А ще, давні церкви, зруйновані, похилені, в яких часто крізь стелю проглядається небо, вони нецьогосвітні, тому в них відчувається правдива, невдавана святість.
Коли моє зацікавлення історією українців в Канаді ще було на стадії винятково романтичного захоплення, а пошук об'єктів відбувався шляхом тицяння навмання, я навіть не усвідомлювала скільки всякого розмаїтого мені трапиться дорогою, якого неочікуваного досвіду я набуду, і якими неоднозначними та суперечливими будуть картини, що вимальовуватимуться собі довкола. І попри все те, мабуть найбільша цінність і найбільша приємність (здебільшого) цього мого вештання – це спілкування з людьми на фармах. Вони дуже особливі – доступні і зичливі, простакуваті, в чому відчувається щось дуже рідне, за чим я безмежнжно тужу. А ще, давні церкви, зруйновані, похилені, в яких часто крізь стелю проглядається небо, вони нецьогосвітні, тому в них відчувається правдива, невдавана святість.
Це перша частина моїх мандрівних нотаток, доволі хаотичних, бо система почала вимальовуватися лише по кількох тижнях і кількох сотнях кілометрів.
Тиняючись того дня безцільно по Едмонтону, місті в якому опинилася, я незадоволено себе накручувала, що, буцім, тут лише квадратні блоки-будинки, немає на чому зір зупинити, нудно і нецікаво, прирівнюючи до міст Старого Світу, до яких я звикла, в одному з яких я виросла. Так я злостилася сама на себе, намагаючись уявити, що за одноманітність мене тут чекатиме і як час тягтиметься немилосердно довго. Як я тільки витримаю на краю світу, де є лише сніги, ведмеді та Університет Альберти? Саме про це мене попереджав один з моїх професорів із Мюнхену. Ціле щастя, думалося мені тоді, що тепер літо і в мене є мої пачки з архівами, на яких я повністю зосереджуся.
Тим часом стемніло. Я вже давно минула ті межі, про які мене було попереджено, як про безпечну зону пішого пересування містом, і пленталася собі далі. Не зауважувала, що зустрічаю здебільшого аборигенів та китайців, в яких добряче округлюються очі від несподіванки побачити о такій порі в тому місці когось такого, як я. Довкола раптом стало цілком порожньо, тільки машини проскакували, намагаючись швидше добратися до своїх заміських сховків. Як звичайно, я почала серед будинків шукати якісь орієнтири, будь-що, що могло б викликати в мене якісь асоціації чи бодай натяк на те, де, в біса, я є.
І, о диво (з пафосом), я побачила хрест і "цибулини". За нормальних обставин доволі сумнівно, що це було би перше місце, куди б я пішла, гуляючи містом. Тим паче, що сама будівля на вигляд не мала особливої архітектурної вартості. Втім, я підійшла, але церква була зачинена. Із-за низенького паркану озвався чоловік, який замітав хідник: "А церква вже закрита, приходьте завтра". Спершу мені його українська мова навіть не здисонувала з оточенням. Я спитала як мені добратися до суду, оскільки то був орієнтир в місті, звідки стартували всі мої операції з розвідування терену. Він пояснив, виявилося я була не так вже й далеко від центру міста.
На другий день я розповідала знайомій в університеті про те, що напередодні була біля української церкви. Вона спитала біля якої – їх в Едмонтоні понад десять.
Я задумалася. Мені захотілося зрозуміти, за чим і коли мої земляки сюди приїхали в таку далеч. Це зараз – літаком з трьома пересадками можна сказитися, а кораблем, кілька тижнів, з дітьми, манелями, з усім, що знадобиться, щоб почати нове життя. Як ті люди уявляли собі землі, до яких їх жене хвилею, яким бачили собі своє життя тут, що брали з собою?
