У Радянському Союзі, де атеїзм був невід’ємною частиною державної ідеології, найбільше християнське свято, попри заборони та переслідування, святкували мільйони.
У Радянському Союзі, де атеїзм був невід’ємною частиною державної ідеології, найбільше християнське свято, попри заборони та переслідування, святкували мільйони.
Невдовзі після створення Радянського Союзу розпочалася антирелігійна кампанія. Будь-які народні традиції, хоч якось пов’язані з християнством, оголосили пережитками минулого, які слід відкидати й викорінювати. З-поміж іншого активна боротьба проти великодньої обрядовості була зумовлена тим, що Великдень – наймасовіше християнське свято – і повсюдне освячення великодніх кошиків у церквах відверто дратувало атеїстичну владу. Тому щоб якось знівелювати свято Великодня, активно впроваджували нові свята: Перше травня, День перемоги.
Промовистим був заклик, виголошений на засіданні Президії Верховної Ради УРСР 13 січня 1983 р.: “Активніше протидіяти спробам ідеалізації застарілих звичаїв, всемірно розвивати нові радянські традиції та обряди…”. Подібні гасла постійно звучали на з’їздах Компартії, у засобах масової інформації і їх сприймали як безпосередні вказівки для органів влади на місцях.
Дієвим інструментом для активнішого викорінення великодніх традицій стала практика приурочувати до дати Великодня свято весни. У селі Гута, що на Львівщині, так відзначали це новостворене свято: “Передова трудівниця виступає в ролі Весни, вітає голову колгоспу і гостей. На заквітчаному тракторі робить коло пошани найкращий тракторист. Після виступів голови колгоспу, представників партійних і громадських організацій, передовиків виробництва переможцям змагання вручають подарунки і нагороди. […]. Спортивні ігри, атракціони, здіймання прапорця з високого стовпа, лотерея, виступ художньої самодіяльності, увечері – демонстрування фільмів”.
Ще одним методом, до якого часто вдавалися комуністи задля “відвернення” селян від святкування, було читання лекцій, демонстрування фільмів, у яких розкривали “справжню суть” свята. Один із кореспондентів Етнографічної комісії Всеукраїнської академії наук Іван Дученко так описував Великдень 1931-го у рідному селі Дідковичі на Коростенщині: “…проти “Великодня” зібрались вируючиє в церкву, а хто не вирує то пішов в сельбудинок, в сельбудинку були лекції про походження Великодня котри викладав голова сельради та вчителя. Также було кіно безплатне, назва картини “Меліорація”. Кино-картина була нецікава. В сельбуді було людей не вельми багато. Но в церкві дак ніде кажуть було і повернуться. Ще як відно люде затемнені релігією. Я тоже був в сельбудинку всю ніч”.
Позаяк примусити всіх відвідувати подібні заходи було неможливо — активно використовували інші способи. На селах антивеликодня кампанія набувала найрізноманітніших форм. Масовим явищем у радянську добу стала організація так званих весняних “суботників” і навіть “недільників”. Майже завжди вони збігалися у часі з Великодніми святами, а те, що робили це зумисне, — навіть не намагались приховати.
Садили дерева, кущі, квіти, прибирали колгоспні та шкільні подвір’я. Наприклад, у селі Левкові, що на Житомирщині, на Великдень 1930 року селяни посадили “безвірницький сад”. Про такі ж “добровільно-примусові” форми праці згадують очевидці з різних місцевостей України.
Зокрема Віра Кучер зі Старої Олександрівки, що на Житомирщині, пригадує: “Це в суботу перед Великоднем обізатєльно суботнік. І неділя — це тоже йти на роботу. Вже бігає бригадир чуть не з нагайкою. Як уже яка йде в церкву, втікає, то з куща вийде все одно перейме голова чи бригадир. Накажуть і вже на зборах ставлять навколішки. Таке було”. Зрозуміло, що головною метою подібних дій з боку комуністичної партійної номенклатури було не дати людям можливості підготуватися до Великодня або й узагалі щоб вони не відзначали його.
До участі в таких колективних трудових заходах директивно залучали також школярів. Крім відлучення від традиційного святкування Великодня під прикриттям різноманітних загальногромадських заходів, кожного, хто все ж таки відважувався “йти святити паску”, суворо осуджували. Особливо це стосувалося учнів, бо тих, кого бачили на Великодній службі, привселюдно соромили на загальних зборах – “лінійках”, висміювали у стінгазетах – так званих “колючках”. Жителька села Бебехи, що на Радехівщині, Марія Лукич розповідає: “Колись школа була на Великдень. На машину дітей-школярів і на картофлі перебирати. На сам Великдень… А тато нам сказав з мамою до церкви йти. Ми позбиралися до церкви. А тут почули, шо машина їде через нашу вулицю… Ми так поховалисьмося, бо каже, їде директор школи і їдуть вчителі, дітей везуть, школярів перебирати картоплі на самий Великдень. Сказав тато з мамою до церкви, ніяка школа, но до церкви. […]. Паску йшлам святити, крáсу таку спідницю мала. І я пішла ту паску посвятила. Вже по Великодні мене вималювали в “колючці” з паскою в сукенці крáсій. Йду паску святити. Та, в школі була “колючка”, шоб посміялися всі з дітей”.
