Наближення п’ятисотлітнього ювілею Реформації у 2017 р. викликало в українському євангельсько-протестантському середовищі значний, хоча й, слід визнати, трохи запізнілий інтерес.
Вітчизняні програми заходів значно скромніші, однак це можна зрозуміти, враховуючи непросту історію українського євангельського протестантизму, розмитість контурів його богословської самоідентичності і, в цілому, невеликий відсоток прибічників євангельсько-протестантських конфесій у порівнянні із загальною чисельністю населення країни. Крім цього, абсолютну більшість українських протестантів становлять віряни пізньопротестантських конфесій, які на відміну від класичних протестантських течій (лютерани, реформати, англікани) лише розпочинають осмислювати свій генетичний та богословський зв'язок з Реформацією. В усній традиції та богословських творах баптистських та п’ятидесятницьких авторів досі зустрічаються твердження про те, що ці християнські напрями є відродженням першопочаткового біблійного християнства, а не сегментом реформаційного протестантизму. Беручи до уваги ці фактори і вітаючи всі ініціативи з відзначення майбутнього ювілею європейської Реформації, все ж варто висловити декілька критичних зауваг, до яких спонукає спостереження за процесом підготовки до відзначення ювілею. Основна небезпека, як видається, полягає у тенденції до профанації, здрібнення та спрощення змісту Реформації, що відбувається декількома шляхами.
Перший і основний з них – це інструменталізація Реформації, тобто використання цієї ключової події в історії християнства заради прагматичних цілей. Ювілей Реформації, як колосального за впливом явища соціального життя, що радикально змінило весь суспільний уклад Європи, безумовно викликатиме істотний інтерес у наукових колах, відбуватимуться численні наукові та просвітницькі заходи. Власне відзначення ювілею вже отримало безпрецедентну державну підтримку завдяки указу Президента «Про відзначення в Україні 500-річчя Реформації». За таких умов, виникатиме чимало нагод використати короткотривале «вікно можливостей» та доступу до наукових, владних і громадських платформ задля утилітарних цілей – поширення вузько-конфесійних цінностей та ідей, залучення нових вірян, нарощування політичного впливу, пропагандистського ефекту. Можемо сміливо очікувати, що впродовж наступного року під брендом «святкування Реформації» відбуватимуться численні заходи і здійснюватимуться найрізноманітніші як високоінтелектуальні, так і відверто популістські проекти, значна частина яких до власне Реформації чи історії світового і вітчизняного протестантизму не матиме жодного стосунку, а подекуди може виявитися навіть чужою реформаційним богословським імперативам. Парадоксально, але саме нездатність католицьких церковних авторитетів відреагувати на відродження віри в Німеччині та використання ними церкви задля матеріальної наживи і нарощування політичного впливу зумовили ситуацію загальної ворожості до католицизму, на тлі якої протест Лютера видався особливо актуальним.
Другим шляхом профанації є примітивізація, спрощенство змісту Реформації. Дослідникам історії протестантизму добре відомо, що Реформація була не цілісним однорідним рухом, а строкатим, гетерогенним і багаторівневим явищем європейської історії пізнього Середньовіччя. Її гілки (лютеранська, реформатська, радикальна) різнилися за своїми інтелектуальними джерелами, соціально-політичними контекстами, акцентами розуміння засад християнської віри, герменевтичними методами, формами духовності і церковного життя, що, зрештою, вилилося у зростання протестантського конфесіоналізму, а також лютерансько-реформатське протистояння і їх спільне з римо-католиками переслідування «релігійних ентузіастів» та інших представників радикального крила Реформації. Інтенсивний та іноді суперечливий богословський пошук реформаційних лідерів відображав у собі багатство інтелектуальних процесів пізнього Середньовіччя, властивий цій епосі доктринальний плюралізм та інституційно-богословську поліцентричність. Визнаючи новаторський характер багатьох богословських прозрінь Лютера, все ж необхідно розглядати їх у контексті і з урахуванням богословських тенденцій, форм благочестя та культурних метаморфоз Середньовіччя. Звичайно, слова відомого католицького історика Й. Лортца про те, що Лютер міг би стати католицьким святим, якби краще знав католицьку теологію, скоріш за все є перебільшенням, але ігнорування богословськими витоками Реформації призводить до збідненого розуміння її змісту.
