Напевно, жоден учасник польсько-козацької війни 1648-1654 рр. не отримав на свою адресу стільки кпинів, дорікань і негативних оцінок в українській історіографії, публіцистиці та художній літературі, як князь Ярема.
Напевно, жоден учасник польсько-козацької війни 1648-1654 рр. не отримав на свою адресу стільки кпинів, дорікань і негативних оцінок в українській історіографії, публіцистиці та художній літературі, як князь Ярема. Його засуджували та засуджують навіть далеко не гармонійні між собою історик Михайло Грушевський, радянська історіографія, представники Православної Церкви. Якщо для прихильників трьох названих позицій (за бажання кількість позицій можна збільшити, але не це мета огляду) Богдан Хмельницький є визволителем, може, виразником „віковічних прагнень українського народу”, то Єремія Вишневецький – антигерой. Тож не дивно, що Богдану, з огляду на приписувану йому місію, часто прощали помилки, іноді не згадували про них, іноді — приписували надзвичайну далекоглядність. У свою чергу, нелюбов до Єремії дивним чином зростала в міру того, як Хмельниччина віддалялась в історію. Зрештою, виник чи не хрестоматійний образ магната-експлуататора та ще й зрадника православної віри батьків, порушника клятви вірності, даної рідній матері.
а) Батьки та віра
Єремія Михайло Корибут Вишневецький народився у 1612 році. Його батько — Михайло Корибут князь Вишневецький, староста Овруцький, каштелян Київський і мати — Раїна Могилянка — дочка господаря Молдавії Єремії, були православними. Князь Михайло допомагав з’їздові православних у Вільні в 1599 році, заснував перші в Задніпровській Україні православні монастирі: Підгірський (Ладинський) — 6 серпня 1612 року і Густинський — 5 травня 1615 року [19:561]. Саме йому Мелетій Смотрицький присвятив „Тренос” (1610 року), де про М. Вишневецького йдеться як про вірного сина і стовп Православної Церкви. Автор „Треносу” висловлює сподівання, що князь не покине „убогого пастиря убогої стайні”, буде вірний Церкві [4.Т.VI:593,595]. Михайло Вишневецький виправдав сподівання, але... помер від рук православного монаха, що дав йому отрути під час таїнства причастя. Це сталося, найімовірніше, на початку 1616 року, коли Єремії було 4-5 років. Хто підіслав ченця офіційно не з’ясували, але відома причина отруєння: Михайло Вишневецький після смерті в 1606 р. свого тестя Єремії підтримував у боротьбі за молдавський престол його синів. У 1607 році на стороні синів покійного господаря у молдавський конфлікт з наказу короля Речі Посполитої Сигізмунда ІІІ втрутився ще один його зять — Стефан Потоцький. Спершу йому вдалося зігнати з господарства брата Єремії Симеона Могилу (між іншим, батька майбутнього київського митрополита Петра Могили) і відновити на троні Єреміїного сина Константина. Та коли останнього скинув уже Стефан Томша, Потоцькому не поталанило: він зазнав поразки під час другого походу і потрапив до турецького полону. Річ Посполита змушена була відмовитись від претензій впливати на Молдавію. Через декілька днів після поразки С. Потоцького васал турецького султана кримський хан Мехмет-Гірей в покарання за втручання у Молдавію з ордою сплюндрував Поділля.
Також від спроб підтримати родичів не відмовився Михайло Вишневецький. Він уже без королівської санкції втручався в боротьбу за престол і поплатився за це життям. Існує дві версії щодо того, кому була вигідна смерть князя. Зацікавленими в цьому були протурецька партія в Молдавії і самі турки. Але Юрій Рудницький, автор книги „Єремія Вишневецький. Спроба реабілітації”, припускає, що усунути князя могли і з наказу влади Речі Посполитої, яка не бажала конфлікту з Османською імперією та узаконення прав самого Михайла Вишневецького і його нащадків на Молдавське господарство. Як доказ неприхильності Сигізмунда ІІІ до М. Вишневецького, Ю. Рудницький наводить і факт судового позову з його ініціативи до Раїни Вишневецької про борги її покійного чоловіка у 1618 році. Процес, розпочавшись 9 червня вже через два дні завершився постановою про „баніцію” — вигнання Раїни та її неповнолітніх дітей Єремії та Анни. Шляхті всієї країни заборонили мати будь які стосунки з вигнанцями [15].
