Прагнення спільноти, яку зараз називають Росією, асимілювати спільноту, яка тепер носить ймення Україна, мають тривале минуле. Знання і вивчення цієї історії, в якій тісно переплелися історія і політика, може убезпечити від багатьох помилок у майбутньому.
«Русскій мір» – фраза, яку тепер часто можна зустріти на телебаченні, радіо, прочитати про неї у поважних ЗМІ і соціальних мережах. Поєднання наведених двох слів є назвою ідеології, через прагнення втілити яку в останні роки загинули тисячі громадян України, а мільйони змушені були покинути домівки. Йдеться, звісно, про конфлікт на сході України, замовлений російською агресією щодо нашої держави, культури, нації.
Історія ідеологеми «Русскій мір» на виправдання гегемонії Росії та її держав-попередниць розпочалася не якогось року від Різдва Христового чи навіть до нього («этрусски – это же русские», стверджують деякі запальні голови). Дана конструкція є сумарним плодом обставин постання та спроб політико-релігійного виправдання претензій володимиро-суздальських, московських і російських еліт на спадщину княжої Русі – Київської держави: її територію, право тлумачити історію і визначати еталони культурної поведінки. В силу значної ролі релігії і Церкви для консолідації Русі та її спадкоємців, ідеологія «Русского міра» просто не могла уникнути обертонів сакрального характеру.
За ілюстраціями до щойно сказаного далеко ходити не потрібно. Політичним виразником тертя між ідентичностями тих, хто був або став частиною держави княжого Києва стало протистояння Малої Русі – власне Русі, державотворчого ядра, і Великої Русі – земель, котрі належали до Русі тільки в її ширшому розумінні, анексованих північних теренів. На останніх почав формуватися, зокрема й народ, котрий прибрав через віки назву російського. Більше того, на півночі формувався не один державотворчий центр, а декілька. Є всі підстави стверджувати це, якщо поглянути, приміром, на Новгородську боярську республіку. Та якщо в ХІ столітті бачимо опозицію Новгорода, то уже у ХІІ-му слід вести мову про зростання потуги володимиро-суздальських князів.
Унаслідок затяжних княжих міжусобиць за Київ між Мстиславовичами, молодшими Мономаховичами і двома галками Святославовичів, великим князем київським у 1146 році став Ізяслав ІІ Мстиславович. Він 27 липня 1147 року поставив митрополитом київським Клима Смолятича. Останній, як подає «Літопис руський», «був він чорноризець і схимник, і був книжник і філософ такий, якого ж у Руській землі не було». Єпископи чернігівський, білгородський (нині село Білогородка Києво-Святошинського району), юр’євський та володимирський (із Володимира-Волинського) підтримали кандидатуру Клима. Натомість проти виступили новгородський єпископ Нифонт і смоленський єпископ Мануїл, які сказали: «Нема того в законі, щоб ставити єпископам митрополита без патріарха», засвідчує літопис. Запам’ятаймо ці слова до моменту, коли 15 грудня 1448 року Собор єпископів Великого князівства Московського без згоди Константинопольського патріарха поставить «київським митрополитом» рязанського єпископа Іону і розпочнеться 141-річний період, протягом якого Московська церква була поза євхаристійною єдністю зі спільнотою Православ’я. Тобто поза тим, про що РПЦ тепер на кожному кроці нагадує, як про неодмінну умову буття справді православними.
Уже наступник Іони Феодосій почав титулувати себе не київським митрополитом, а московським і всієї Великої Русі. У 1149 році володимиро-суздальський князь Юрій Долгорукий, один із молодших Мономаховичів, прогнав Ізяслава Мстиславича із Києва і той повернувся до Володимира Волинського. Перебрався туди і Клим Смолятич. У 1151-1154 роках вони обоє знову перебували у стольному граді, але у 1155-му Долгорукий удруге став великим князем.
Молодші Мономаховичі в силу своїх зв’язків і політичних інтересів підтримували митрополитів-греків.
Цей діяч був онуком не тільки Володимира Монамаха, а й половецького хана Аєпи Осеневича. При народженні йому дали назву Китай, або ж Китан. В російському історіописанні він виступає під іншим йменням – як Боголюбський. Проте часто на задвірках уваги загалу залишається те, що «прізвище» це походить від назви історичного міста Боголюбово за 10 км на північ від Володимира на Клязьмі, а не від якогось особливо чеснотливого життя князя. Те, як воно співвідноситься з реальним життям Андрія Юрійовича, показали наступні події.
