В Українському католицькому університеті у Львові 6 жовтня о.-канонік д-р Майкл Бурдо прочитав лекцію «Релігійна свобода для України: внесок Кестонcького коледжу (1969-89)». Тема лекції стосувалася серії релігійних переслідувань в Україні від часу хрущовської «відлиги» до виходу УГКЦ з підпілля 1989 року.
Кестонський коледж був заснований у 1969 році групою вчених в Лондоні. Першочерговою метою діяльності було об'єктивне вивчення церковно-державних відносин в комуністичному світі для висвітлювання інформації про реальність переслідування релігії у світі. Одним з ініціатором заснування коледжу був о. канонік д-р Майкл Бурдо, який 9 років перед тим закінчив навчання в аспірантурі Московського університету, а отже – знав радянську систему практично зсередини.
Майкл Бурдо поділився своїми спогадами від першого візиту в Україну під час подорожі, організованої для студентів-іноземців:
«Київ у червні 1960 року був першою зупинкою на нашому маршруті, де гід показав нам нищівну міць нацистського вторгнення в Україну, великі руйнування війни, які до тих пір ще залишалися невідремонтованими. Наш візит до Печерської Лаври був розгромним – не так через фізичне, як через духовне спустошення. Під час мого річного перебування у Москві, я дізнався, що Микита Хрущов розпочав нову кампанію проти релігії, а також я читав про це в журналі «Наука і Релігія». Однак тепер, хоча це було в Лаврі, це стало реальністю. Чернець, який проводив для нас екскурсію не міг прямо повідомити нам про плани атеїстів, але його погляд говорив про все. Я ще ніколи не бачив більшого жалю, вирізьбленого на обличчі людини, коли він розповідав про нібито радісну звістку, що саме тут, майже тисячу років тому, почалася християнізація Русі. Звісно, тоді ми цього не знали, але пізніше я виявив, що ми, ймовірно, були останніми іноземними гостями Лаври до її неминучого насильницького закриття і розгону ченців».
Початок роботи Кестонського коледжу знаменувався виданням праці о. каноніка М. Бурдо «Опіум для народу». Це видання стало резонансним в Англії та в Європі загалом, тому роботу, дослідження та напрацювання Кестонського коледжу стали висвітлювати такі впливові та авторитетні медіа, як ВВС. За деякий час на базі коледжу відкрили навчальну програму, де вивчали особливості різних сфер життя в комуністичних країнах, серед яких була маловідома на той час Албанія, яка проголосила себе першою державою, що повністю викорінила релігію.
Новостворений коледж займався не тільки науковими історичними розвідками, можна сказати, що значною мірою акцент був зроблений на польових дослідженнях реального стану релігійних громад в певних країнах. Своєрідним гаслом цієї організації були слова двох жінок, які передали через Майкла Бурдо листа-заяву про релігійні переслідування в СРСР, кажучи: «Будьте нашим голосом і говоріть за нас». Одна з двох жінок була матір’ю монаха Почаївської лаври, якого запроторили до психіатричної лікарні.
У 1962 році Майкл Бурдо почав отримувати документи від групи «ініціативників» — протестантів, які намагалися ініціювати кампанію за свободу від державного контролю. Вони хотіли скликати вільний з'їзд. Їхня діяльністю викликала неабиякий резонанс у європейській пресі, згодом цією справою почали займатися політичні сили Заходу.
Одним із найбільш відомих діячів протестантського руху під час радянського переслідування був пастор Георгій Вінс, киянин. До речі, саме в Україні існувала та діяла найсильніша група протестантів. Вони безуспішно намагалися проводити богослужіння без державного втручання, деякі навіть були готові отримати державну реєстрацію, якщо б це надало їм хоча б обмежену свободу сповідувати свою віру. Пастор Вінс представив цю справу як свободу релігії від втручання держави і стверджував, що слідує згідно з ленінським принципом відокремлення Церкви від держави. Незадовго після створення загальносоюзної організації протестантів, Георгія Вінса ув’язнили разом із іншими 200 лідерами протестанського руху.
«Вражаючі і докладні новини про хід судових засідань, про вироки і умови утримання у в'язницях систематично доходили до нас в Кестонський коледж, і це багато в чому було можливим завдяки невпинним зусиллям групи жінок, чиї чоловіки були ув'язнені, — пригадуючи 1960-ті роки, розповів Майкл Бурдо. — Вони називали себе «Рада родичів ув’язнених баптистів», це був абсолютно новий відправний пункт у сфері цивільних свобод в Радянському Союзі. Домінуючою фігурою була Лідія Вінс, мати Георгія, яка, зрозуміло, незабаром також була ув’язнена, але таємна робота зі збору інформації і відправки, якимось чином, її з Радянського Союзу, продовжувалася. Цю інформацію ми передали до новоствореної групи Amnesty International, яка незабаром по всьому світу почала кампанію за звільнення баптистських активістів».