„А кто бы мєл ту фундацію нашу нарушати и касовати в потомные часы и одыймовати то, що есми надали разъ тымъ святымъ мєстамъ, або на старожитную благочестивую восточную православную вєру нашу наступовати и отмєняти хотєлъ, теды нехай на немъ будетъ клятва св.отецъ, 318, иже в Никеи и разсудится тотъ со мною предъ маестатомъ Божіимъ” [2:27-28].
Саме його порушення, а також недотримання батьківської віри часто інкримінують Єремії в українській історичній науці та художній літературі. Але княжичу на момент смерті матері було 6-7 років. Про вибір віри з його сторони у такий вік не йшлося. Навіть більше, неповнолітній Єремія також підписав їх разом з матір’ю [19:561]
б) Вибір віри
Опікунство над осиротілими дітьми Михайла і Раїни Вишневецьких взяв на себе тоді найстарший в роді Вишневецьких князь Костянтин — сенатор і католик за віросповіданням.
Єремія навчався спершу в Львівській єзуїтській колегії (трохи раніше там само навчався Богдан Хмельницький), а згодом — в Італії, Іспанії та Голландії. Додому молодий князь повернувся у 1631 році й тоді ж перейшов у католицизм.
Існують різні припущення щодо причин такого рішення Вишневецького: виховання в католицькому середовищі, мандрівка Європою, кар’єристські прагнення, недовіра до православ’я через смерть його батька. Ймовірно, всі вони могли додатися. Щодо твердження про кар’єризм князя, то для одних воно виглядає непереконливо на фоні життєвого шляху Адама Кисіля, який був не те що православним, а й віровідступником, адже перейшов у православ’я з унії [8]. Водночас інші дослідники, як от Наталя Яковенко, зауважують, що „прокатолицька позиція королівського двору, довкола якого так чи інакше оберталися інтереси магнатських кланів, визначила напрям релігійних уподобань як учорашніх протестантів, так і вчорашніх православних: за дошкульним висловом Влодзімєжа Дворачка, „магнати, випереджаючи будь-які утиски з боку короля, масово і ледь не навперейми покидали справу, котру стали вважати за програну” [18].
Тож не можна стверджувати й того, що Єремія Вишневецький став католиком власне з релігійних мотивів. Його одруження з Гризельдою Замойською у 1639 році свідчить не стільки про намагання стати своїм серед католиків. Воно показує, що аристократична, княжа група у речі Посполитій жила за іншими принципами, ніж шляхетська: у переслідуванні інтересів свого роду, стараннях до його зміцнення, важливу роль відігравала шлюбна стратегія — наречена була дочкою коронного канцлера Томаша Замойського. В творенні — завдяки продуманим шлюбним розрахункам — таких надрегіональних угруповань, де чільну родину оточувала група посвоячених клієнтарних родин меншого масштабу, конфесійні різниці не бралися до уваги, ба більше — схоже, сучасники взагалі їх не помічали [18]. Це підтверджують і слова самого князя: „Одружившись із Гризельдою Замойською, не красунею, але з серцем і розумом чоловічим, значних привілеїв у тому шлюбі не знайду, оскільки була не так красивою, як високістю роду і приданим приваблива” [18].
На толерантність у житті нової родини вказує і те, що вихователькою їхнього єдиного сина була аріанка Теодора Домарадзька [18].
