Які історія, філософія та релігієзнаство необхідні українській системі освіти сьогодні?
Юрій Чорноморець
В часи постмодерну людство наново відкрило значення наративів – великих історій народу чи релігії. Розповідаючи історії про себе, світ, і навіть про Бога, національні чи релігійні спільноти знову і знову формують самі себе. Абсолютно очевидно: якби українці не вміли розповідати історії про самих себе і передавати ці історії із покоління до покоління, національна ідентифікація була втрачена в XIX столітті. Національне відродження з часів Шевченка і Костомарова, Куліша і Драгоманова, аж до Ліни Костенка і Валерія Шевчука, Любомира Гузара і Євгена Сверстюка – прямо пов’язано із вмінням переповісти історію так, щоб нові покоління бажали бути до цієї історії причетними.
Сьогодні ми маємо українську державу. Потреба переповідати історії у гуртках і родинах мала б відійти на другий план. Історії мав би переповідати вчитель у школі, професор в університеті. Але замість розповіді історії та долучення до неї, нові покоління завалюють фактами, текстами, погано розказаними історіями. Не дивно, що не маючи власного наративу – великої історії, яка була б предметом довіри, а не лише знань, дорослі люди спокушаються на альтернативні великі історії: Бузини, Толочко, інших прислужників русміра. Ситуація є критичною, і якщо не зрозуміти методологічну помилку у викладанні сьогодні, то не матимемо українців завтра.
Правильно розказана історія – це наратив, що являє собою п’єсу із 5 актів. 1) Творення народу, 2) труднощі та їх подолання, 3) велика криза (може займати кілька століть – як це було в історії Ізраїлю), 4) кульмінація драми (наприклад, відновлення державності); 5) реалізація здобутої перемоги через відстоювання власної ідентичності у великій війни (інформаційній, культурній, холодній, гарячій). Про те, як ця наративна схема працює в історії національних та релігійних спільнот можна почитати у книзі Р.Т. Райта «Новий завіт і Народ Божий», або у багатотомній «Теодраматиці» Г.У. фон Бальтазара.
Лише якщо викладання історії, літератури, філософії, культурології дає розуміння власної ролі у п’ятому акті великої драми, лише коли породжує здатність вільно і творчо продовжувати традицію в найнесподіваніші нетрадиційній манері – тоді маємо українця у кожному новому поколінні. Постмодерн не є руйнівною проповіддю, що все відносно, оскільки претензії розуму на абсолютну істину не виправдалися. Постмодерн є відкриттям зовсім іншої перспективи: оскільки індивідуальний розум і прогрес не вирішують всіх проблем, то були праві древні, коли надавали великого значення традиціям та їх культивуванню.
Великі історії пропонують відповіді на головні світоглядні питання: «Хто ми? Де ми? Що не так? Як це можна виправити?». Відповідаючи на ці питання, великі історії пропонують певні цінності. Особливо якщо це історії про полон у Єгипті і перехід від рабства до свободи, від безбатьківщини до формування Батьківщини. Або це історії про повернення із полону і відновлення народу, його культури, релігії, його вільної творчості та героїчного духу. Чому український дискурс зациклений на критичному розборі фактів та накопиченні знань – які без великих історій – цікаве ніщо. Позбавити народ великих історій – це все одно, що запропонувати дівчині замість живого можливого жениха його кістяк із музею чи мертву схему із чергової гри у бісер чи енциклопедичну суму знань про жениха без самої молодої людини, яка власне і може дівчинкою бути розглянутою і прийнятою (або відкинутою). Наша школа не дає людині шансів відчути причетність до великої української історії. Ми стали занадто скромні, боїмося патріотизму, нагромаджуємо факти і концепції, але не пропонуємо ніякого наративу. Який би можна було прийняти чи не прийняти. В результаті ми дивуємося чому в Україні мало патріотів. А де вони зустрілися із цією самою Україною, із її історією чи культурою. Ми вибираємо за нові покоління, де-факто позбавляючи їх шансу сказати «так» Україні. Чому? Тому що невірно зрозуміли свободу вибору, і не дали переказу української «великої історії» як основного ідентифікаційного наративу.