«І грабували вони два дні увесь город – Подолля, і Гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю. І не було помилування анікому і нізвідки: церкви горіли, християн убивали, а других в’язали, жінок вели в полон, силоміць розлучаючи із мужами їхніми, діти ридали, дивлячись на матерів своїх. І взяли вони майна безліч, і церкви оголили від ікон, і книг, і риз, і дзвони познімали [ці] смольняни, і суздальці, і чернігівці, і Олегова дружина, – і всі святині було забрано. Запалений був навіть монастир Печерський святої Богородиці поганими, але Бог молитвами святої Богородиці оберіг його од такої біли», – читаємо у літописі.
Задуми поставити Київ під політичний і релігійний контроль князю Андрію не вдалися, а його самого вбили в ніч на 29 червня 1174 року родичі його першої дружини бояри Кучковичі зі спільниками. Але у 1702 році, за Петра І, який і перейменував Московське царство у Російську імперію, Андрія Боголюбського канонізували. Його особа стала однією з ключових для становлення «Русского міра», а його діяльність – одним із початкових етапів становлення супровідної політики щодо Русі-України. Недарма ж під час круглого столу, проведеного у 2011 році у Москві, стверджували, що до Андрія Боголюбського слід молитися «за визволення Києва», «деградуюча еліта» якого захоплена «антирусским элементом».
Наступний великий злам настав після монголо-татарської навали і його суть полягала в значному впливі традиції Золотої Орди на північно-східні князівства Русі та у посиленні на цих теренах антизахідних, антилатинських виступів. Уже під час нападу хана Батия на суздальську землю у 1237-1238 роках ростово-суздальський князь Ярослав Всеволодович, син Всеволода Юрійовича «Велике Гніздо» (1176-1212) – зведеного брата і наступника Андрія Боголюбського – не чинив опору монголо-татарам. Аналогічну позицію зайняли і його молодші брати та син Олександр, майбутній Невський. У 1243 році Ярослав Всеволодович поїхав до Золотої Орди, де отримав від Батия призначення великим князем Русі. Його ж син Олександр став названим сином Батия і побратимом-андом ханського сина – Сартака.
«За огорожею (серед вельмож у шатрі, де святкували обрання великого хана Монгольської імперії Ґуюка) був Ярослав, князь суздальський і руський, і численні князі китайські і соланжські, також двоє синів царя грузинського, посол халіфа багдадського, який був султаном, і, як нам видається, 10 з лишком інших султанів сарацинських… Нам же і князю Ярославу, коли ми були разом з ними за огорожею, давали вони майже завжди перше місце», – писав посол Папи Інокентія IV до монголів Джованні Да Плано Карпіні.
Незважаючи на те, що Ярослав Всеволодович номінально був правителем Києва, його накази великий київський князь Михайло Всеволодович (не брат – прим. авт.) не виконував. Зрештою, обидвох їх убили: першого – у ставці Ґуюка в Каракорумі, другого – у ставці Батия.
Але син і наступник загиблого Олександр Ярославович Невський не став через це запеклим ворогом ординців. Навпаки, за допомогою Сартака він у 1252-му прогнав з Володимира на Клязьмі свого старшого брата Андрія та отримав монгольське призначення на посаду великого князя володимирського. До слова, уже у ХІІІ столітті в столиці Золотої Орди Сараї була створена окрема єпархія – її перший відомий єпископ Митрофан. Сам Сартак прийняв християнство. Утім, подібні випадки хрещення не вплинули на загальну культуру правителів степовиків. Натомість васали монголо-татар із Ростово-Суздальщини перейняли багато чого від них. Донька Сартака – у хрещенні Феодора – вийшла заміж за білозерського князя Михайла Глібовича. Їхні нащадки при нагоді згадували, що походять від Батия та Чінгізхана…
Олександр Невський на колінах перед великим ханом Батиєм. Хромолітографія кінця ХІХ століття
Олександр Невський в історію увійшов як завойовник Русі для Золотої Орди. При цьому частина істориків сумнівається, чи брав він участь у битвах на Неві 1240 року та Чудському озері 1242 року, адже був ще дуже молодим. Є декілька дат народження цього князя: 1221 або 1228-1230 роки. У 1246-му Джованні Плано Да Карпіні бачив Олександра у ставці Батия в якості заручника. Син Олександра Невського Данило приблизно у 1263 році отримав від батька Москву, а вже його син Юрій (1303-1325) почав домагатися титулу великого князя. За це він поплатився життям. Одначе брат Юрія Даниловича Іван Московський, він же Калита, (1325-1341) таки став великим князем. Тут слід згадати, що у 1299 році київський митрополит Максим перебрався до Володимиро-Суздальського князівства, що значно підняло авторитет тамтешніх князів. Калита ж захопив Суздаль і 1326 року митрополит Феогност перебрався звідти до Москви.