в) Православ’я та православні на „Вишневеччині”
Одначе, Єремія Вишневецький володів засобами впливу на свідомість зовсім не вузького кола людей. Він був чи не найбагатшим магнатом Речі Посполитої — хоча його основному опоненту (навіть у боротьбі за руку Гризельди Замойської) Владиславу Домініку Заславському, належало більше землі, він отримував менші прибутки [8]. Перед вибухом Хмельниччини князеві належали 56 (за даними Михайла Грушевського 52) міст і сіл, серед яких Мошнів, Золотоноша, Домонтів, Горошин, Лубни, Єреміївка, Пирятин, Лохвиця, Прилуки, Хорол, Полтава. Населення тільки задніпровських володінь становило приблизно 230 тис. чоловік [19:562; 4.Т.VIII, ч 2: 46-47, прим.3; 15].
Те, що новий господар обширних володінь не переслідував православних, твердить П. Куліш. Водночас історик був протилежної думки про сприйняття князем православних ченців: він стверджував, що Єремія розумів їх як сектантів і вважав, що монастирі Ісаї Копинського, під впливом просвітництва могилинських шкіл „оцінять і приймуть благодіяння церковної єдності, з якими, в розумі римських політиків, була тісно пов’язана думка про єдність суспільну та національну” [10. Т.2:198]. Згідно з такою логікою не тільки Єремія ставав маріонеткою Риму, а й вже самі римські політики хотіли ополячити українців. Дії князя, одначе, свідчать про протилежне. Згадки П. Куліша про те, що князь поширював католицизм і збудував костьоли в Лубнах, Ромнах і Лохвиці, а також домініканський монастир у Прилуках, піддав сумніву вже О. Лазаревський. Останній вказав, що такі дії завадили б Єремії Вишневецькому залучати на свої обширні маєтності нових поселенців, особливо після повстання 1637 року. Другий аргумент — те , що католиків на „Вишневеччині” було мало. Згідно з О. Лазаревським, князь фундував монастир у Лубнах і там же — костьол святого Михайла на честь народження сина [цит. за 15]. Окрім того підтвердженим є те, що магнат заклав монастир кармелітів у родинному гнізді — Вишнівці [6:293]. Монастир бернардинів у Збаражі, спорудження якого також іноді приписують Єремії, звели у 1627-30 роках — за його неповноліття, коли маєтками опікувався Костянтин Вишневецький [6:281].
„Я сам, памятуя й взирая на горячеє й благоговейное возношение к Богу молитв отцами-монахами греческой религии, которые живут в моем имении, Монастыре Мгарском, й дабы горячеє возносили молитви за моих предков, ...отдал я им село Мгарь с доходами, мне принадлежащими, представляя им ато для пользования на вечные Бремена”, йдеться в цій грамоті.
17 лютого 1646 року князь підтвердив свою ж дарчу грамоту цьому монастиреві на село Мгар і звільнив монастир від поборів.
Окремо слід згадати і виникнення у 1640 році у містечку Срібному на території володінь Вишневецького православного братства з школою, шпиталем і будинком для зборів. Православними в часи Єремії на Задніпров’ї були також ремісничі цехи [2:12,13,31,32; 15].
Остаточно міф про ревну католицькість Єремії Вишневецького заперечує його скарга в сеймовий суд на ректора переяславського єзуїтського колегіуму Міхала Добровольського за присвоєння єзуїтами його села Прохорівки. І тут доречно згадати висновок Н. Яковенко, що „перед нами знову — калейдоскоп особистих мотивів і персонального вибору, а не суворий конфесійний принцип. Схоже, проте, що тут таки діяли певні нормативні засади, але не релігійні, а світські — обов’язок пошанування предків і обов’язок патронату над „своїми”, тобто слугами і підданими, незалежно від їхнього віровизнання” [18].
Не вважали Єремію Вишневецького чужим і православні владики. У „Каталозі стародруків, виданих на Україні” є шість книг з присвятами йому. Це не тільки панегірики, а й проповіді, прозові статі, вірші повчально-релігійного змісту. Серед авторів — Петро Могила, Кирило Ставровецький, Миколай Лавринович, зауважує Ю. Рудницький [15]. У 1648 році князь повинен був відвідати Києво-Могилянський колегіум. У Лаврській друкарні навіть видали текст-віршованої вистави-декламації, який датували наперед — першим травня, тобто днем вітання. Атракція не відбулася через початок Хмельниччини, а вже наприкінці 1648 року в колегіумі вітали віршованими промовами Богдана Хмельницького:
„Честь Богу, хвала, навіки слава Війську Дніпровому, Же з Божей ласки загнали ляшки ку порту Вісляному” [16:100]. Цікаво, але, забігаючи наперед, варто згадати, що, коли влітку 1651 року коронний гетьман Потоцький з литовським гетьманом Радзивілом зайняли Київ, духовенство вітало вже їх з перемогою над „бунтівниками” [7:138].