Історія переслідувань протестантів в СРСР широко висвітлювалася в західній пресі, а згодом увійшла до наукової праці «Релігійне бродіння в Росії» (Religious Ferment in Russia) та книжки «Віра на лаві підсудних в Росії» (Faith on Trial in Russia). Майкл Бурдо зауважив, що справжньою назвою останньої книги була – «Віра на лаві підсудних в Україні», проте вона не підійшла для видавців, оскільки в Великобританії загальною назвою на окреслення всього Радянського Союзу була «Росія», «України» для них не існувало.
«Віра на лаві підсудних в Росії» описувала судовий процес над пасторами Георгієм Вінсом та Геннадієм Крючковим. Серед представлених фактів, документів, стенограм можна знайти «останні слова» Г. Вінса перед оголошенням вироку 3-річного перебування в таборах «особливого режиму»:
«Я хочу сказати, що вважаю за щастя цю можливість стояти тут і свідчити про те, що я перебуваю на лаві підсудних як віруючий. Я радий, що за свою віру в Бога я можу бути ув’язненим, що маю нагоду випробувати себе, утвердитися у вірі. Я не стою тут, як злодій, розбійник або як той, хто порушив права іншої особи. Я стою перед вами зі спокійним і чистим сумлінням. Я з гідністю дотримувався усіх законів, а також сумлінно дотримувався Божих законів»
Кестонський коледж продовжував свою діяльність і, окрім книг, у власному журналі «Релігія в комуністичних країнах» (заснований у 1973 році) опублікував низку доповідей з усього комуністичного світу, а також новини, які почали читали у всьому світі. Серед них часто були повідомлення для Східної Європи, які передавалися через такі радіостанції, як Радіо Вільна Європа, Радіо Свобода та BBC. Це, в свою чергу, стимулювало переслідуваних збирати більше інформації і пересилати її, будь-якими засобами, у Кестонський коледж.
Одним з результатів такої діяльності було те, що друзі й сім'я пастора Вінса встановили контакт з Кестонським коледжом, і їм вдалося секретно передати мемуари Георгія Вінса, які він написав у таборі. Джейн Елліс переклала ці мемуари і опублікувала їх під назвою «Три покоління страждання». Згодом було ухвалено рішення їхати до Києва, щоб проконсультуватися з Надією Вінс (дружиною пастора) щодо створення фінансового фонду допомоги для її чоловіка.
У 1977 році Майклу Бурдо і серу Джону Лоуренсу, керівнику Кестонського коледжу на той час, вдалося приїхати до Києва і зустрітися з Надією Вінс. Тоді ж вони вперше побачили підпільне життя протестантів. Англійці потрапили спочатку до якогось офісного приміщення, а звідти пішли у підвальне приміщення, як пригадує Майкл Бурдо:
«"Хочете побачити справжню підпільну церкву?", — запитав один з присутніх. Звичайно, ми погодилися, й на наше здивування, нас провели через своєрідну лазівку вниз, у кімнату, яка знаходилася нижче рівня землі. Там перед нашими очима відкрилося дивовижне видовище: діти-підлітки сиділи щільним колом навколо єдиної Біблії і слухали пояснення вчителя. Там прийом був ще теплішим, ніж у кімнаті нагорі, і нас запросили розповісти молоді про нашу віру. Коли ми вже вийшли звідти, то запитали, чи повинні ми мовчати про те, що тільки що пережили. «Скажіть світові, що ми не боїмося», почули відповідь. Так ми і зробили».
Кульмінація цієї історії настала 28 квітня 1979 року, коли пастора Георгія Вінса і шістьох активістів радянська влада обміняла на чотирьох радянських шпигунів в Америці. Тоді на перемовини в Нью-Йорк покликали і Майкла Бурдо, який супроводжував щойно звільненого пастора Георгія на зустріч з президентом США Джиммі Картером. Невдовзі сім’я Вінса переїхала до Америки. Беззаперечно, у цій місії головну роль відіграла діяльність Кестонського коледжу як популяризатора інформації про релігійні переслідування в СРСР.
