Численні і малознані тепер зв’язки із Закарпаттям та закарпатськими українцями підтримував митрополит і Патріарх Йосиф Сліпий, починаючи ще зі своєї молодості, продовжуючи періодом ув’язнення і завершуючи життям на вимушеному вигнанні з рідної землі.
Ще до Другої світової він спілкувався з владикою Павлом Ґойдичем, під час неї відвідував о. Августина Волошина, у тоталітарний радянський період підтримував духовенство Закарпаття, а згодом – до останніх місяців свого життя – вів переписку з головою Сойму Карпатської України Августином Штефаном. Також у підпіллі священики Мукачівської єпархії поминали ім’я Патріарха Йосифа Сліпого у Літургії.
Безпосереднє знайомство майбутнього Патріарха із Закарпаттям розпочалося ще коли він працював у Львівській семінарії як професор, а з 1926 р. – її ректор.
«Ймовірно, Йосиф Сліпий мав нагоду з [апостольським адміністратором Пряшівської єпархії] Павлом Ґойдичем під час з’їзду українських єпископів у Львові 29 листопада – 4 грудня 1928 р. Тоді, під час з’їзду, єпископи почергово відвідували семінарію і служили там Літургію для семінаристів, – читаємо у прим. 210 до видання «Споминів» Патріарха. – 1 грудня 1928 р. відвідав семінарію та відслужив там Літургію також і владика Павло Ґойдич. Згодом Йосиф Сліпий зустрічався з ним на Велеградському з’їзді 1934 р., в якому вони обоє брали участь».
Як і багато інших українців з-поза меж Закарпаття, Йосиф Сліпий співпереживав боротьбі Карпатської України, про що згадав у листі до Президента Сойму Карпатської України Августина Штефана у листі 1984 р. словами: «стільки радостей і тривог, коли блисло на коротку хвилю сонце волі для нашої Срібної Землі за Карпатами. Тоді мої молитви були з Вами». Але про сам лист – згодом. Тут же відзначу, що коли 24 травня 1942 р. у Празі помер відомий вчений та громадський діяч Іван Горбачевський і українська громада міста просила митрополита Андрея Шептицького прислати на похорони одного з єпископів, то поїхав Йосиф Сліпий.
«При тій нагоді стрінувся з новим ректором УВУ [Українського Вільного Університету] і професорами та був у президента Карпатської України отця-доктора Августина Волошина, що мешкав у своїй віллі в Празі на Сміхові под Ліпкамі», – згадував Патріарх.
В місцях свого ув’язнення Йосиф Сліпий зустрічав українців із Закарпаття та пов’язаних із цим краєм, про що згадував у своїх «Споминах». Ще у табірному шпиталі в Боїмах у 1947 р. Глава ГКЦ побачив вихідця із Галичини, який до війни працював гімназійним професором і редагував одну з газет гетьманського спрямування у Мукачеві або Пряшеві. Про цього чоловіка Йосиф Сліпий писав до Коломиї, щоб звідти надіслали йому посилку, «бо він лежав у “больниці” хворий, висохлий».
На початку 1960-х, під час свого другого ув’язнення за підпільне служіння деякий час в одному «таборі віруючих» у Мордовії із Йосифом Сліпим перебував василіянин Діонізій Дребітко. Глава Церкви з цього приводу чітко записав у «Споминах»: «з наших священиків…» Про цей же табір Йосиф Сліпий написав, що «одного студента богословії я навіть там висвятив на священика». Швидше всього, мова йде про о. Володимира Маргітича – уродженця Закарпаття, знайомство якого з Йосифом Сліпим вирішальним чином вплинуло на його життя. Майбутній священик народився у с. Неліпино (теперішнього Свалявського р-ну). У 1955 р. він закінчив факультет іноземних мов Львівського університету і почав працювати інструктором Берегівського райвиконкому. Володимир Маргітич нав’язав листування із Главою ГКЦ, який у той час перебував на засланні у Маклакові. Писав Йосифу Сліпому про становище Церкви на Закарпатті, але це листування викрили агенти КДБ. У 1958 р. Володимира Маргітича заарештували і відправили в Мордовію.
«2 травня 1959 р. до того самого табору потрапив і Йосиф Сліпий, який 19 серпня 1960 р. у своєму бараку висвятив Маргітича на священика. Наприкінці 1960 р. Маргітича несподівано звільнили з табору і на початку 1961 р. він повернувся в Україну, де працював вчителем у школі (1961-1982) та вихователем (1982-1993), не припиняючи підпільної душпастирської праці аж до легалізації УГКЦ у 1989 р.», – йдеться у прим. 481 видання «Споминів» Патріарха.