„Зараз от боку оного козацтво по розных городах розишовшися, полковников, сотников собі понастановлявши и гдеколвек знайшлася шляхта, слуги замковіе, жиди й уряди міскіе — усе забияли, не щадячи ані жон и дітей їх, маетности рабовали, костели палили, обваліовали, ксіонзов забияли, дворі зась и замки шляхецкіе и двори жидовскіе пустошили, не зоставаючи жадного цілого. Рідкій в той кріві на тот час рук своїх не умочил и того грабленія тих добр не чинил. И на тот час туга великая людем всякого стану значним была и наругання от посполитих людей, а найболше от гултяйства, тоест от броварников, вынников, могилников, будников, наймитов, пастухов” [12:53]
У відповідь І. Вишневецький з невеликими силами здійснив каральний похід Київським і Брацлавським воєводствами, де й розлягалися його маєтності. Він карав всіх, кого підозрювали навіть у симпатії до козацтва, і цим породив ще більшу ненависть зі сторони простолюду. Саме тоді виникла його репутація ворога православ’я. Для прикладу, якщо „Краткая история о бунтах Хмельницкого...” подає, що князь „пішов до Погребищ, де, знайшовши багато козаків і попів, що бунтували, звелів їх посаджати на палю” [9:5], то у „Літописі гадяцького полковника Григорія Грабянки” бачимо цілковито іншу картину: „а сам з військом попрямував до Погребищ, де міщан і отців духовних, які нічим не завинили, наказав посадити на палю” [11]. Подібне можемо спостерігати і в Немирові [9:6]. Тож нижче православне духовенство включилося у війну [14:239-240]. Не залишилася осторонь також єрархія Київської митрополії, але вище духовенство на чолі з митрополитом Сильвестром Косовим навіть з початком війни зберігало традиції лояльності до варшавської влади, вироблені в Могилянську епоху. Так, восени 1648 року митрополит був посередником між послами уряду і козаками. І. Вишневецький не дотримав угоди і С. Косів опинився у скрутному становищі — втікав з Києва. Побоюючись козацького гніву, він хотів виїхати з Києва: козаки ж навернули його, приставивши варту і промовляючи: «Яке йому до цього діло? Нехай знає свою келію, а в такі справи не лізе». Так само і взимку 1649 року, під час переговорів комісарів з Хмельницьким єрархи (Сильвестр Косів та Йосип Тризна) співчували урядовцям. Так що й ці духовні „не дуже надавалися для ролі моральних провідників і протекторів козаччини: вони більш схильні були величати побіди шляхетських героїв над козаками, ніж визвольні подвиги козаччини”... Такий висновок роблять автори „Історії православної церкви” [7:134]. Визнають вони і те, що „повстання під проводом Хмельницького насправді було війною „за віру” [7:131].
Це нібито підтверджують дії католицького духовенства, наприклад, під час Зборівської битви.
„...когда король находился въ Зборові, то оставилъ тамъ для защиты города 400 драгунъ. Тамъ напали на нихъ Козаки и сильно потіснили; драгуны, не могши выдержать натиска, послали къ королю, чтобы онъ ихъ спасалъ; а король, не будучи въ силахъ разорваться, вызвалъ охотниковъ; собрались подъ знамена челядь обозная, вольница и погонщики, стремительно бросились къ переправі и, напавъ подъ городомъ на гультаевъ, грабившихъ наши возы, не только ихъ отогнали, но и цілое поле устлали ихъ трупами. Драгуны, увидівъ это, также сділали вылазку съ своими погонщиками и укріпившееся было гультайство совершенно вырізали. Въ этомъ былъ предводителемъ, хотя рукъ своихъ священническихъ не осквернилъ, Езуитъ Лисецкій, съ которымъ ті же погонщики и вольница еще дальше за ними гнались и такъ сильно непріятеля тіснили, что всі передъ ними уходили, а они ихъ съ тылу кріпко поражали. Тутъ должно замітить, что, при хорошемъ начальникі, всякая челядь сділать можетъ” [9:25].