Докладний розбір інтелектуальних джерел реформаційних проектів та їх богословських програм засвідчує, що хоча різноманітні гілки Реформації і сприймали себе як спадкоємців спільної євангельської традиції, їх богословські, еклезіологічні, а відтак і соціально-політичні проекти мали суттєві розбіжності, даючи підставу вести мову про низку окремих, хоча й взаємопов’язаних локальних Реформацій. Сучасні ж намагання перетворити Реформацію у «товар масового попиту» спрощують її складну історію і багатосторонню богословську спадщину, примітивізуючи їх і зводячи до стереотипного загального знаменника боротьби з католицьким «невіглаством і віровідступництвом» та відновлення автентичної ранньохристиянської віри. Таким чином, збіднюється і здрібнюється багата богословська спадщина, народжена інтенсивним і суперечливим процесом інтелектуально-духовного пошуку Реформації.
Профанація Реформації відбувається також через гіпертрофовану оцінку впливу Реформації на європейську цивілізацію та ідеалізацію перспектив повторення досвіду Реформації в сучасному українському контексті. Зокрема, має місце тенденція пов’язувати з Реформацією весь новочасний розвиток західноєвропейських народів. Поступ у царинах освіти, науки, економіки, державотворення за останні п’ятсот років розглядається у дусі «Протестантської етики і духа капіталізму» раннього М. Вебера, передусім як результат практичної реалізації богословських винаходів реформаторів та морального виправдання протестантизмом промислового капіталізму. Втім, як доводять численні критики веберівської концепції історії європейської економіки (Р. Тоуні, К. Самуельсон, Д. Макклоскі), його теорія хибує надмірними узагальненнями. Зокрема, є усі підстави стверджувати, що практики сучасного капіталізму і відповідна трудова етика існували ще до Реформації і не повинні розглядатися як виключно наслідок зародження протестантського аскетичного ідеалу, кальвіністське ставлення до етики капіталізму є більш амбівалентним, ніж вважав Вебер, а протестантська ощадливість не може виступати достатньою причиною накопичення капіталу, що привів до капіталістичного економічного прориву.
Визнаючи величезне значення Реформації у народженні сучасної Європи, розвитку освіти, економіки, соціальної етики, ми більше не можемо розглядати її услід за істориком дев'ятнадцятого століття Дж. Фруде як «петлі, на яких обертається вся сучасна історія». Соціально-економічний прогрес західної цивілізації у Новий час був пов’язаний із логікою її попереднього розвитку. Реформація виразила, виправдала та інтенсифікувала соціально-економічні інтереси тих верств європейського населення, які стали носіями інноваційного начала, але було б великою історичною помилкою зводити бурхливий розвиток Європи виключно до впливу Реформації. Більше того, схильність до сакралізації реформаційних процесів іноді призводить до того, що з поля зору щезають їх «темні сторони», в котрих відображений характер пізнього Середньовіччя як епохи, крім усього іншого, і жорстоких релігійних конфліктів та відсутності культури толерантності. Зокрема, конкуруючи із Римо-Католицькою Церквою за статус істинної форми християнства, протестанти у XVI-XVII ст. також проводили численні процеси проти жінок, звинувачених у чарівництві, що привело до десятків тисяч смертей, долучалися до антисемітських виступів, переслідували представників анабаптистського крила Реформації. Важливо, щоб святкування ювілею Реформації стало приводом до всебічного наукового дослідження цієї епохальної події та її історичного значення, а не до появи агіографічних пропагандистських памфлетів.
З надмірністю в оцінці ролі Реформації в історичних процесах новочасної Європи пов’язані перегини в очікуваннях повторення реформаційного досвіду в сучасних українських суспільних реаліях. Як історична подія на межі пізнього Середньовіччя і Нового часу, Реформація виразила у собі релігійні, соціальні та політико-економічні протиріччя свого часу, складної епохи формування європейських націй та національних держав, переходу від традиційного до індустріального суспільства та культури Модерну, духовно-світоглядної кризи середньовічного католицизму, гострих конфліктів між основними соціально-професійними групами, зокрема, антифеодальних селянських рухів. Передусім богословська форма виразу соціально-економічних протиріч і очікувань пов’язана з надзвичайно високим ступенем релігійності тогочасного суспільства, в якому релігійна приналежність визначалася радше місцем народження, ніж особистим вибором людини, а також домінуючим становищем, яке теологія займала посеред усіх інших форм знання. Наш постмодерний світ становить собою зовсім іншу соціальну реальність, в якій релігія попри постсекулярне «велике повернення» вже не є єдиним і панівним носієм світоглядних орієнтирів і духовних скарбів, а інтенсивність релігійних шукань не часто сягає рівня відчайдушного пошуку спасіння у пізньому Середньовіччі. Отож не варто очікувати, що у сучасному суспільстві можливе повторення реформаційного перевороту XVI ст.