«Перетворення Великого князівства Московського на духовного спадкоємця Києва, центру Руської православної Церкви, стало подією величезної ваги. Митрополит Руської Церкви був єдиним символом єдності всієї Русі, поділеної тоді на численні князівства, деякі з них перебували під польським і литовським суверенітетом. Москві посміхнулося щастя і вона стала, таким чином, символом цієї єдності», – подає Френсіс Дворнік.
Яскравим доказом значної історичної ваги зосередження у Москві великокняжої та митрополичої влади стали події по смерті спадкоємців Івана Калити, князів Семена та Івана ІІ Лагідного. Тодішній митрополит Олексій із майбутнього роду бояр Плєщеєвих узяв правління на себе, зберіг князівство та ще й звів нанівець спроби князя Ольгерда створити окрему київську митрополію для Великого князівства Литовського. На домагання Ольгерда константинопольський Патріарх висвятив київського митрополита Романа, а 1356 року Синод, скликаний Патріархом Каллістом І, розділив Київську митрополію між обома ієрархами: київським і московським. Але після смерті Романа у 1361-му Олексій Московський відновив свій контроль над усією митрополією.
Московський князь Василій І, який наказав вилучити поминання візантійського імператора з Літургій
В силу зростання політичної ваги Московського князівства укріплювалися претензії його керівників на сакралізацію свого престолу. По смерті князя Дмитрія Донського (1359-1389) великим князем московським став його син Василій І (1389-1425). Він наказав вилучити з текстів Літургії ім’я грецького імператора. Константинопольський Патріарх Антоній у 1393 році написав до князя об’ємний лист з поясненнями, чому цього робити не слід з огляду на особливу роль базилевса. Московський державець дослухався. Відтак у 1414 році імператор Мануїл ІІ одружив свого сина із донькою Василія І, що ще більше украпило союз амбітних правителів Москви і загрожених мусульманами імператорів. Тож очікувано, що коли у 1415 році правитель Великого князівства Литовського Вітовт посприяв обранню митрополитом для своєї держави Григорія Цамблака, константинопольський Патріарх Фотій відлучив того від Церкви. Зрештою, і Григорій Цамблак на Констанцькому соборі відмовився від унії.
Упродовж XV століття Велике царство Московське продовжувало еволюціонувати в бік централізації. Показово, що коли син Василія І Василій ІІ Темний (1425-1462) зустрівся з опозицією свого дядька Юрія ІІ Косого та двоюрідного брата Дмитра Шемяки, то єпископи підтримали Василія і порівняли заколот з гріхом Адама, якого сатана підбурив повстати проти Бога, зі злочином Каїна проти Авеля, а також із братовбивством Бориса і Гліба. Зрештою, у 1453 році Дмитра Шемяку отруїли.
У 1453 році сталася подія, що кардинально змінила геополітичну карту тодішньої Європи, – перед натиском турків упав Константинополь/Царгород. Опинившись перед фактом чергового зростання впливовості митрополитів Москви, польський король Казимир попросив Святий Престол призначити нового митрополита – наступника Ісидора. У 1458 році константинопольський Патріарх Григорій Мамма, будучи в єдності з Апостольський Престолом у Римі, реформував Київську митрополію, а її главою призначив Григорія ІІ Болгариновича. Новий ієрарх отримав титул митрополита київського, галицького і всієї Русі та очолював Київську Церкву протягом 1458-1473 років.
