Виступ на Круглому столі «Джерела єдності в розмаїтті» навколо «Екуменічного заповіту» о. Поля Кутюр’є, 21 січня 2021 р.
Ми обговорюємо книгу «Молитва та єдність християн (Екуменічний заповіт)» о. Поля Кутюр’є, видану нещодавно видавництвом «Дух і Літера». Отож буде логічно, якщо у своєму слові я буду відштовхуватися від думок цього автора, подаючи принагідно свої власні рефлексії. І почну з цитати, яка мене вразила своєю проникливістю:
Так, як ми би почувалися чужинцями на землі тої самої живої віри, якби нас у магічний спосіб перенесли в християнську спільноту І ст., так само ми би почувалися, якби нас перенесли в Церкву, якою вона буде за кілька століть. Але в обох ситуаціях ми б віднайшли свою віру.
Справді, хоч Церква належить вічності, її доктринальне обличчя поволі, але невпинно міняється. Часом це стає підставою для згіршення деяких християн: вони раптом відчужуються від своєї Церкви. А о. Поль каже просто: в цих ситуаціях треба зуміти віднайти в Церкві свою віру. Бо, зважуся на сміливе твердження, завжди можна знайти «сухий залишок», який і є квінтесенцією твоєї віри.
Звертає на себе увагу і час появи «Екуменічного заповіту», а саме: 1944 рік. Тобто до Другого Ватиканського Собору іще далеко, а це означає, що екуменізм у тодішньому католицизмі ще вважається єрессю. Ця ситуація нагадала мені відоме правило, авторство якого годі тепер встановити: «Кожна ідея народжується як єресь і помирає як догма». Звідси, звичайно, не випливає, що кожна єресь веде до істини. Ні, далеко не кожна єресь є потенційною істиною. Але мене завжди вражало, що кожна велика ідея, яка згодом творила свій власний всесвіт, народжувалася як єресь у всесвіті попередньому. А тому до часу мусила якось огорнути себе оболонкою, не дати знищити себе в зародку.
Якщо говорити про католицизм, то всередині ХХ століття в його тілі вже формувалися ті ідеї, які були затверджені Другим Ватиканським Собором. Бо ж вони не могли з’явитися з нічого – їхній появі у славі мусив передувати час ризику й сміливого зазирання поза доктринальні рамки. Ось чому мені дуже подобається вичитане колись у літературі католицьке правило, що в разі розбіжності між доктриною Церкви і людським сумлінням людина повинна йти за волею сумління. Але при цьому вона має усвідомлювати свою відповідальність і бути готовою її понести. Бо людиною може керувати не лише Боже натхнення, а й злий дух. І людина не має іншого мірила для розрізнення одного і другого, як чесний висновок про те, чи внаслідок її діяльності примножується любов.
У випадку о. Поля Кутюр’є можна сміливо сказати: плід його розуму – «Екуменічний заповіт» – примножив любов, бо сам був плодом любові. Кожен, хто прочитає цей текст, зауважить, яке центральне місце віддано в ньому любові.
Творіння є справою любови, себто Трійці, сповненої у вічності у Святому Дусі. Адже триєдиний Бог творив, оскільки бажав творити. Із цього випливає, що у створінні, що походить безпосередньо від любови, логічно, реально, хронологічно, психологічно любов випереджає знання, воля випереджає думку, а єдність сердець у любові обов’язково випереджає та непомильно готує єдність умів у істині.
Бог не може спершу здійснити єдність умів в істині, а згодом — єдність сердець у любові. Психологічно, тобто в порядку здійснення, правильно буде навпаки. Суперечка ж, навпаки, закриває душі для подиху Святого Духа, бо люди одразу стають у захисну позицію — і ось перед нами вже два табори, один проти другого.
Ці слова відразу ж нагадали мені слова Константинопольського Патріарха Атенагора, які свідчать про перегук любові між різними конфесіями:
Найбільше відштовхує мене у богослов’ї гордість від усвідомлення своєї правоти, яка з догмата, а то й із Самого Бога творить зброю, що падає на голови інших... Врешті-решт богослов’я утвердилося на позиції найменш християнській: воно відмовилося вийти до людей роззброєним, таким, що приймає світ, як Бог, Який роззброїв Себе аж до Хресної смерти, щоб прийняти нас. Богослов — це людина, яка залягла в обороні, на яку нападає страх, яка хоче, щоб правота завжди була на її боці, а не на чиємусь. (...) Справжнє богослов’я вимагає перевтілення всього нашого єства, воно випливає з метаної, щоб бути довершеним у любові!
