Created with Sketch.

Єдиний порятунок України - у захисті Божої Правди

11.09.2014, 09:05

(«Я – Правда…», – сказав Христос)

Та необхідно бути в ній, стати її сопричасником і свідчити її на кожному кроці у своєму житті, щоб бути під її захистом, а отже – переможцем.

Запитаймо кожен себе самого, чи є ми у цій правді? Як запевнює цар Давид: «Хто живе під покровом Всевишнього, той у Всесильного тіні пробуває…», і його Господь захистить від всяких ворогів видимих і невидимих…

А чи є під захистом цієї непереможної сили наш народ і наша держава? Так, трудно це запевнити. На превеликий жаль, скоріше за все, ні. І ніхто нам у цьому не винен, а тільки ми самі. Наприклад, від першого дня нашої так званої революції гідності, яку я називаю революцією бідності (тобто бідних проти багатих), і особливо від часу АТО, де гинуть люди, ні один єпископ чи глава наших традиційних Церков (УПЦ МП, УПЦ КП, УАПЦ, УГКЦ) не закликав своїх вірних, як це бувало в часи Біблійних історій (зокрема, згадаймо про порятунок міста Ніневії), а також історії християнських народів, і не визначив конкретні дні всьому народу накласти на себе строгий піст з молитвою – і переможний результат був би обов’язково. Так, звучать заклики до молитви, і навіть від глав Церков, які називають молитву найважливішим служінням. Але це не зовсім так. Св. ап. Яків говорить, що «віра без діл мертва». Молитва є лише один з багатьох чинників віри. Тому правильно стверджувати, що молитва, піст, віра і надія без жертовної любові, тобто добрих діл, – даремні і мертві. Тому необхідно постійно закликати, щоби вірні і після молитви вдома і відправи у храмі завжди свідчили віру побожним життям.

До речі, також дуже шкода, що за всі роки нашої незалежності і, зокрема, в 90-ті роки минулого століття, коли Церква (-и) в особі своїх єпископів мала до себе найбільшу довіру, а отже, – вплив на все суспільство і владу, особливо в нас, у Західній Україні, зовсім не використала цієї чудової нагоди. Я не чув, щоб хоч один єпископ у храмах, через ЗМІ або на відкритих зустрічах з місцевими можновладцями, великими бізнесменами, підприємцями, викладачами навчальних закладів, лікарями і т. д. закликали їх бути чесними, справедливими, милосердними, співчутливими до наших бідних злидарів – маленьких українців. Якраз тоді засіялася жахлива корупція, яка, можна сказати, зруйнувала нашу державність. Чи не через це мільйони наших братів і сестер виїхали на заробітки у світи? Чи не тому розпалося у нас багато сімей і тисячі дітей стали сиротами з поламаними долями? Чому ж наші владики не згадували, що «покривдження вдів і сиріт, як і затримання найманої, добре заслуженої плати», як про це застерігається чи не в кожному молитовнику, є гріхами, що кличуть до неба за помстою? А особливо і тоді, і ще сьогодні є велика потреба нагадати нашим любим рятівникам-лікарям про милосердя до бідних хворих. На цю тему можна почути багато жахливих і трагічних історій. Чи наші лікарі всі невіруючі і не знають про відповідальність перед Богом за свої, іноді непомірні побори з бідних хворих і навіть трагічні випадки через відсутність грошей і кваліфікованої медичної допомоги??? А якби про це все негативне та й все інше, постійно нагадували наші вищі духовні отці, то, без сумніву, сьогодні ми не мали б того катастрофічного становища, в якому опинилися.

Та, на наше щастя, якщо можна ще так сказати, все-таки знайшовся один єпископ-помічник, правда, римо-католик, Харківсько-Запорізької дієцезії Ян Собіло, який 4 вересня в ефірі «Радіо Марія» забив на сполох з причини обурення католиків у зоні АТО тим, що там війна, гинуть люди, а в решті країни триває звичайне життя із розважальними заходами й телепрограмами, ніби в країні нічого страшного не відбувається. Єпископ заявив, що це – абсолютно неадекватна реакція і закликав відмовитися від всіляких розваг, почати поститися і молитися. «Це так, ніби титанік тоне, а поруч – грає музика, люди розважаються». Також цей владика нагадав науку Христа, згідно з якою не потрібно шукати ворогів і проклинати їх, а молитися за їхнє навернення. До того ж він нагадав прохання Фатімської Божої Матері: і заклик до молитви і не допускатися до прокльонів та ворожнечі, на які провокує диявол. До речі, цей єпископ належить до того народу, про який у нас кажуть: «Де два поляки – там держава». Нагадаю, що про самих себе у нас колись говорили: «Де два козаки – там три гетьмани». А сьогодні… «де два українці – там три партії», «де два депутати – там три президенти», «де два єпископи – там три патріархи».

