Людей завжди цікавили таємниці. Особливо, коли йдеться про таємниці тих інституцій, діяльність яких значною мірою закрита для загалу. Кілька років тому видавництво «Свічадо» презентувало україномовну версію книги Бернара Лєкомпта «Таємниці Ватикану» і вона викликала велике зацікавлення. Минулого року вийшло її продовження — «Нові таємниці Ватикану».
До цієї книги увійшло 16 історій з життя понтифіків ХІХ-ХХІ ст. Їх умовно можна розділити на внутрішньоцерковні і зовнішні. Читаючи їх, не важко навести асоціації з певними іншими історіями з минулого і сьогодення різних Церков чи церковних середовищ, у т.ч. українських. Отже, все по порядку.
Перша історія розпочинається тим, що Папа Пій ХІ, який помер 10 лютого 1939 року, заповів себе похоронити у крипті базиліки св. Петра, поблизу гробу Пія Х, що зовсім поруч з місцем, де є могила самого апостола Петра. Це місце виявилося не зовсім придатним для поховання — було занадто вузьке. Тому кардинал-камерленго, відповідальний за похорон, наказав його розширити, понизивши у цьому місці рівень підлоги і здійснивши зондаж углиб за стіною. Працівників, які це почали виконувати, чекали дві несподіванки: вони виявили фрагменти кам’яної підлоги першої базиліки св. Петра, збудованої ще у ІV ст., та вхід до прихованої кімнати... Кардинал-камерленго, а це був Евґеніо Пачеллі, став наступним Папою з іменем Пій ХІІ. Коли після свого обрання він спустився на місце поховання свого попередника, щоби помолитися, то прийняв доволі ризиковне рішення: провести археологічні розкопки, аби дізнатися, чи можна віднайти могилу св. Петра. Що з цього вийшло і чим це могло нашкодити віковічному авторитету Католицької Церкви — можна прочитати у першому розділі «Гріб Святого Петра. Недоречний ризик «археолога» на ім’я Пій ХІІ».
Загалом історії в книжці «Нові таємниці Ватикану» розміщені не зовсім хронологічно. Наприклад, друга з них присвячена обставинам Першого Ватиканського Собору, який відбувся у 1869-1870 роках. Цей Собор прийняв догму про непомильність Папи. Але як все відбувалося, чи у всіх питаннях понтифік дійсно правий — про це можна прочитати у розділі «Чи Папа непомильний?» Варто зауважити, що це одна з перших великих церковних подій, на хід якої вплинула зовнішня дискусія, насамперед у мас-медіа.
Продовжуючи напрямок внутрішньоцерковних таємниць, зупинимо свою увагу на четвертому розділі «Привид Товариства Пія». У різні часи в Церкві, як і в інших суспільних середовищах, завжди існували різні ідейні угрупування, зокрема, крайні консерватори, фундаменталісти. До таких належить згадане Товариство Пія, яке виникло на початку ХХ ст. Як пише сам Бернарт Лєкомпт, по сьогодні у Ватикані здригаються від згадки про цю таємну інституцію з розгалуженою шпигунською мережею в Європі. Їй було присвячено багато документальних та художніх творів. У ній бачили контроверсійну організацію, яка сіяла страх серед церковних достойників, дипломатів, богословів, навіть коронованих осіб... Як пише автор, «дивна ця організація, наполовину інформаційне агентство, наполовину франкомасонство; іноді вона наводила на думку, що глава Товариства Пія має більший вплив, ніж сам Папа...» Цим главою був прелат Умберто Беніні: вмілий журналіст, редактор, борець зі всім, що вважав модернізмом, інтриган та маніпулятор. Він створив медіа-корпорацію, мережу шпигунів, пхався до міжнародної політики, крутив інтриги і мав багато ворогів. Дуже багатьом цілком порядним чи навіть заслуженим людям він створював реальні проблеми (зокрема, Митрополиту Андрею Шептицькому). Але він мав підтримку Папи Пія Х. Чому? Читайте у розділі «Привид Товариства Пія».