Згодом минуло трохи часу і обставини склалися так, що я опинилася знову в Едмонтоні, та цього разу надовго (Бог, чи хто там координує цей процес, ще той жартівник). Втім, тепер було тут щось, що мене неабияк вабило і хвилювало, щоб, зрештою, захопити чи не весь мій вільний від дисертації час: вишукування свідчень історії українських поселенців, їх життя, побуту, фольклору, врешті, того, як вони спричинилися до розвитку Канади того рівня, який вона зараз має. Я ніби одержима сканувала слова–маркери, свідомість вловлювала всюди якісь елементи українства: в давніх написах на будівлях, в рекламних оголошеннях, в архітектурі. Дуже правдоподібно, що в такій доволі виснажливо-інтенсивній формі виявляла себе моя просто дика туга за домом.
Було вирішено почати з того, що гуртувало довкола себе людей, ставало центром кожного українського поселення – з церкви. Я почала вишукувати та налагоджувати контакт з людьми, які в той чи інший спосіб займаються цією тематикою і виявила, що попри певне зацікавлення та подібні ініціативи різного рівня, збирання історії, фотофіксація, ознайомлення широкого загалу з пам'ятками (з тими, що ще вціліли) залишається дуже і дуже запотребованим. В першу чергу тому, що разом із вірянами зникають самі церкви, як і спогади про них. А ще тому, що мені дуже хочеться вірити, що чим більше буде коло людей, з якими я поділюся своїм захопленням і познайомлю їх з цими абсолютно непересічними пам'ятками українського життя, тим більше шансів врятувати їх від забуття та, можливо, руйнації.
Отже, історія українців на просторах Північної Америки порівняно недавня (даруйте вже мені мій пан’європеїзм). В Канаді перші українські колонії (в сенсі менш-більш організованих груп людей) почали з'являтися з кінця 19 ст. Це були переважно вихідці із західноукраїнських сіл – передусім Буковини та Галичини, гнані з власного дому швидким зростанням населення, що спричинило нестачу землі, а звідси – й засобів для існування.
Знаний факт, що піонери (не люблю то слово, але його в цьому контексті тут всі вживають), які започаткували масштабне переселення, були Василь Єленяк та Іван Пилипів з с. Небилів, що поблизу Рожнятова, Івано-Франківської обл. Хлопці прибули до Канади в 1891 році, а згодом «перетягнули» сюди свої родини. Так, невдовзі за океаном опинилося півсела (відомо, як воно буває).
Щоб краще розуміти характер української еміграції в Канаді треба знати, що на відміну від переселення до країн Європи чи навіть Америки, перші групи українців (І етап переселення тривав приблизно до Першої світової війни) переїжджали сюди з чіткою налаштованістю залишитися назавжди: вони швидко перебирали місцевий спосіб життя і асимільовувалися в мовне середовище. Це останнє їх різко відрізняє від еміграції ІІ (міжвоєнні роки) та ІІІ етапів (після 1947 до поч.1960-их рр.), які заклали каркас української громади як самосвідомої окремішності.
У Канаді найбільш чисельні дві українські церкви: греко-католицька (Ukrainian Catholic Church of Canada), до якої на початках належала більшість емігрантів, та православна (Ukrainian Orthodox Church of Canada). У незначній кількості є також парафії Російської православної церкви (Russo-orthodox Church) та Ортодоксальної церкви Америки (Orthodox Church of America) (обидві опираються переважно на українських парафіян, найчастіше вихідців з Буковини, і постали як відгалуження існуючих українських), є рівно ж і протестантські громади різної форми. Про те, як відбувався цей доволі ганебний в окремих парафіях процес розщеплення (зі сварками, розриванням стосунків і судами) – трохи згодом. Може і не дуже приємно витягувати подібні історії на людський глум, але, як на мене, то плідний ґрунт для конструктивних висновків.
