«У час, коли Україна нестримно поринала у карнавал владо- і грошолюбства, коли на арену вийшла людина кор?сті, Господь послав нам за провідника людину молитви – homo orans. Щоб гріх не став незаперечним законом нашого життя. Щоб множилось число тих, хто молитиметься за цей добрий, але безталанний народ». Так прокоментував віце-ректор Українського Католицького Університету, президент Інституту релігії та суспільства УКУ Мирослав Маринович місію Патріарха Любомира (Гузара) на посту Глави УГКЦ.
За його словами, упродовж десятиліття патріаршества владики Любомира Церква далі відновлювала свої традиційні структури та розвивала нові структурні ланки. Консолідував свою роботу Синод Єпископів, запрацювали тематичні сесії Патріаршого Собору УГКЦ. Нове дихання внесли в життя монашества щорічні монаші собори та конференції під загальною назвою «Преображення у Господі». Після жвавих соборових дискусій активізувалося греко-католицьке мирянство. Утвердилося всебічне й багатолике життя цілої Церкви.
«За час патріаршества Кир Любомира Церква, що в попередні комуністичні десятиліття вимушено була «Церквою мовчазною», нарешті повною мірою відновила свій публічний пастирський голос», – говорить Мирослав Маринович і наголошує, що Патріархові Любомиру доводилося здійснювати своє служіння в суспільстві, в якому панує велика світоглядна мішанина: державні посадовці плутають Церкву смиренну з Церквою слухняною й «кишеньковою», духовенство плутає невтручання у політику з покорою гріховним владоможцям, а народ і держава, замість бути партнерами у служінні спільному благові, розходяться по різні боки антагоністичних барикад».
«У цьому мрячному світі постать Патріарха Любомира – це символ ще не оціненої гармонії і «золотої середини». Бо такі властиві йому правда, любов і благочестя не є нічиїми політичними союзниками і не стануть інструментами в жодних руках. Вони рівновіддалені від учасників політичного конфлікту, зате наближені до кожного, хто відчуває якусь потребу чи сповнений муки страждання», – наголошує Мирослав Мариновч.
Він зауважує, що починаючи з 2003 року, за час патріаршества Любомира Гузара, розпочався процес перенесення осідку митрополита Києво-Галицької митрополії Української Греко-Католицької Церкви до Києва та будівництва патріаршого собору, що відкрило нову сторінку в історії УГКЦ.
Мирослав Маринович не оминув увагою і зусилля Патріарха Любомира щодо визнання патріаршого статусу УГКЦ, який наразі залишається не зреалізованим.
У визначенні самого владики Любомира (Гузара), «Патріарший статус Церкви – це не тільки декрет Синоду Єпископів, підтверджений визнанням Святішого Отця. Це передусім преображене життя Божого Народу, який усвідомлює свої нові обов’язки та відповідальності». Тобто, іншими словами, доля патріархату насправді – в руках вірних і духовенства. І навіть якщо на заваді стоять аргументи політичні чи конфесійні, відповідь їх має бути передусім духовною.
Мирослав Маринович, коментуючи 10-ліття патріаршества Любомира (Гузара), наголошує: «Не лише греко-католики, а й чимало інших християн України вдячні Патріархові Любомиру за вірність пророцтву св. Андрія і за віру в те, що «нове сяйво слави Божої… може і повинно променіти з єдиної Київської Церкви».
За словами М. Мариновича, кардинал Любомир запропонував українським християнам київської традиції такий шлях до єдності, який не руйнує особливостей їхнього благочестя і перетворює історично зумовлені відмінності у скарбницю спільного духовного досвіду.