Created with Sketch.

Юридично-релігійні рефлексії на релігійно-політичний візит

10.08.2009, 15:46

Більшість коментаторів та експертів погоджуються, що перший візит до України Патріарха Кирила (Гундяєва) носив яскраво виражений політичний характер.

Геннадій ДРУЗЕНКО, член робочої групи з підготовки нової редакції Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації, член експертної ради РІСУ

1. Політична «проща»

Більшість коментаторів та експертів погоджуються, що перший візит до України Патріарха Кирила (Гундяєва) носив яскраво виражений політичний характер. Природно, що більшість практичних та інтелектуальних рефлексій на цей політичний візит також були політичними.

У будь-якій здоровій політичній спільноті візит подібний до Кирилової «прощі» в Україну напевно став би каталізатором активного громадського обговорення та серйозної політичної дискусії, чому такий акт відвертої цивілізаційно-ідеологічної експансії на найвищому рівні став можливий і чому українська влада виявилась абсолютно неготовою якось адекватно на нього зреагувати. Зокрема, дискусія охопила б і вади законодавчого регулювання церковно-державних взаємин, що дозволили лідеру церкви, яка має чимало неспокутаних гріхів перед українським народом, фактично – і слід визнати доволі віртуозно – поставити під сумнів саме право на існування української політичної нації, яка (бодай у межах сучасної України) може бути лише апріорі поліконфесійною, а отже мусить бути релігійно-толерантною. Слід визнати, що інтелектуальну дискусію започатковано, вона триває жваво й цікаво.

Воднораз, один з головних висновків, що мало б зробити українське суспільство та влада з «прощі до витоків руського православ’я» Московського Патріарха – безнадійна застарілість чинної редакції Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» – поки не був належним чином артикульований і не став предметом серйозної фахової дискусії. Як би кому не було прикро (а тому, хто трохи знається на українській історії – то й моторошно) слухати ораторські вправи «Його Святості» про «единое пространство Святой Руси» та «единый народ, вышедший из купели Киевского крещения» (Слово Патріарха Кирила в Нікольскому кафедральному соборі Горлівки 31/07/2009), а також відверто нетолерантні пасажі про «раскольников» та «униатов», виявилось, що в України немає ефективних правових інструментів реагування на ці висловлювання громадянина Росії Гундяєва Володимира Михайловича.

Кілька положень ч. 5 чинного Закону «Про свободу совісті та релігійні організації», покликані начебто забезпечити втілення в життя принципу «Богові – боже, а кесареві – кесареве», а саме частина 8 та 9:

Релігійні організації не беруть участі у діяльності політичних партій і не надають політичним партіям фінансової підтримки, не висувають кандидатів до органів державної влади, не ведуть агітації або фінансування виборчих кампаній кандидатів до цих органів. Священнослужителі мають право на участь у політичному житті нарівні з усіма громадянами.

Релігійна організація не повинна втручатися у діяльність інших релігійних організацій, в будь-якій формі проповідувати ворожнечу, нетерпимість до невіруючих і віруючих інших віросповідань.

через свій декларативний характер та брак будь-яких санкцій за їхнє порушення виявилися абсолютно неадекватними викликам сьогодення.

На злочин, передбачений ч.2 ст. 110 Кримінального кодексу України:

Умисні дії, вчинені з метою зміни меж території або державного кордону України на порушення порядку, встановленого Конституцією України, а також публічні заклики чи розповсюдження матеріалів із закликами до вчинення таких дій, поєднані з розпалюванням національної чи релігійної ворожнечі

проповіді Патріарха Московського явно не тягнули: Кирил І та його радники люди розумні, а тому до прямих зазіхань на територіальну цілісність і недоторканість України не вдавались. Та й видно було, що провідника МП, на відміну від політичних лідерів Росії, цікавить не так суто політичний, як теократичний проект, в якому є місце формально незалежній Україні, якщо її влада перебуватиме під духовним проводом самого Кирила.

