Що є перепонами на шляху до спільного звершення літургії, до того дня, коли католики і православні, залишаючись собою, зможуть не лише спільно молитися, а і спільно причащатися? Що є перепонами до відновлення Церкви першого тисячоліття — церкви, яка була єдністю католицького Заходу і православного Сходу?
Христос, передчуваючи майбутні розділення своєї Церкви, на Тайній Вечері молив свого Небесного Отця: «Нехай мої учні будуть одне, як Я, Отче, з Тобою». Важливо, що єдність є завжди єдністю різноманіття, а не повною уніфікацією. Адже будучи єдиним Богом, Син і Отець розрізняються, але не розділяються. Перше тисячоліття існування Церкви було прикладом небезпроблемної, але єдності різноманіття. Друге тисячоліття, навпаки, стало часом утвердження кожною частиною християнства себе: і католицизм, і православ’я, і кожна протестантська юрисдикція вважали лише себе єдиною істиною Церквою. Поворот відбувся 1902 року в православ’ї, коли Вселенський патріарх заявив про необхідність єдності, підтримуючи перші зусилля протестантів щодо пошуків об’єднання. В 1960-ті роки відповідний поворот до пошуків повної єдності відбувався у католицизмі.
25 травня в Єрусалимі Папа Римський Франциск і Вселенський Патріарх Варфоломій звершували спільну молитву за обрядом, який вже став традиційним. Спільне читання Святого Письма, спільний спів «Символу віри» на грецькій мові без католицьких домішок, спільне промовляння молитви «Отче наш» і... мовчання. Далі можливе тільки спільне служіння літургії та спільне причастя. У Декларації, підписаній того дня, Папа і Патріарх визнають, що спільною метою є видима єдність у причасті. Шлях до цього єднання називається інтенсифікація богословського діалогу. Здавалося б, можна опустити руки перед труднощами і сказати просто про можливість спільної християнської проповіді світу, спільного захисту традиційних цінностей, але не можливості єдності. Саме на цьому наполягає Москва, яка вважає, що «Захід є Захід, Схід є Схід, і не зійтися їм ніколи». Папи Римські та Вселенські патріархи вважають все християнство єдиним цілим, що створило і Європу, і всю сучасну цивілізацію, яка постала із християнської проповіді свободи, рівності та братерства і через чисельні викривлення все-таки йде до «цивілізації любові». Попередній Папа Бенедикт XVI особливо акцентував на потребі у християнській духовності для глобалізованого світу. В єдиному «глобальному селі» виявилося, що навіть найкращі правила правової держави, демократії, захисту прав людини і вільного ринку не працюють, якщо немає підґрунтя відкритого ставлення до іншого, яке починається із толерантності, а завершується християнською любов’ю. Папа особливо наголошував: любов — це не відчуття і не переживання, це цілісне ставлення до іншого, прийняття його таким, яким він є, збереження відносин із ним, чого б це не коштувало. І навіть саме покарання злочинців має бути викликане повагою до їхнього вільного вибору, нехай і вчиненого ними безвідповідально. Звичайно, якщо християнство хоче пропонувати власну любов як останній духовний ресурс для людства, знесиленого нескінченними кризами, то саме воно має бути взірцем жертовної любові до іншого.
Жест такої любові можна побачити у тому, як Папа Франциск у Єрусалимі поцілував руку Вселенського Патріарха. Папа не просто визнає його рівним собі, а й ставить вище за себе. Цей простий жест свідчить: ми таки за крок до єдності, можливо, навіть ближче...
Що є перепонами на шляху до спільного звершення літургії, до того дня, коли католики і православні, залишаючись собою, зможуть не лише спільно молитися, а і спільно причащатися? Що є перепонами до відновлення Церкви першого тисячоліття — церкви, яка була єдністю католицького Заходу і православного Сходу?
Першу перепону фактично вже подолано. Довгий час католики наполягали на необхідності додавання до символу віри тих слів, яких не було в першому тисячолітті: що Дух Святий сходить «і від Сина», а не лише «від Отця». Ще за часів Папи Івана Павла II було досягнуто згоди, що Символ віри єдиної Церкви — це символ віри I тисячоліття, а богословські інтерпретації мають бути поза самим цим єдиним символом. І на спільних службах пап Римських та Вселенських патріархів вже звучить цей єдиний Символ віри.
Друга перепона завжди була у претензіях Папи на виключну роль у християнській Церкві, яка ставила б його над Вселенським собором, над іншими предстоятелями помісних церков. Під час богословського діалогу папи погодилися обмежити власну владу на користь соборності: в «Равенському документі», в енцикліках останніх пап наголошено — єдиною Церквою папа має правити лише у повній згоді зі Вселенським собором або у перервах між вселенськими соборами — у повній згоді з предстоятелями православних церков, які мають входити в єдиний Синод єдиної Церкви. Папа Франциск зробив першим кроком власного правління заснування Синоду із восьми кардиналів, з якими він постійно радиться. Якщо до цих восьми кардиналів додати ще 15 православних предстоятелів та утвердити регламент роботи Синоду і процедури досягнення консенсусу, то модель, яку пропонували як можливе завершення всіх зусиль щодо об’єднання, може працювати вже сьогодні.
Третя перепона — це націоналізм православних. Якщо перші дві перепони майже подолано, і основний шлях було пройдено католицизмом, то третя безодня є найбільш серйозною. Православ’я хворе на націоналізм, церкви зростаються із народами і державами, стають чимось важливим для національної ідентичності і у вселенській єдності бояться втратити себе. Покращення у ставленні до перспектив єдності відбулося лише останнім часом. Більшість православних церков бачить на прикладі своїх народів, що суверенітет і навіть саме фізичне виживання народів забезпечуються не за рахунок відчуження від усього світу, не за рахунок відрубності та повної самостійності, а за рахунок розумної участі у глобальних структурах безпеки, економічних і торгових союзах. Дивно, але Московська патріархія не хоче визнавати цієї простої істини. Відрубність, націоналізм, бажання перекроїти сусідів за власними лекалами — все це лише наростає у політиці РПЦ. Весь світ дивувався мирному протесту мільйонів на Майдані — Патріарх Кирило говорить про вогонь ненависті, запалений Майданом. Увесь світ визнає, що в Україні гарантовані права всіх, незалежно від раси, національності, віросповідання та статі, а Патріарх просить новообраного президента «захистити своїх» так, ніби тут була друга Руанда. Весь світ просить Путіна припинити агресію проти України — лише Патріарх продовжує наголошувати на необхідності розповсюдити «російські традиції державного і суспільного життя» на Україну, Білорусь, Молдову. Весь світ говорить про необхідність покарання винних у розпалюванні релігійної та національної ворожнечі в Україні — Патріарх одному із провокаторів, протоієрею із Одеси Андрію Новікову, секретарю сумнозвісного владики Агафангела, дає один із московських храмів. Весь світ визнає, що мирний протест на майдані значною мірою був заслугою священиків із УГКЦ, а патріарх звинувачує УГКЦ і Ватикан у провокуванні насилля під час протестів. Ще трохи, і РПЦ залишиться сама, за одне покоління у пришвидшеному темпі повторить шлях російських старообрядців, а єдність християн буде досягнуто без неї як у світі, так і в Україні.