Людина і світ. — 2000. — №7. — С. 43-46
Неомарксистська ідея соціалізму і християнство
Неомарксизм, або «західний марксизм» є широким теоретичним вченням і водночас системою практичних заходів з організації такого типу суспільства, де змогла б утвердитися свобода в найширшому значенні, свобода, яка передбачає розкриття всіх можливостей і потенцій людини у сфері духу та творчості. Неомарксизм, який є світоглядною основою сучасних європейських соціалістичних вчень, розглядає людину не як представника того чи іншого класу, а передусім саме як особистість: «Точка зору класу, партії, бойового союзу ніколи не може бути останньою інстанцією й повинна переглядатися та перевірятися для встановлення її відповідності гуманізації людини, її самореалізації» (Е. Фішер).
Європейська правова, культурна та етична традиції, в яких виникла ідея соціалізму, розглядають людину, її особистість як найвищу мету, а не засіб для досягнення певного результату. Жодні економічні системи чи політичні доктрини не повинні домінувати над інтересами розвитку людини. Складовими неомарксизму, як і класичного марксизму, є принцип радикального гуманізму та ідея справедливої суспільної організації. Концепція останньої спирається на ідею Маркса про зміну функції держави як органу класового панування і гноблення. Етичне вчення неомарксизму полягає в тому, що сутність людини є принципово доброю і зло в ній пов’язане з ситуацією та умовами існування, які можуть бути змінені. Це є й суттю християнства — того «життєвого кола», в якому сформувалися основні принципи європейської культури та цивілізації, до яких маємо честь належати й ми.
Соціалізм і християнство у своїх ідеалах і практиці являють собою найбільш автентичне втілення найвищих морально-етичних цінностей. Соціалізм жодною мірою не є централізованим управлінням і плановим виробництвом, де немає місця ні демократії, ні рівності. Переборення відчуження є «дійсне вирішення протиріч між людиною і природою, людиною та людиною» (Г. Маркузе).
Подібний гуманістичний ідеал, який передбачає визнання цінності особистості, її прав і демократичних свобод, загального блага як мети людської спільноти, плюралізму в економіці, політиці, духовному житті, свідчить про можливість синтезу соціалізму і християнства. Сутність християнства зосереджена на особистості людини, яка має для нього абсолютну цінність. А повнота буття особистості неможлива без свободи. Примат свободи в людській природі завжди утверджувався християнським віровченням, згідно з яким свобода є аспектом богоподібності людини, її належності Царству Божому. Християнський персоналізм розглядає людську особистість як образ та подобу Божу в людині. Особистість твориться взаємно Божою й людською свободою та творчістю. Особистість розглядається як можливість, завдання, яке стоїть перед індивідом і яке він безумовно повинен мати змогу реалізувати, в тому числі й у суспільному житті. Люди самі перешкоджають становленню свободи та справедливості, знов і знов відтворюючи репресивне суспільство та його мораль передусім у власній свідомості й стилі мислення. Справжня свобода стає реальністю лише тоді, коли її провідниками й носіями є вільні люди, що не прагнуть гнобити інших. Соціалізм стає реальністю тоді, коли він утверджується у свідомості людей. Саме це є головним актом соціалістичної революції (як зміни економічних і політичних відносин), що по своїй суті є еволюцією, тобто поступовим прилученням людей до системи духовних цінностей, яка зможе сформувати нові відносини між людьми. «Доки свобода не стала реальністю, саме розум людини є опозицією, запереченням репресивної, відчуженої, нелюдської дійсності», — пише Г. Маркузе. Устрій суспільства має формувати умови для всебічного розвитку особистості.
