Без сумніву, митрополит Шептицький став людиною, яка гідно виконала завдання, які ставила Церква його доби. Своїми думками, ініціативами, своїм творчим духом він часто випереджував свій час. Думки митрополита нерідко знаходили відповідний ґрунт щойно після його смерті. Тому ми можемо вважати, що він є справді людиною наших часів. Про вдалість його ідей, його навчання свідчить їх сьогоднішня актуальність.
1. Молитва — основа християнського життя
1. Молитва — як зв'язок людини зі Всевишнім Богом
Християнська релігія, подібно як і кожна інша, становить важливий вимір життя її ісповідників. У християнській вірі, серед різноманітних релігійних зобов’язань, особливим обов’язком віруючих є молитва. Тому і митрополит Шептицький, як Пастир духовного стада, займається цією темою спеціально. Він хоче поглибити значення молитви, наблизити її до віруючих, помогти їм у науці молитви. З цього огляду митрополит не може обмежитись тільки до молитви як обов’язку. Погляньмо, від чого виходить митрополит Андрей у своїх роздумах про молитву.
Перш за все молитва виявляється, як основна потреба в житті людини, як у порядку природному, так і надприродному. Людська істота вже за самою своєю природою домагається віднесення до чогось вищого за себе. Розум людини і воля, як інші властивості душі, підказують їй спрямовуватись до свого Сотворителя. Саме таке спрямування людської душі на свого Сотворителя і Господа становить природну підставу для молитви. Отже, по-іншому висловлюючись, Господь Бог створив людину, яка за природою своєю є „єством потребуючим молитви і склонним до молитви" [1].
Однак, крім природного спрямування людини до молитви, Господь Бог дає їй ще „якусь вищу природу". Завдяки цьому надприродному вимірові людська істота відчуває внутрішню потребу звертатися молитвою до Бога. Це означає, що людський розум не тільки бажає пізнати звичайну правду, але прагне до пізнання вищої Правди. Також і людська воля, яка любить кожне благо, бажає передусім любити найвище Благо. Якраз тоді пізнання Бога, як найвищої мети людського існування, буде називатись молитвою. Саме ця молитва стає своєрідним зв’язком між сотворінням і Сотворителем, між людиною і Богом. Лише вона може дати людині це повне і найвище віднесення її прагнень до Бога — висловити цей зв’язок з Ним.
З цих роздумів випливає, що молитва є не тільки релігійним обов’язком. Вона є основною потребою людського існування, потребою, необхідною для повної самореалізації людини. Правда про людину, головним виміром якої є її зв’язок з Богом, становить підставу для багатьох закликів Святого Письма до молитви, а в цьому — і до безнастанної молитви [2].
2. Суть молитви
Слуга Божий Андрей, зосереджуючи свої роздуми на молитві, старається дати відповідь па питання: чим є молитва у своїй суті. Для цього він використовує вже відомі вислови таких отців Церкви, як св. Йоана Золотоустого, св. Діонізія, св. Августина та св. Йоана Дамаскина [3]. З цього огляду митрополит акцентує різні сторони молитви. Один раз — підкреслює в молитві аспект піднесення людського ума і серця до Бога, другий — широко розвиває розуміння молитви в аспекті прохання.
Однак цікаво буде приглянутись, у чому саме митрополит бачить суть молитви, як її розуміє. У Новому Завіті є опис оздоровлення недужої жінки через доторкання Христових риз [4]. Саме цим євангельським образом послужився митрополит для висловлення правди, що молитва у своїй суті є таким „доторкненням“. Твердження, що в молитві людина доторкається до самого Бога, має свій стисло богословський характер [5].
Звичайно, ні розум, ні воля, як і всі інші властивості людської душі, не в силі за своєю природою так піднестись, щоб доторкати Бога. Однак це можливо завдяки влитим у людську душу надприродним Божим чеснотам: вірі, надії і любові. Ці чесноти звуться „Божими" саме тому, що предметом їхніх актів є сам Бог. Так, отже, вони — Божі чесноти — стають причиною того, що Бог стає у людському розумі й волі предметом надприродного пізнання, бажання та любові. Такі постійні, неперемінні акти віри, надії та любові складають суть тієї дійсності, яка називається молитвою. І в цій дійсності молитви довершується „доторкання" Божої природи.
Висловлена думка про „доторкання" Бога в молитві вимагає точнішого пояснення. Насамперед треба зазначити, що це доторкання зовсім не має просторового характеру. Неможливо уявити собі, що душа має такі властивості, щоб виходити з людини і торкатися Бога. Для зображення суттєвої дії „доторкання" Бога в молитві нам частково може послужити опис пізнавання речей людським розумом. Отже, розум пізнає даний предмет. Цей предмет стає доступний для людського розуму настільки, що стає немов присутній у ньому. Звичайно, така присутність пізнаної речі у розумі виявляється дуже недосконалою. Присутнім стає лише відбитий образ пізнаного предмета — предмета, що відображається в розумі, неначе в дзеркалі. Таке пізнавання предмета розумом становить лише далеку аналогію до цього молитовного акту. Однак „доторкання" Бога людською душею не має лише одностороннього характеру. Те, що людська душа може пізнавати Бога, доторкатися до Нього, стає можливим завдяки надприродному Божому дарові. Через цей дар Бог уділюється людській душі так, що сам стає в ній присутнім. Така присутнісь Бога у людській душі, таке доторкання до неї з боку Господа Бога є прямо назване „фізичним доторканням Бога" [6]. Без цієї Божої дії в молитві людська істота була б доволі безрадна. Однак Боже доторкання в молитві дає людині зцілення, подібне до оздоровлення з євангельського опису про недужу жінку.
3. Необхідність молитви
Вище було згадано, що митрополит розглядає молитву як природну потребу людини у піднесенні її до свого Сотворителя. Ця погреба молитви стає щораз виразнішою разом із розвитком розуміння Божого об’явлення і Божого провидіння. Після первородного падіння людина бачить, що Бог не відвернувся зовсім від неї, а як справжній Отець бажає дарувати їй спасіння. Це спасіння для людини приходить через смерть і воскресіння воплоченого Сина Божого Ісуса Христа. І хоча внаслідок первородного гріха в людині ослабла здатність до молитви, то, однак, з огляду на дар спасіння, молитва стала тим більш потрібна. Саме в процесі здобуття цього спасіння митрополит бачить необхідність молитви.
