Єпископ-ординарій Ян Пурвінський про сьогодення, проблеми та місію Римо-Католицької Церкви в Україні
Травень 2011 року для Києво-Житомирської дієцезії Римо-Католицької Церкви є особливим – виповнюється 20 років з часу утворення дієцезії, 50 років священицького і 20 років єпископського служіння керуючого дієцезією єпископа-ординарія ЯНА ПУРВІНСЬКОГО. Він став першим єпископом на цих теренах після 1918 року. Маючи канонічний пенсійний вік, Його Екселенція ближчим часом відійде від керування дієцезією. Про життя дієцезії, про її проблеми і здобутки, про плани на майбутнє розповідає єпископ-ординарій в спеціальному інтерв’ю.
— Як змінилася кількісно дієцезія з 1990 по 2011р? Парафії, монастирі, діючі костели, священики, чернецтво?
— 1991 році в дієцезії працювало 6 місцевих священиків, один у Києві і декілька іноземних священиків. На Житомирщині несли служіння чернечі згромадження Паллотинів, Босих Кармелітів і Капуцини (Київ).
До Житомирської дієцезії належало 8 областей: Житомирська, Київська, Чернігівська, Полтавська, Черкаська, Харьківська, Сумська, Луганська загальною площею 211 тис.км2 з близько 350 тис. вірних. Для обслуговування дієцезії Папа Іван Павло ІІ призначив єпископа-помічника Станіслава Широкорадюка. Почали відновлюватися давні парафії у Харкові, Луганську, Сумах, Полтаві, Чернігові, Черкасах. У Києві діяли 3 парафії, у Житомирській області – 13. 6 червня 1991 року відбулися перші свячення 2 священників у Житомирському кафедральному костелі Св. Софії. Перші семінарісти поїхали на навчання до семінарій у містах Гродно і Городок.
Сьогодні, коли Житомирська дієцезія стала Києво–Житомирською, вона має 161 парафію у 4 областях. На сьогодні у дієцезії працюють 100 монахів і 168 монахинь. Відновила свою діяльність Вища Духовна Семінарія у місті Ворзелі, де навчаються 28 семінарістів, у Києві діє Богословський Інститут. Зазначу, що кількість костелів та каплиць на сьогодні існуючих, це лише третина від усіх, що були до 1917 року на цих теренах. У ті часи Римо-Католицька Церква мала близько 500 основних та філіальних костелів і каплиць. В нашій дієцезії діють різні молитовні спільноти: неокатехуменальні, Легіон Марії, третій орден Святого Франциска, Живий Розарій, Світло і Життя, родинні кола, Назаретанські родини та інші молитовні групи віруючих.
— Чинне українське законодавство наголошує на поверненні культового майна. Який стан справ з поверненням культового майна? Що Держава повернула, а що залишилося неповернутим? Які причини неповернення? Чи є якісь труднощі у стосунках Держави та Римо-Католицької Церкви?
— Зазначу, що назва «культове майно» у законодавстві не зовсім відповідає дійсності. Слово «культ» означає поклоніння. Все майно, яке служить виконанню місії Церкви,має характер культового. Є також майно, яке служить для забезпечення життєдіяльності Церкви.
У Житомирі не повернуто будинок Курії. Там розташований краєзнавчий музей, у Бердичеві – Монастир Кармелітів Босих, у Черкаській області в Умані – будинок костелу (там розміщено картинну галерею, в якій майже немає експонатів, а ті, що є, не мають жодної цінності і виставлені «для галочки»), у Київській області в м. Біла Церква – костел (розташовано будинок культури, в якому майже не відбуваються культурні заходи). Хочу зазначити, що в багатьох місцях, де католики до 1991 року не мали нічого, і не була зареєстрована жодна парафія, часто влада, реєструючи парафії, сприяла забезпеченню громади приміщенням. Так було у Харкові, де три організації містилося в будинку костелу. Костел повернутий, сьогодні там є кафедра єпископа. В Сумах у костелі був спортзал, а в парафіяльному будинку – відділення міліціїю Влада повернула парафії все майно через рік. Натомість на Житомирщині та Київщині, де католики римського обряду є вже більш як тисячу років, а за радянських часів діяли парафії, є неповернені об’єкти. У Києві це костел Св. Миколая разом з парафіяльними будинками, будинки парафії Святого Олександра.
Неповернення церковного майна свідчить про небажання влади задовольняти потреби своїх же громадян – віруючих католиків, які неодноразово просили повернути майно Церкви її законним власникам.
Свідченням духовного відродження є відроджені парафії, душпастирські пункти, куди доїжджають священики.
Проблема покликань існує тому, що сьогодні люди занадто багато уваги приділяють матеріальним благам. Звичайно, без них неможливе життя, але у своїх прагненнях та зусиллях до благополуччя людина хоче мати матеріальні блага не для потреби, а лише для престижу. Це впливає також і на віруючих людей. Наприклад, придбання автомобіля не для потреби, а для престижу, будинку чи квартири, побутової техніки чи інших речей.