Штурм Константинополя турками у 1453 році. Настінний розпис монастирської церкви у Молдовиці, що на Південній Буковині в Румунії
У відповідь на призначення Григорія ІІ в Москві зібрали собор, де єпископи відріклися від київського ієрарха та заявили, що для них законними митрополитами київськими є Іона та будуть його наступники. Тоді ж у Москві затвердили принцип, за яким митрополита повинні обирати єпископи, але затверджувати – великий князь. Таким чином правителі Московської держави набули щодо Церкви статусу, подібного до зметених османами візантійських базилевсів.
У 1470 році київський митрополит Григорій ІІ зрікся від унії з Римом і перейшов до юрисдикції константинопольського Патріарха Діонісія І, що вкотре збурило Церкву на українських і білоруських землях. У той же період завершилася боротьба Київської і Московської митрополій за Новгород. У 1470-му тамтешнім єпископом став промосковський Феофіл, а наступного року великий московський князь Іван ІІІ (1462-1505) завдав Новгороду поразки. У 1477 році цей правитель остаточно долучив Новгород до своїх володінь. Наступника Івана ІІІ Василія ІІІ (1505-1533) імператор Священної Римської Імперії Максиміліян І у 1514-му назвав «імператором русів». Цей епізод також використав Петро І, обґрунтовуючи претензії також носити цей титул.
Того ж 1514 року Василій ІІІ захопив білоруський Смоленськ, а в 1525-му приєднав до своїх володінь ще й частину українських земель: Новгород-Сіверщину. Саме за нього до Москви утік князь Михайло Глинський з родиною. Його донька Олена, народжена в Китайгороді біля Кам’янця-Подільського, стала другою дружиною Василія ІІІ і матір’ю Івана IV Грозного (1533-1584). Це ще один промовистий штрих до пояснення феномену того, чому місцеві еліти Малої Русі вважали московських володарів своїми.
Широко відомим є те, що Іван Грозний під час одного з припадків люті у 1581 році смертельно поранив свого сина Івана. Але ще задовго до того через нього загинув московський митрополит Филип ІІ, який публічно засуджував царський терор. Одного разу цар вдарив єрарха своєю палицею, а згодом його позбавили сану та відправили до монастиря на Соловки. У 1569 році опричник Малюта Скуратов задушив митрополита. Такими методами московські правителі «привчали» Церкву до покори. Символічно, що коли на початку 2000-х в РПЦ хотіли канонізувати Івана Грозного, то проти виступив московський Патріарх Алексій ІІ.
Вагомим кроком стало і найменування Івана IV царем у 1547 році – термін «цар» походить від римського титулу «цезар». Але не менш важливим стало затвердження патріархату Московської церкви у 1589 році. Цього досягнув регент Борис Годунов – зять Малюти Скуратова, погрозами і підкупом «переконавши» константинопольського Патріарха Єремію ІІ піднести московських митрополитів до патріаршої гідності. Ідеологічним оформленням цих процесів слугувало проголошення гасла «Москва – третій Рим», котре виражає надзвичайну специфічність опозиції Московського патріархату до Апостольського Престолу в Римі. Тобто, «хибним» є Рим теперішній – а до величі давнього апостольського Риму Москва, як спробували запевнити її ідеологи, має пряме відношення. Недарма білий клобук московських Патріархів, за переказами, колись нібито перевезли з Риму до Константинополя, а звідти – до Москви. Ситуація дуже подібна до історії із «шапкою Мономаха», яка насправді виявилася головним убором не з Візантії, а від ханів кочовиків.
Митрополит Филип і Малюта Скуратов. Картина Ніколая Нєврєва 1898 року
Показово, що Флорентійську унію у Москві витлумачили як відступництво греків від правдивої віри, а падіння Константинополя – як кару Божу за це. І от у першій чверті XVI століття старець псковського Свято-Єлеазарівського монастиря Філофей пише послання Василію ІІ «Про виправлення хресного знамення і про содомський гріх». У документі він називає великого князя царем і формулює твердження про спадкоємність влади московського правителя від візантійських імператорів. Що цікаво, ведучи мову про геополітику (якщо вжити сучасну термінологію) Філофей в іншому посланні – про злі дні і години – охарактеризував себе наступним чином:
«…яз селской человекъ, учился буквам, а еллинскых борзостей не текох, а риторских астроном не читах, ни с мудрыми философы в беседе не бывал; учюся книгам благодатнаго Закона, аще бы мощно моя грешная душа очистити от грех…»
Але традиція применшувати свою значущість перед особою монарха – давня. Існувала вона і в інших культурах. За словами Філофея, перший Рим впав від нечесності, другий – від засилля агарянського, Третій Рим – Москва, а четвертому не бути. Мовляв, руський народ перейняв місію Третього Риму через упевненість у своєму Православ’ї та святості (чи не про ту саму «Святую Русь» йдеться у сучасних «Почаевських листках»?). Таким чином Москва очах монаха-ідеолога й тих, хто цю ідеологію прийняв, ставала всесвітнім центром християнства, а її правителі – царями царів та захисниками віри. Промовисто таку позицію зафіксувала «Голубиная книга», збірник кінця XV – початку XVI століття:
«У нас Белый царь — над царями царь.