Правда про черпання людиною з дарів Христового спасіння знаходить своє відображення в євангельському описі про виноградину і гілки [7]. Так, як гілка для свого зростання вимагає належності до виноградини, так і людське життя залежатиме від зв’язку з Ісусом Христом, що є джерелом благодаті спасіння. Зв’язок людини з Христом, її перебування у Христі, є основою для осягнення спасіння. Цим зв’язком, тобто поєднанням з особою Ісуса Христа для отримання благодаті спасіння, є саме молитва. Вона є також засобом до осягнення кожної іншої благодаті, потрібної для перебування у благодаті спасіння.
Одна з головних правд християнської віри говорить, що Божа благодать необхідна для спасіння. Беручи за основу цю правду, митрополит Андрей прямо висловлюється, що Божа благодать є для всього потрібна [8]. Ця необхідність Божої благодаті в людському житті вказує тим самим на таку ж необхідність молитви, що нею вона досягається. Звичайно, крім молитви, особливим джерелом є св. Таїнства та добрі вчинки. Однак і при св. Таїнствах погрібна молитва, без якої вони лишилися б некорисними [9]. Те саме стосується також добрих справ, до виконання яких потрібна молитва, бо „без молитви не можемо зділати ніякого доброго діла“ [10]. З цих, отже, роздумів ще раз виникає правда про фундаментальне значення молитви, без якої „неможливо по християнськи жити ані спастися"[11].
4. Заохота до молитви
Доволі часто зустрічаємо в митрополита Шептицького такі вислови і твердження, що „в молитві маємо ключ до всіх скарбів неба і певний непомильний спосіб їх набути"[12]. Мало того, він додає, що молитва є також ключем і до всіх скарбів цього світу, тобто до цього всього, що в ньому є найкраще і найцінніше. Оскільки вагомість молитви гака велика, виникає питання, як користуватись молитвою, як застосовувати її. Із цим питанням тісно пов’язана також і заохота до молитви. Перш за все зустрічаємо численні спонуки до молитви саме у Св. Письмі, а зокрема в Новому Завіті [13]. Там, отже, містяться посилені заохочування людини до молитви. Це постійне запрошування до молитви ще більш посилюється обітницею самого Ісуса Христа вислухати її. Він прямо наполягає у своєму благовістуванні словами: „Просіть, і дасться вам, шукайте і знайдете; стукайте і відчинять вам" [14]. Ця правда ще більш радикально звучить в іншому Христовому вислові: „Істинно, істинно кажу вам: чого б ви не попросили в Отця в моє ім’я, Він дасть вам" [15].
Видається, однак, що цю заохоту до молитви, пов’язану з обітницею вислухання, слуга Божий Андрей бачить виразніше у притчі про вдову і несправедливого суддю (Лк. 18, 1-8). Її висновок містить у собі дуже знаменні і повчальні слова: „А Бог хіба не боронить своїх вибраних, які до нього день і ніч голосять, і чи баритиметься до них? Кажу вам: оборонить і негайно" (Лк. 18, 7-8). Ці окремі вислови Христа, а зокрема останній, вказують на те, що Господь неначе хоче викликати в людей посилену і палку молитву. Для цього, отже, Він дав обітницю вислухання зверненої до Нього молитви і її виповнення. При цьому, з другого боку, можна зауважити, що Господь Бог через цю обітницю немов очікує від людей витривалих, постійних молитов. Як на це вказує згадана вище притча, Господь заохочує, щоб віруючий „безнастанно молився" [16].
Маючи на увазі вищесказане, доречно буде ще запитати: чому для молитви людині потрібно стільки заохочень і обітниць? Чому віруюча людина, маючи такий дорогоцінний ключ до скарбів неба і землі — молитву — не користується ним спонтанно? Без сумніву, причиною такої ненормальності є ослаблення людської природи через первородний гріх. Ще раз треба сказати, що гріховній людині нелегко звертатися до Бога. Вона, хоч тепер спасенна, вимагає „довгої й усильної праці", щоб молитись [17]. Тепер, отже, від віруючої людини вимагається дослівно боротьби за молитву. У боротьбі за це вміння орудувати ключем-молитвою людині стає в пригоді школа молитви. Від неї залежатиме великою мірою те, чи навчиться людина молитись: чи буде вона молитися і як вона буде це робити. Від школи молитви залежатиме також і успіх молитви — її вислухання. Віруючий, отже, може в ній навчитись, що такі слова заохоти митрополита, як „проси, чого хочеш, все дістанеш" [18], є правдиві під двома умовами, а саме: якщо молитовне прохання буде висловлене в ім’я Ісуса Христа та в згоді з Божою волею.
ІІ. "Отче наш" — школа молитви у Христовій Церкві
1.Незвичайність Господньої молитви
Усе, що митрополит Шептицький говорить про молитву, а зокрема про те, яку вартість становить вона для віруючої людини, одночасно вказує і на існування можливості її навчитись. Звичайно, таку можливість становить саме відповідна школа молитви. При цьому митрополит є свідомий, що можуть існувати різні школи, в яких людина могла б навчитися молитви. Він сам згадує про такі школи, як проповідь св. Євангелія, навчання правд віри, книжка про молитву, школа молитви святих чи навіть школа Йоана Хрестителя, що навчав своїх учнів молитися. Коли йдеться про самого митрополита, то він вказує на ще одну школу — на школу Господньої молитви. У цій школі, яка по суті є школою Христовою, він хоче бути лише смиренним учителем.
Здійснюючи своє післанництво, як відзначає св. Євангеліє, сам Ісус Христос не забував про молитву. Одного разу під час молитви приступив до нього один з учнів, кажучи: „Господи, навчи нас молитись" (Лк. 11, 1). Саме тоді учні Христові, а через них і Церква Христова, одержали молитву „Отче паш" [19]. Перш за все отримана молитва — це, звичайно, текст даної молитви, формула для відмовляння. Крім цього, однак, Ісус Христос подав людям у цій молитві спосіб, або зразок молитви. Отже, спираючись па цю Господню молитву, віруюча людина може навчитися молитись, а одночасно навчитися молитись найкраще. Так діється тому, що „Отче наш" охоплює собою кожну іншу християнську молитву, як також усі інші молитви цілковито вичерпуються, щодо змісту, цією Господньою молитвою. Саме завдяки універсальності цієї молитви митрополит може твердити, що ... ми нічого іншого не можемо сказати, як те, що міститься в Господній молитві“ [20].
