Created with Sketch.

Євромайдан: історія християнства повторюється

26.12.2013, 12:58

Розмірковуючи про Євромайдан, прийшов до несподіваного висновку, у який сам довго не міг повірити: за своєю суттю це явище глибоко християнське. Цей зв’язок дає можливість зрозуміти, що таке Євромайдан в принципі і які його перспективи.

Розмірковуючи про Євромайдан, прийшов до несподіваного висновку, у який сам довго не міг повірити: за своєю суттю це явище глибоко християнське. Цей зв’язок дає можливість зрозуміти, що таке Євромайдан в принципі і які його перспективи.

Порівняння на перший погляд незрозуміле. І це як мінімум. Ну що спільного має забарикадований, задимлений центр Києва, повний наморених, невиспаних людей із, скажімо,  суворою красою православних храмів чи з хлопцями в краватках, що роздають Біблії? „Безглузде порівняння! Це все одно, що співставляти свято врожаю стародавніх кельтів і кросівки Nike!“ Не поспішайте. Коли ми згадали про християнство, звідки у нашій уяві виник православний собор, чи ікони, чи облатки, чи зібрання, на якому усі з Бібліями в руках? Такою є суть християнства? Певне, що ні. Це наша власна гра в асоціації, так працює наш головний мозок. Але якщо мозок допитливий, він ні за що не відмовить собі у подорожі назустріч суті речей.

Отже, якщо забрати у християнства нанос, який зробили тисячоліття інституалізації, а саме: велич храмів, дива й віковічні легенди, непорушні обряди, політичний вплив… Іншими словами, якщо оголити живий нерв християнства, який одним своїм кінцем зникає в глибинах, як сказали б католики, серця Ісусового, — що тоді постане перед нашим внутрішнім зором? Чим було це дерево, доки з ніжно-зеленого пагінця не виріс цей шкарубкий, безконечно широкий стовбур? Чим пахне нам і хто дивиться на нас зі сторінок Нового Заповіту?

Чим пахне Новий Заповіт?

Що це за люди гріються біля вогнища посеред нічного міста? Очі їхні тривожні та змучені, вони виглядають чи то безкінечно далекого ранку, а чи небезпеки з нічної імли. Вони майже впевнені, що віра їхня марна, що система все одно перемелить їх на муку й не залишить сліду по їхній ідеї. Вони готові щохвилини знятися з місця і в розпачі розійтися по домівках. Це мітингарі із Закарпаття на Майдані Незалежності? Та ні, це ж апостоли у дворі первосвященника. А що це за зала, де перед ситими  й самовдоволеними панами стоять покалічені люди в розірваному одязі, й на них зводять все нові й нові звинувачення? Шевченківський райсуд? Та ні! Ми знову відволіклися від Біблії. Це ж синедріон, де судять апостолів за їхню мирну проповідь, яка вже збурила в Єрусалимі тисячі люду. Зрештою знаходиться розважлива голова:

Відступіться від цих людей, і занехайте їх! Бо коли від людей оця рада чи справа ця буде, розпадеться вона.

І зраділи всі оцій маленькій перемозі, але ось уже наготовлене каміння, що ним поб’ють правдолюбного Степана.

Ось так, під невсипущим наглядом силовиків і призирливими поглядами фарисеїв із купки боязких рибаків постала Церква. Невеличка, якщо говорити формально, юдейська секта ідейно перемогла всю язичницьку ойкумену, за якою стояла сила римської зброї. Вставши на герць лише з відкритими обличчями й незламною вірою, прості люди подолали систему.

І сповнились усі Духа Святого

— Це безглуздя! Між історією Церкви і протестами в Києві не може бути нічого спільного! Церкві дав життя Святий Дух, а не ідея євроінтеграції!

Проводирі ви сліпі, що відціджуєте комаря, а верблюда ковтаєте! Невже забули, що Дух дихає, де хоче, що він вєздє сий і вся ісполняяй? І не вам, не вам підказувати йому: „тут ти сий, а тут не сий!“

Не знаю, може представники харизматичних церков поділяться багатшим досвідом, але особисто я за своє життя переживав дві надпотужні експансії Святого Духа. І було це, як не дивно, не під золотими банями й не на молитовних зібраннях. Хоча може й не дивно. Є в Євангелії від Йоана одне малопомітне місце, але якщо вчитатись, то відкриєш у християнстві щось несподівано нове. Христос нікого не просив помирати за себе. Натомість він говорить інші, дивовижні слова: „Ніхто більшої любови не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх.