Почему ж Белый царь над царями царь?
И он держит веру крещеную,
Веру крещеную, богомольную,
Стоит за веру христианскую,
За дом Пречистыя Богородицы,—
Потому Белый царь над царями царь...»
Це – згідно з виданням 1991 року. Якщо ж заглянути у публікацію Міхаіла Сєрякова «Голубиная книга. Священное сказание русского народа» 2012 року, то побачимо інший варіант тлумачення «духовних віршів»:
«У нас Белый царь будет над царями царь.
Почему же Бел царь над царями царь?
У нашего царя у Белого царя есть вера православная,
Область его превеликая надо всей землей,
Надо всей землей, над вселенною».
Як тут не згадати про 1/6 земної кулі, алюзії на тему «світлого майбутнього» та сучасні претензії Росії панувати над сусідами далекими й близькими!
Цікавим у даному контексті є й сам вираз: «білий цар». Можна зустріти твердження, що «білий» почали застосовувати на означення того, що цар – незалежний, нікому не платить данину. Термін прийшов від східних народів, як йдеться про це й у російському варіанті «Вікіпедії». Якщо ж копнути глибше, то виявляється, що безособові «східні народи» – то, радше, монголи. Білий колір був сакральним у культурі цього народу – він означував чистоту й святість. Існувала у свій час і Біла орда… У тюркській традиції білий колір також є символом доброти, радості, чистоти, щастя та достатку. Натомість означення царя «білим» не вкладається в символіку кольорів власне Русі: білий тут символізував захід – білі хорвати, наприклад. Навіть якщо Москва і використала цю систему символізму, то західною вона була хіба щодо тюркських ханств. А ще московські царі також носили білий клобук…
Майже одразу по затвердженні свого патріархату Москва почала претендувати на першість у спільноті Православ’я. Затверджене у 1590 і 1593 роках п’яте місце в переліку Патріархів після константинопольського, александрійського, антіохійського та єрксалимського не задовольнило ані політикум, ані супутній йому клір Московського царства. Із Великої Смути 1598-1613 років Московська держава вийшла у політичному відношенні послабленою, але ще більше консолідованою довкола ідеї своєї «місії». Цей ексклюзивізм поступово вкоренився і в українських землях. Церковне життя останніх перебувало у глибокій кризі: частина церковних кіл дивилася на Москву як на духовну твердиню й оселю спокою у порівнянні з Річчю Посполитою, де єпископом ставали світські люди й витягували церковні ресурси для потреб власних родин. Берестейська церковна унія була кроком ієрархії Київської Церкви, спрямованим на впорядкування і відродження. Утім, її сприйняли далеко не всі. Приміром, частина чернецтва чітко орієнтувалася на північного сусіда і перейняла його переконаність у винятковості. А що нетерпимість посилювалася не тільки щодо латинян чи протестантів, свідчить промовистий факт: 16 грудня 1620 року собор єпископів на чолі з московським Патріархом Філаретом постановив перехрещувати вихідців із Речі Посполитої. Приводом було те, що в Київській Церкві дозволяли хрещення шляхом возливання на того, кого хрестять, а в Московській – виключно через занурення у воду, як у Візантії.
Із початком козацьких повстань проти польської влади і власних старих полонізованих еліт, православне чернецтво з України стало вигідним інформатором Москви, куди часто ходило за милостинею. У 1620 році була відновлена Київська православна митрополія, яку очолив Йов Борецький (1630-1631). Одначе подальші події продемонстрували, що й цей митрополит не був спроможний діяти як незалежний ієрарх: він звертався з чолобитними до Москви з проханням надати допомогу православним в Україні. Та царі були ще тоді не готові.