Довгі роки о. Володимир Маргітич жертовно відслужив на парафії у м. Берегово. І коли у 2016 р. влада єпархії раптово вирішила відправити його на пенсію, а натомість призначити священика-угорця, то вірні стали на захист свого душпастиря. Відтак висвячений Йосифом Сліпим у таборі о. Маргітич може далі служити – вірні відчувають щирість і близькість до пастиря, який витримав у підпіллі і численні пізніші проблеми.
У 1956 р. до Львова із ув’язнення та заслання повернувся єпископ Миколай Чарнецький, який ділив табірну недолю із Йосифом Сліпим. Хоча й знесилений, владика Миколай продовжив служіння до своєї смерті 2 квітня 1959 р. Він мав повноваження приймати до ГКЦ після покаяння тих священиків, які під тиском раніше перейшли в РПЦ. Також висвячував нових духівників. Серед тих, хто отримав священичі свячення від єпископа Чарнецького у Львові, в 1956 р. був і майбутній єпископ Коломийсько-Чернівецької єпархії Павло Василик, який у підпіллі також тісно співпрацював із отцями із Закарпаття і служив та теренах Закарпатської області.
Владика Миколай Чарнецький висвячував душпастирів і для Закарпаття. Так, у 1957 р. у неділю самарянки він уділив священичі свячення у Львові василіянину Павлу Мадяру та світському священику Леґезі з Ужгорода. Майже одразу хтось доповів про це в КДБ і о. Мадяр втратив роботу на залізниці. За ним почали шпигувати, допитувати рідних і знайомих.
За його ж словами, у таборах з Йосифом Сліпим зустрічалися теж закарпатські отці Степан Урста і Христофор Маргітич. Згідно зі спогадами о. Мадяра, о. Володимир Магітич після повернення з табору підтримував тісні зв’язки як із василіянами і про це ж говорить сам о. Маргітич в Інтерв’ю для Архіву Інституту Історії Церкви УКУ. Також через нього на Закарпатті отримували послання Глави ГКЦ. Ці листи підпільні священики обговорювали між собою.
«Обговорювали. Сходилися, і таке було. То він [Йосиф Сліпий] не наговорював неправди. Він правду говорив. Тільки що не треба було до того признаватися. Бо вони [радянські органи] до всього чіплялися тоді…, – читаємо спомини в інтерв’ю з о. Павлом Мадяром. – Знаю, що він з нагоди Різдва з великим таким чуттям пише, що “я мов би їду до своєї Батьківщини, на свою землю. Бачу страждання свого народу і пригадую собі все те добро, що принесло Різдво дотепер моєму народові. І тепер йому бажаю, щоб мій народ витримав те тяжке випробування. Щоб йому Бог дав силу понести свій хрест до кінця. Бо це такі судьбоносні дні. Дуже важний момент у нашій історії. Нам треба витримати. Нам бути вірними”».
До речі, частину листів і послань від ув’язнених отців і Йосифа Сліпого до рідного краю о. Володимир Маргітич, як сам згадував, зумів вивезти завдяки винахідливості.
«Мені вони тоді вручили дуже багато листів, дуже надрібно написаних. Я їх зложив гарно, кожен окремо, щоб менше місця займало. Товсту дуже, дев'ятислойну фанеру я видовбував, середину вирізав геть, – згадував сам священик. – Один слой фанери зверху, один знизу залишив. Зложив туди всі оці послання, скріпив їх дуже сильно. Навіть так, щоб вони разом були, щоб чим більше стало. Дзеркало на них аби таке хоть яке приклеїв, щоби це було як дзеркало. В таких видах я виносив і приніс додому. Потім мені було сказано, куди мені їх передавати у Львові».
«Я її декілька разів передруковував, – казав о. Мадяр. – Та історія дуже гарна. Між іншим, про початки християнства на Україні. І взагалі за тим всім [наступний] період. То він як історик дуже файний був чоловік. Ми то використовували дуже».
Отець Мадяр передруковував на машинці по п’ять примірників «Історії…» Йосифа Сліпого і поширював її поміж священиками. Як зазначав василіянин в інтерв’ю для Архіву Інституту Історії Церкви УКУ, у нього теж залишилися примірники. Але автору цієї статті знайти їх в архіві отця Мадяра, що по його смерті у 1996 р. увійшов до архіву василіянської Провінції св. Миколая, поки не вдалося – пошуки тривають.