Остання можлива юридична зачіпка – з ч.2 ст.32 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства»:

іноземець та особа без громадянства може бути видворений за межі України […], якщо дії іноземця та особи без громадянства […] суперечать інтересам забезпечення безпеки України

також незастосовна до Московського Патріарха хоча б тому, що Україна не Росія (не Китай, не Іран, не Ізраїль тощо), і СБУ (до компетенції якої належить таке видворення) ніхто з політичних лідерів країни не наважиться дати санкцію на такий демарш.

Отже, Україна виявилась геть неготовою відповідати на релігійно-політичні виклики нового Московського Патріарха в рамках наявного законодавчо-правового інструментарію.

2. Старий-новий законопроект

За дивним збігом обставин навесні цього року вчергове реформований Держкомнацрелігій дістав з шухляди чотирьохрічної давності проект нової редакції засадничого закону України у царині свободи віросповідання та державно-релігійних взаємин. Законопроект, у підготовці якого мені довелося брати безпосередню участь і який свого часу отримав схвальний відгук Венеціанської Комісії, як і більшість інших ініціатив Віктора Андрійовича, став жертвою політичної «розслабленості» нашого Президента. Здавалося, що документ поклали під сукно назавжди, аж ні – законопроект знову витягли на світ і в травні-червні трохи достосували до потреб часу, принаймні так, як ці потреби розуміють у Держкомнацрелігій. Наразі його погоджують «зацікавлені центральні органи виконавчої влади».

Попри несподівану актуалізацію потреби у нових чи радше оновлених правилах гри в сфері державно-церковних взаємин, яку спричинив візит до України Патріарха Кирила, навряд чи український уряд та парламент, безпорадні перед викликами глобальної економічної кризи та воднораз охоплені виборчою лихоманкою, знайдуть час розглянути нову редакцію Закону «Про свободу совісті…» до президентських виборів. Та це не заважає обговорювати законопроект в експертному середовищі, тим паче, що документові явно не зашкодить фахове доопрацювання без зміни концептуальних засад. Бажання нагадати сильні й слабкі сторони законопроекту, а також спробувати глянути на нього дещо по-новому, в світлі останнього візиту в Україну лідера РПЦ, спонукали мене до написання цієї статті.

3. Термінологічні зауваги до законопроекту

Насамперед кілька термінологічних зауваг.

Якщо аналізований законопроект набере чинності, буде досягнуто узгодженості термінології Конституції та Закону. Якщо Основний Закон декларує «свободу віросповідання» (ст. 35), то профільний закон у чинній редакції гарантує «свободу совісті», яку розкриває як родове поняття щодо свободи релігії та переконань (ч.1 ст.3 Закону), використовує термін «віросповідання» як синонім «конфесії» (ст.ст. 5 та 8) і лише раз, у назві розділу IV, раптом вдається до виразу «свобода віросповідання», ніяк його не пояснюючи. Це без сумніву створює термінологічну плутанину, яку можна пояснити історично, але навряд чи можна виправдати з погляду здорового глузду чи канонів законотворчої техніки. Оскільки термін «свобода віросповідання» є одною з головних понятійних категорій у пропонованій редакції Закону, є надія, що окреслена вище термінологічна проблема нарешті буде розв’язана.

Другим засадничим плюсом законопроекту є те, що він гарантує право «на свободу совісті, світогляду та віросповідання» та похідні від нього кожному, а не лише «громадянам», як це – всупереч Конституції та засадничим міжнародним актам з прав людини – записано в чинній редакції Закону. Маю визнати, що я не знаю випадків, коли б законодавчо закріплений анахронізм, що узалежнює право на свободу совісті від наявності українського громадянства, дійсно ставав на перешкоді сповіданню релігійних практик та переконань для іноземців. Але навіть якщо це так, сама наявність в чинному законодавстві норм, які ніби чинні, але не мають практичного застосування є, з одного боку, рушницею на стіні, що може будь-коли таки вистрілити, а з іншого – виховує відверту неповагу до законодавства як такого, оскільки демонструє, що подеколи приписи писаних законів суперечать не лише засадничим принципам права, а й просто здоровому глуздові.