Родина, яка має одну, двох, максимум трьох дітей, не хоче посвячення їх на служіння Боже. Ще однією причиною відсутності покликань до священного та чернечого служіння є секуляризація.
У засобах масової інформації недостатньо програм духовного чи релігійного змісту. Навіть у різдвяний період дуже мало матеріалів про Різдво Христове, майже не було елементарних колядок! На період Великого Посту телебачення транслює розважальні програми, серіали, які принижують гідність людини, воно насичено рекламою, яка закликає людину до споживацтва, спонукає до насильства; повно еротичних матеріалів, які швидше є порнографією. Окрім того, відбувається постійне маніпулювання свідомістю глядачів – телебачення заполонили довготривалі програми чаклунів, відьом та екстрасенсів. Ті, хто таке демонструє, та користується їхніми послугами заграє зі злим духом! Це вкрай небезпечно!
— Наскільки справедлива думка, що поляк – це римо-католик, а українець – це православний чи греко-католик? Якою мовою ведеться богослужіння Римо-Католицької Церкви? Де готуються кадри для Церкви, хто вони, майбутні священнослужителі? Яка частка іноземних священнослужителів?
— На теренах нинішньої дієцезії проживало багато етнічних поляків, німців, чехів, українців, які були католиками римського обряду. Українці, русини, а також представники інших національностей – зокрема і поляки, були і є католиками візантійського обряду.
Вважаю за несправедливе твердження: поляк – це тільки католик. Ми не ведемо жодної статистики щодо національного складу наших віруючих, представники всіх національностей, які проживають в Україні, можуть знайти своє місце у Церкві. Христос поставив завдання Церкві: навчайте усі народи! Оскільки у Церкві йдеться про сповідання віри, а не національну приналежність, то до парафій наших вірних належать майже усі представники національних меншин, що проживають в Україні. Сьогодні ми вже бачимо, що до громад інших Церков належать також і ті, хто не є українцями. Наприклад, є багато поляків православних. Окрім того зазначу, що Україна знаходиться у центрі Європи і завжди переживала «змішування» народів. Хто нині може із впевненістю стверджувати, що є «чистокровним» українцем, поляком і т.д.? Історія нашої Церкви свідчить, що її єрархами були і українці, а у Східних Церквах навпаки – поляки.
До ІІ Ватиканського Собору в Римо-Католицькій Церкві усі Літургійні обряди звершувалися латинською мовою. Я сам після закінчення Ризької духовної семінарії в 1961р протягом 16 років в Латвії звершував св. Літургію латиною. Тільки Св. Письмо під час Літургії читане було польською або латиською мовами, а також мовами вірних інших національностей – російською та литовською. Церква Латвії тільки у 1990 р перейшла на латиську мову в Літургії – після перекладу, перевірки та надрукування літургійних книг.
Кадри майбутніх священиків ми готуємо у Вищій духовній семінарії Києво-Житомирської дієцезії у м. Ворзель Київської області. Майбутні священики походять з католицьких родин. До семінарії приймаються на навчання неодружені чоловіки, які відчувають покликання до священства. Ми за ці роки підготували до служіння 46 священиків, а парафій маємо 161; постійних душпастирських пунктів 164 – разом 325 пунктів. Дієцезія відчуває нестачу священиків, тому запрошуємо до служіння священиків-іноземців. Якщо вимолимо у Господа нові покликання до священства, то частка місцевих священиків збільшуватиметься. Маю зазначити, що іноземці – священики, брати і сестри із чернечих згромаджень, які прибули на служіння, полюбили нашу Церкву та народ. Майже всі розуміють, а більшість із них вже добре володіє українською мовою. Є навіть такі, що знають українську мову краще за своїх парафіян.
— Охарактеризуйте соціальне служіння Римо-Католицької Церкви на Житомирщині. Які благодійні організації є в структурі Римо-Католицької Церкви? Яка роль чернечих згромаджень у здійсненні цього служіння ?
— Ми маємо рекреаційно-відпочинковий центр у с. Зарічани Житомирського району, у с. Олександрівка Новоград-Волинського району такий же центр, і ще будинок для людей похилого віку, у Житомирі маємо два будинки для дітей сиріт і денний притулок, якими опікуються сестри із трьох різних згромаджень. Кожна парафія опікується людьми похилого віку та хворими на дому. При кафедральному костелі Св. Софії завдяки сестрам діє кухня для дітей з багатодітних родин та безпритульних. Вся ця соціальна робота координується католицькою благодійною організацією Карітас - Спес. Окрім того, чернечі згромадження організовують різні харитативні акції за місцем знаходження.