Після свого звільнення у 1963 р. Йосиф Сліпий подав Папі Павлові VI меморіали про переслідувану Церкву. Серед інших інформацій, у цих меморіалах йдеться і про вбивство Мукачівського єпископа Теодора Ромжі та про його наступника владику Олександра Хіру, який перебував на примусових роботах у копальнях в Караганді (Казахстан), а потім – на засланні там само. Зафіксував Глава ГКЦ і те, що йому вдалося дізнатися про долю Пряшівського єпископа Павла Ґойдича та тодішнього Пряшівського єпископа-помічника Василя Гопка. Йосиф Сліпий згадав, що владика Ґойдич мав стигмати, перебуваючи в ув’язненні. Усі ці дані автор зібрав у меморіалах, щоб донести до вільного світу правду про переслідування ГКЦ за залізною завісою і про стійкість Церкви.
«Високодостойний Пане Президенте! Спасибі Вам і Вашій Дружині Олені за побажання з нагоди 20-ліття мого визволення з каторги. Усі ми пережили в різний спосіб разом з усім нашим народом лихоліття останньої війни, мільйонам довелось пережити заслання чи вигнання з рідної землі, а весь Нарід остався дальше в неволі, – відповідав Йосиф Сліпий 3 березня 1983 р із Ватикану. – Тому ця нагода мого визволення нехай буде спільною нашою молитвою подяки за рятунок, а рівночасно і просьбою за визволення нашого Народу і його Церкви».
Цей лист-відповідь Патріарха Йосифа опублікований у 14-му томі його зібрання творів, що вийшов друком у 1985 р. в Римі. Там же знаходимо відповідь Глави Церкви на його привітання родиною Штефанів з днем народження 1984 р. Це був останній день народження, який відзначив Йосиф Сліпий – 7 вересня 1984 р. він помер. І от менше ніж за півроку перед відходом до Господа, на Пасху (того року випала на 22 квітня) Патріарх писав сім’ї Штефанів:
«Молитвами добрих сердець я пройшов твердий шлях з Господнім хрестом в спільних змаганнях нашого Народу за його правду і волю. Ваш лист пригадав стільки радостей і тривог, коли блисло на коротку хвилю сонце волі для нашої Срібної Землі за Карпатами. Тоді мої молитви були з Вами. Коли прийшла для мене хмара неволі, Ваші молитви були мені допомогою. Якою великою силою і благодаттю для нас є молитва, тобто, за словами св. ап. Павла – наша здібність і можливість казати Богові – Авва–Отче! В молитві і праці – наша надія і запевнення нашої перемоги. Нехай Воскреслий Христос дарить Вас своїми благодатями. Благословення Господнє на Вас!»
У своїй «Історії Вселенської Церкви на Україні» Йосиф Сліпий теж доклався до справи вивчення минулого Церкви на Закарпатті. Зокрема, у тій частині праці Патріарха, що видана в четвертому томі у 1996 р., пізнавальним і досі актуальним є розділ «Єпархії і єпископи». У ньому одразу після аналізу історії Перемиських владик Йосиф Сліпий вміщує параграф «Українська Церква на Угорщині». У цьому місці Сліпий-історик, відзначивши особливе значення Мукачівського монастиря в історії Церкви регіону, подав штрихи до історії Мукачівської єпархії, починаючи від першого відомого з писемних джерел 1491 р. єпископа Івана. На сторінках «Історії» йдеться про владик Владислава І, Іларіона, Івана ІІ, Владислава ІІ, Сергія, Євтимія, Петронія, Івана Григоровича, Василія Тарасовича, Софронія Юська, Партенія Петра Ростошинського, Йоанникія Зейканя, Йосифа Волошиновського, Івана Малаховського, Теофана Маврокордато, Профирія Кульчицького-Ардана, Гієроната Липницького, Методія Раковецького, Івана Йосифа де Камеліса, Геннадія Юрія Бізанція.
Серед авторів, на яких робить посилання автор «Історії…», ведучи мову про Закарпаття, – Йоанникій Базилович, Василь Гаджега, Антоній Годинка, Іван Дулишкович, Михайло Лучкай, Юліан Пелеш, Антоній Петрушевич, Августин Тайнер, Йосиф Фідлер. Тож хоча метою Йосифа Сліпого й не було написання окремої історії давньої Мукачівської єпархії, його увага до неї заслуговує на те, щоб і сучасні дослідники звернули свої погляди у цьому напрямку.