Тут мушу прояснити один момент. Зважаючи на невисокий рівень національного самоусвідомлення перших переселенців (люди покинули свої домівки в пізні 90-ті роки XIX ст., коли процес, що його трохи пафосно називають національне відродження, якраз починав доходити з великих міст до усіх віддалених закамарків бабці Австрії), вони не раз через свою маловірність ставали жертвами різноманітних чужих для них впливів. На жаль, не останню роль тут відіграли церковні влади (і тут йде мова про Галичину і Буковину в рівні мірі), які не поспішали забезпечувати своїх ще недавніх прихожан священнослужителями, позаяк це вимагало додаткових людських і фінансових затрат. Фактично, залишені самі на себе, перші переселенці були спраглі божого слова в знайомому для них обряді. Як відомо, закон заповнення порожнечі – річ уперта, цією прогалиною і деякою дезорієнтацією людей часто користалися російські православні місії, яких щедро спонсорувала царська влада.
Свою мандрівку ми з моїм супутником (життя, в тому числі) почали з містечка Лемонт, що розкинулося в 60 км на схід від Едмонтону. Задовго до кордону міста на горизонті виблискує посрібленими банями українська церква. Ці околиці так густо заселяли українці, що тутешній краєвид цілком міг би бути Перемишлянщиною чи Золочівщиною через силуети церков, які то там, то тут вигулькують обабіч траси.
Українська греко-католицька церква Івана Хрестителя в Лемонті постала досить пізно (1947 р.), сама парафія – десятьма роками раніше. Зазвичай, люди звідси ходили на богослуження до сусідніх колоній Скаро (Skaro), Стар (Star) або Чіпмен (Chipman). Початковим місцем проведення літургій були хати членів громади. Але греко-католицька громада розросталася (на початку заснування налічувала дев'ять сімей), і невдовзі нагально постала потреба побудови нової церкви.
“У 1937 році о.М. Сіянчук, ЧСВВ мав богослуження в хаті Й. Летавського. Опісля о. М. Когут також кілька разів мав богослуження в хаті Пилипа Павлюка. 1940 року на саме Різдво була відправа з Всеношним і Службою Божою в домі Павлюка. По Службі о.М. Когут мав збори у справі заложення нової парохії у цім містечку... Вже по кількох тижнях куплено три акри землі, що межує зо школою. За землю заплачено 100 долярів.” [Пропам’ятна книга з нагоди золотого ювілею поселення українців в Канаді (вийшла друком у 1941 р. Йорктон, Саскачеван.] Гроші на побудову та облаштування церкви збирали усією громадою, це були і датки окремих парафіян (величина вкладки від сім'ї складала приблизно 30-50 дол.), коляда, базар.
Ми до неї потрапили якраз на Вербну неділю. Служба Божа правилася англійською мовою, і тільки співи видавали українське походження присутніх. Співана служба Божа то для мене трохи задовго (швидше ніж звичайно розсіюється увага), тому ми вирішили в міжчасі звідати довколишні села.
У невеличкому селі на кілька господарств, яке місцеві мешканці з гордістю називають столицею “краю койотів” (незбагненно чим тут пишатися) дуже особлива українська церква. Названа в честь Різдва Богородиці, вона не просто має вдале мистецьке оформлення, а є однією із найдавніших в околиці. Серед засновників парафії та фундаторів церкви був, зокрема, вже згаданий Василь Єленяк – один з двох перших поселенців.
Греко-католицька парафія св. Марії зорганізувалася в 1901р., невдовзі після цього постала церква. Первісна церква розташовувалася кілька кілометрів на схід від містечка. Проте внаслідок розбрату всередині громади кілька членів вирішили, що бажають приєднатися до Російської православної церкви, і на основі прецеденту, що мав місце кількома роками раніше в іншій українській колоній (про це буде детальніше в наступній частині), суд дозволив цій невеликій групі продовжувати службу в оригінальній церкві. Для інформації, такі судові позови обходилися громаді зовсім не дешево, і часто люди мусіли продавати частини господарства, щоб могти покрити судові виплати. В цьому випадку церкву було оцінено в 3 000 доларів, з яких менше половини залишилося греко-католицькій парафії (згодом їх було вкладено в будову нової церкви). Що стосується причин таких, часто несподіваних, змін церковної орієнтації, то вони були доволі різні: і посилена агітація з боку різних місій, і внутрішні розходження в громаді (зокрема, в цьому поселенні були вихідці з чотирьох повітів (районів) – калуського, ярославського, снятинського та бродівського), і незначний рівень свідомості та відчутний москвофільський елемент серед перших переселенців.