У 1970-80-х роках коледж займався дослідженням переслідувань католиків в Радянському Союзі, зокрема – дослідники представили світу достовірну інформацію щодо масштабного переслідування Римо-Католицької Церкви в Литві. У той самий час Кестонському коледжу стало відомо, що заклики про свободу віросповідання, які тоді постійно лунали від Української Греко-Католицької Церкви, також віддзеркалювали зростаюче прагнення українців до політичної незалежності. Дізнатися більше про історію УГКЦ та її «ліквідацію» допомогло знайомство з професором Богданом Боцюрківим, через якого до Кестонського коледжу почали надходити перші повідомлення про відродження УГКЦ у підпіллі: хатні богослуження, а згодом – демонстрації та літургії під відкритим небом.
На основі зібраної інформації Майкл Бурдо читав лекції про підпілля УГКЦ та релігійне відродження в Україні: «Завдяки моїй дружбі з професором Боцюрківим, я двічі отримував запрошення на конференції в Карлтонському університеті, в результаті чого до мене звернулися із проханням провести розширене турне по Канаді, від узбережжя до узбережжя, щоби виступити з лекціями, які спонсорувалися місцевими українцями. Скрізь, де я побував в період від 23 вересня до 4 жовтня 1976, мене зустрічали не лише з чудовою українською гостинністю, але абсолютно всюди – в Торонто, Едмонтоні, Калгарі, Вінніпегу та Ванкувері – мене зустрічали вигуком "За вільну Україну!"»
До Кестонської служби новин і журналу «Релігія в комуністичних країнах» в 1970-х — 80-х рр. безперервно надходила інформація про відродження життя УГКЦ. У 1974 році, в той час, коли Ватикан мовчав про права Греко-Католицької Церкви в Україні, надійшла інформація про отця Павла Василика. У в’язниці він був таємно висвячений єп. Миколаєм Чарнецьким, з яким він сидів в одній камері; потім він отримав єпископську хіротонію від єп. Йосафата Федорика і тепер висвячував нових священиків, створюючи таким чином, цілу підпільну Церкву в місцях позбавлення волі.
На тлі нового витка репресій з’явилася постать Йосипа Терелі, мирянина, який відкрито проголосив свою вірність Греко-Католицькій Церкві. У 1969 році він був засуджений до семи років позбавлення волі за «антирадянську агітацію і пропаганду», але через три роки був переведений в Інститут судової психіатрії ім. Сербського в Москві і провів залишок свого терміну в психіатричній лікарні. Перед наступним арештом він заснував (разом з о. Григорієм Будзінським і трьома іншими особами) «Ініціативну групу захисту прав віруючих», мета якої полягала в забезпеченні легалізації Церкви. У лютому 1985 року він був заарештований ще раз і засуджений до дванадцяти років, але два роки по тому його було амністовано. Після цього він емігрував до Канади, де і помер у віці 65 років. Загалом, двадцять з них він провів у трудових таборах і психіатричних лікарнях. У 1986 році Кестонський коледж детально переказав історію його боротьби за релігійні права, видавши невелику книгу на його честь.
Ще одним мирянином, який палко відстоював права Церкви, був Степан Хмара, стоматолог за фахом. В 1980 році він потрапив до в'язниці за звинуваченням у редагуванні українського самвидаву журналу «Український вісник». Він відсидів сім років в сумнозвісному Пермському 36 трудовому таборі, а після амністії у 1987 році він із новим завзяттям присвятив себе цій справі.
Також стало відомо про Івана Геля, мирянина, який провів сімнадцять років свого життя у в'язниці і взяв на себе керівництво Ініціативною групою після еміграції Йосифа Терелі.
У червня 1988 року Майкл Бурдо приїхав до Москви як керівник групи, що прибула на на святкування т.зв. «Тисячоліття Російської Православної Церкви». Там він зустрівся з Олександром Огородніковим, котрий активно виступав за свободу віросповідання. Він запросив Майкла на таємну зустріч, враження від якої Бурдо пізніше описав так:
«Двері непримітної московської квартири раптово відкрилися, щоб показати різноманіття кольорів всередині. Кімната була повна єпископів Української Католицької Церкви, які тулилися в невеликому просторі, і кожен з них був одягнений в святкові ризи. Це могло б бути дивовижним видовищем за будь-яких обставин, але тут, в 1988 році кожен священнослужитель був «незаконним», адже він представляв Церкву, яка була «ліквідована» Сталіним сорок років тому. Єдиним мирянином в тій кімнаті був Іван Гель».
Так Майкл Бурдо познайомився з владикою Володимиром Стернюком. Тоді усі присутні єпископи УГКЦ попросили англійця передати усне повідомлення до Ватикану про те, що вони потребують зустрічі для обговорення тогочасної ситуації УГКЦ. Повідомлення було передано, і невдовзі дві делегації зустрілися. Це був початок виходу Церкви з підпілля.