Одяг московитів і татар у XVII столітті за книгою «Матеріалы для русской иконографіи»
Наступник Йова Борецького Ісая Копинський (1631-1633) був москвофілом і ще будучи перемишльським єпископом, 4 грудня 1622 року написав московському Патріарху лист, в якому назвав його «патріархом Великої і Малої Росії». Звертався він і з проханням про дозвіл на переселення до Московського царства, інформував Москву про події в Україні. У 1633-му Ісаю Копинського зняли з посади. Новим митрополитом став Петро Могила, якому вдалося підняти Київську православну митрополію на значні висоти. Показово, що цей ієрарх був відкритим до діалогу з унійною Церквою – тривали пошуки варіанту об’єднання, зокрема через створення Київського патріархату у єдності з Апостольським Престолом у Римі. Втіленню цих задумів перешкодили козаки, а вірніше ті, хто їх вороже налаштував.
Петро Могила помер за рік до початку повстання на чолі з Богданом Хмельницьким і війни у Речі Посполитій, а також задовго до Переяславської угоди. Його наступник на митрополичій катедрі Сильвестр Косів (1647-1657) хоча й підтримав союз із Москвою, виступав проти підпорядкування їй. Проте суспільство було вже надто залежним від сусіда – політика тягнула за собою релігійне підпорядкування, а релігійні погляди сприяли підпорядкуванню політичному. Доходило до виразних принижень:
«Милосердний госудярь, царь великий и великій князь Алексѣй Михайловичъ, всеа Великія и Малыя и Бѣлыя Росіи самодержецъ! Пожалуй меня, холопа своего, съ Войском Запорожскимъ, вели государъ тѣм богомольцомъ своимъ бѣднымъ и разрренымъ протывъ грамоты монастырской и челобитья ихъ дать твою государеву милостину… И я, холопъ твой, со всѣм Войском Запорожскимъ за тебя праведнаго государя будемъ головы складивать своои. Царь государь, смилуйся пожалуй».
Це слова не кого іншого, як Богдана Хмельницького. Написані вони в прохальному листі для крехівських монахів, які вибралися до Москви за милостинею. Туди ченці з Крехова, що на Львівщині, ходили аж до часів Петра І, а вірніше – доти, доки не увійшли до унійної Церкви і не загосподарили свій монастир.
Отож, бачимо, що поступове підпорядкування Київської Церкви Московській було наслідком як агресивного ексклюзивізму Москви, так і внутрішніх процесів у самій Україні. Як Рюриковичі, розділившись і забувши своє коріння, втратили княжу Русь, а потім їхні нащадки вигадували собі родоводи від литовських князів, так потім і козацька верхівка та шляхта почала спершу вислуговуватися перед, а відтак і асимільовуватися з московськими владними колами. У відплату отримувала титули й посади, часто десь на Сибірі. В Україну ж усе частіше надсилали перевірених людей з глибинки.
«Царський уряд хотів, щоб київський митрополит перейшов під благословеннє московського патріарха. Українське духівництво і гетьманський уряд довго відбивали сі замахи, аж поки гетьман Самойлович, запобігаючи московської ласки, не згодивсь приложити до сього своїх рук: перевів вибір на митрополію свого свояка Гедеона з князів Святополк-Четвертинських, що згодивсь прийняти “благословеннє” від московського патріарха», – писав Михайло Грушевський.
Значну роль у переведенні Києва під берло Москви відіграли також домовленості царської влади з султаном. Надалі справа «возз’єднання» пішла усе швидшими темпами – в Україні постійно знаходилися охочі до цього:
«А тим часом перевертні
Нехай підростають
Та поможуть москалеві
Господарювати
Та з матері полатану
Сорочку знімати».
Але цитований фрагмент із «Розритої могили» Тараса Шевченка – окреслення домінанти вже наступного історичного періоду поширення «Русского міра» в Україні і предмет іншої розвідки. Тут же зазначу тільки, що діяльність значної частини українців тільки утверджувала сусідів в їхньому переконанні про свою вищість та якусь виняткову цивілізаційну місію:
«У нас ум-разум самого Христа»…
Це цитата зі згаданої вже «Голубиной книги».
Продовження буде.
Вибрані джерела і література