Created with Sketch.

Єресі й секти – національний релігійний продукт

23.04.2014, 10:34

Чи справді Захід був джерелом девіантності для російського православ’я

Чи справді Захід був джерелом девіантності для російського православ’я

Коли ще Партія регіонів «боролася» за європейську інтеграцію України, якийсь православний священик Московського патріархату з Луганщини погрожував у інтерв’ю відлучити від церкви Олександра Єфремова, лідера фракції ПР у Верховній Раді, саме за участь у цьому «гріховному» процесі. На думку батюшки, Європа, Захід – це суцільний «Содом», звідки на Схід поширюються всілякі секти і єресі. Нині у зв’язку із цілковитим провалом євроінтеграції за версією ПР відлучення від церкви колишньому інструкторові міськ­кому КПУ/КПРС не загрожує…

Чи справді саме Захід був таким невичерпним джерелом релігійної девіантності для російського православ’я? По-перше, з’ясуймо, що саме називають єресями й сектами, адже насправді часто йдеться про різні протестантські деномінації, що мали багато прихильників на Сході Європи, викликаючи різке несприйняття панівних церков. Так, батьківщиною протестантизму є Захід, але ж на його теренах постав і католицизм, який аж ніяк не можна назвати сектою. По-друге, конфесійні групи в росіян часто-густо були вторинним продуктом іманентного розвитку місцевої офіційної церкви та їхньої специфічної етнічної релігійності.

Якщо ж говорити про якусь «провину» Заходу, то вона зводилася до привабливості протестантських релігійних пошуків для тих жителів Росії, котрі не знаходили духовної поживи у офіційному християнстві своєї держави. Саме ті з них, котрі намагалися вийти за межі суто побутового сповідання віри, ставали неофітами західних культів. У другій половині ХІХ століття в Російсь­кій імперії під впливом іноземців виникають перші громади баптистів. Ця протестантська церква народилася в Англії XVII століття внаслідок розвитку пуританізму. Інший вельми популярний серед підданців царя релігійний рух – п’ятидесятники – виник на початку ХХ у США. А, наприклад, меноніти з’явились у Нідерландах іще в XVI столітті.

Однак російське суспільство без жодних впливів Заходу виступало національним генератором формування різних релігійних об’єднань. Іще від XVIІ століття в Росії утворювалися опозиційні до офіційної церкви рухи христововірів, «іконоборців», духоборців і молокан. Головні постулати цих деномінацій цілком самостійно прийшли до напрочуд близьких західному протестантизмові ідей: вільне, творче розуміння віри як здатності та обов’язку кожного її носія задовольняти свої духовні запити, вдосконалювати власну духовну сферу й поведінку, протиставлення церковному офіціозу громади релігійних однодумців. Члени цих громад намагались у невеликих осередках утілити свої соціальні ідеали братерства, рівності й справедливості.

Христововіри відмовлялися від зовнішньообрядового характеру православ’я (формально визнаючи офіційну церкву), вірили в можливість власного релігійного самовдосконалення, коли людина «стає Христом». Основ­ною формою служби Божої в них виступали «радєнія» (синкретич­­ні дійства, що складалися з пісень, релігійних танців і пророцтв), під час яких віруючі доходили до екстазу, котрий сприймали як «єднання зі Святим Духом». Серед «духовних християн» були й свої екстремісти, як, приміром, секта «пригунів», що виникла у 1840-х. Її заснував селянин Тамбовської губернії Максім Рудомєткін. Молитовні зібрання «пригунів» демонстрували особливу екзальтацію, віруючі несамовито стрибали, намагаючись досягти сходження «Святого Духа». Проявом суто російської етнорелігійності була й секта скопців. Останні, будучи адептами екстремального аскетизму, практикували ритуальну самокастрацію в ім’я позбавлення будь-яких спокус. На чолі їхніх громад, що називалися «кораблями», стояли «старці». Засновником цього релігійного руху у XVIІІ столітті став «старець» Сєліванов. До громад скопців належали переважно заможні люди, а оскільки із природних причин вони не мали нащадків, то усе їхнє майно залишалося державі. Тому певний час офіційна влада ставилася до скопців позитивно. Одначе, коли тамбовському генерал-губернаторові спало на думку, що вони піддають себе кастрації задля ухиляння від служби в російській армії, їх стали переслідувати. Цікаво, що «скопчество» не набуло поширення навіть на сусідніх українських та білоруських етнічних землях, залишаючись проявом суто російсь-­­­
кого релігійного фанатизму.