Крім глибини і всеохопності змісту, Господня молитва ще містить у собі інший вимір. Йдеться тут про могутність сили кожного слова молитви „Отче наш“. Вона, вимовлена Ісусом Христом, що явився у людській природі, ні па хвилину не перестала бути молитвою самого Бога і Сотворителя. Саме тому, що ця молитва проказана Ісусом Христом — Богочоловіком — вона черпає з цього факту свою безмірну силу. Кожне слово Христової молитви має, отже, сотворительну силу на рівні сили слів сотвореиня всесвіту. Більше того, слова цієї молитви мають у собі спасительну силу, яка ще величніша, ніж сотворитель на [21]. Отже, всі слова молитви „Отче наш", будучи глибиною світла і святості, навіть для ангелів — глибиною глибини — надають цій молитві характеру нескінченності.
Такий погляд митрополита па Господню молитву схиляє його бачити в молитві „Отче наш“ не лише вид молитви в ряді інших. У ній він бачить святу установу молитви, яка своєю вартістю дорівнює іншим установам Ісуса Христа [22]. Ця інституція молитви є одночасно Божою школою молитви, школою навчання молитви. Така школа може виховувати людей і цілі народи, може — як твердить слуга Божий Андрей — з не-народу чинити Божий народ [23].
2.Господня молитва — наука особливих станів людської душі
У своїх роздумах про Господню молитву та про її роль митрополит дуже свідомий твердження, що ця молитва має характер інституції, установи молитви. Віруюча людина, приступаючи до неї, немовби входить у своєрідний храм молитви, вступає у новий світ, у святиню примирення людини з Богом. Таке сприйняття Господньої молитви наче створює у людській душі відчуття близькості до Господа Бога. Цей стан наближення душі до „нового світу" молитви „Отче наш" сам вже може бути — певною мірою — молитвою.
Однак для сповнення ролі молитви „Отче наш" дуже суттєвим є факт, що ця молитва носить на собі знамення Христової молитви. Це значить, що вона є молитвою Ісуса Христа, якою сам він молився. Тому дарована людям молитва вимагає від них, щоб вони творили її у з’єднанні з Ісусом Христом. Щоб віруючі, єднаючись з Ним у молитві, єднались „з Його бажаннями, з бажаннями й намірами Його Серця“ [24]. Саме завдяки цій причетності до Ісуса Христа людина може приступити до цієї установи молитви, щоб у ній вчитися молитись, щоб у пій могти „прийняти святе Причастя молитви" [25].
Особа Ісуса Христа є „наріжним каменем", на якому базується установа молитви „Отче паш". Через нього довершилось спасіння, і в ньому всі люди одержали дар усиновлення (Гл. 4, 5). Адже, говорить св. Павло, Бог послав у серця віруючих „Духа Сина свого, який кличе: Авва — Отче!" (Гл. 4, 6). Так, отже, людина стає дитиною Божою і, як каже митрополит, хоч прибраною, але правдивою. Завдяки цьому вона має сміливість вчинити цю Господню молитву своєю молитвою. Стан відкупленої людської душі дозволяє людині встановити тепер у молитві „Отче наш" новий молитовний зв’зок. Підставою цього зв’язку є саме дійсна участь людської істоти у Божій природі (2 Пт. 1, 4). Молитовний зв’язок Божої дитини з Небесним Отцем, який встановлюється у Господній молитві, впроваджує християнську душу в стан безупинної молитви. А саме молитва „Отче наш", яка зосереджує в собі діло Христового спасіння, може стати в душі віруючого „безперервною святою синівською молитвою до доброго Батька в небі" [26]. Свята установа Господньої молитви, очевидно, є доступна для всіх людей. Так, отже, як Христове спасіння має характер вселюдський, так і молитва „Отче паш" дарована всім людям, усій людській родині. Тому ця свята молитва, вводячи в людську душу стан синівської любові до Господа Бога, одночасно створює в ній атмосферу братньої, родинної любові. Небесний Отець полюбив людей настільки, що всі можуть зватися дітьми Божими. У цій школі молитви „Отче наш" людина в поєднанні з Христом немов переходить від смерті до життя, коли, називаючи інших братами, любить їх. Уводячи в людську душу стан братньої любові, Господня молитва навчає: якщо Ісус Христос, у якому так щедро явилась до людей Отча любов, поклав за них своє життя, то і люди повинні задля цієї любові класти за братів душі свої. Така свідомість взаємної любові серед людей викликає в душі людини молитовне бажання, щоб жодна людська істота не була відлучена від цієї спільноти. Ця взаємна любов у людській спільноті, що веде і до спільноти з Богом, охоплює всіх: охрещених і неохрещених, живих і усопших, святих і грішників, людей і ангелів [27]. Тому таке благородне почуття, яке випливає з молитви „Отче наш", може ще більше скріпити в християнській душі настанову безупинної молитви [28].
Митрополит Андрей зауважує також, що молитва „Отче наш" не тільки пробуджує своєю наукою в душі християнина почуття Божого синівства і взаємної любові, але одночасно надає їм відповідний напрямок. Таке спрямування, що виникає з цієї святої молитви, насправді є тим самим, на яке вказує Ісус Христос словами: „Я вийшов від Отця і прийшов па світ, і знову полишаю світ і до Отця повертаюсь" (Йо. 16. 28). Віруюча людина, хоч живе на землі, остаточно скеровується, однак, до того, що вгорі — до неба. Саме туди спрямовуються бажання та змагання християнської душі. Господня молитва висловлює, отже, цю душевну тугу і прагнення неба, в якому жив Отець. Таку молитовну настанову людської душі стверджують слова апостола, який говорить, що „наше громадянство в небі" (Фл. З, 20). Насправді це спрямування людини до неба є, по суті, бажанням надприродного вічного життя, бажанням прославляти Отця в небі. Окреслюючи молитву, митрополит говорить, що вона „не є чимось іншим, як висловом перед Богом наших бажань" [29]. Яким же тоді величним бажанням є стремління людини прославляти Того, хто є джерелом усякого вітцівства на небі і на землі. Без сумніву, така настанова людської душі робить це прагнення немов постійною молитвою, до якої виховує людей школа молитви „Отче наш".