4. Фінансування та обмеження політичної діяльності церков

Ще одною помітною новелою законопроекту є пропозиція «легалізувати» державне фінансування «суспільно корисних проектів, які здійснюють релігійні організації». Сьогодні ні для кого не секрет, що центральна та місцева влада часто бюджетним коштом будує храми. Якщо це не роботи з відновлення церков, які зруйнував правопопередник України – Українська СРСР, це напряму суперечить задекларованому в Конституції України принципу відокремлення держави і церкви. На цьому тлі спроба створити правову базу для природної взаємодії церкви та держави за принципом: держава – замовник якоїсь суспільної послуги (як от, приміром, догляд за старшими людьми, що потребують такого догляду) та платник за її надання, а релігійна організація – виконавець чи співвиконавець, – заслуговує на всіляке сприяння.

Питанню законодавчого визначення межі, де природна зацікавленість релігійних організацій у впливі на політичні та суспільні процеси задля їхнього «корегування» на засадах релігійних вартостей переходить у протиприродне для церкви політиканство чи відверту боротьбу за владні повноваження, присвячені частини 8 та 9 нової редакції ст. 5:

8. Релігійні організації та фізичні особи, які мають право діяти та діють від їхнього імені, не фінансують діяльність політичних партій і виборчих блоків, не висувають кандидатів до органів державної влади та органів місцевого самоврядування та не здійснюють передвиборну агітацію.

9. Політичним партіям (блокам), кандидатам на посаду сільського, селищного, міського голови, кандидатам у депутати усіх рівнів, кандидатам на пост Президента України та особам, які діють від їхнього імені або в їх інтересах, забороняється залучати до передвиборчої агітації релігійні організації та фізичних осіб, які діють від імені релігійних організацій.

Наведені вище положення законопроекту є запізнілою рефлексією на брутальне використання УПЦ в перебігу президентських перегонів 2004 року. Візит Патріарха Кирила, під час якого один з головних кандидатів на найвищу посаду в Українській державі всіляко демонстрував свою підтримку та симпатію першоієрарху РПЦ, на що останній відповідав відвертою взаємністю, лише потверджує актуальність заборони релігійним організаціям «здійснювати передвиборну агітацію». На відміну від чинної редакції, нова передбачає, що «систематичне порушення вимог частин 8 та 9 статті 5» є підставою для найсуворішої санкції, яку передбачає законопроект – не просто позбавлення статусу юридичної особи, а й заборони діяльності релігійної організації. В цьому зв’язку можна хіба що висловити щирий жаль, що шанси законопроекту стати законом ще в цьому році близькі до нуля, оскільки окреслена вище жорстка норма напевно спонукала б бодай частину пастирів більше перейматися вічним спасінням душ своїх вірних, і менше – питанням, хто наступні п’ять років буде Президентом в Україні.

5. Нова класифікація релігійних організацій

Законопроект пропонує давно назрілу реформу класифікації організаційно-правових форм, у яких можуть утворюватися релігійні організації. Чинний закон визначає, що релігійні організації можуть утворюватися у формі релігійних громад, монастирів, релігійних братств, місіонерських товариств (місій), духовних навчальних закладів, управлінь і центрів, тобто покладає в основу класифікації не правову, а релігійну ознаку, ніяк не пояснюючи і не обґрунтовуючи, чому цей перелік не охоплює чернечих орденів, скитів, церков та інших традиційних форм релігійних спільнот. Натомість у законопроекті передбачені лише три категорії релігійних організацій, класифіковані за формально-юридичною ознакою: релігійні громади (об’єднання фізичних осіб), релігійні установи (релігійні організації, що їх утворили/заснували інші релігійні організації) та релігійні об’єднання (об’єднання релігійних організацій).

Мені особисто здається більш слушною назва «релігійні товариства», яка була в редакції законопроекту 2006 року і яка чітко визначала релігійні спільноти, що їх утворили безпосередньо віряни, як різновид непідприємницьких товариств, про які йдеться в Цивільному кодексі (ст. 85). У нинішній редакції «релігійні товариства» поступилися місцем звичнішій для церковного вуха «релігійній громаді», однак по-суті це мало що змінило, оскільки частина 5 статті 8 законопроекту говорить:

Основи статусу релігійних організацій як юридичних осіб приватного права визначаються законодавством України. На них поширюються норми законодавства щодо непідприємницьких товариств та установ, якщо цим Законом не встановлено інше.