В часи давно минулі прикладами зв’язної розповіді, що запалювала серця були «Історія русів» та «Ілюстрована історія України» Грушевського. На початку незалежності наратив давав проста і ясна «Історія України» Субтельного, на якій виховувалися всі – від учнів та студентів до офіцерів української армії. Але Субтельний був комусь невигідний, і цей недовершений, але хліб цілісної розповіді, замінили на численні ерзаци.
Ми не хочемо некритичної історії? Будь-ласка, викладайте наратив, пропущений крізь горнило найвищої сучасної історичної критики. Якби я був міністром освіти, то просто видав би мільйонним тиражем на гарному папері та з ілюстраціями «Нариси з історії України» Ярослава Грицака і зробив би їх біблією для учнів та студентів. Попросивши доповнити таким самим інтелектуально вивіреним цікавим текстом усі ті теми, які не заторкнуті у вже наявному виданні.
Але що це таке – бути історичною біблією? Нагадаю, що саме ставлення християн до Біблії не виключає критичності, вільного обговорення, множини тлумачень. Навпаки, Біблія відкрита до всякого роду доповнень, до нових прочитань – і тому вона лежить в основі цивілізації свободи. Цим самим біблія відрізняється від корану – який має тлумачитися лише буквально, і у ідеалі мати лише одне прочитання. Тому, коли ми говоримо про необхідність ставлення до своєї історії як до біблійної розповіді, і про необхідність фіксації цієї історії в одному великому підручнику – це творення не рамок для інтерпретацій, а творення точки відліку.
Нерозуміння специфіки гуманітарної політики нації у добу постмодерну спричинене поганим знанням філософії. Яке можна вибачити пані Інні Совсун, але яке дивує у автора «Герменевтики» Сергія Квіта. Я не витрачатиму час на доказ очевидного: викладання філософії не є пережитком радянської доби, але звичайною європейською практикою. Яка була ліквідована радянською владою. І до якої Сталін повернувся під час війни, зрозумівши, що без філософії, логіки, риторики йому не мати нових «технократів», що могли б зберегти СРСР. Якщо це стало зрозуміло для Сталіна, то може не потрібно уподібнюватися Леніну і Троцькому, які ліквідовували філософію та гуманітаристику взагалі за допомогою філософських пароплавів та масових скорочень. Вивчаючи біографії дослідників Візантії звернув увагу на цікавий факт: практично усі вони в 20-і та 30-ті працювали у бібліотеках. Чому? Бо всі інші місця були ліквідовані: новому класу не потрібна була гуманітарна наука – аж поки не припекла Велика вітчизняна війна…
Який ми маємо парадокс? Наша війна вже йде. І замість того, щоб осмислити питання: яка гуманітаристика потрібна в українському університеті для збереження нації, осмислюється питання як віддати усе на вибір студентів, або ж просто зліквідувати.
Чи то студент в свої молоді роки буде займатися самоформуванням? Кожен із них має стати Сократом і Сковородою і духовно народити як свідомий українець та інтелектуал самостійно? Шляхом самозародження?
На Заході свобода вибору гуманітарного блоку з боку студентів вже привела до найбільшої в історії кризи університету. Студенти вважають, що кожна точка зору – це лише точка зору, вчитися не потрібно, а на кожну теорію вчителя, вони можуть відповісти своїми роздумами. Викладачі підлаштовуються під вимогу студентів понизити планку інтелектуальних дискусій, перестати шукати істини, а зосередитися на окремих гадках та приземлених інтерпретаціях. Ольга Седакова назвала цей жахливий феномен «Диктатурою посередності» в однойменній статті. І ця диктатура закінчується не лише шаріковщиною, але і брейвіками, і нападами на карикатуристів, і самими антикультурними карикатуристами.
Отже, реформи не можуть бути заради реформ. Приєднання до європейських практик не можна розглядати як панацею – особливо тоді, коли уся Європа говорить про кризу університету, про необхідність повернення до якихось цінностей, принципів, наративів, тому що свобода розмірковувань людини, що ще духовно не народилась, знищує Європу як цивілізацію свободи та відповідальності.