Через рік після тих подій вчений Сергій Філатов, який пізніше став близьким приятелем Кестонського коледжу та Інституту США і Канади, суттєво розвинув цю тему. У стенографічному звіті, який опублікував Філатов в англомовній версії впливової газети «Московские Новости» було зазначено наступне:
«Протягом багатьох років була надія, що уніати повернуться до православ'я. Широко була поширена думка, що уніатська церква зобов'язана своїм існуванням виключно підтримці іноземних держав. Життя показало, що це було помилкою ... Я думаю, що Собор Св. Юра [ у Львові] має бути повернений його справжнім власникам» (Moscow News, 30 July 1989).
Було порушено питання про власність будівель, які сорок років тому були експропрійовані Російською Православною Церквою. Два місяці по тому популярний журнал, «Огонёк», опублікував статтю, у якій детально аналізувалася нелегітимність Львівського Собору 1946 року, та проголошував, що це робота НКВД і «терористичний акт проти невинних людей».
26 листопада 1989 року Михайло Горбачов поїхав до Риму, щоб зустрітися з Папою Іваном Павлом II. І його «подарунком» для Папи була легалізація Української Греко-Католицької Церкви. Насправді, цей поворот відбувся дещо раніше, тому що за два дні до тієї історичної зустрічі українське телебачення вже повідомило про те, що греко-католицькі парафії можна буде вільно реєструвати. На думку М. Бурдо, результатом тої зустрічі, запис якої, звичайно ж, не є доступним, стала справжня несподіванка: відновлення дипломатичних відносин між Ватиканом і Кремлем.
Після лекції каноніка Майкла Бурдо відбулася жвава дискусія. Присутні учасники підпілля УГКЦ згадували про те, як своєю діяльність Кестонський коледж підтримував їх в часи переслідувань.
Плавно розмова від спогадів про минуле перейшла до оцінки подій в Росії, де зараз намагаються реанімувати радянську імперію і де зараз відбувається нова хвиля переслідування релігійної свободи. Тобто роботи для організацій, які захищають права на свободу віросповідання, ще достатньо. Цю думку підтвердив завідувач кафедри церковної історії УКУ, к.і.н. Олег Турій:
«Може видатися, що після розпаду Радянського Союзу для таких організацій та структур, як Кестонський коледж, не залишилося більше роботи, бо начебто тоталітарний режим зник. Проте це, як на мене, хибне враження, адже можемо спостерігати, як дотепер українські релігійні організації, Українська Церква у Криму та на Сході України зазнає своєрідних зазіхань з боку Росії, де на зміну радянському режиму прийшла його нова версія – «рускій мір». У таких умовах нам варто консолідувати свої сили, щоб не допустити помилок минулого».
У свою чергу Майкл Бурдо вказав на потенціал УГКЦ як такий, що може подати приклад відродження в умовах переслідувань:
«Три місяці тому моя колега, яка працює над виданням Енциклопедії релігій Росії та проводить польові дослідження на всіх території РФР, була в Мурманську. Там наразі найбільш діяльним та активним є римо-католицький священник, котрий народився в Аргентині. Він викладає катехизм російською і каже, що вони в Мурманську потребують Російською Католицької Церкви, подібно до тої, яка є в Україні».
Під час дискусії виступив також Петро Франко, голова Спілки політичних в’язнів України, згадуючи про Патріарха Йосифа Сліпого як про обличчя переслідуваної УГКЦ:
«Коли мені було 16 років, я потрапив до концтабору, де був Патріарх Йосиф Сліпий. Пам’ятаю, як за день чи навіть за декілька днів до будь-якого церковного свята на нього одягали кайданки і переводили до бараку посиленого режиму. Історики твердять, що Патріарх був на засланні 18 років, та я дозволю собі сказати, що він відсидів 54 роки, оскільки кожен робочий день у таборі рахувався за три. Над Патріархом знущалися і принижували керівники табору».
Серед присутніх на лекції був о. Матей Гаврилів, ЧСВВ, який також був активним у часи підпілля УГКЦ: «Те, що ми сьогодні зустрілися з Вами та слухали Вашу лекцію є знаком Божої присутності та Божого Промислу, — сказав він, звертаючись до Майкла Бурдо. — Це гарна нагода нагадати собі, що сьогодні ситуація не надто змінилася, можливо, вона тільки набула нових відтінків. Людина не повинна захищати Бога, Він цього не потребує, але людина має просити в Бога захисту».
Лекцію каноніка д-ра Майкла Бурдо завершили панахидою за всіма померлими під час релігійних переслідувань в Україні та Росії. Відправа відбувалася у своєрідний підпільний спосіб – в аудиторії, як це могло бути в часи підпілля УГКЦ.