3.Навчання молитви як участь у Божій справі
Звичайно митрополит Андрей Шептицький підкреслює, що молитва — це розмова людини з Богом. Це своєрідний діалог, що виходить поза слова чи думки, й обіймає постави людей щодо Бога. Такою розмовою може бути діалог через участь людини у Божій справі. Тоді людською справою є змагання за цю найвищу участь — участь у Божому Благові [30]. Молитва „Отче наш" вказує саме на це найвище Боже Благо, а також вчить, що воно вимагає витривалого шукання участі в ньому. Так цей труд шукання чи здобування стає не тільки дорогою до молитви, але сам вже становить молитву.
Повне розуміння Божої справи й участі в ній розкриває Ісус Христос у своєму післаниицтві. Саме з Його приходом наблизилося царство Боже — найвище Благо, благовістування якого було найважливішою справою Ісуса Христа. Спираючись, отже, на Христове навчання, митрополит Андрей розкриває значення цього Божого царства, вказуючи ніби на три моменти цієї дійсності. У Христовій відповіді на запитання фарисеїв „коли прийде царство Боже" (Лк. 17, 20) криється його перше розуміння. Ця відповідь несподіваного змісту говорить, що Боже царство є „між вами". Така внутрішня присутність ґрунтується на існуванні Божого царства в людській душі через Божу благодать. Однак це Боже царство, що є даром для людини, одночасно є для неї і завданням. Це вимагає від людини, щоб вона плекала його, співдіючи з Богом у молитві [31].
На інше значення цього Божого царства вказує Ісус Христос у своєму навчанні, коли говорить про нього як про майбутню спадщину блаженних [32]. Обіцяна дійсність майбутнього щастя — це вже царство всіх віків. Проголошення і здійснення цього царства є головною метою післанництва Сина Божого. Ісус Христос бажає, щоб воно стало участю кожної людини. Однак до цього нескінченного царства людина входить через зусилля і не без молитви. Отже, це прагнення людини до царства небесного потребує молитви, і одночасно це прагнення вже є молитвою.
Проте попередні значення Божого царства ще зовсім не вичерпують можливості людської участі в Божій справі, у Божому Благові. Повне розуміння Божого царства охоплює ще й третє його значення, таке важливе для молитви людини. Про це наступне значення свідчать поодинокі Христові притчі, які вказують саме на суспільний характер Божого царства. Притчею, яка вказувала б на його соціальний вимір, служить тут оповідання про робітників, винайнятих до праці у винограднику (Мт. 20, 1-16). Під таким загальним поняттям Божого царства митрополит розуміє саме Церкву — як Христове царство на землі [ЗЗ]. Одночасно таке розуміння царства як Христової спільноти на землі ні в чому не зменшує двох інших його значень. Навпаки, реальність Церкви Христової — Божого царства па землі — є саме цією середньою ланкою, що єднає ці дві інші ланки — царство в людській душі і царство всіх віків. Тому через участь у цій середній ланці людська істота спроможна брати участь у двох інших вимірах Божого блага, про яке вона просить у молитві „Отче наш".
Проте участь людини у Христовій Церкві не ототожнюється з вічним царством Божим. Царство Христове на землі є дійсністю, що перебуває в дорозі — дійсністю, яка „переживає люті терпіння і тяжку боротьбу“ [34]. Тоді участь у Церкві — Христовому Тілі — означає для християнина бути учасником цієї боротьби серед мук і переслідувань. Тому кожна людина, як і ціла спільнота Церкви, потребує допомоги — щоденної безупинної допомоги у всіх ділянках свого післанництва [35]. Для прохання цієї допомоги з неба служить людині молитва. Члени Церкви, її учасники, просять про спільне благо для всіх, а зокрема про найвище благо — досягнення Царства Небесного. Отож, у такій атмосфері змагання, труду і багатьох досвідів з Божої Церкви на Землі виробляється ця „чиста Церква", яку Христос бажає „поставити поруч себе у славі, без плями, або зморшки, або чогось подібного" (Еф. 5, 27). Також у цій самій дійсності Церква Божа народжує в болях і муках людської душі своїх дітей для неба, для вічного царства.
Господня молитва вчить вразливості на участь у Божій справі, в Божому Благові. Вона вчить тим самим молитви про участь у ньому. Саме через молитву людина тісніше з’єднується з Христовою Церквою, яка у свою чергу дає кращий доступ до цих двох інших дійсностей Божого царства. При цьому можна сказати, що і сама ця участь у Божій справі стає для християнина своєрідним станом молитви.
4. Навчання молитви — навчання Господнього страху
Присутність зла та його наслідків у світі і в людському житті, звичайно, утруднює різною мірою зв’язок людини з Господом Богом. Саме гріх людини становить для неї головну загрозу для збереження цього зв’язку — молитви із Всевишнім Богом. Наслідком поповненого гріха є різного роду терпіння та нужда, не виключаючи також небезпеки вічного засуду. Тому сам Ісус Христос перестерігає, щоб у цьому світі, повному терпіння і всякого насильства, не боятись тих, що вбивають тіло, але боятись радше того, „хто може погубити душу і тіло в пеклі“ (Мт. 10, 28). Однак людська істота, змагаючись з дияволом — батьком усякого лиха — неспроможна перемогти ворога, спираючись тільки на свої сили. Також з цього приводу установа Господньої молитви навчає віруючих Церкви Христової звертатись до Небесного Отця з проханням про допомогу в цій нерівній боротьбі зі злом і спокусами лукавого.
Людина, свідома своєї немочі та обмеженості у боротьбі зі світом зла, виявляє в молитві свою залежність від Бога, сповнену Господнього страху. Перш за все йдеться тут про страх, що є християнською чеснотою, а не про страх чи боязнь, що є проявом людської слабкості. Митрополит Андрей розглядає Господній страх, його роль, в позитивному і негативному значенні. У першому значенні — це страх синівський, повний любові, подиву і честі до всемогучого, доброго Небесного Отця. У другому значенні — це страх людини перед злом, перед гріхом. У цьому випадку людина боїться зла, керуючись подвійною мотивацією. Вона уникає гріха або щоб не образити люблячого Отця, або щоб не накликати на себе кари Божої через гріх. Хоч цей другий вид Господнього страху є набагато менш досконалий, ніж перший, та все ж таки в житті віруючої людини вій є дуже корисний та виконує важливу роль [36]. Тому молитва „Отче наш", незважаючи на вид Господнього страху, вчить людей молитися за нього.
