Чи справді Захід був джерелом девіантності для російського православ’я
Коли ще Партія регіонів «боролася» за європейську інтеграцію України, якийсь православний священик Московського патріархату з Луганщини погрожував у інтерв’ю відлучити від церкви Олександра Єфремова, лідера фракції ПР у Верховній Раді, саме за участь у цьому «гріховному» процесі. На думку батюшки, Європа, Захід – це суцільний «Содом», звідки на Схід поширюються всілякі секти і єресі. Нині у зв’язку із цілковитим провалом євроінтеграції за версією ПР відлучення від церкви колишньому інструкторові міськкому КПУ/КПРС не загрожує…
Чи справді саме Захід був таким невичерпним джерелом релігійної девіантності для російського православ’я? По-перше, з’ясуймо, що саме називають єресями й сектами, адже насправді часто йдеться про різні протестантські деномінації, що мали багато прихильників на Сході Європи, викликаючи різке несприйняття панівних церков. Так, батьківщиною протестантизму є Захід, але ж на його теренах постав і католицизм, який аж ніяк не можна назвати сектою. По-друге, конфесійні групи в росіян часто-густо були вторинним продуктом іманентного розвитку місцевої офіційної церкви та їхньої специфічної етнічної релігійності.
Якщо ж говорити про якусь «провину» Заходу, то вона зводилася до привабливості протестантських релігійних пошуків для тих жителів Росії, котрі не знаходили духовної поживи у офіційному християнстві своєї держави. Саме ті з них, котрі намагалися вийти за межі суто побутового сповідання віри, ставали неофітами західних культів. У другій половині ХІХ століття в Російській імперії під впливом іноземців виникають перші громади баптистів. Ця протестантська церква народилася в Англії XVII століття внаслідок розвитку пуританізму. Інший вельми популярний серед підданців царя релігійний рух – п’ятидесятники – виник на початку ХХ у США. А, наприклад, меноніти з’явились у Нідерландах іще в XVI столітті.
Однак російське суспільство без жодних впливів Заходу виступало національним генератором формування різних релігійних об’єднань. Іще від XVIІ століття в Росії утворювалися опозиційні до офіційної церкви рухи христововірів, «іконоборців», духоборців і молокан. Головні постулати цих деномінацій цілком самостійно прийшли до напрочуд близьких західному протестантизмові ідей: вільне, творче розуміння віри як здатності та обов’язку кожного її носія задовольняти свої духовні запити, вдосконалювати власну духовну сферу й поведінку, протиставлення церковному офіціозу громади релігійних однодумців. Члени цих громад намагались у невеликих осередках утілити свої соціальні ідеали братерства, рівності й справедливості.
Христововіри відмовлялися від зовнішньообрядового характеру православ’я (формально визнаючи офіційну церкву), вірили в можливість власного релігійного самовдосконалення, коли людина «стає Христом». Основною формою служби Божої в них виступали «радєнія» (синкретичні дійства, що складалися з пісень, релігійних танців і пророцтв), під час яких віруючі доходили до екстазу, котрий сприймали як «єднання зі Святим Духом». Серед «духовних християн» були й свої екстремісти, як, приміром, секта «пригунів», що виникла у 1840-х. Її заснував селянин Тамбовської губернії Максім Рудомєткін. Молитовні зібрання «пригунів» демонстрували особливу екзальтацію, віруючі несамовито стрибали, намагаючись досягти сходження «Святого Духа». Проявом суто російської етнорелігійності була й секта скопців. Останні, будучи адептами екстремального аскетизму, практикували ритуальну самокастрацію в ім’я позбавлення будь-яких спокус. На чолі їхніх громад, що називалися «кораблями», стояли «старці». Засновником цього релігійного руху у XVIІІ столітті став «старець» Сєліванов. До громад скопців належали переважно заможні люди, а оскільки із природних причин вони не мали нащадків, то усе їхнє майно залишалося державі. Тому певний час офіційна влада ставилася до скопців позитивно. Одначе, коли тамбовському генерал-губернаторові спало на думку, що вони піддають себе кастрації задля ухиляння від служби в російській армії, їх стали переслідувати. Цікаво, що «скопчество» не набуло поширення навіть на сусідніх українських та білоруських етнічних землях, залишаючись проявом суто російсь-
кого релігійного фанатизму.
