Риба гниє з голови… Мудрість не біблійна, але вірна, бо народжена віковою практикою життя. І сьогодні, на превеликий жаль, вона підтверджується як ніколи раніше. Це відомо й Богові, тому Він дає нам християнам вельми важливу заповідь: «Отже, передусім благаю чинити моління, прохання, благання, подяки за всіх людей, за царів та всіх, хто при владі…» (1Тим.2:1).
Відповідаючи на цей заклик, ми, звісно ж, нічого поганого для них у Бога не просимо, хоча іноді й хочеться, аби Господь гарненько всипав тому чи іншому великому зверхнику, бо таки ж заробили. «Дай їм, Господи, мудрості, пошли їм необхідну твердість та мужність у їхній діяльності, наповни їхні серця милосердям та турботою за країну, за народ…» і так далі в тому ж дусі. Накриваємо таким чином загальною молитвою злих і добрих, чесних і нечесних. Мені важко уявити, що, дуже бажаючи задовольнити щирі благання Своїх улюблених, Бог може дати більше мудрості міністрові-хабарнику, сили – хижакові-бізнесмену й так далі. Отож Йому доводиться якось сортувати наші молитовні благання, чи не так?
Ну, скажуть мені, є в нас молитва конкретна й точна, де не доведеться Богові, зважаючи на нашу простоту, нічого підправляти: «Приведи їх, Господи, до покаяння! Ось коли вони покаються, тоді безліч різних гострих питань вирішиться сама собою». Так, у теорії все вірно, але, з огляду на те, що значна частина праці по «приведенню» покладається Богом все ж таки на людей, давайте поглянемо на цю задачу з практичної точки зору. Щось я дуже сумніваюся, що будуть слухати наші проповіді судді, котрі ні Бога не бояться, ні людей не соромляться; корупціонери-міністри; безсоромні у своєму лукавстві політики, – та всі, хто глибоко закоренився у беззаконні, піднявся вище тих, хто міг би їх зупинити. Ні карою Божою, ні страхом пекла їх не злякаєш, і навряд чи хто з таких, почувши наші застереження, впаде на коліна у покаянні. Винятки, правда, трапляються, але ж то все-таки винятки.
Щоб розв’язати це непросте питання, давайте подивимось, як приводив до покаяння дуже «важких» людей Ісус. Пригадаємо історію з жінкою, котру заскочили на перелюбі (Ін.8:9). Книжники й фарисеї привели її до Ісуса. «Мойсей у Законі заповів нам побивати таких камінням, а що скажеш Ти?» Ісус же відповів: «Хто з вас без гріха, нехай перший кине камінь у неї». «Вони ж, почувши це, і докорені совістю, почали відходити один за одним, почавши від старших і до останніх…»
Докорені совістю… Совість має кожна людина без винятку. Ні приналежність до певної національності, ні посада, ні інтелектуальний рівень, ні вік, ні стать – ніщо не позбавляє жодну людину великої Божої милості володіти совістю. Совість – це свого роду дуже чутливий сигналізатор у серці людини (Рим.9:1), настроєний на правду, що його Господь залишає за Собою до останньої миті життя чоловіка чи жінки.
Відповідаючи на підступне запитання фарисеїв та книжників, Ісус не став переконувати цих вчених людей, користуючись Своїми знаннями та силою інтелекту, – очевидно, що це не принесло б жодного успіху. Ніяка логіка не здатна була пом’якшити кам’яних сердець цих духовних провідників, але совість їхня була ще жива. Ісус духом Своїм торкається їхнього сумління, й вони усвідомлюють свою грішність.
Жодна людина ніколи не покається, якщо не збагне, що вона є грішник. Це аксіома. За цим усвідомленням приходить страх Божий, за страхом – бажання очищення та звільнення серця від шарів бруду, й далі – глибока покута.