Митрополит Андрей одночасно звертає увагу на те, що Господній страх може бути не тільки предметом молитви, але що він, зі свого боку, приводить до вдосконалення молитви, до встановлення духу молитви. Божий страх виконує таку роль, коли вдосконалює цей молитовний зв’язок через обережність до зла і затій лукавого, як також тоді, коли веде до перемоги над злом і викорінення гріха як у собі, так і в ближніх.
Насправді, установа молитви „Отче наш", нагадуючи про Господній страх, вчить тих, хто молиться, вже заздалегідь бути обережними і далекоглядними до наступів лукавого. Християнин, керований Божим страхом, є свідомий постійної небезпеки та необхідності боротьби зі злом. Через це він уже наперед старається — із Божою допомогою та зусиллям своєї волі — виробити в собі прикмети і чесноти, [37] які могли б оберегти його від гріхового поневолення. Отже, таке підготування може втримати непорушеним молитовний зв’язок людини з Господом Богом, а також зміцнити його.
Функція Господнього страху, однак, ще не закінчується па цьому етапі змагання зі злом. Його роль стає більш явною, коли людина потрапляє в неволю гріха, бо саме „хто чинить гріх — гріха невольник" (Йо. 8, 34). Тоді ж, отже, почуття Божого страху не дозволяє людській душі довше перебувати в такому принизловому зв’язку з царством темряви. Такий стан приводить людину до шукання порятунку у свого справжнього Господа через покаяння і через все те, що до покаяння потрібне. Покаяння, про яке людина мусить просити, дарує їй прощення милосердного Отця, що не хоче смерті грішника, але щоб він навернувся і жив (Лк. 15, 11- 32). У цей спосіб людина, перемагаючи зло у собі і відвертаючись від лукавого, відновлює свій зв’язок з Господом Богом. Через примирення в Ісусі Христі з царством світла [38] в християнинові повертається життя молитви. Спасенна дія Господнього страху, що його навчає школа молитви „Отче наш" (для науки і розвитку молитви), проявляється ще й в іншій ділянці змагання з гріхом. Побоювання вчинити зло стосується також чужого гріха, гріха ближнього. З одного боку, Господній страх не дозволяє християнинові мовчати, бачачи чужий гріх, а з іншого — він якраз вчить мудрості, як людині поводитися з упавшим у гріх своїм ближнім [39]. Зокрема йдеться тут про ближнього, який перш за все провинився перед нею самою. У цьому, отже, випадку немає для людини іншої розв’язки, крім цієї, яка виникає із навчання самого Христа. Особливо мораль, яка випливає з притчі про недоброго слугу (Мт. 18, 23-35) і яка в певному аспекті пояснює Господню молитву, вказує на єдино правильну поведінку щодо винної особи. Цією поведінкою, до якої безпосередньо спонукає Божий страх, є поведінка, з якою Бог поставився колись до її власного гріха, прощаючи його [40]. Коли людина цілковито прощає вину своєму ближньому, вона спричиняється одночасно до перемоги любові над злом — до звільнення духу спільної молитви за прощення людських гріхів.
Звичайно, треба сказати, що перемога людини в боротьбі зі злом, яка довершується в різних обставинах за спонукою Господнього страху, є, по суті, перемогою Христовою. Кожна людська перемога над гріхом є, отже, участю в єдиній перемозі Христа над дияволом. І Божий страх, що веде до цієї перемоги над світом зла, спирається па слова Ісуса Христа: .. бадьортеся! Я бо подолав світ“ (Йо. 16, 33). При цьому, так досягнена перемога є перемогою в молитві, а одночасно перемогою молитви — дорогою до кращої і повнішої реалізації життя молитви.
ІІІ. Досконалість молитви "Отче наш" — взірець для кожної християнської молитви
1. Єднальний характер Господньої молитви
У своїх роздумах про значення і потребу молитви взагалі Митрополит Андрей перш за все вказує на молитву „Отче наш", на її глибину та її повчальність. Молитва, якої навчив своїх учнів Ісус Христос, є молитвою, яка одночасно вчить молитви. Вона становить не тільки текст молитви, а є справді святою установою, що вчить молитись. При цьому Митрополит зауважує, що Господня молитва є початком всіх молитов, як також і завершенням кожної з них. Тому вона може зватися „абсолютною молитвою“ [41]. У своїй досконалості молитва „Отче наш“ відображає в собі всі інші молитви, всі інші богослужіння. Це значить, що кожна молитва є, отже, справді молитвою тоді, коли є поясненням або повторенням „Отче наш“ — синтезу всіх молитов.
Молитва Господня, дарована Христовій Церкві, також містить у собі, по суті, цілу євангельську проповідь Ісуса Христа — Месії. Так, як Христова проповідь насамперед є благовістю найбільшої заповіді любові, [42] так само ця єдина заповідь є головним змістом молитви „Отче наш“. На цій же заповіді любові, яка складається з двох вимірів: вертикального — любов до Бога, і горизонтального — любов до ближнього, конституюється ця ж Господня молитва. Саме вона є молитовним висловом тієї любові, є молитвою за цю любов, а також вона сповнюється через любов — прямо домагаючись її. Любов є основним принципом єдності людського роду та підставою перебування його в поєднанні з Господом Богом. Також любов, яку голосить молитва „Отче наш“, є одночасно виповненням кожної молитви, а зокрема літургійної молитви. Митрополит вважає, що остання є більшою мірою справою Церкви порівняно з іншими справами християнського життя [43] Суттю всіх добрих вчинків, задля якої всі вірні єднаються в одно, є саме любов до Бога і до ближніх. Однак у спільнотній літургійній молитві Церкви цей єднальний зв’язок любові з Богом та з ближніми видно виразніше. Факт, що молитва „Отче паш“ є цим незвичайним поєднанням двох вимірів любові, свідчить про неперевершеність цієї молитви, а також про її зразковість для інших родів молитви. Любов, на якій побудована Господня молитва і якої вона одночасно домагається, є, отже, найдосконалішою дорогою спасення. Ця блаженність спасіння полягає саме в єдності вірних та в їхній єдності з Богом. Така спільність з Богом у любові є можливою тому, що — як пише св. Йоан Богослов — „Бог є любов, і хто пробуває у любові, гой пробуває в Бозі, і Бог пробуває в ньому" (Ио. 4, 16). Отож, у цьому пробуванні в Бозі слуга Божий Андрей бачить суть святості [44]. Саме через любов, що є духом Господньої молитви, „всі три особи Пресвятої Троїці приходять до душі й замешкують у ній“ [45]. Цим же духом любові молитва молитов — „Отче наш" — відкриває Христовій спільноті вірних перспективу святості у взаємному з’єднанні. Святості, метою якої є зробити людей подібними до Бога.