У 1910–1912 роках у російських православних монастирях на Святій Горі (Афон, Греція) виник особливий релігійно-сектантський рух у чернецтві – «імєславці». Його засновником виступив отець Антоній (Булатович). Учення «імєславства» пов’язане із традиціями візантійського ісихазму та християнського неоплатонізму. «Імєславці» стверджували, що людина через свою гріховність здатна прославляти в молитвах не самого Бога, а лише його ім’я. Царський уряд і синод сприйняли їхній рух як бунт, а вчення – як єресь. На Афон (територію іншої держави!) було висаджено російський десант, сотні ченців заарештовано й відправлено на покарання в різні монастирі Росії. У 1912–1913 роках їх було відлучено від церкви. Цей рух підтримували такі богослови та церковні діячі, як Павєл Флорєнскій, Сєрґєй Булґаков, Міхаіл Новосьолов. І ніяких західних впливів тут не помічено…
І вже зовсім не був винний Захід у такому суто російському опозиційно-релігійному явищі, як старообрядництво із притаманним йому етнічно-маніхейським поглядом на світ. Давня східна релігія Мані з її поділом світу на абсолютне Зло й абсолютне Добро, а людей – на «синів світла» й «синів темряви» справді мала великий вплив на російську духовність, а у старовірів із їхнім несприйняттям офіційної ніконіанської церкви спричинилася до крайнощів фанатизму.
Російський дослідник Іґорь Яковєнко писав у статті «Критика історичного досвіду»: «Маніхейство старовірів виходило з одвічної боротьби Росії із Заходом. І зло для них було західного походження, а суспільство – полем споконвічної боротьби багатих і бідних. В уявлення про Зло старовіри включили елементи утилітаризму, пристрасті до земних благ, «утроби», котра стала уособленням пороків». Старовіри не сприйняли слабких спроб європеїзації Московії у другій половині XVIІ століття й виступили проти реформ влади, що викликало масові репресії. Тисячі з них були страчені, піддані тортурам, ув’язнені й заслані. Решті довелося шукати способів виживання у ворожій до них державі. Поступово формувалися конспіративні структури, традиції підпілля, і все те працювало на реалізацію ненависті до офіційної влади та церкви й тотальне несприйняття «гріховного Заходу». Цього вибухонебезпечного опозиційного елементу було доволі багато, на 1917 рік – 37 млн. Серед старовірів активно працювали народовольці: Міхайлов, сестри Фіґнер, Соловьйов (учасник замаху на Алєксандра ІІ), Софья Пєровская, есерка Єкатєріна Брєшко-Брєшковская. Деякі автори стверджують, що таку форму влади, як «совєти», більшовики запозичили у старовірів-безпоповців.
На початку ХХ століття старовірам належало 60% промислового капіталу Росії. Із їхнього середовища вийшли такі фінансисти й підприємці, як Рябушинські, Морозови, Трєтьякови, Мамонтови та багато інших. На 1917 рік в уряді Росії працюють вихідці з їхніх громад: Ґучков, Сіротін, Карташов. Старовірська молодь починає цікавитися більшовизмом, а деякі представники цього середовища роблять у більшовиків блискучу кар’єру: Калінін, Молотов, Риков, Суслов.
Російське етнічне маніхейство тут наклалося на політичне маніхейство марксизму з його уявленнями про абсолютне протистояння праці й капіталу, боротьбу двох світів – буржуазного та соціалістичного. Український дослідник Омелян Нестайко пише: «У московській свідомості зло, втілене в Заході, залишилось незмінною домінантою протягом століть. Незмінною залишалася ненависть до людей, від яких це зло виходило і з якими треба боротися до повного їх знищення».
На початку 1980-х років у кабінеті начальника кафедри суспільних наук Севастопольського вищого військово-морського інженерного училища я побачив на стіні мапу світу, де СРСР і країни Варшавського договору було зафарбовано червоним, а решту – чорним. Ось таке наочне втілення маніхейського світобачення… Радянські газети обожнювали назви на кшталт «Два світи – дві правди», де панувало політичне маніхейство. Власне, в нинішній РФ воно домінує і дотепер, ба навіть набуває гротескних форм. Несамовита лють тамтешнього суспільства щодо Заходу, клятих «піндосів», «бЕндеровців» відроджує дуже архаїчні підсвідомі комплекси російської ментальності, про які влучно писав історик Євґєній Возґрін: «На цьому камені вільно обраних несвободи й деспотизму будувалася майбутня Росія. Потім зміцнилися сільські громади, що відроджували племінний диктат більшості й зневагу до особистості, маніхейськи суворий поділ світу на «наших» і «не наших» та відповідні подвійні мораль і норми співіснування (для своїх і чужих). Себто, по суті, аморалізм, що став поступово однією з найбільш вражаючих національно-психологічних рис, котрі вже точно «аршином общим не измерить».
Абсолютна більшість російських хиб та бід має цілком автохтонне походження, і за них Європа, західна цивілізація аж ніяк не можуть бути відповідальні. Практично всі секти і єресі в православ’ї росіян формувалися на власному національно-культурному ґрунті, де якщо й були якісь західні впливи, то периферійні й мінімальні. А наївні прагнення самоізолюватися, герметично закритися від світу в якомусь Митному союзі, в євразійському царстві не мають перспектив, тим більше еліта цих східних утворень дуже охоче використовує у власних інтересах досягнення західної цивілізації. У сучасному світі неможлива автаркія, ані економічна чи політична, ані культурна чи релігійна. Якщо, звісно, не стати на «привабливий» шлях Північної Кореї…