Повстання розпочалося під світськими гаслами захисту майна Б. Хмельницького, прав і свобод козацтва, а релігійні гасла як його обґрунтування взяли на озброєння вже в ході бойових дій, коли інша аргументація себе вичерпувала, зазначає Сергій Плохій. І, як вважає історик, якщо в дипломатичних документах йшлося, що релігійні свободи порушують уніати, дії козаків і селян свідчать, що головними ворогами вони вважали католиків та юдеїв [14:241-248].
Якщо у XVI — поч. XVII століть в Речі Посполитій зберігалася певна конфесійна рівновага, то Хмельниччина остаточно її зруйнувала: католицизм поступово стали ототожнювати з польською ідентичністю, православ’я — з руською. Церкви „націоналізували” [14:236; 18]. Єремія Вишневецький не перейшов, як деякі шляхтичі на сторону повсталих, адже втрачав він надто багато. Князь дивився на себе як на самодержавного монарха, карав своїх непокірних підданих, але „але він у, свою чергу не взяв до уваги важливої обставини, що в руках у нього був меч католицький і що найбільш бездоганне право суду з його сторони, як охоронця честі, власності та особистої безпеки громадян було тільки новим ударом „Ляха” по „малоруському серцю” [10:199,205]. Якраз того, щоб між ним і таким бунтівником, як Хмельницький, стояла релігія, за словами П. Куліша, князь уявити не міг [10:200]. Релігійна легітимація війни виявилася найбільш інтегральною, вона розколола до того порівняно спокійне суспільство Речі Посполитої на два непримиренні табори.
„Добичники за ремеслом і образом життя, прийняті новим Байдою під його широкий щит, для охорони зайнятої ними землі від степової кочової та осілої дичі, захотіли жити за рахунок панського господарства і стали дивитися на свого князя як вільні „служебники”, а не як „піддані сутужники”... а зневажені Вишневецьким ченці, з умислом і без, давали козацькій ненависті до католицького нащадка знаменитого Байди санкцію віри. Вказуючи на відступництво князя Вишневецького і поширюючи тривожні чутки навіть на рахунок його дядька, київського митрополита, вони, без всіляких політичних умислів, розділяли різкіше і різкіше українське населення на панів і людей посполитих, на злочестиву Ляхву і благочестиву Русь. До панів зараховували вони, в розумінні черні, всіх жовнірів, що складалися більшою частиною з православного простолюду, а до Ляхів – всіх землевласників і їх шляхетних слуг, не дивлячись на те, що багато з великих домів зберегли ще віру руських предків своїх, а служила шляхта, подібно до самого Хмельницького і його батька, не знаходила жодної вигоди в тому, щоб змінювати православного попа на католицького ксьондза чи уніата”, лише літописець Григорій Граб’янка [10:201-202].
На середину XVII століття близько 90% української еліти дотримувалося православного обряду [18], але князь І. Вишневецький, завдяки його ж волі, ще в часи до Хмельниччини опинився у таборі католицькому. Його добрі справи для Православної Церкви поступово забули і в двополюсному світі протистояння образ Яреми Вишневецького поступово обріс рисами, які не були притаманні йому за життя. Із магната-феодала, що дбав передусім про свої маєтності, і для якого, за словами П. Куліша, релігія не була головною турботою життя [10:200], від перетворився у ревного поляка, якого бачимо у „Вогнем і мечем” Генріка Сенкевича і ренегата, гонителя православних, як це подає українська літературна традиція ХІХ століття.
Примітки: