо з урахуванням погодних умов [...] Тому ми очікуємо, що Баку негайно відгукнеться, щоб втілити в життя конструктивні обговорення, що відбулися за останні кілька тижнів", - цитує Оттоне пресслужба ЮНЕСКО.
Азербайджанська влада запевняє, що пам'ятникам історії, зокрема християнським, на їхній території ніщо не загрожує. Ще 15 листопада, через п'ять днів після закінчення війни, за офіційними повідомленнями, глави МЗС Росії та Азербайджану Сергій Лавров і Джейхун Байрамов поговорили на цю тему і домовилися залучити до охорони релігійних і культурних пам'яток в Карабасі ООН і ЮНЕСКО.
На питання про "перейменування" пам'яток з вірменських на албанські Ануш Тер-Мінасян згадує притчу про царя Соломона, двох жінок і дитину.
"Справжня батьківщина цих пам'яток - ми. Ми вважаємо, що головне - щоб зберегли. Особисто я так вважаю. Нехай оголосять албанськими. Це буде смішно, тому що цьому лише пара напівграмотних туристів і повірить, а так люди все знають, що це - вірменські пам'ятники, і тому безліч свідчень: там і написи вірменські (якщо вони, звичайно, не зітруть), і декор вірменський - загалом усе це дуже легко довести. Заради бога, нехай не чіпають, нехай зберігають і нехай кажуть, що це албанські [пам'ятники]", - каже Тер-Мінасян.
Ануш Тер-Мінасян нагадує, що так само було у Туреччині з вірменськими пам'ятками архітектури, які залишилися на турецькій території.
"Вони руйнували їх, називали албанськими - зараз вони прийшли до того, що це пам'ятники вірменські, це приносить їм дохід, вони возять туди туристів. В останні роки вони вже не говорять, що це не вірменська архітектура".
Але то - велика і впевнена у собі Туреччина, а суперечка між вірменами й азербайджанцями на тему "чиї церкви", як кажуть знавці регіону, вщухне не скоро - не раніше, ніж буде врегульовано конфлікт у цілому.
Заур Ширієв нагадує, що суперечка про приналежність пам'яток - справа далеко не першорядної і навіть не другорядної важливості у цьому конфлікті. Обидва народи, каже Ширієв, повинні перш визнати і засудити злочини, скоєні в обох війнах, облаштувати життя в нових умовах, налагодити зв'язки між двома громадами у Карабасі (коли туди повернуться жити азербайджанці) і між Вірменією, Азербайджаном і Туреччиною - і тоді спаде і напруження суперечки про те, хто давніше.
З цим згоден і Еміль Аслан із Карлового університету. На його думку, нескінченні суперечки про те, хто першим прийшов до регіону і хто таким чином має право на цю землю - це невіддільна частина та інструмент етнополітичного конфлікту.
"Коли конфлікт було вирішено - якщо, звичайно, він коли-небудь буде вирішений - ці суперечки стануть непотрібними, і еліти перестануть їх підтримувати, - зазначив Еміль Аслан BBC. - Вони ще деякий час будуть формувати націоналістичний дискурс, але припинять домінувати у публічній сфері. Отже, рішення повинно прийти зверху вниз - а це потребує політичної волі і часу".
Юрі Вендік