— Які святині Римо-Католицької Церкви є на Житомирщині, про які Ви б хотіли розповісти ?
— Святиня Бердичівської Божої Матері – санктуарій дієцезіального, всеукраїнського та міжнародного значення. Від часу свого заснування у ХV ст. він був центром релігійного та суспільного життя. У монастирі знаходили прихисток усі без винятку місцеві мешканці під час нападів татар. До 1917 року цей санктуарій мав для України таке ж значення як Ясна Гура у Ченстохові в Польщі. Одна з назв Бердичівського санктуарію – «українська Ченстохова». Завжди у неділю, після 16 липня, відбувається урочисте святкування і поклоніння Матері Божій Бердичівській. Святиню вшановують паломники нашої дієцезії і всієї України, країн СНД, Європи та Азії, прибувають гості та паломники з Риму.
Інший санктуарій, присвячений Матері Божій Фатимській, знаходиться у смт Довбиш Баранівського району Житомирської області. Під час об’явлень у Фатимі Матір Божа казала про майбутнє світу, і, зокрема, про майбутнє нашого народу. На фатимські молебні прибувають паломники з різних кінців України та Європи. Богослужіння розпочинаються 13 травня і тривають до жовтня, а 13 числа кожного місяця – у дні об’явлень Матері Божої у Фатимі в 1917р.
— На Житомирщині діє понад 1000 релігійних організацій двадцяти двох конфесійних напрямків. Які стосунки у Римо-Католицької Церкви із ними? Як Церква ставиться до можливої співпраці із ними у здійсненні соціального служіння ?
— Звертаю увагу, що Церква має провадити людей до спасіння: євангелізувати, навчати, уділяти Святі Таїнства, молитися та навчати молитві. Наші стосунки з іншими Церквами відбуваються на духовному рівні. Спільних проектів соціального служіння ми не проводимо, хоча намагаємося допомагати усім. Однак ми готові до співпраці. Наша дієцезія тільки розвивається, тому усе попереду.
— Відомо, що з відродженням Римо-Католицької Церкви відроджувалося і життя польської спільноти. Кого б Ви назвали з активних учасників того руху (тих, хто відстоював храми від знищення, допомагав священикам у повсякденних справах, створював польські організації, які співпрацювали з костьолом)?
— Польська спільнота є історично пов’язана з Римо-Католицькою Церквою, бо поляки як правило, були римо-католиками. Однак зазначу, що завжди до нашої Церкви належали вірні різних національностей – на те вона й Католицька. Особливу місію вірні польського походження несли тоді, коли у тяжкі часи переслідувань та воєн відстоювали кафедральний костел. Також активними були віруючі у містах Києві, Новограді-Волинському, Коростені, Бердичеві, селах Новому Заводі, Покостівці, Михайлівці… Вони докладали зусиль, щоб там звершувалася Літургія. У Житомирі та Бердичеві, особливо в останні десятиліття ХХ ст., Служба Божа відбувалася щоденно, а в інших місцях принаймні раз на місяць. Це були люди, які створювали «двадцятки» – парафіяльні ради. Вони, пам’ятаючи про свою національну приналежність, були передовсім віруючими – відважними сповідниками віри. Велика вдячність від Церкви всім, хто в тяжкі часи прилюдно – навіть щоденно ходили на Службу Божу, співали у хорі та молилися. Багато хто з них вже відійшов до вічності. Дай Боже їм вічного спочивання.
Польські спільноти повстали після перебудови. Були утворені українськими громадянами поляками. Римо-Католицька Церква, як інституція, не творила цих спільнот. Головним завданням Церкви сьогодні є служити польській громаді в культурному і громадському житті. Віруючі мають докладати усіх зусиль, щоб бути вірними католиками, триматися християнських цінностей.
— Якою Ви бачите місію Римо-Католицької Церкви у ХХІ ст.? Що на Ваш погляд вдалося здійснити із запланованого, а що ні?
— У ХХІ ст. Римо-Католицька Церква служитиме Богові та людям: допомагатиме їм йти дорогою спасіння, навчаючи, катихизиючи, уділяючи Святі Таїнства. Ця праця Церкви буде нелегкою, тому що секуляризується суспільство, люди віддають перевагу матеріальним цінностям, духовні цінності ігноруються.
За роки релігійної свободи, яку ще не можна назвати повною, нам вдалося частково відновити структуру Церкви: парафії, монастирські будинки, монастирі, Духовну Семінарію, Богословський інститут для світських у Києві. На жаль, держава ще не повернула нам усе майно Церкви.
Є закладений фундамент для подальшої розбудови церковного життя. Розвиток Церкви залежить від самовідданої праці священиків і від того, як вірні будуть користатися тим, що їм пропонує Церква у сьогоднішньому житті.
Розмовляв Олександр ПИВОВАРСЬКИЙ
Світлина зі сайту: www.st-alexandr.at.ua