Водночас християнство й неомарксизм протистоять безмежному егоїстичному самоствердженню індивідуальності. Християнський персоналізм і демократичний соціалізм не розглядають особистість як щось ізольоване й самодостатнє. Християнство розуміє свободу як звільнення — постійний процес, в якому особистість усвідомлює себе вільною перед Богом не наодинці, а в солідарній спільності з іншими людьми. Ідея соціалізму виходить з того, що людина історично змінюється й такі її риси як жорстокість, жадібність, зло первісно в ній не закладено. Вони виникли й закріпилися в результаті тисячолітніх відносин насилля та гноблення, віроломства та лицемірства. Зі знищенням цих відносин повинні поступово зникнути й породжені ними пороки. Християнство у зв’язку з цим закликає до переборення людиною власного гріхопадіння, тлумаченого як прагнення людини до безмежного панування над навколишнім світом, над собі подібними, що врешті-решт призвело до віддаляння від Творця, до ситуації, коли довкілля стало противником, а іноді навіть і ворогом. Про це ж промовляє й соціалізм, вказуючи на ситуацію відчуження людини від інших людей, світу, продуктів власної діяльності та, що найголовніше, — від власної сутності. Тому поряд зі свободою особливо цінною є солідарність, яка розглядає людей рівними у праві на життя та свободу, але й відповідальними за свободу інших. Це, у свою чергу, передбачає аналогічну підтримку прав і свобод конкретної особистості з боку інших членів суспільства. Вільний розвиток кожного є можливим за умови свободи інших. Християнство вперше в історії встановлює рівність людей як дітей Божих і водночас як особистостей, неповторних та унікальних носіїв свободи й образу Божого в собі. Кожен у своїй унікальності порятований благодаттю та жертвою Христа. Християнство проголошує це у своєму вченні про соборність, яка полягає в поєднанні свободи та єдності людей на основі їхньої загальної комунікації і любові й у повазі до моральних цінностей. Через свободу особистостей, їхніх справедливих стосунків утверджується добровільний, заснований на добрі та взаємній повазі духовний і політико-економічний союз усіх людських істот: «Окрема людина лише тоді може стати вільною, коли вільною є і спів-людина, тобто коли суспільство, в якому вона існує, є солідарним» (М. Хоркхаймер).
Християнство співзвучне із соціалістичною ідеєю і в тому, що включає у свій ціннісний ряд і соціальну сферу. Обстоюючи гідність людини, соціал-демократія і християнство не можуть бути байдужими до соціальної несправедливості. Згідно з віровченням, християнин повинен брати участь у створенні нового, достойного людини світу. Християнська надія на звільнення починає реалізовуватися тут, на землі, й передбачає активну світську діяльність. Християнство є етикою любові, причому етикою соціального характеру, бо вона спрямована на радикальне оновлення життя. Надія, породжена вірою у пришестя Царства Божого, є великою силою морального відновлення суспільства та його звільнення. Християнство виробляє в людині почуття впевненості, наповнює життя смислом. К’єркегор писав, що віруюча людина навічно отримує імунітет проти відчаю: «Теологія є надією на те, що характерна для світу несправедливість не залишиться навічно, що несправедливість не може бути останнім словом».
Християнство не відкидає добра, навіть якщо воно виходить від людей нерелігійних, але заперечує насилля, диктат, ненависть, хоч би вони і прикривалися ім’ям Христовим. Християнство революціонізує суспільство як моральна революція, оновлюючи його духовно. Як ідея звільнення воно універсальне, загальнолюдське, таке, що визнає рівність усіх людей. Його історична місія полягає в переборенні класових та інших суперечностей. Бо людська сутність — наднаціональна, і вже в цьому є протилежністю будь-яким тоталітарним зазіханням. Соціалізм, як і християнство, є ідеєю та практикою повного й безумовного звільнення людини: «Я ніщо, але я повинен стати всім» (М. Хоркхаймер). Він теж має загальнолюдський характер, висуваючи ідею переборення всіх ворожих людській свободі форм соціальної організації. Макс Хоркхаймер, один з натхненників європейської моделі соціалізму, вказував, що існує суто людська солідарність, котра являє собою не просто солідарність певного класу чи нації, але те вічне, що поєднує одне з одним усіх людей. Тому свобода, яка грунтується на повазі до внутрішнього світу та прав особистості, досягається в солідарних відносинах людей між собою на основі справедливості, у підгрунті якої — однакова повага та підтримка гідності всіх людей. Цей моральний ідеал має своїм джерелом органічно інтегровані як світський, так і релігійний гуманізм. Подібне ставлення до людини підтверджує цінність міжособистісної комунікації та взаєморозуміння, тобто тих засад, які закладають підвалини суспільної свободи й солідарності, що протистоять тоталітаризму та авторитарності як деформації суспільства й патології особистості.
Залучаючись до світської політики, церковне керівництво в результаті засвоює її тактику та методи, перетворюючи церкву на подобу державної структури з усіма політичними й моральними наслідками цього. У свою чергу, клерикалізм, як прагнення вищої ієрархії до влади, демонструє лише новий різновид спокуси «царством та багатством земним», що пропонувалося ще Христу й було відкинуто ним. Однак відділення церкви від держави не повинно означати її відчуження від суспільства. Завданням церкви є не адміністративні маніпуляції, а підтримка морального зростання людей в усіх життєвих сферах. Церква повинна мати можливість пропагувати й обстоювати правду та справедливість, принципи особистого й суспільного добра, впроваджувати ці принципи в повсякденність.