Ця важлива норма вводить релігійні організації в загальний контекст цивільного права та притаманної йому класифікації юридичних осіб. Її безпосередній ефект (якщо, звичайно, вона не щезне у остаточній редакції) полягатиме в тому, що більше не викликатиме сумнівів чи суперечок щодо застосовності до релігійних організацій більшості норм Цивільного кодексу (а це більш як 1300 статей), а галузевий закон (що складатиметься з 30 статей) визначатиме лише випадки, де регулювання статусу та діяльності релігійних організацій має якісь особливості.

6. Статус юридичної особи для релігійних об’єднань та релігійні управління/центри

Ще однією новелою, яку пропонує законопроект, є статус юридичних осіб для релігійних об’єднань (церков). Якщо депутати проголосують і Президент підпише пропоновану редакцію, УПЦ, УГКЦ, УПЦ-КП, УАПЦ, окремі єпархії та діоцезії цих церков, інші об’єднання релігійних організацій набудуть статусу юросіб. Чи означатиме це, що їхні постійні керівні органи: митрополії, патріархії, єпархіальні управління тощо (що сьогодні діють у формі релігійних центрів та управлінь) автоматично втратять статус юрособи, – наразі незрозуміло. У редакції законопроекту 2006 року була норма, яка давала чітку відповідь на поставлене питання: «Керівні та інші органи релігійних об’єднань можуть утворюватися у формі релігійних установ» (ч.7 ст.11). На жаль, це положення зникло з нинішньої редакції, натомість в перехідних положеннях з’явився абсурдний за своїм юридичним змістом п. 6 «Релігійні управління та центри, зареєстровані на момент набрання чинності цього Закону, прирівнюються за своїм правовим статусом до релігійних об’єднань». Був би вдячний, якщо б хтось з авторів цього перлу пояснив, що означає зацитований набір слів, а також як і хто збирається втілювати цю норму на практиці?

Невже ж адміністративний орган, приміром якесь єпархіальне управління, просто перейменують в (хоча напевно навіть не перейменують, а автоматично вважатимуть) релігійним об’єднанням? За абсурдністю це те саме, що керівну компанію холдингу взяти й прирівняти до холдингу як такого. Спробую проілюструвати на конкретному прикладі. 12 травня 2003 року Предстоятель УАПЦ Митрополит Мефодій (Кудряков) затвердив два документи: Статут УАПЦ та Статут Патріярхії УАПЦ. В другому з названих документів сказано, що «Патріярхія УАПЦ є релігійний адміністративний центр самостійної у своєму управлінні УАПЦ […]. Патріярхія керується у своїй діяльності [зокрема] статутом УАПЦ. […] Патріярхія представляє за дорученням Предстоятеля УАПЦ і від його імені УАПЦ у стосунках з іншими Помісними Церквами, державними органами, громадськими об’єднаннями, іншими організаціями». Тобто будь-якому юристові (і напевно неюристові) зрозуміло, що йдеться про два різних суб’єкти права: 1) УАПЦ, що є «Помісною частиною Єдиної, Святої, Соборної і Апостольської Церкви, головою якої є Господь Ісус Христос» і «юрисдикція якої поширюється на православних християн України та їхні громади, котрі добровільно входять до УАПЦ» і яка наразі діє в Україні без статусу юридичної особи та 2) Патріярхію УАПЦ, що є юридичною особою і «здійснює поточне керівництво єпархіальними консисторіями, парафіями, монастирями, духовними школами, братствами та іншими релігійними організаціями УАПЦ та координацію їхньої діяльності».

Імплементація на практиці п. 6 Перехідних положень законопроекту означатиме, що Патріярхія УАПЦ з моменту набрання чинності нової редакції Закону «буде прирівняна за статусом» до УАПЦ. Окрім того, що це якась нісенітниця per se, постає просте питання: а навіщо було зламано стільки списів у боротьбі за статус юрособи для релігійних об’єднань, якщо в правовому вимірі ці об’єднання й надалі підмінятимуть релігійні управління та центри, що будуть автоматично «прирівняні до них за статусом»?