Так, на жаль, потрібно чесно, як перед Богом, по правді сказати, що і наші церковні ЗМІ, програми і передачі надмірно переповнені піснями і різними темами далекими від нашої катастрофічної дійсності і відсутністю закликів до чесності, справедливості, дружелюбності і взаємної жертовної любові між нами українцями. Про такі нарікання часто доводиться чути від нашої інтелігенції. Хіба мораль і духовність у нас на висоті? Чому про це не говоримо? Хіба в цей трагічний і вирішальний час долі нашої державності наші храми переповнені вірянами??? На жаль, ні. А чому? Чи наші владики (митрополити, архієпископи, єпископи), священики та й усі вірні не свідомі критичного моменту нашої історії і вирішальної важливості Божої допомоги??? Чому в цій біді ще не об’єднуємося?

Нещодавно всього тільки один (!) митрополит Черкаський Софроній (УПЦ МП) відкрито заявив, що заради об’єднання в одну помісну Церкву він поступиться своєю кафедрою (тобто м’яким і високим кріслом з усіма комфортами). «Але як бути іншим 70-ом єпископам УПЦ МП і 30-ом УПЦ КП? Хто і кому має поступитися?», – запитує митр. Софроній. Порада дуже проста. Оскільки всі владики є монахами, значить вони заради Царства Небесного зреклися всяких земних благ, привілеїв і перших місць, бо, згідно з наукою Спасителя, є слугами і рабами усіх вірних. В духовному житті вони мають бути взірцем чесності, правдивості, справедливості, еталоном і прикладом для наслідування у вірі, надії, молитві, скромності, простоті, вбогості, щирості, доброті, пості, і мають змагати бути останніми ТУТ – на землі, щоби бути першими ТАМ – в небі. І щоби через це намагання кожного з них поступитися іншому не було між ними проблем, потрібно дуже просто – все вирішити жеребкуванням, в якому визнається Божий вибір і Божа воля. Чому Христос відправляв на проповідь своїх учнів таким способом? Відповідь: щоб ніхто з них не мав диявольської спокуси щодо свого призначення і не запитав: «А чому я туди направлений, а не інший?».

До речі, часто можна почути пояснення, що об’єднання в одну Церкву можливе тільки на основі Церковних канонів. А як тоді бути з Євангельським каноном любові, який дав і до якого закликав сам Господь??? Адже він набагато вищий і важливіший від усіх Церковних канонів, уставів і приписів щодо молитви, посту, обрядів, від ангельської чистоти і красномовності, від неперевершеного дару прозорливості і пророкувань, від найбільшої сили чудотворінь і влади над злими духами, і, навіть змоги воскрешати померлих. Виключно тільки цей канон визначає, чи належимо ми Христу. Тому ні належність до конкретної Церкви, ні жодні зовнішні ознаки не свідчать, що ми Христові, а тільки любов. Вона і є основою єднання, про що і молився Ісус: «Щоб усі були – одно»

А ми…

Можливо, нехай задумаються наші владики і візьмуть для себе приклад одного священика на Івано-Франківщині, який має дві парафії: одна належить до УПЦ КП, а інша – до УАПЦ. Йому ніщо не заважає одночасно належати до двох Церков, бо «Бог – один», – пояснює він.

Необхідно чесно, як перед Богом, визнати, що в нас велика проблема в стосунках між священиками і, на жаль, про це з вищих духовних чинів майже ніхто не говорить. Підступність, крутійство, очорнення, осміяння, підстави, і т. д. заради кращої парафії, нагороди і т. д. – це ніби норма, яку ніхто не засуджує, а чому? Бо ж неможливо після фальшування приступати до Служби Божої. Яка ж тоді це свята відправа, коли серце нечисте? Бог приймає молитви тільки чистих серцем.

На превелике розчарування, великий біль і жаль, за 23 роки незалежності я ні разу не чув від єпископів нагадування слова Христа: «По тому пізнають вас, що ви мої учні, коли матимете любов між собою». А чому? Я глибоко переконаний, що ці слова Спасителя кожен єпископ мав би повторювати священикам повсякчас на зібраннях, бо це спонукало б їх бути між собою чесними, справедливими, дружелюбними, тобто – дійсно бути учнями Ісуса. Це бачили б вірні і в свою чергу намагались би також жити між собою, як брати і сестри, переживати і вболівати один за одного, як члени однієї родини.

Сьогодні ми святкуємо пам’ять мученицької смерті св. Івана Пророка Предтечі і Хрестителя Господнього. Про нього дуже багато написано і в цей день празника буде багато сказано. Але чи будуть, незважаючи ні на що, заклики стояти за Божу правду так, як стояв він? Якби так було, то багато наших можновладців і навіть найвищих державних урядовців навернулися б на праведну дорогу. Та чи лицемірство і лукавство, проти яких так виступав Господь, дозволять нам не побоятися втратити своє комфортне становище і засвідчити, що ми непохитно стоїмо в цій спасенній і непереможній силі?

Якщо так, то ми з Богом – і спасенні!

Якщо ні, то ми з дияволом – і загинули!

Тільки з Божою правдою спасемось ми, наш народ і наша держава.

А з диявольською брехнею загинемо всі.

Тож вибираймо. Вільний вибір за нами.

Читайте також