Чи означає це, що досвід Реформації абсолютно неактуальний у контексті постмодерну? Зовсім ні. Однак тут варто спочатку торкнутися популярного у вітчизняному контексті питання про вплив церкви, зокрема, євангельських деномінацій на суспільство. При цьому найчастіше трактування впливу відбувається у межах нав’язаного церкві дискурсу влади. Мова йде про владу у наступних сферах: політичній (присутність євангельських протестантів у представницьких та виконавчих органах влади різних рівнів, взаємовигідні стосунки з певними політичними партіями та їх лідерами, близькість до державних діячів того чи іншого рівня та відтак спроможність «вирішувати питання»), економічній (наявність у деномінації бізнесменів із серйозним фінансовим та соціальним капіталом, а відтак доступом до владних ресурсів), освітньо-культурній (доступ до закладів освіти різних рівнів, засобів масової інформації). Тобто значною мірою розуміння впливу у євангельському протестантизмі все ще залишається пост-радянським і обумовленим тривалим періодом існування у корумпованому суспільному контексті, коли саме наближеність до влади виступає засобом зміцнення позицій.
Як засвідчує історичний досвід, намагання досягнути або зберегти вплив шляхом опертя на владні ресурси не гарантує успіху. Римо-католицька церква напередодні Реформації володіла монополією на ринку релігійних послуг та доступу до державної підтримки, але це не допомогло їй зберегти панівні суспільні позиції у конкуренції з новоутвореним протестантизмом, який запропонував адекватніші відповіді на актуальні виклики новочасної Європи. Натомість зародження протестантизму демонструє, що пророча критика недоліків інструменталізованої релігії, заклик до духовного оновлення та пропозиція конкретної богословської альтернативи здатні спровокувати лавину змін, часто неочікуваних. Зокрема, одним з основних, якщо не основним, результатом Реформації після утворення протестантизму, який поклав край монопольному становищу католицизму у Західній Європі, став незворотній процес оновлення усіх сфер середньовічного католицизму, а також спроби реформ у православному середовищі. Таким чином, замість того, щоб намагатися здійснювати суспільний вплив у рамках владного дискурсу, євангельські протестанти могли б досягнути більшого, виступаючи у ролі провокатора інновацій, носія альтернативних форм християнського життя і мислення, пророчого критика внутрішньоцерковних моральних компромісів, взірця просвіченого, соціально відповідального християнства, відкритого до діалогу і співпраці з іншими традиціями віри. Історія протестантизму у XX-му містить чимало прикладів, коли сила морального прикладу і мужність протистояти злочинним режимам давали імпульс для колосальних соціальних перетворень. Згадаймо хоча б відважний виступ англіканського єпископа Фесто Ківінджере проти угандійського диктатора Іді Аміна, багаторічну працю архієпископа Десмонда Туту задля ліквідації наслідків апартеїду у Південно-Африканській Республіці, діяльність менонітів, спрямовану на примирення учасників міжнаціональних конфліктів у Руанді та інших країнах світу.
Аналіз основних небезпек профанування реформаційної спадщини дозволяє перейти до конструктивної пропозиції стосовно можливої рецепції досвіду Реформації у сучасних українських реаліях. Отож, по-перше, Реформація закликає до критичної оцінки усіх аспектів буття сучасного протестантизму, застосування у інтерпретації власної доктрини та практики запропонованої П. Рікером герменевтики підозри. Її ключова ідея полягає у запереченні можливості довіри до буквального і безпосереднього рівня тексту, який розглядається передусім як засіб маскування справжніх політичних інтересів, волі до влади, прихованих бажань і страхів. Мету інтерпретації Рікер вбачає у виявленні факту приховування у тексті владних інтересів та їх наступній демістифікації. Однак герменевтику підозри можна застосувати у ширшому сенсі – як спосіб інтерпретації соціальних і культурних феноменів, який намагається розкрити їх приховані механізми, показати, як різні аспекти соціокультурного буття виступають у ролі маскувальних засобів, за допомогою яких ми уникаємо реалій життя, пригнічують інших та самих себе. Герменевтика підозри прагне зірвати маски з усього соціокультурного виміру людського існування, включно з релігією. Остання також гостро потребує розшифрування, постійної самоперевірки та інтерпретації, оскільки їй властиві специфічні засоби маскування, що приховують її справжні цілі і цінності від самосвідомості її прибічників.