2. Євхаристійність Господньої молитви
Митрополит Шептицький, задумуючись над промовистістю молитви „Отче наш", звертає увагу на її інший суттєвий момент. Отож, ця молитва над молитвами, відзначаючись стількома прикметами в такому досконалому ступені, являє собою одночасно вид духовної поживи для вірних. Зокрема, слова Господньої молитви є саме тими словами, що вийшли з уст Божих, про які сам Ісус Христос каже, що не самим хлібом житиме людина. Віруючий, молячись цією молитвою, немов причащається нею, доступаючи своєрідної другої Євхаристії [46]. Як зауважує Митрополит, між молитвою „Отче наш“ і Євхаристією з’являється певний зв’язок, певна взаємоподібність. Так, отже, як причастя Євхаристії є участю в Христовому Божому житті — в його силі, так само причастя Господньої молитви є участю в її силі і власті, тому що вона — як і вся Христова наука — цими прикметами ознаменовується [47].
Крім подібності, яка виявляється між Господньою молитвою і Пресвятою Євхаристією, митрополит Андрей вказує ще на їх взаємну залежність. Отже, молитва „Отче наш“ черпає свою животворну силу з таїнства Євхаристії. Кожне слово цієї святої молитви є ніби „викупане у Христовій Крові чи „поперте євхаристійпою жертвою" [48]. Це означає, що благотворність Христової молитви для її причасників ґрунтується на тайні Христової смерті і воскресіння. Через цей тісний зв’язок молитва „Отче наш" є неначе маніфестацією спасенних плодів Господньої Пасхи: смерті і воскресіння. Таким самим виявленням спасенних плодів Божого діяння можуть статити всі інші молитви віруючих саме тоді, коли матимуть участь у Господній молитві і через неї входитимуть у з’єднання з Ісусом Христом.
З другого боку, однак, також і таїнство Пресвятої Євхаристії є в певному залежному зв’язку від молитви „Отче паш". Отож слуга Божий Андрей вважає Христову молитву також своєрідною духовною жертвою. Ця жертва може бути принесена вже не тільки за посередництвом ієрархічного священства, але всім Божим народом, покликаним у царське священство (1 Пт. 2, 9). Вірні, приносячи Господньою молитвою цю духовну жертву, творять це через посередництво Ісуса Христа. Зокрема тоді, коли вони причащаються євхаристійного Тіла і Крові Ісуса Христа, їхня духовна жертва набирає безконечної вартості. Це означає, що віруючі Господньою молитвою приносять Всевишньому Богові цю духовну євхаристійну жертву — так само, як ту, що її здійснює священик у літургії, так і цю, що її складають вірні, присутні на ній [49]. Врешті, цією святою молитвою Божий народ приносить ту ж жертву Євхаристії, яка єднає людство з Богом вже близько двадцяти століть, як і ту, що єднатиме їх аж до кінця віків [50]. Однак при цьому необхідно сказати, що, по суті, йдеться про одну і цю саму Христову жертву па хресті, що таїнственно стає присутньою крізь віки. У свою чергу, молитва „Отче наш“ — якою приноситься духовна жертва Пресвятої Євхаристії — стає одночасно джерелом євхаристійності для інших молитов, джерелом їх жертвенного характеру.
3.Особа Ісуса Христа — втілення мудрості Господньої молитви
У своєму основному творі про молитву, що ним є „Божа Мудрість", митрополит Андрей, починаючи свої роздуми, відразу посилається на один фрагмент із послання св. апостола Якова. Ось як звучить цей промовистий текст: „Коли ж кому з вас мудрості бракує, нехай просить у Бога, який дає всім щедро й за це не докоряє; і вона йому дасться" (Як. 1, 5). Саме за ці слова, які збуджують у людині велику сміливість просити про мудрість, слуга Божий Андрей висловлює свою незвичайну вдячність та подив. У цих словах, отже, захована правда, яка говорить, що саме з мудрістю, з проханням про неї, дуже стисло пов’язаний дар молитви [51]. Віруючий, здобуваючи задля мудрості дар молитви, тим самим стає людиною молитви. Також і навпаки треба сказати, що тільки людина молитви є спроможна збагнути те, чим є мудрість і як її набути. Звичайно, що в цьому процесі ставання людиною молитви саме школа молитви „Отче наш" виконує головну роль. Однак при цьому вона проводить ще до чогось більш істотного, досконалого, а саме до шукання в ній самій — Божої Мудрості.
Простежуючи Старий та Новий Завіти, митрополит Шептицький приходить до важливого висновку, а саме, що Божою Мудрістю є особа Ісуса Христа [52]. Тому вірні, шукаючи в молитві „Отче наш" Божої Мудрості, по суті, шукатимуть у ній самого Ісуса Христа — втілену іпостатичну Божу Мудрість. Отже, в Господній молитві заховане воплочене Боже Слово, яке немов наповнює цю молитву собою. Отже, особа Ісуса Христа — Божа Мудрість є найглибшим змістом цієї ж молитви, як і остаточним сенсом кожного її слова. Тому в Господній молитві сам Ісус Христос молиться у вірних до Отця Небесного, як також Він сам є молитвою вірних до Всевишнього Бога. Крім цього, саме Ісус Христос є метою молитви „Отче наш", як і метою всіх інших молитов, які вона охоплює. Однак Христос — особова Мудрість — являє собою не тільки вичерпну до кіпця екзегезу Господньої молитви. Він одночасно є досконалою її реалізацією, остаточним виповненням її кожного слова. Особа Ісуса Христа, як відповідь па кожне звертання цієї молитви, є найбільш совершенним богопочитанням і прославою Божого імені. Він сам є і Божим Царством, і Божою Волею. Також Він є і Прощенням, і Поживою, і над усім — Перемогою. Саме в Ісусі Христі — Божій Мудрості — молитва „Отче наш" стає непомильною молитвою. У ньому вона стає завжди прямо вислуханою, завжди виповненою молитвою. Тому Господня молитва у своїй досконалості не тільки може, але таки повинна бути взірцем для кожної молитви, взірцем для кожного виду молитви.