Отже, парафіяни трапилися затяті, невдача не знеохотила їх і вони досить скоро зорганізувалися для побудови нового «пристанку» (не даремно я часто зустрічала всюди відгук про цю громаду, як про найбільш свідому і патріотичну в Альберті). Так, в самому центрі містечка постає в 1916 році нова церква, виконана в традиційному візантійському стилі.
“Будував Янішевський і коштувала 6 000 долярів” [пропам’ятна книга]. Іконостас був поставлений аж в 1922 році. На жаль, коли я відвідувала церкву, то ще не знала, що розписи виконав Петро Липинський – знаний тутешній маляр (про нього ще буду часто згадувати), інакше звернула б більшу увагу на це. Церквуосвятив у 1918 році Блаженний Никита Будка під час його постійних відвідин українських поселень в Канадських преріях. В роки свого найбільшого розквіту (кін. 30-их – поч. 40-их рр.) кількість парафіян сягала 400 осіб, при церкві діяло Братство українців-католиків, Марійська Дружина і Товариство ім. Т. Шевченка, а також безліч гуртків для дітей та юнацтва.
До церкви від Лемонту відстань на 15 хв. автом, отже, я мала ще стійке прагнення встигнути назад до завершення літургії. Двері виявилися відчиненими і картина, яка постала перед нами, ще довго не зникала з-перед моїх очей. Приміщення церкви, що не справляло загальне враження досить занедбаного, було всіяне мертвою комашнею, сотні їх вкривали долівку, лавки, столи, престол, рушники на іконах, тетрапод. Моторошне видовище, цілком могло би бути яко відеоряд до якогось хорора. З тих відвідин було вирішено в наступні мандрівки брати з собою маленький порохотяг і щітки, про всяк випадок.
Дивувало також те, що попри відчинені всі двері, в церкві на видноті лежала вся релігійна атрибутика, зокрема речі, які мають не лише ритуальну цінність. Але я нарешті пороззирала все, що раніше ніколи не бачила (сподіваюся нічиїх релігійних почуттів не образила, не мала на меті, чесно).
Біля церкви також невеличкий цвинтарик, на якому серед інших померлих похований Василь Єленяк і ціла його родина. Цікаво, чи нащадки його ще мешкають в тих околицях? Хоча, з огляду на новий пам'ятник, гробівцем таки хтось опікується.
Ми дійсно встигли назад до Лемонту якраз на освячення верби. По завершенню дісталися до священика і показали йому фото, розповіли про побачене в Чіпмен. Фермери одразу почали дзвонити родичам з тої околиці, щоб знайти когось, хто подбав би і зачинив церкву. На відміну від них, священик (до слова, церква св. Марії в Чіпмен належить до того самого дистрикту, що і в Лемонт, дуже ймовірно священник там один на кілька парафій) не виявив особливого зацікавлення, що залишило значно більш паскудний осад, ніж сам стан церкви, бо останній дасться поправити.
На цьому неприємні враження не завершилися. Ми їхали далі, і мали ще трохи часу, щоб заскочити до ще одного поселення. Вже в самому селі жінка, яка горланила на пса, обвішана купою дітисьок, з подвір'я крикнула, що церква, яку ми шукаємо, згоріла. Хочеться сподіватися, що вона щось наплутала.
У пошуках церкви, яку нам так і не вдалося того дня знайти, ми блукали запиленими неіснуючими на жодних мапах сільськими дорогами. Довкола були лише покинені, захаращені ферми – єдині свідки життя, яке вирувало тут колись.
На небосхилі блиснуло щось церквоподібне. Побачивши напис “ Shishkovtzi”, я мало не загорланила від щастя. І хоч то була не та церква, яку ми шукали, результат виявився досить цікавий.
Мій коханий, щоб мене подратувати, ясна річ, пішов випробовувати дзвони. Щойно він загателив усіма трьома дзвонами, як з церкви вийшла жінка. Я, втягнувши шию, чекала якогось “казання” (ніби і не довго жила за радянської влади, а оце патологічне “не виділятись” таки засіло мені в голові наглухо і часто вилазить за найбільш несподіваних оказій). Жінка спокійно сіла на сходах і закурила. Виявилося, що щойно скінчилася служба і почався частунок.
У церкві мені одразу впало у вічі, що попри досить нове оздоблення деякі елементи інтер'єру дуже старі (як згодом з'ясувалося, перевезені ще зі Старого Краю). Поки я розглядала дерев'яні різьблені хрести, позаду почалася розмова. Вийшов чоловік і досить невдоволено спитав, що ми тут робимо. Виявилося, що це російська православна церква (і як я не зауважила таблички при вході?!), а більшість членів громади походять з Буковини. Я така: “О, тобто, українці?!” Він такий: “Ні, буковинці! Тоді ще не було України.” Поки я вдихнула, щоб поставити ще мільйон запитань, вийшов батюшка. Сам з Дніпропетровська, вчив богослов'я в Бєлгороді (доволі недавно, судячи з густоти і довжини бороди), з виглядом ніби щойно зійшов з ікони “Ісус добрий пастир” почав нам розповідати, що всі українські православні – нелегітимні, бо не мають Патріархату, а ми, тобто греко-католики, взагалі жалюгідні загублені душі і “розкольники”. На тому і розійшлися. Найбільше сумно було, що оце таке “слово Боже” проповідується нащадкам перших поселенців-українців, але ще більш сумно, що він там чується всевладним, єдиноістинним, озброєний своїм «ресіденс перміт». Знаєте, що цікаво? Той чоловік, захисник буковинської ідентичності, виявився сином одного знаного українського юриста (народженого на “фармах”, тобто тутешнього), який якраз був свідомий свого походження і позиціонував себе всюди українцем. Може спрацював ефект маятника, хто зна.
Що стосується парафії, то вона отримала свою назву від рідного села перших поселенців (село Шишківці тепер Кіцманського р-ну Чернівецької області), які переїхали до Канади в ранніх 1890-их рр. Надибала в неті історію села, там є також цікавий факт, що незначна кількість селян, заробивши грошей, повернулися домів, проте більшість таки залишилися на поселенні, покинувши в Україні сім'ї з дітьми, що є цікавим пазлом до розуміння загального контексту життя переселенців. Будівництво церкви Успіння Пресвятої Богородиці бере початок з 1903 року, коли громада постарала клапоть землі для цієї потреби. На початку 1950-их років, у зв'язку із розширенням парафії, було розпочато будівництво нової церкви, натомість оригінальна стала частиною історичного музею-скансена в Шандро (Shandro).
На зворотньому шляху я розглядала стада бізонів, що лежали по два боки траси. Вони гріли свої кудлаті тушки на сонці, вайлувато перевертались з одного боку на інший, не помічаючи дротяної огорожі довкола своєї резервації. Важко описати паскудний післясмак від останнього пункту маршруту, який не покидав мене ще якийсь час, розмова була значно прикріша і дошкульніша, ніж я можу собі дозволити витягти на світ.
Upd. На жаль, кількома днями пізніше від моменту написання цієї розповіді я дізналася, що церква св. Івана Хрестителя в Гілярд (Hilliard), побудована в середині 1920 их рр., яку я шукала, таки згоріла і на її місці тепер чиєсь господарство...
Для зацікавлених, сама прочитала і Вам раджу:
1. Martynowych, Orest. Ukrainians in Canada ( The Formative Period 1891- 1924). CIUS Press, University of Alberta. (Edmonton, 1991);
2.Marunchak, Michael. The Ukrainian Canadians: A History. ( Winnipeg- Ottawa, 1970);
3. McVay, Athanasius. God's Martyr, History's Witness: Blessed Nykyta Budka, the first Ukrainian Catholic Bishop of Canada. (Edmonton, 2014).