Так от, двічи на моїй пам’яті Святий Дух був присутній у майже фізично відчутній силі. Вперше це було на помаранчевому Майдані, зараз про це всі призабули, бо спомин той отруїли собі розпачем. Удруге Дух прийшов на Майдан з євросимволікою, тобто туди, де мій народ знов зібрала така глибоко християнська ідея (як виявляється) — стояти одне за одного. І якби на цьому місці йшлося суто про європейські цінності, як досі вважають нерозумні фарисеї, то для Святого Духа тут просто не знайшлося б місця.

Цікаво співставляти спогади, адже ці два рази, коли Святий дух торкався України, дуже різняться між собою. Можливо хоча б тому, що самій Україні тоді було тринадцять, а зараз як-не-як двадцять два. У 2004-му на пагорбах відчувалась чиста, неземна, пасхальна благодать. Хотілося безпричинно обіймати одне одного й цілуватись по-православному. У ті зимові місяці простір у нашій країні ніби світився. Був Майдан пасхальний, нині Майдан страсний. Феєрверки вогненних язиків відгриміли тоді, зараз прийшло те, що святі отці іменують словом брань. Це коли відчуваєш на серці чорні пазурі зневіри. Коли здається, що ніч ніколи не скінчиться і твій шлях нікуди не веде. Бог ніби залишає тебе; попервах мені здавалось, що тут, на Євромайдані Духа немає. Ні, він прийшов, от тільки плоди його тепер інші. „А коли видаватимуть вас, не журіться, як або що говорити: тієї години буде вам дане, що маєте ви говорити, бо не ви промовлятимете, але Дух Отця вашого в вас промовлятиме.“

Хтось роздавав їжу, хтось лікував, хтось молився, хтось, як колись Мати Божа, складав усе в серці своїм. На Євромайдані кожен знав, що і як йому робити. Так ніби чиясь добра і мудра рука керувала усіма. Ні, це були не політики.

Ночі на Євромайдані не світлі, вони залиті ядучим димом, тривогою й запахом неперетравлених думок. Під ранок щось пробирає тебе до кісток, і ти вже не взмозі збагнути, що саме.

Із теплого лона катакомб

Настає година, і ця дивна купка фанатиків розбрідається, полишаючи цей маленький простір, який став їм рідний. Тут їхня символіка — не важливо, чи рибка, намальована двома помахами тростини, чи європрапор, що такий гарний вийшов із домашньої скатертини. Тут можна щільніше втиснутись у гущу таких самих, як ти, безумців, бо так легше вірити, що наша віра правдива, що ми праві, а весь байдужий поліс чи мегаполіс довкола — ні. Та ось купка розбрідається й розчиняється в полісі, де нічого не нагадує про нашу збратаність і правду. Раби працювати рабами, купці — купцями.

А що далі — я не знаю. Мені лишились непевність і димна гіркота. Іноді хмари розходяться, і мене прошиває блакитний промінь росяно чистої віри у щось таке по-українському прекрасне. А то знов повертається в душу безнадія, зневіра й сум’яття. І десь із-за потилиці лукавий шепоче масними губами:

— Я знов украв ваші мрії. Подивись, онде ваші світлі князі задешево продають їх на торжищі.

Але іноді мені здається, що я чую, ні — відчуваю лицем — якийсь інший голос:

— Не бійтеся, бо ось я з вами. Колись я повів за собою многих, я приніс їм правду. А всі непорозуміння були від того, що не правди вони чекали, а опозиційного лідера. Та зрештою все закінчилось добре. А інакше воно й не може закінчуватись. Бо зерно, яке впало в землю, якщо не загине, не матиме життя.

Післямова

Моє власне ставлення до цього тексту неоднозначне. Він попросився на волю, і мені не залишалось нічого іншого, як усе записати й опублікувати. Коли дивлюсь на нього — у мене таке ж сум’яття, як у цього майданівського героя. З одного боку надто це сміливо і, як кажуть на тому ж Майдані, провокативно. А з іншого боку порівняти можна все з усім, адже світ розвивається за однаковими законами. І потім що це за „Феєрверки вогненних язиків“? А разом з тим тут ідеться якісь близькі, навіть рідні для мене речі. Люди довкола вогнищ, як на мене більше схожі були на воїнів. Але чи це воїни, чи перші апостоли — кожному з них спасибі!

Читайте також