Є ще одне місце у Святому Письмі, де з іншого боку відкривається нам надзвичайна важливість совісті. У Діяннях 4:12 написано, що «немає іншого імені під небом, даного людям, яким належало б спастися нам». Лише ім’я Христа! А як же індіанці, папуаси, ескімоси та безліч інших народів, що жили, не маючи можливості пізнати Христа? Та ще ж мільярди тих, що населяли планету до початку нової ери. Їх, безвинних, що, просто кинуто в безодню пекла? Звичайно ж, ні. Ось що пише ап. Павло: «А коли язичники, не маючи Закону, чинять по природі законне, вони, не маючи Закону, самі собі Закон; оскільки вони показують, що діло Закону написано у їхніх серцях, як свідчить їм їхня совість та думки їхні, які то осуджують, то виправдовують одна одну, в день, коли… Бог буде судити таємні вчинки через Ісуса Христа» (Рим.2:15). Тут Господь не відкриває нам усі свої наміри стосовно таких людей, зберігаючи певну таємницю, але незаперечним є те, що Спаситель наш не залишає без надії жодне Своє творіння.
Лукавий, звичайно, наполегливо шукає підходи до нашої совісті, але вона має надійний захист від Бога. Якби не так, то ворог, добре знаючи людську натуру, наші слабкості та пожадання, обов’язково знайшов би спосіб позбавити людину її сумління. І тоді мільйони чоловіків та жінок, котрі могли б спастися, пішли б у пекло.
Слово Боже говорить нам про різний стан нашої совісті: чиста, непорочна (2Тим.1:3; Дії.24:16); осквернена (Тит.1:15); забруднена (Іс.64:5); порочна (Евр.10:22). Ап. Павло у 1Тим.4:2 вказує на «спалену» совість. Якщо прийняти цей переклад відповідного грецького слова в оригіналі, то неодмінно дійдеш висновку, що, добре постаравшись, таки можна спекатися цієї незлагідної «квартирантки». Але грецьке слово, що перекладено як «спалена», насправді має значення «таврувати, припікати». Отже, ні таврована «розжареним залізом» тяжких гріхів, ні припечена, вона лишається живою й не припиняє своєї праці, хоча й буває сильно пошкоджена.
Чудовою властивістю совісті є те, що вона не залежить від волі свого власника, й тому нерідко проявляє себе саме в той час, коли той власник зовсім не хоче її чути. Совість може попереджати людину, щойно вона збирається вчинити щось негідне, може прокинутись і в момент звершення поганого вчинку, може карати злочинця після скоєння злочину. Муки совісті не дають людині спокою, підштовхуючи до покаяння.
Один знайомий пастор розповів про цікавий і повчальний випадок, що трапився у його церкві. До них почав ходити якийсь негр, кремезний такий чолов’яга кримінального вигляду. Приходив, мовчки стояв у кутку, нагнувши голову, і так само мовчки йшов після служіння. Пастор збирався якось із ним поговорити, та все не виходило. Але ось той негр підійшов сам. Сповідь його була дивовижна. «Три роки тому я вбив людину… Мене не знайшли. Я влаштувався на роботу, оженився, але життя не маю. Я не маю спокою ні на хвилину. Вдень вбитий хлопчина стоїть у мене перед очима, вночі приходить, стає біля дверей і мовчки дивиться на мене. Такий біль у нього в очах…– Негр змахнув сльозу й продовжив. – Я не міг більше носити це у серці своєму і ось прийшов до вас, розповів усе, й мені стало легше…» Пастор настановив його, збадьорив і той пішов. Ще з рік він стояв у своєму кутку на служіннях, потім десь подівся. Через пару місяців надійшов від нього дзвінок до пастора. «Я у в’язниці. Дуже потрібна зустріч із вами». Вони зустрілися. Вигляд у негра був досить бадьорий і майже веселий. «Після нашої розмови мені стало набагато краще. Відійшли кошмари, приступи відчаю. Я став читати Біблію, уважно слухати проповіді на служіннях, молитися і все чекав… чекав, що за мною прийде поліція. Поліція не приходила, і я зрозумів, що ви не збираєтеся мене здавати. Якось одна з ваших проповідей наштовхнула мене на думку, що я за свій тяжкий гріх мушу понести покарання. Для повного очищення. І ось я тут. Спасибі вам. Я став справжнім християнином. Скоро суд, мені обіцяли, що врахують добровільну здачу, але я готовий з радістю прийняти будь-який вирок. Моліться за мене».