Існують, звісно, й інші приклади зв’язків Йосифа Сліпого і традиції, яку він собою уособив як Глава Церкви, з українцями Закарпаття та вихідцями з цього краю. Приміром, ще у XVIII ст. русини-українці почали переселятися на південні терени тодішнього Угорського королівства у складі імперії Габсбургів – сучасну Сербію. 7 серпня 1983 р. Патріарх надіслав привітання з нагоди посвячення нової церкви у місті Кула:
«Великою радістю для нас усіх є здвигнення Вашими руками і посвячення нової нашої церкви в Кулі. Радість наша тим велика, що цей святий храм посвячується в Святому Році нашого Спасення і Ви Своїм бажанням лучите його здвигнення з Ювілеєм хрещення Руси-України. Ваш храм стає таким чином наче подвійним ювілейним пам’ятником для підкреслення духа і виховання сердець майбутніх Ваших поколінь, на благословення і освячення тих, що його на славу Божу придбали».
Згідно зі спогадами владики Івана Маргітича, вміщеними в його інтерв’ю для Архіву Інституту Історії Церкви УКУ, не хто інший, як о. Йосафат Воротняк у серпні 1987 р. привіз в Україну владиці Софрону Дмитеркові повідомлення з Апостольської столиці про те, що слід висвятити його, о. Маргітича, на єпископа. Надалі уже владика Маргітич завдяки своїй жертовності й відданості служінню для людей отримав він них звання «народного єпископа». Він помер 7 вересня 2003 р., а його пам’ять дбайливо шанують прості вірні, навіть без особливих заохочень від когось «зверху».
У часи підпілля Церкви на Закарпатті українські греко-католицькі священики поминали під час Літургії ім’я Патріарха Йосифа Сліпого.
«За цілий період, поки не було у нас повністю вже визначено нашого преосвященого Івана [Семедія], то я завжди Йосипа поминав скрізь, як він був», – свідчив о. Володимир Маргітич.
Також і владика Іван Маргітич згадував про поминання Патріарха. «Ми фактично Йосифа поминали. І тоді, вже як Йосифа не було, тоді був там вже Мирослав-Іван Любачівський, ми і його поминали…», – свідчив єпископ.
Перелік зв’язків Патріарха Йосифа та його імені із Закарпаттям та закарпатськими українцями можна продовжувати. Головне – мати добру волю і відкрите серце, щоб бачити та не замовчувати факти історії заради різної міфотворчості. Адже в останніх випадках досі актуалізується цитата зі спогадів духівника і мецената, президента Карпатської України о. Августина Волошина про його розмову з мадяроном о. Євгенієм Сабовим:
«Єсли би русини наші жили не під Карпатами, не коло Галичини, но даґде коло Сеґедина, тогди би я знав виробити із них одну образцеву народність (minta nemzetiség), но під Карпатами, близь до Львівського митрополита, опасна є руська [українська] культура» – передав о. Волошин слова о. Сабова.
Відтак о. Августин деталізував: «Довго-довго [о. Сабов] толковав, що єсли народ наш откажеся от своєї народности і інтелігенція сама придасться для чим скоршого змадяризовання народу, тогда Мадярщина все возможноє зробить для улучшення матеріального добробуту народу».
Життєвий досвід Патріарха Йосифа, його активна свідома позиція і працьовитість – приклад того, що навіть у найскладніші періоди життя народу, століттями утискуваного сусідами, гідним виходом до майбутнього є не розчинятися, не чекати, що сусіди прийдуть і наведуть лад на твоїй землі, не бути чиїмось підніжками та служками, а бути лишень собою. Показово, що священики й монахи Закарпаття, які тісно співпрацювали з очолюваною Йосифом Сліпим ГКЦ, у часи переслідувань демонстрували приклади жертовного служіння, не ховалися, не піддавалися на підкуп спецслужб, а коли й стикалися з труднощами, то вірні завжди підтримували їх і підтримують досі, а також дбайливо шанують пам’ять про них. А самі духівники з вдячністю згадують про Патріарха Йосифа:
«Знаєте, для мене він все… Не за те, що він мене висвятив, а за те, що я його й знав як людину і скільки він пережив, і він світом признаний. Це не мною, світом признаний», – такими словами о. Володимира Маргітича і завершу цю розвідку.
Джерела