Варто звернути увагу на близькість герменевтики підозри до біблійного засудження фальшивої релігії. Згадаймо критику старозавітними пророками всіх форм інструментальної релігії, яка намагається перетворити сакральну силу у засіб, що використовується виключно для досягнення корисливих, хоча й не завжди усвідомлених цілей. Пророчі голоси часто осуджували релігійні практики, що включали в себе непослух волі Бога, навіть якщо вони виконувались в ім'я Господнє. Наголошуючи, що релігійність часто приховує почуття самовдоволеності і забезпечує захист для особистих інтересів, герменевтика підозри допомагає християнам усвідомити масштаб самообману і лицемірства у своїх власних рядах.
У цьому зв’язку зауважимо, що деструкція Лютером середньовічного богослов’я та пов’язаних із ним соціальних практик може розглядатися як продовження старозавітної пророчої критики інструменталізації релігії. Відтак досвід Реформації нагадує євангельським протестантам про необхідність перманентної критичної самооцінки, адже усім релігійним інституціям та рухам загрожує небезпека неусвідомленого приховування своїх справжніх інтересів і цінностей за ілюзорно праведними формулюваннями і практиками. Так, начебто боротьба за чистоту вчення і вірність конфесійній традиції у поєднанні з тавруванням інакодумців як єретиків і віровідступників подекуди приховує справжню мету – позбутися неугодних та забезпечити монополію на владу правлячої церковної еліти; наголошування таких атрибутів Бога як всемогутність, єдність та незмінність може виступати способом богословського обґрунтування непорушності існуючих церковних порядків; тенденція споруджувати монументальні церковні приміщення має засвідчити панівну чи принаймні впливову позицію конфесії на місцевому релігійному ландшафті; за закликами «коритися всякій владі» може стояти прагнення засвідчити свою лояльність до владних установ.
Подібним чином, акцент на трансцендентності Бога може сигналізувати про небажання церкви «наближати» Бога і церкву до світу, брати участь у його стражданнях, долучатися до розв’язання найгостріших соціальних проблем сучасності, обмежуючись лише «духовним» виміром буття. При цьому, упускається з поля зору той факт, що реформаційний проект Лютера не зводився до доктрини виправдання грішника. Згадаймо, що безпосереднім приводом до початку революційного конфлікту Лютера з Римом була розповсюджена корумпованість церковних структур, комерціалізація індульгенцій і практика симонії. Дев’яносто п’ять тез – це передусім реакція молодого августиніанського монаха на намагання папи Лева Х збільшити доходи церкви за рахунок продажу індульгенцій від гріхів не тільки живих, а й померлих католиків. Значною мірою, успіх Реформації загалом був пов’язаний не лише з її богословськими відкриттями, а й з обґрунтуванням започаткованої соборним парламентаризмом боротьби проти папського і монархістського абсолютизму та звільнення магістратів великих міст від єпископського контролю, а також з підтримкою антиолігархічного протесту міських еліт. Таким чином, рецепція Реформації не повинна редуціюватися лише до особисто-релігійної сфери та закликів до духовного відродження («реформації серця»), адже програми Лютера і Кальвіна передбачали переформатування всієї цілісності суспільного світоустрою.
Не менш небезпечною помилкою була б спроба обмежити значення Реформації до декларативних закликів реформувати українське суспільство, не звернувши першочергової уваги на внутрішньоцерковний вимір Реформації, який практично ігнорується у вітчизняних програмах святкування протесту Лютера. Однак без критичного перегляду світоглядних пріоритетів, форм церковного устрою, парадигм взаємодії із суспільством, ставлення до науки і освіти, усі заклики до Реформації суспільства будуть профанацією великої події. Реформування внутрішнього життя церкви не може спиратися на тимчасові приводи, як-от святкування ювілею Реформації; воно потребує вироблення ґрунтовної програми, напруги усіх духовних та інтелектуальних сил церкви, відкритості до внутрішньої і зовнішньої критики, здатності і бажання змінюватися.