7. Страх перед реальною статистикою і питання перереєстрації

Цей відвертий ґандж поточної редакції законопроекту наводить на думку про таємну фобію його редакторів. Ім’я цій фобії – перереєстрація релігійних організацій. Свого часу як учасник робочої групи з підготовки нової редакції Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» я наполягав на тому, що оновлення правового поля у сфері державно-церковних взаємин – чудова нагода дізнатись правдиву кількість реальних релігійних організацій у складі тієї чи тієї конфесії.

Справа в тім, що у 90-ті роки було зареєстровано силу-силенну фіктивних релігійних громад та монастирів. Головною метою таких реєстрацій була офіційна заявка претензії на майно релігійного призначення, яке у той час держава та муніципальна влада активно повертали церквам. Реєстрація статуту релігійної організації і як наслідок створення юридичної особи було конечною (хоча і недостатньою) передумовою отримання від світської влади у безоплатне користування насамперед храмів, але також інших активів. Більшість створених у такий спосіб громад, які не домоглися свого кавалка реституційного майна, так і залишились віртуальними релігійними спільнотами, що існують лише на папері.

Зараз, коли спокуса отримати щось від держави задарма фактично в минулому, а електронні реєстри дозволяють дуже легко встановити, наскільки дублюється персональний склад засновників релігійних громад, було б не лише цікаво, а й корисно довідатися, наскільки (чи у скільки разів) кількість зареєстрованих статутів релігійних організацій перевищує кількість реальних релігійних спільнот. Звичайно такий «перепис» боляче вдарить по іміджу насамперед православних церков і особливо УПЦ, яка не оминає нагоди підкреслити, що в її складі діє майже 11,5 тис. парафій, не рахуючи монастирів, братств, місій та релігійних управлінь. Не дивно, що ідея перереєстрації релігійних громад з прийняттям нової редакції Закону зустріла шалений спротив під приводом неприпустимості покладати такий тягар на вірян. Насправді, безоплатна, розтягнута в часі на кілька років перереєстрація 35 тис. релігійних організацій аж ніяк не обтяжлива ані для держави, ані для самих релігійних спільнот. З іншого боку, лише такий захід дозволить не гратися дутими цифрами, а будувати конфесійну та дотичну до неї політику на підставі реальних даних, яких на сьогодні в Україні просто нема.

Як переконати УПЦ погодитися на такий крок? Взірцем мудрого політичного компромісу могла б стати згода УПЦ-КП на запровадження статусу юросіб для релігійних об’єднань (проти чого до останнього часу виступав патріарх Філарет, але підтримувала УПЦ) в обмін на обов’язкову перереєстрацію статутів та приведення їх у відповідність до вимог нового закону, що вочевидь невигідно УПЦ, але вигідно Київському Патріархатові та іншим «традиційним» церквам, оскільки значно скоротить їхнє статистичне відставання від УПЦ у розрізі кількості парафій…

8. Побіжні та кінцеві зауваги

Можна ще довго й докладно аналізувати поточну редакцію законопроекту «Про внесення змін до Закону Україну ‘Про свободу совісті та релігійні організації’», але наразі в тому немає потреби. Більшість положень документу, що лишились незмінними від 2006 року, я проаналізував у своїх статтях Між традицією та свободою та Несвоєчасний законопроект, більшість моїх колег, що фахово займаються питаннями правового регулювання державно-церковних взаємин в Україні, також неодноразово й докладно аналізували законопроект. Навряд чи можна щось суттєво додати в дискусію щодо засадничих положень та концепції цього документу. З іншого боку, слід усвідомлювати, що шанси поточної редакції стати коли-небудь чинним законом ненабагато вищі за шанси редакції 2006 року, що навіть не потрапила на розгляд Кабміну.

Тому тут лише побіжно нагадаю, що законопроект пропонує розв’язання наболілих проблем подвійної реєстрації релігійних організацій, надання останнім права засновувати світські навчальні заклади та нарівні з іншими організаціями набувати у власність земельні ділянки. Натомість, на відміну від редакції 2006 року, яка пропонувала передати функції щодо забезпечення виконання та дотримання законодавства про свободу світогляду, віросповідання та релігійні організації Мінюсту, поточна редакція законопроекту пропонує залишити окремий центральний орган виконавчої влади у справах релігій.