Звичайною практикою було створення спеціальних комісій, які стежили за тим, щоб на Великдень учні не відвідували церкви. Учителі мали почергово нести біля храмів своєрідну варту. Аналогічні чергування під церквами були і в п’ятницю та суботу напередодні Великодня, коли за звичаєм кожен християнин мав прийти до Плащаниці – гробу Ісуса Христа. Попри це, більшість школярів таки на власний страх і ризик порушувала заборону, намагаючись непомітно потрапити до церкви: “Плащівницю як в п’ятницю Великодну винесли, то діти зі школи чисто вночі ходили. Без плоти лізли. Навіть фірткою не йшли, бо стояли учителі”, – розповідає Софія Бордуляк із села Панькова Бродівського району Львівської області.
Найзапопадливіші вчителі у школі навіть оглядали руки дітей, особливо дівчат, чи не має на них слідів фарби від крашанок і вичитували про втрату піонерської гідності.
Безперешкодно відвідувати церкву й освячувати великодні кошики, не боячись ніяких санкцій, могли лише люди поважного віку, які вже ніде не працювали. Також прямо не забороняли це робити представникам робітничих професій, колгоспникам. Якщо ж хтось із службовців вирішив посвятити паску – йому загрожувало негайне звільнення з роботи. Представники сільської інтелігенції, які боялись адміністративних покарань за здійснення релігійних обрядів і відвідування церков, часто виїжджали освячувати паску в інші села й навіть райони, щоб їх не помітили члени спеціальних комісій, які наглядали за церквами у Великодню ніч.
Методи, які взяли на озброєння комуністи, були практично ідентичними в різних частинах України, однак ефект від них не завжди був однаковим. На тих теренах, де значно швидше утвердилася радянська влада і відповідно розпочалось активне втручання у сферу традиційної культури, вже в другій половині ХХ століття свято Першого травня і День перемоги поступово витіснило Великдень. Чимало святкових традицій перестали існувати або значною мірою занепали.Водночас у західних областях, які увійшли до складу УРСР лише 1939-го, нівеляція великодніх звичаїв та обрядів відбувалася не так стрімко. Найбільш стійко дотримувалися усталених великодніх традицій саме на Галичині. Значною мірою це було зумовлено й відносно вищим рівнем релігійності місцевого населення. Тут після ліквідації Української Греко-Католицької Церкви поширеними стали підпільні богослужіння, які відбувалися вранці або вночі у приватних будинках чи квартирах за зачиненими дверима і заштореними вікнами.
Вагомою перешкодою для освячення великодніх атрибутів було те, що переважна більшість церков були закритими. Лише в деяких селах культові споруди залишалися чинними. Наприклад, до храму у с. Хоробрів Сокальського району Львівської області для того, щоб “посвятити паску”, збиралися мешканці шістнадцяти навколишніх сіл!
Згодом у період “горбачовської перебудови” і деякої лібералізації щодо релігії, до сіл, де культові споруди не використовували за призначенням або й узагалі були зруйновані, приїжджали священнослужителі й освячували принесені до хати когось із селян великодні кошики. Інколи цей обряд проводили на цвинтарі: “Ми їздили, добивалися. Тре було писати весь час, весь час писалам туда в райком партії, шоб дозволили, шоб приїхав священик нам посвятив паску”, – згадує 75-річна Марія Мельничук із села Завидче Радехівського району, що на Львівщині.
Щоб витіснити “релігійні звички”, пов’язані із вшануванням померлих на Великдень, також не дозволяли відвідувати могили померлих родичів через тиждень після Великодня, тож люди потай прокрадалися на цвинтарі, щоб за звичаєм покласти на могили рідних крашанки. Натомість партійні чиновники 9–10 травня організовували на кладовищах громадські панахиди й похоронні мітинги, намагаючись перетворити ці дати на дні пам’яті не тільки воїнів, але й всіх померлих.
Та попри все це, традиція Великодня навіть у лещатах тоталітаризму залишалась, на диво, живучою. Найбільша кількість вірян відвідувала храми саме на Великдень. У звіті від 2 травня 1948 року республіканський уповноважений у справах Церкви зазначав, що на Великдень усі церкви були переповнені людьми і вони не могли вмістити всіх охочих туди потрапити. Натомість за підрахунками істориків у другій половині 1940-х – у середині 1950-х на Великдень українські церкви щорічно відвідували приблизно 7–9 мільйонів вірян.
Фото: з архіву проекту "Локальна історія"