Церква покликана допомагати не лише своїм членам, але й суспільству загалом знаходити якщо й не досконалі шляхи вирішення моральних і соціальних протиріч, то принаймні вказувати, що є кращим і переважним у світлі Євангелія. Не можна перетворювати церкву на політичну, а тим більш партійну силу, — це принижує значення Христа та християнства, які безумовно ширші за рамки якихось політичних партій. Соціалізм, як і християнство, вірить у можливості духовного та соціального розвитку людини й визнає, що етичні принципи християнства сформували основу європейського суспільства та культури. В демократичному суспільстві християнство стає засобом захисту від зазіхань держави на приватне життя й необхідною умовою функціонування демократичної системи. Водночас в умовах демократії християнство розкриває свій неполітичний характер, свою зверненість до загальнолюдських духовних запитів особистості. У ставленні до християнських церков соціал-демократія виходить з розуміння всієї християнської Церкви явищем Вселенським, тобто сферою, не обмеженою спадщиною якої-небудь однієї національної культури чи цивілізації. Визнання розмаїття форм церковного життя базується на тому, що християнство не може обгрунтовуватися виключно політичними, етнічними чи ідеологічними принципами. Саме християнство називає такий підхід філетизмом і засуджує як єресь. Філетизм прагне до визнання істинним лише одного із земних втілень християнства. Це призводить до ігнорування або й знищення неповторності виявів світового християнства.
Християнське вчення про людину, його етичні вимоги, боротьба з несправедливістю — все це взаємодіючі й органічно пов’язані акти свідомості демократичного соціалізму, які в кінцевому рахунку можна звести до одного етичного мотиву: фундаментального вираження багатоманітності суспільно-політичних ідеалів всеохоплюючого прагнення людини до свободи, щастя, розквіту. Шлях до соціалізму проходить не через класову й національну боротьбу та ворожнечу, а передусім через зміну свідомості людей. Цей морально-етичний ідеал, як сума політико-економічних і культурно-виховних заходів, є рівно доступним представникам усіх верств суспільства. Тому обов’язково постає проблема виховання людей у дусі вічних цінностей. Для досягнення нового типу суспільства слід виробити довгострокову стратегію, спрямовану на масове політичне та духовно-культурне просвітництво широких верств населення. У вислові, що для нового суспільства потрібен новий тип людини, є рація. Але новий не в розумінні одномірного й некритичного мислення та свідомості, а перш за все у плані формування дійсно вільної людини, яка могла б позбутися нетерпимості, несправедливості у відносинах з іншими й у власному розвитку. Сильно, але правдиво було сказано класиками неомарксизму Т. Адорно та М. Хоркхаймером, що зрада ідеалів свободи, надії на справедливий розвиток, погодження на «сліпе» існування, яке не прагне ні до чого творчого й мириться з неправдою, обов’язково призводять до розпаду сутності людини, до суспільного та індивідуального кретинізму. Метою соціалізму є побудова суспільства, в якому не буде страху та ненависті між людьми та соціальними групами. При побудові такого суспільства можна спиратися тільки на всезагальну віру в людину, її схильність до добра, справедливості, творчості. Побудувати справедливе суспільство абсолютно неможливо без свободи внутрішнього світу людини, тієї свободи, яка є безумовною основою солідарних взаємин людини з людиною саме як вільних істот. Тому постає необхідність радикальних змін не лише в економічних і політичних системах, але й у наших особистісних і поведінкових структурах, тобто в усій системі ціннісних орієнтацій людини.
Професор Преображенський, герой твору Михайла Булгакова «Собаче серце», влучно зауважив, що розруха починається в головах. І саме з «голів», тобто зі свідомості, душі, мислення людини треба починати творення чогось нового та кращого в суспільстві й державі. Соціалізм і християнство пронизані глибокою вірою в можливості прогресу сутності людини. Християнство надає соціалізму духовну основу, а соціалізм, на наш погляд, здатний бути засобом втілення християнських заповідей: «Якщо я маю дар пророцтва, і знаю всі таємниці й усе знання, і коли маю всю віру... та любові не маю, — то я ніщо». (1 Кор. 13:2). Політика, яка надихається християнською етикою та соціалістичним ідеалом, можлива й може нести відповідальність єдино на шляху істинної демократії та гуманізму, тобто у формі демократичного соціалізму.