Містечко Cентралія люди покинули напризволяще. Але в єдиної церкви, що в ньому залишилася, все гаразд.
Містечко Cентралія люди покинули напризволяще. Але в єдиної церкви, що в ньому залишилася, все гаразд.
Колись у шахтарському містечку, розташованому посеред гір Пенсильванії, вирувало життя. Та все, що від нього залишилося нині, - це пустка.
Раніше тут стояли затишні будиночки, навколо буяли сади. А сьогодні все поросло бур'яном.
До того, як глибоко під землею у Cентралії загорілося вугілля, її населення налічувало понад тисячу людей. За останніми ж підрахунками, жителів усього шестеро.
Дороги ще існують. Вони позначені на Google Maps і мають назви - Залізнична авеню, Яблуневий провулок. Але насправді це примари. Безіменні. Мовчазні. Порожні.
Втім, на обрії здіймається єдина вціліла частина Cентралії.
Поміж чорних дерев височіє біла церква. Із синьою банею, що виблискує на тлі снігу.
Її парафіяни покинули місто, але Українська греко-католицька церква Cентралії переїжджати не збирається.
Церква (угорі ліворуч, із синьою банею) височіє на обрії над колишнім головним шосе Cентралії
Джон Маєрник-старший народився і виріс у Cентралії. Він пам'ятає ті часи, коли вона ще була повнокровним шахтарським містом.
"Усі піклувалися одне про одного", - згадує він.
"Якщо ти бешкетував і сусідам це не подобалось, то казали: "От я твоєму батьку подзвоню". І цього було достатньо, щоб тебе вгамувати.
"І знаєш, друже, додому краще було бігти чимдуж, поки справді не подзвонили".
Але 27 травня 1962 року в Cентралії все змінилося. На поверхні шахти сталася пожежа, яка перекинулася на підземні пласти. І загасити її не вдалося.
Причину займання не знає ніхто. Але за "загальновизнаною" версією, яку наводить влада, шахтарі підпалили сміттєзвалище неподалік.
Понад сім млн доларів витратили на боротьбу з вогнем, але марно. Загасити його так і не змогли, тож у 1983 році Конгрес виділив 42 млн на переселення мешканців.
Нині деякі місцеві жителі вважають, що підземна пожежа згасла чи вже не становить небезпеки. За словами ж представників державної влади, горіння може тривати ще понад 100 років.
Один з небагатьох будинків, що залишилися в Cентралії; всі сусіди давно виїхали
Покинуте містечко притягує до себе вуличних художників. Одну зі старих доріг, тепер перекриту через осідання ґрунту, називають Ґрафіті-хайвей
Ще до початку 1983 року (коли Конгрес профінансував переселення людей) Джон переїхав за вісім миль на північ, до містечка Ньюмідія.
Однак, попри те, що Cентралія потроху зникала з лиця землі, він і далі вчащав до церкви під синьою банею, де його охрестили. Минуло понад 40 років, і ось він знову тут.
"Це була наша церква", - каже він, роздивляючись вітражі.
"Тут хрестили всіх моїх рідних, тут вони причащались. А деяких навіть поховали тут.
"Я міг би ходити [до церков] у Бервік, Маунт-Кармел чи Меріон-Гайтс. Але поки в цій церкві служать, приходитиму сюди".
Церква в місті, де немає населення, потребує глибокого, надійного фундаменту. Інакше вона не втримається. Однією з таких підвалин є родина Джоанн Панко.
67-річну Джоанн, як і її матір, охрестили в цій церкві. Сюди також приходила молитися її бабуся, коли 20-річною переїхала з Європи.
Через пожежу Джоанн змушена була покинути Cентралію - 1987 року вона перебралася до Блумсбурґа, за 19 миль звідти. Та чи шукала нову церкву?
"І думки такої не було, - каже вона, сидячи на лаві поряд з онуком. - Жодної".
Ще один непорушний "стовп" - сім'я Мері-Енн Мекош. Як і в Джоанн, батьки, бабусі та дідусі Мері відвідували цю церкву.
Тоді вона покинула Cентралію одразу після закінчення школи і переїхала ближче до Вашингтона. Але тепер живе за п'ять миль південніше від містечка.
68-річна Мері пишається своєю церквою. "У нас усе добре, хай так буде й далі". Але їй сумно, що Cентралію покинули напризволяще.
"Я не з тих людей, що ненавидять уряд чи вважають його некомпетентним", - каже жінка.
"Просто не розумію, як можна було таке допустити. Я вважаю, що пожежу можна було загасити ще на самому початку, в ті перші дні".
Мері-Енн Мекош - третє покоління родини, яка відвідує Українську греко-католицьку церкву Cентралії
На початку 1980-х років Cентралія стала потроху зникати з карти - наче фотографія, що проявляється навпаки.
Коли спалахнула пожежа, в місті було п'ять церков. Одна за одною вони щезли. А 1986 року така сама доля мало не спіткала українську церкву, зведену 1911 року.
"Церква доживала останні дні", - розповідає священик, о. Майкл Гуцько.
"Її мали знести, і залишився б на цьому місці тільки цвинтар".
Та поки влада опікувалась переселенням людей із Cентралії, архієпископ Стівен Сулик доручив провести аналіз ґрунту пагорба, на якому стоїть церква.
"Пагорб пробурили - і виявилося, що це тверда скельна порода [а не вугілля]", - пояснює панотець Гуцько.
"Це ж як у Біблії: "Ти - Петро (скеля), і я на цій скелі збудую мою Церкву".
Споруду врятували. Завдяки сім'ям парафіян Маєрникам, Панкам і Мекошам церква і далі височіє над Cентралією.
У церкви близько 50 постійних парафіян
У листопаді 2015 року глава Української греко-католицької церкви, Верховний архієпископ Святослав Шевчук відвідав Cентралію під час поїздки до США.
Церква справила на нього незабутнє враження, тож її зробили місцем паломництва. Лист у рамці, що висить на церковній стіні, із золотою печаткою патріарха, підтверджує це почесне звання.
Перше паломництво відбулося в серпні 2016 року. З усіх Сполучених Штатів до церкви прибуло 500-600 паломників.
Інше паломництво було в 2017 році, а наступне заплановано на останню неділю серпня 2018 року.
"Ми запрошуємо людей з усього світу, - каже отець Гуцько. - До нас можуть приїздити не лише українські греко-католики, а й інші віряни, нам би дуже цього хотілося".
Отець Майкл Гуцько перед українською греко-католицькою церквою Успіння Пресвятої Богородиці в Сентралії
Отець Гуцько став священиком у Сентралії в серпні 2010 року. Але в містечку бував ще замолоду.
"У 1976 році я навчався в семінарії з хлопцем з цієї парафії", - розповідає він.
"Я приїжджав до нього в гості. Його сім'я тримала в своєму будинку бакалійну крамничку. Для мене це містечко завжди було особливим".
Після ранішньої недільної служби отець Гуцько та його паства п'ють каву з пончиками на задньому церковному дворі.
"У цьому містечку більше немає куди піти", - всміхається він.
У повітрі витає аромат ладану, колишні сусіди обмінюються новинами за кавою, а юні парафіяни бігають наввипередки між рядами церковних лав.
"Ми втратили місто, але не церкву", - каже отець Гуцько.
"Мені як священику це дає наснагу, підносить духовно і допомагає згуртовувати общину".
Лише нечисленні дорожні знаки тепер нагадують про існування Сентралії. Її поштовий індекс - 17927 - ліквідували ще в 2003 році
Отець Гуцько служить ще в одній парафії - в містечку Маунт-Кармел, за чотири милі на захід звідси. Але він впевнений, що церква в Сентралії проіснує, за його словами, "довше, ніж я проживу".
"Якщо згадати минуле, то 1986 року вона врятувалася не для того, щоб зникнути. У неї важливіша місія", - так вважає він.
"Гадаю, перед нашими очима розгортається історія. І останній розділ ще не написано.
"Ми не знаємо, що буде далі. Та озираючись назад, у минуле, я справді бачу в усіх цих подіях правицю Господню.
"Я вірю, що тут має статися щось воістину надзвичайне. Справжнє диво".
"Збережіть Сентралію на карті". Наклейка на дверях ратуші Сентралії, однієї з останніх споруд. Орган самоврядування досі існує, і його нечисленні члени навіть проводять збори