Цей випадок чітко демонструє нам силу совісті, силу іноді таку, що людина просто не в змозі подолати її потужний внутрішній тиск. І тоді грішник починає шукати захисту, і Дух Божий спрямовує його до покаяння.
Але частіше трапляється інше. У 1Кор.8:12 ап. Павло говорить про «вражену немічну совість». Вражена совість, звичайно ж, починає боліти, страждати, і тоді людина, намагаючись уберегтися, вдається до, свого роду, психологічної терапії. Скажімо, потрапив чоловік у скрутне фінансове становище, і з’явилася нагода вийти зі скрути десь щось присвоївши, приміром, з державної власності. Совість повстає. Тоді лукавий підкидає чоловікові дуже переконливі виправдання: держава, мовляв, у вас більше краде. Або: що ти мучишся, усі ж так роблять. Або: не вкрадеш – не проживеш. Або: не ми погані – життя погане. І так далі. Їх таких «пігулок» для тимчасового заспокоєння совісті на складах сатани незліченна кількість. І для кожної душі – свій індивідуальний «препарат».
Якщо совість у людини не надто міцна, сатана старається вкласти в її голову думки, що ведуть до гріха: «Ананіє! Навіщо ти попустив дияволу вкласти в серце твоє думку сказати неправду Духові Святому?..» (Дії 5:3). Коли людина перебуває у середовищі, де її чесність постійно піддається великим випробуванням, вона навчається обходити свою совість, чи заганяє її кудись у глухий кут свого єства, звідки її слабенький голос лунає майже нечутно. І тут потрібна молитва тих, хто знає Господа. Дух Божий по наших молитвах активізує совість людей, котрі навчилися вправно долати внутрішнє викриття. Сумління їхнє починає потужно діяти, і саме це є найнадійнішим засобом, що веде до покути.
Ми добре знаємо, в якому стані перебуває мораль у нашому суспільстві. Корупція – це загальна назва багатьох злочинів, пов’язаних із грішми: хабарництво, здирництво, підкуп, різні економічні схеми в обхід законів і так далі, й тому молитви наші за тих, хто при владі, сьогодні як ніколи необхідні. З їхнього середовища ап. Павло (1Тим.2:1) виділяє царів. Тобто посадових осіб найвищого рангу. Очевидно, що за цих треба молитися за кожного персонально: окремо за Президента, окремо за Прем’єр-міністра, окремо за голову Парламенту. І не лише тому, що саме вони мають вирішальний голос, коли йдеться про найвідповідальніші справи та навіть про долю країни. Це особливі люди, й серця їхні знає лише Бог. І Слово підтверджує! Як бачимо у випадку з жінкою, яку схопили в перелюбі (Ін.8:1-9), першими «протверезіли» старші, хоча за людською логікою мало б бути навпаки.
Отже, пробудження совісті то є перший найважливіший крок до покаяння. Але будьмо об’єктивні: далеко не всі наші громадяни стануть справжніми віруючими подібними. Можливо, до покаяння вони прийдуть не відразу, можливо, й зовсім не прийдуть, та як би там не було, громадяни, у яких прокинулося сумління, це вже зовсім інші громадяни. Совість навчить їх «образу думок праведників» (Лук.1:17). І якщо це керівники держави, різного роду відповідальні посадовці, то зі зміною способу їхнього мислення, зміняться й напрямки діяльності всього суспільства у бік справедливості, злагоди й миру.