Така глибока реформація внутрішнього життя євангельсько-протестантських церков неможлива без уважного ставлення до богослов’я та освітніх богословських закладів, які мали б стати епіцентрами продукування необхідних смислів та ідей. На жаль, у східноєвропейському євангельському протестантизмі поширене неоднозначне ставлення до класичного богословського мислення. Вітчизняний протестантизм, що історично формувався як народний рух, здебільшого з підозрою ставився до інтелектуального виміру релігійності. Відтак богослов’я зверхньо сприймалося як форма згубного впливу західного «лібералізму», загроза питомій слов’янській духовності та небезпечне «мудрування». У богословському пошуку, написанні статей чи книг все ще часто вбачається вияв недостатньої духовності і стійкості у вірі (адже все вже й так відомо), непотрібне марнування часу, не пов’язане безпосередньо з виконанням Великого доручення Христа. Зауважимо, проте, що усі заклики реформувати Україну приречені на невдачу, якщо вони не будуть спиратися на богословський аналіз сучасної соціокультурної ситуації, вивчення тектонічних світоглядних трансформацій, які радикально змінюють обличчя нашого суспільства. Не слід забувати, що Реформація розпочалася як університетський рух, а М. Лютер був не тільки ченцем, а й доктором богослов’я і професором Віттенберзького університету. Першими його сподвижниками були студенти і молоді викладачі, яких приваблювали ідеї Лютера про реформу освіти та теології, а також його намагання звільнити віруючого від диктату зовнішніх церковних авторитетів. Інші впливові особи Реформації також були майже виключно людьми високої освіти та культури. Згадаймо хоча б Ф. Меланхтона, який завдяки своїй викладацькій діяльності та участі в створенні класичної гімназії отримав ім'я «вчителя Німеччини».
Хоча протестантська Реформація, як конкретний релігійний та суспільний рух у Західній і Центральній Європі XVI ст., не може бути повторена, проте її програма і досвід закликають усіх протестантів (ранніх і пізніх, класичних і новітніх) до невпинного реформування церкви, постійної самоперевірки і перманентного повернення до основ своєї віри. Таким чином, Реформація постає як завдання церкви, обов’язкове питання у її порядку денному. При цьому слід розуміти, що будь-які зміни, а тим більше радикальні і масштабні, не можуть відбуватися безболісно і безконфліктно, вони завжди включають в себе елемент протистояння. І, як показує досвід Лютера, його щирий протест проти релігійного лицемірства і споживацтва, який багатьом сучасниками здавався абсолютно безнадійним задумом, зрештою приніс результати, що перевершували найсміливіші сподівання самого реформатора. Проте для того, щоб Лютерова програма відновлення християнства почала здійснюватися, йому довелося вказати на недоліки материнської церкви і відмовитися від будь-яких спроб замирення з нею ціною компромісу в основоположних питаннях.
Ця «непокора» Лютера яскраво виявилася у жовтні 1518 р., коли на зустрічі з кардиналом Каетаном замість очікуваного «revoco» (я зрікаюся) він несподівано промовив «Nein!», і сягнула апогею під час виступу Лютера на Вормському рейхстазі та в подальшому повному розриві з Римом. Коли, на думку послідовників Реформації, протест Лютера був спробою відродити біблійну віру та практику, безнадійно спотворені середньовічним католицизмом, то з католицької перспективи дії монаха із маловідомого німецького міста тривалий час сприймалися як бунтівна спроба поставити свою особисту думку вище колективної мудрості церкви, а протестантизм загалом – як новочасна і замаскована форма давніх єретичних вчень. Як свідчить історія Реформації, нездатність церкви дослухатися до пророчої критики, прагнення заглушити голоси непокірних, таврування носіїв реформаційних ініціатив як непокірних бунтівників або єретиків може лише на якийсь час пригальмувати необхідні зміни, але не усунути їх необхідність. Католицька церква, зрештою, змушена була розпочати глибокі внутрішні реформи на Тридентському соборі і викорінити найочевидніші зловживання духовенства, та на той час зі сфери її впливу вже вийшла майже половина Європи.
Одним із найбільших завоювань Реформації стало утвердження гідності, прав і свободи християнина, який, як зазначив Ф. Геґель, мислить себе рабом тільки перед Богом. Імператив рівності всіх християн перед Богом і свободи християнського сумління від непотрібних правил і традицій важко здобуває собі місце у пострадянському, посттоталітарному євангельському протестантизмі, іноді скочуючись у крайнощі церковного авторитаризму та єрархізації або, навпаки, до цілковитого заперечення усіх церковних авторитетів. Тому рецепція досвіду Реформації обов’язково має включати в себе завдання створити умови для формування свідомого християнина, який користується своїм правом особисто досліджувати Писання і сумлінно йти за ним, без вагань висловлюючись проти усіх людських, у тому числі церковних ідей та інститутів, що явно чи замасковано суперечать Слову. Цей неоціненний привілей свободи внутрішнього світу, переконань і мислення християнина від усіх людських структур і обмежень повинен розглядатися не як загроза установленим церковним порядкам, а як неодмінна умова невпинного реформування церкви, її постійного оновлення і звернення до Божого Одкровення у пошуку відповідей на болісні питання знебоженого світу.