Закінчення
Перед виїздом зі Львова прощі до Святої Землі в 1906 p., що її очолював Андрей Шептицький, о. Теодозій Лежогубський прощав Главу своєї Церкви такими ось словами: „...в се віримо що і рідний батько не буде гарячіше молитися на Господнім гробі за своїх синів, як Ви за свій народ, над котрим Боже провидіння віддало Вам керму“ [53]. Слуга Божий Андрей впродовж усього часу свого служіння завжди старався навчати про молитву. Він мав до цього , особливе право, передусім тому, що сам був, перш за все, людиною молитви. У своїх роздумах про молитву митрополит Андрей намагається схопити її в цілісній перспективі християнської релігії. У такому поданні молитви вона явиться міцно вміщеною в контексті Божого об’явлення — сотворения, економії спасіння, еклезіології й есхатології. Дивлячись у вимірі екзистенціальному, молитва становить немов синтез Божих чеснот: віри, надії і любові, задля яких саме вона і може творитись. При цьому можна запримітити, яку велику роль у навчанні митрополита про молитву виконує Святе Письмо. Воно є як постійною заохотою, так і вчителем аскези, вчителем чеснот, що їх домагається молитва. Саме в такій широкій перспективі молитва представляється як справжня дорога до святості — до досконалого здійснення любові Бога і любові ближнього.
Серед інших завдань, які ставить перед собою митрополит Шептицький у своєму навчанні про молитву, на першому місці з’являється завдання навчити молитися. Цю турботу та гаряче бажання здійснення цієї мети він засвідчує такими словами: … якби я міг піднести педостойними моїми словами рівень вашого життя молитви, поправити ваш спосіб молитви, навчити молитися тих, що недостатньо моляться та заохотити до ліпшої молитви тих, що моляться без достаточно! любови, я дякував би Богу, як за найбільший дар, даний мені та й вам“ [54]. Своїм ученням митрополит відкриває дуже оригінальну ідею навчання молитви, ідею вивчення її у своєрідній інституції — в школі молитви „Отче наш“. У такий спосіб виучувана молитва є вже не тільки просто молитвою. Вона стає неначе святим таїнством молитви, а навіть чимсь більшим — таїнством таїнств, що становить основу всіх інших святих таїнств і християнської діяльності. Хоч у писемній церковній творчості ніколи не бракувало прикладів навчання, коментування Господньої молитви, проте можна вважати, що поданий вище спосіб відчитання цієї молитви є своєрідний і нетиповий. У вченні про молитву митрополит не так зосереджується на пояснюванні окремих молитов, богослужень чи на винаходжуванні нових молитовних практик, як уважає необхідним показати основи християнської молитви, розкрити, чим вона є сама в собі і яка її роль у духовному поступі людини. До речі, метою цього поступу є остаточне обожествления людської особи — її вічне перебування у славі Божій.
Необхідно підкреслити, що вчення про молитву виходило назустріч потребам і вимогам тих часів. Тому воно насамперед було спрямоване до широких кіл духового стада, яке очолював слуга Божий Андрей. Маючи неабиякий душпастирський талант, він своїми роздумами однаково вдало заспокоює духовні прагнення як пересічного християнина, так і богослова-священика [55]. У формі головних митрополичих писань про молитву можна помітити наявність принаймні двох стилів: популярного і філософського. При цьому також духовне добро вірних достатньо пояснює своєрідну свободу думок у навчанні. Видається, що вони (думки), іноді торкаючись одночасно кількох тем, втрачають систематичність і організованість у подаванні матеріалу.
Без сумніву, митрополит Шептицький став людиною, яка гідно виконала завдання, які ставила Церква його доби. Своїми думками, ініціативами, своїм творчим духом він часто випереджував свій час. Думки митрополита нерідко знаходили відповідний ґрунт щойно після його смерті. Тому ми можемо вважати, що він є справді людиною наших часів. Про вдалість його ідей, його навчання свідчить їх сьогоднішня актуальність. Це, мабуть, зокрема стосується його вчення про молитву. Вій, як учитель у школі молитви „Отче наш“, усім зусиллям старався наново відкрити Христа своїм вірним. Немов за апостолом Павлом, митрополит Андрей бажав молитвою народжувати своїх духовних дітей доти, доки в них не „вообразиться" Христос (Гл. 4, 19). При цьому треба також зазначити, що школа Христової молитви є, як про це митрополит говорить непрямо, одночасно і школою Богородиці. Отже, як висловлюється слуга Божий Андрей, сама Марія, працюючи своїми молитвами, „наче родить для нас і в нас Ісуса Христа“ [56]. Одночасно Ісус Христос є так злучений зі своєю Матір’ю, що вона є неначе присутня „і в Жертві, і в Таїнстві Христової любови“ [57]. Однак питання значення Богородиці в школі Господньої молитви, за митрополитом Шентицьким, могло б становити предмет окремого опрацювання.
На закінчення сміливо можна твердити, що у світлі писань про молитву слуга Божий Андрей Шепгицький є справжнім мужем молитви і зразковою моделлю святості для наших часів.
______________________________
[1] Андрей Шептицький. Твори. Рим 1978, с. 35
[2] Див. Лк. 18, 1; 21, 36; 1 Сол. 5, 16; Еф. 6, 18; 1 Тим. 2, 8.
[3] Митрополит Андрей, характеризуючи молитву, користується окресленнями молитви в Отців Церкви. За св. Йоаном Золотоустим, він означує молитву як розмову з Господом Богом. При цьому, однак, виступають у митрополита й інші окреслення. Серед Отців Церкви вирізняються в основному два напрями в окресленні молитви. Одні, за св. Василісм Великим, приймають, що молитва — цс прохання до Бога про добрі речі (див. PG 31, 244 А: Нот. in mart. Julittam 3). Інші, за Євагрієм, вважають, що молитва — це піднесення духа до Бога (див. PG 79, 1173: De orat. 35). Ці два види визначення молитви об’єднав в одну дефініцію св. Йоан Дамаскин (див. PG 94, 1089 С: De finde orth. 3,24).