І тут потрібно було б задатися простим питанням: якщо історія має нам дати національний наратив та причетність до модернізованої та відновленої традиції, то що мають давати студенту філософія, культурологія, релігієзнаство? Відповідь проста: розуміння сучасного контексту! Україна не живе на острові, але існує в сучасному світі, розуміння якого має давати гуманітарна наука.
Сучасний світ – це безпрецедентні можливості та безпрецедентні загрози – для України, цивілізації, особистості, родини. Філософія має давати в університеті нові способи думання. Коли на філологічному факультеті студенти знають хто такі Сократ та Платон, але не розуміють що таке деконструкція та наратив, герменевтика і феноменологія – мені хочеться лізти на стінку від гніву. Нові покоління українських гуманітарії позбавляються знання сучасного інтелектуального інструментарію. Вони повинні знати не Сократа як такого, але Сократа – і його інтерпретації Фуко, Кіркегором, Дерріда. Якщо вони це знатимуть – вони зуміють протистояти будь-якій агресивній культурній війні, зможуть наново творити українську культуру і науку в будь-яких умовах вільної чи заблокованої культур в суспільному сьогодні та завтра. Викладання філософії XX-XXI століть – від Гусерля до Габермаса, від Вітгенштайна до Лакатоса, від Гайдеггера до Мерло-Понті – це є запорука виживання нашої гуманітаристики. На всю попередню філософію необхідно дивитися крізь призму сучасних дискусій та сучасних геніїв. Тоді це буде важливо і цікаво для сучасного і фізика, і лірика.
Крім того, зміна акценту із філософії взагалі на філософію сучасну та ультрасучасну, приведе до адекватного викладання української філософії. Ніж говорити про «філософські погляди» Шевченко, Франко, Лесі Українки, краще сказати про досягнення професійних українських філософів, які є нашими сучасниками. Філософія Поповича і Кримського, Малахова і Бистрицького, Возняка і Стародубцевої, Єрмоленко і Кебуладзе, Пролеєва і Богачова, Баумейстера і Хоми може навчити найактуальнішого і найнеобхіднішого. Потрібно просто віднайти людей, які б про них всіх критично і правильно написали. Багато в чому ця філософія вже сьогодні є кращою за французьку чи німецьку, але ми всі страждаємо на головну українську хворобу: не вміємо цінувати сучасників. Треба звільнитися від комплексів та думок «а що подумають інші живі класики?» і написати «Сучасну українську філософію» за ознакою актуальності та необхідності для української гуманітаристики.
Головні конфлікти в XXI столітті мають релігійну ідеологічну підкладку (бо спекуляції класовою та націоналістичною ідеологіями канули в минуле) – отже, треба вчити релігієзнавство. Це як правила дорожнього руху – так само ці знання стануть потрібні в XXI столітті. Бо більшість людей у нашому шаленому світі будуть братися за зброю чи народжувати дітей із релігійних мотивів – і до цього треба бути готовим. Спроби сказати, що я не належу до 5/6 віруючих, а до 1/6 невіруючих і тому знання релігій мені не потрібні – це позиція, яка може завтра коштувати життя і здоров’я.
Не можна змішувати релігієзнавство і теологію, як це пропонує МОН. Теологія – окремий вид знань поруч із фізико-математичними і гуманітарними предметами. Релігієзнавство – одна із гуманітарних наук синтетичного характеру, що включає в себе як основні складові філософію релігії, соціологію релігії та історію релігії. Сучасне перебування релігієзнавства серед філософських дисциплін задає цій науці певну планку, яку втрачати зараз – жахлива помилка.
Аналогічно маємо підійти і до інших предметів: актуальне сучасне наповнення, методологічний інструментарій, світоглядні орієнтири. Щоб не виходило так, що прописні істини сучасної філософії гуманітарії дізнаються із переказів психологів чи піарників на дорогих семінарах, а газета «День» змушена бути заочний університетом для всіх спраглих знань та цінностей. Якщо ми зараз – після всіх уроків часів Кучми та Януковича, після жахів цієї війни – не створимо українське ядро в університетській освіті – це буде найбільший злочин проти України та її громадян. Це буде постріл не лише в минуле. Це буде вбивчий розстріл майбутнього як нації, так і кожної вільної людини в цій країні.