Я завжди вважав і вважаю такий підхід є атавізмом радянської управлінської моделі, яка воліла якщо не управляти, то бодай жорстко контролювати релігійне життя. На сучасному етапі потреби в спеціальному органі виконавчої влади, що покликаний забезпечити реалізацію «державної політики у сфері свободи совісті, світогляду та віросповідання», немає. Звичайно, якщо згадана «державна політика» не полягає у «побудові єдиної помісної церкви в Україні» чи аналогічних амбітних, але геть непритаманних світський державі планах.

І буквально кілька слів про «технічні» огріхи законопроекту. Напевно відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців» скрізь у законопроекті слід також говорити про «державну реєстрацію», а не просто «реєстрацію», як наразі є у ч.1 ст.10, ч.1 ст.11, ст.16 тощо. В ст.3 законопроекту йдеться про те, що «кожен незалежно від місця перебування має право на свободу совісті, світогляду та віросповідання». Чому зроблено такий наголос саме на місцеперебуванні, незрозуміло, оскільки право на свободу совісті, світогляду та віросповідання не залежить також від статі, походження, соціального стана, кольору шкіри, освіти тощо.

Також виглядає анахронізмом норма ч.1 ст.4 законопроекту, яка декларує: «У документах, що посвідчують особу, ставлення до релігії не вказується». Насправді у будь-яких світських, в тому числі обов’язкових державних ID нікому давно вже на думку не спадає у будь-який спосіб зазначати ставлення особи до релігії (така інформація була відсутня навіть у радянських паспортах), а от забороняти в законодавчому порядку священникові, єпископові чи іншій особі, що працює в релігійних організації, мати посвідчення особи, що видає його «афілійованість» з тією чи тією конфесією, просто безглуздо.

Незрозуміло навіщо у ч.1 ст.15 вказано, що «Релігійна організація діє на підставі статуту (положення)». Можна було б виправдати наявність в законопроекті і статутів і положень, якщо б статути були внутрішньою конституцією релігійних організацій – юридичних осіб, а положення регулювали б діяльність відокремлених структурних підрозділів релігійних організацій без статусу юридичної особи. Але це не так, а тоді залишається загадкою, чому не відмовитись від непотрібного дублювання назв документів, ідентичних за своєю сутністю, а отже і від положення як альтернативи статуту.

Також викликають питання пп. 6 та 7 ч.5 ст.15. – навіщо релігійним організаціям прописувати в статуті порядок набуття та відчуження майна, якщо його визначає Цивільний кодекс і жодного особливого порядку для релігійних організацій наразі не існує.

9. Summary

Завершуючи, хочу наголосити ще раз: потреба в ухваленні нової редакції засадничого закону в сфері свободи віросповідання назріла в Україні давно. Візит Патріарха Кирила ще раз засвідчив, що чинний закон не містить адекватних правових відповідей на виклики сьогодення. Наявний законопроект, про який йшлося в цій статті, попри окремі недоліки є добре опрацьованим документом: він потребує на фахове «шліфування», але закладені в ньому засадничі підходи слід будь-що зберегти.

Шанси на ухвалення законопроекту до завершення каденції чинного Президента мінімальні. Воднораз навіть після того, як зміниться вища посадова особа України, подальша доля документа багато в чому залежить від позиції церков та релігійних організацій. Якщо вони побачать свій інтерес у зміні правил гри на більш сучасні, але менш звичні, окреслені вище пропозиції мають шанс стати чинним правом; якщо церкви й надалі волітимуть будувати свої взаємини з владою на інших підвалинах ніж право (політичних, особистих тощо), навряд чи є сенс взагалі вносити аналізований вище текст у Верховну Раду. Врешті-решт не робити ж це з остраху ж перед Радою Європи, яка вже майже чотири роки як наголошує на потребі здійснити серйозну реформу вітчизняного законодавства в сфері свободи віросповідання?

Читайте також