[4] Див. Мк. 5, 25-34; також Мт. 9, 20-22; Лк. 8, 43-48.
[5] Андрей Шептицький. Твори. Рим 1978, с. 42.
[6] Див. там же, с. 44.
[7] Див. Йо. 15, 1-10.
[8] Див. Андрей Шептицький. Твори. Рим 1978, с. 37, 39, також Письма — Послання. Йорктон 1969, с. 380; Твори. Рим 1983, с. 217, 337.
[9] Зрозуміло, що митрополит Андрей не має тут на увазі таких св. Таїнств, як хрещення, миропомазання, євхаристія чи єлеопомазання. Ці Таїнства за особливих умов стають засобами Божої благодаті і без особистої молитви віруючого, що їх приймає. Тоді в імені його молиться Церква. Диз.: Андрей Шептицький. Твори. Рим. 1978, с. 38; також, Твори. Рим 1983, с. 218.
[10] Андрей Шептицький. Твори. Рим 1983, с. 217; див. також Твори. Рим 1978, с. 39.
[11] Андрей Шептицький. Твори. Рим 1978, с. 39.
[12] Андрей Шептицький. Твори. Рим 1978, с. 63; Також див. с. 58, 59.
[13] Зі Старого Завіту митрополит дає перелік більш значущих місць, вказуючи як на поодинокі книги, так і на окремі уступи: Сир. 2, 10; Пс. (33), 16. 18; Єр. 33, 3; Іс. ЗО, 19; 65, 24; Втор 4, 7; Йо. 15, 7.
[14] Мт. 7, 7; також див. Лк. 11, 9; Мк. 22, 23-25; Мт. 21, 22; Йо. 15, 7.
[15] Йо. 16, 23; див. також Йо. 15, 16; 14, 13.
[16] Андрей Шептицький. Твори. Рим 1978, с.60; Також див. с. 56. Ідея безнастанної молитви, якою є Ісусова молитва, дуже цінна у традиції Східної Церкви. До цієї молитви митрополит часто повертається у своїх писаннях. Пояснюючи її, він вказує на можливість широкого застосування її в наших часах.
[17] Там же, с. 35.
[18] Там же, с. 57.
[19] Див. Мт. 6, 9-13; Лк. 11, 2-4. Перший євангельський запис Господньої молитви є довший. Він теж остаточно ввійшов у літургійний вжиток. Мабуть, з цього огляду отці патристичної доби писали свої коментарі на цю молитву саме у Матеєвій версії. Систематичні коментарі на молитву „Отче наш" написали: Григорій Нисський (t662), Максим Ісповідник (f662), Венантій Фортунат (|600) і Петро з Лаодикеї (f650).
[20] Андрей Шептицький. Твори. Рим 1978, с. 124
[21] Там же, с. 151.
[22] Там же, с. 66.
[23] Там же, с. 68.
[24] Андрей Шептицький. Твори. Рим 1978, с. 120.
[25] Там же, с. 74.
[26] Андрей Шептицький. Твори. Рим 1978, с. 75.
[27] Див.: Андрей Шептицький. Твори. Рим 1978, с. 77.
[28] Там же, с. 78.
[29] Див.: Андрей Шептицький. Твори. Рим 1978, с. 100.
[30] Див.: Андрей Шептицький. Твори. Рим 1978, с. 81.
[31] Про внутрішню участь у Божому царстві, як і про його зростання в людській душі, свідчать поодинокі євангельські притчі. Сам митрополит покликується на: Мт. 13, 44.
[32] Див.: Мт. 13, 44; 7, 21; 13, 43.
[33] Див.: Андрей Шептицький. Твори. Рим 1978, с. 91.
[34] Там же, с. 91
[35] Там же, с. 92. До них, звичайно, митрополит зараховує такі ділянки, як: праця всіх робітників Євангелія; ласки: чистота життя, ревність про спасіння душі, дух молитви, сміливість у проповідуванні.
[36] Див.: Андрей Шептицький. Твори. Рим 1978, с. 109.
[37] Митрополит Андрей стверджує при цьому, що прикмети ці так і залежать від людини, та однак — „всі вони (є) дарами з неба: і чеснота мужності, і дар Св. Духа, що його мужністю називаємо, і второпність, витривалість і терпеливість, і стільки інших чеснот", див. там же, с. 108.
[38] Див.: Андрей Шептицький. Твори. Рим 1978, с. 115.
[39] Див.: Прип. 1, 7; 9, 7-10.
[40] Див.: Андрей Шептицький. Твори. Рим 1978, с. 104.
[41] Андрей Шептицький. Твори. Рим 1978, с. 124.
[42] Див.: Мт. 22, 37-40; Мк. 12, 29-31; Лк. 10, 27-28.
[43] Див.: Андрей Шептицький. Твори. Рим 1983, с. 209.
[44] Див.: Андрей Шептицький. Твори. Рим 1978, с. 265.
[45] Там же, с. 273.
[46] Див.: Андрей Шептицький. Твори. Рим 1978, с. 120.
[47] Див.: Лк. 4, 32; Мт. 7, 29; Мк. 1, 22.
[48] Див.: Андрей Шептицький. Твори. Рим 1978, с. 120.
[49] Андрей Шептицький. Твори. Рим 1978, с. 121.
[50] Там же, с. 121.
[51] Андрей Шептицький. Твори. Рим 1978, с. 29.
[52] Там же, с. 25.
[53] Як Русь ходила слідами Данила. Пропамятна книга першого русько- народного паломництва в Святи Землю від 5. до 28 вересня 1906. Жовква 1907, с. 29.
[54] Андрей Шептицький. Твори. Рим 1978, с. ЗО.
[55] Див.: Введення у твори митрополита Андея Шептицького. В: Пастирські Листи. Том І. Торонто 1965, с. В-235 — В-237.
[56] Андрей Шептицький. Письма-Послання з часів німецької окупації. Йорктон, Саск. 1969, с. 98.
[57] Там же, с. 367.
Джерело: Сопричастя. Міжнародний богословський часопис, 1997/2 с. 62-83