У 1910–1912 роках у російських православних монастирях на Святій Горі (Афон, Греція) виник особливий релігійно-сектан­тсь­­кий рух у чернецтві – «імє­славці». Його засновником виступив отець Антоній (Булатович). Учення «імєславства» пов’язане із традиціями візантійського ісихазму та християнського неоплатонізму. «Імєславці» стверджували, що людина через свою гріховність здатна прославляти в молитвах не самого Бога, а лише його ім’я. Царський уряд і синод сприйняли їхній рух як бунт, а вчення – як єресь. На Афон (територію іншої держави!) було висаджено російський десант, сотні ченців заарештовано й відправлено на покарання в різні монастирі Росії. У 1912–1913 роках їх було відлучено від церкви. Цей рух підтримували такі богослови та церковні діячі, як Павєл Флорєнскій, Сєрґєй Булґаков, Міхаіл Новосьолов. І ніяких західних впливів тут не помічено…

І вже зовсім не був винний Захід у такому суто російському опо­зиційно-релігійному явищі, як ста­рообрядництво із прита­ман­­­ним йому етнічно-маніхейсь­­ким поглядом на світ. Давня східна релігія Мані з її поділом світу на абсолютне Зло й абсолютне Добро, а людей – на «синів світла» й «синів темряви» справді мала великий вплив на російську духовність, а у старовірів із їхнім несприйняттям офіційної ніконіанської церк­­­­ви спричинилася до крайнощів фанатизму.

Російський дослідник Іґорь Яковєнко писав у статті «Критика історичного досвіду»: «Маніхейство старовірів виходило з одвіч­ної боротьби Росії із Заходом. І зло для них було західного походження, а суспільство – полем споконвічної боротьби багатих і бідних. В уявлення про Зло старовіри включили елементи утилітаризму, пристрасті до земних благ, «утроби», котра стала уособленням пороків». Старовіри не сприйняли слабких спроб європеїзації Московії у другій половині XVIІ століття й виступили проти реформ влади, що викликало масові репресії. Тисячі з них були страчені, піддані тортурам, ув’яз­нені й заслані. Решті довелося шукати способів виживання у ворожій до них державі. Поступово формувалися конспіративні струк­тури, традиції підпілля, і все те працювало на реалізацію ненависті до офіційної влади та церкви й тотальне несприйняття «гріховного Заходу». Цього вибухонебезпечного опозиційного елементу було доволі багато, на 1917 рік – 37 млн. Серед старовірів активно працювали народовольці: Міхайлов, сестри Фіґнер, Соловьйов (учасник замаху на Алєксандра ІІ), Софья Пєровская, есерка Єкатєріна Брєшко-Брєш­ковская. Деякі автори стверджують, що таку форму влади, як «совєти», більшовики запозичили у старовірів-безпоповців.

На початку ХХ століття старовірам належало 60% промислового капіталу Росії. Із їхнього середовища вийшли такі фінансисти й підприємці, як Рябушинські, Морозови, Трєтьякови, Мамонтови та багато інших. На 1917 рік в уряді Росії працюють вихідці з їхніх громад: Ґучков, Сіротін, Карташов. Старовірська молодь починає цікавитися більшовизмом, а деякі представники цього середовища роблять у більшовиків блискучу кар’єру: Калінін, Молотов, Риков, Суслов.

Російське етнічне маніхейство тут наклалося на політичне маніхейство марксизму з його уявленнями про абсолютне протистояння праці й капіталу, боротьбу двох світів – буржуазного та соціалістичного. Український дослідник Омелян Нестайко пи­­ше: «У московській свідомості зло, втілене в Заході, залишилось незмінною домінантою протягом століть. Незмінною залишалася ненависть до людей, від яких це зло виходило і з якими треба боротися до повного їх знищення».

Політичне маніхейство

На початку 1980-х років у кабінеті начальника кафедри суспільних наук Севастопольського вищого військово-морського інженерного училища я побачив на стіні мапу світу, де СРСР і країни Варшавського договору було зафарбовано червоним, а решту – чорним. Ось таке наочне втілення маніхейського світобачення… Радянські газети обожнювали назви на кшталт «Два світи – дві правди»,  де панувало політичне маніхейство. Власне, в нинішній РФ воно домінує і дотепер, ба навіть набуває гротескних форм. Несамовита лють тамтешнього суспільства щодо Заходу, клятих «піндосів», «бЕндеровців» відроджує дуже архаїчні підсвідомі комплекси російської ментальності, про які влуч­­но писав історик Євґєній Возґрін: «На цьому камені вільно обраних несвободи й деспотизму будувалася майбутня Росія. Потім зміцнилися сільські громади, що відроджували племінний диктат більшості й зневагу до особистості, маніхейськи суворий поділ світу на «наших» і «не наших» та відповідні подвійні мораль і норми співіснування (для своїх і чужих). Себто, по суті, аморалізм, що став поступово однією з найбільш вражаючих національно-психологічних рис, котрі вже точно «аршином общим не измерить».

Абсолютна більшість російських хиб та бід має цілком автохтонне походження, і за них Європа, західна цивілізація аж ніяк не можуть бути відповідальні. Практично всі секти і єресі в православ’ї росіян формувалися на власному національно-куль­тур­­ному ґрунті, де якщо й були якісь західні впливи, то периферійні й мінімальні. А наївні прагнення самоізолюватися, герметично закритися від світу в якомусь Митному союзі, в євразійському царстві не мають перспектив, тим більше еліта цих східних утворень дуже охоче використовує у власних інтересах досягнення західної цивілізації. У сучасному світі неможлива автаркія, ані економічна чи політична, ані культурна чи релігійна. Якщо, звісно, не стати на «привабливий» шлях Північної Кореї…

Ігор Лосєв

"Тиждень", 21 квітня 2014 року

Читайте також