У ХХ ст. світ пережив дві великі війни. У вересні 1914 року було обрано Папою Бенедикта XV. Його попередник дуже важко сприйняв початок Першої світової війни, захворів і невдовзі помер. На урочистості інтронізації нового понтифіка поруч сиділи кардинали з країн, які між собою воювали. Папа проголосив нейтралітет. Але кожна з воюючих сторін хотіла благословення Бенедикта виключно або особливо для себе. Римський престіл, який на той час навіть не мав світської влади, намагався втягнути у кулуарні дипломатичні стосунки. Центральні країни наголошували, що вони – захисники католицизму – ведуть війну з протестантською Англією, православною Росією та світською Францією, а тому Папа має бути на їх боці. Франція не підтримувала стосунки з Ватиканом, натомість англійський кардинал намовив уряд своєї країни відкрити представництво, що і сталося в кінці 1914 р. Німецькі політики намагалися підкупити Папу і курію, роблячи численні пожертви; вони також намагалися переконати уряд Італії стати на їх бік. У результаті Рим перетворився у «шпигунське гніздо». Натомість Папа від початку свого понтифікату прагнув досягнути миру. Не дивно, що кожна з країн-учасниць війни була ображена (більше чи менше) на Бенедикта. Коли війна стала особливою жорстокою (в першу чергу через дії німецьких військ в Бельгії та Франції), від нього вимагали засудити це. І Бенедикт видав енцикліку, в якій різко бичував «різанину» і «людське безумство», але не став ні на бік жертви, ні на сторону агресора. Він також думав про умови завершення війни, щоби переможені країни не були надмірно ображені, щоби це не спричинило у них бажання помсти. Проте країни переможці не хотіли бачити папських представників за столом переговорів, ні не прислуховувалися до його порад. І не минуло й 20 років, як ображені німці розпочали нову війну. Про діяльність Ватикану під час воєн читайте у розділах «Мовчанка Бенедикта XV» і «Нацистський шлях». А в розділі «Пій ХІІ проти де Голля» про трагічну історію Католицької Церкви у Франції після 2СВ.
У книжці Лєкомпта йдеться також про внутрішньоцерковні справи-таємниці. Наприклад, як Богородиця мало не стала четвертою Особою Пресвятої Трійці (розділ «Маріє, Царице світу»), про особливу жінку в житті Папи Пія ХІІ, яка була присутня на конклаві, що його обрав («Папеса Паскаліна»). У розділі «Справа Естермана» йдеться про загадкові вбивства у будинку швейцарської гвардії 4 травня 1998 року.
У цій книзі можна знайти історії про страшну силу інформаційних маніпуляцій. Наприклад, Пій ХІІ під час війни приклався до рятування євреїв, за що отримав гідну подяку на своєму похороні від юдейських високодостойників. Проте 1963 року, за декілька років після його смерті, в Німеччині вийшла п’єса молодого протестанта і на її основі було поставлено виставу, в якій Папу Пія ХІІ роблять винним у тому, що замало зробив для порятунку євреїв. Після цього розпочалася інформаційна кампанія з дискредитації Папи і Католицької Церкви загалом. При чому ніякі історичні докази і свідчення не мали впливу. Бруд лився рікою, переважно від людей, які реально не займалися серйозним дослідженням теми. Багато до роздмухування скандалу приклалися журналісти. У результаті твір-вигадка викликав навіть перегляд історіографії теми Шоа і війни та вплинув на учасників Другого Ватиканського Собору. Про те, чому появилася така ідея нападу на Папу, як таким чином виправдовувалися німці і чому вона нагадує комуністичну пропаганду — читайте у розділі «Намісник».
Дуже цікавою є розповідь про те, що спільного і що розрізняє Церкву і франкомасонів. Коли у 1983 р. вийшов новий Кодекс канонічного права, у ньому вже не загрожувало відлучення від Церкви католикам, які належать до масонських лож. Тоді в кінці цього ж року вийшов документ Конгрегації у справах доктрини віри (за підписом кардинала Ратцингера), у якому наголошувалося, що Церква й надалі негативно ставиться до масонства, «а вірні, які належать до масонських товариств, перебувають у стані важкого гріха і не можуть приступити до Святого Причастя». Бернар Лєкомт у розділі «Церква і масонські ложі» розкриває історію їх стосунків.
Кардиналу Ратцингеру, який став Папою Бенедиктом XVI, присвячено аж три розділи книги: про його роль у Другому Ватиканському Соборі («Прогресист на ім’я Ратцингер»), про його та його попередника, Івана Павла ІІ, ставлення до педофільського скандалу («Папа у боротьбі з педофілією») та про сумнозвісний його науковий виступ, який викликав хвилю протестів та агресії в ісламському світі («Регенсбурзька необачність»).
Нарешті, потрібно згадати про дві важливі міжнародні місії, які виконали Іван ХХІІІ (брав активну участь у подоланні Карибської кризи — описано у розділі «Іван ХХІІІ між лідерами двох наддержав») та Іван Павло ІІ (сприяв релігійній свободі та легалізації УГКЦ в СРСР — «Зустріч двох слов’ян»).
Загалом такого типу видання не можуть не викликати інтерес у тих, хто цікавиться історією Церкви, церковно-політичними і церковно-державними стосунками. Часто такі розповіді допомагають краще зрозуміти і певні сучасні процеси. Бо хоча й історія — вчителька життя, але як рідко ми прислуховуємося до її уроків.