Тому й маємо ми роззброїтися, щоб, не зрікаючись своєї правди, в яку віримо, створити в своєму розумі й серці простір для інших граней Божої Правди, що їх ми ще не пізнали, але які можуть доповнити наші знання про створений Богом світ. Тому маємо не лише проповідувати, а й слухати.
«Молитва та єдність християн» о. Поля Кутюр’є належить до тих основоположних текстів, у яких містяться зародки всіх пізніших розвинених доктринальних ліній, або, якщо хочете, всіх пізніших наукових дисертацій. Це – згусток богонатхненних думок, що їх згодом люди будуть розмотувати і розділяти за кольором, щоб тоді знову сплести з них якісь доктринальні узори.
Для ілюстрації я міг би навести кілька думок о. Кутюр’є:
Проблема християнської єдности не є просто-напросто рівнозначною з ідеєю «повернення», цим фатальним і хибним словом. Історію неможливо повернути назад.
І все-таки жодного синкретизму, жодного індиферентизму, жодного інтерконфесіоналізму… Не треба мріяти про будування на площі храму, до якого всі б зійшлися на спільну молитву, покинувши свої власні храми.
Отець Кутюр’є фактично каже нам: слово «єдність» не є синонімом до слів «гомогенність» та «уніфікація». Інакше це було би, і тут я знову цитую о. Поля, «знищенням розмаїтого багатства культурних форм, які покликані сформувати велику гармонію, взаємно доповнюючись і ‘симфонізуючись’».
Отець Поль з особливою проникливістю говорить про роль молитви, яка для нього – людини містичного бачення – наділена потужною метафізичною силою.
«Справжня молитва—це боротьба з Богом, у якій ти перемагаєш тоді… коли перемагає Бог» (К’єркеґор). І Бог бажає цієї боротьби. Він хоче долучити нас до Свого діла, перебуваючи в нас і дозволяючи нам Його силою перемогти Його.
Тож молімося, а все інше прийде, дане буде з надлишком. Усе інше — тобто любов, яка зближує серця та є єдиним засобом, щоб потім зблизилися й уми для спілкування в єдності віри та єдиній думці Христа (безконечно невичерпній для нашого розуміння), вічно єдиного.
Зверніть увагу: така молитва об’єднує нас усіх в єдиній думці Христа: лише наближаючись до Нього, ми наближаємось одне до одного. І лише в Ньому ми єдині.
Нам, українським християнам, слід іще дуже багато працювати над собою, щоб піднятися до тої духовної висоти, яка керувала д-ром Розендалем зі Швеції, коли він робив висновок: «Ніхто, отже, не має права молитися за те, щоб якась християнська Церква програла, а його власна Церква перемогла». Цю його думку о. Поль запозичив і виніс у назву глави у своєму «Екуменічному заповіті». А мені зразу згадалося, як напочатку паломництва св. Івана-Павла ІІ до України монахині однієї Церкви у Києві молилися, щоб літак із Папою не долетів до столиці України. Хоч, чесно кажучи, у кожній конфесії, до яких належать українці, можна знайти тих начебто ревних християн, які зловтішаються з помилок інших Церков.
Звичайно, можна і навіть треба бути переконаним, що політизація віри закінчиться поразкою християнства. Це справді так. Але перемога християнства буде не тоді, коли ми підказуватимемо Богові, які Церкви мають бути засуджені. Бог і без нас це знає. Ця перемога буде тоді, коли ми, ніби подорожні, допомагатимемо тим, хто спіткнувся. Коли будемо ділитися дарами, а не звинуваченнями і кпинами. Повторюючи слова одного протестантського пастора, що їх цитує о. Поль Кутюр’є, ми маємо «впізнавати себе в тих описах, які дають про нас інші конфесії». А «впізнавати себе» означає впізнавати тих, хто шукає, а це в нашому грішному й недосконалому світі автоматично означає: впізнавати тих, хто помиляється.