Якщо йти колишнім старовинним шляхом, що веде з Берестечка повз Радивилів у Почаїв, то в урочищі Хотинщина, з правої сторони, помічаєш глибоку улоговину, із-за гіллястого плетива дерев з якої видніється темна вода – це овіяне легендами Лісове озеро.
Тож надамо слово одній із них, яку переповів колишній житель хутора Ситенка, що знаходився неподалік цього озера, Матвій Омелянович Цимбалюк, 1912 р.н.
Одного разу повертався з Почаєва священик, у дорозі його застала ніч. Він наказав кучерові зупинити коней та підшукати хату, у якій би можна було заночувати. Кімнату було знайдено. Подорожуючих запросили до господи. Священик благословив усіх присутніх у хаті і, за їх згодою, вирішив щось прочитати для них з Євангелія та пояснити зміст. Усі уважно слухали, а господиня тим часом готувала вечерю. Піднімаючись на горище своєї хати, вона ненароком зачепила і порвала свою найкращу сукню. Злість охопила жінку, і вона почала лаяти та проклинати те місце. Після вечері полягали спати. Та священикові не спалось. Він розбудив кучера і звелів їхати. Коли вже подолали чималу відстань, священик раптом згадав, що залишив на столі Євангеліє, яке читав звечора. Довелося повертатися. Та коли під’їхали – очам не повірили. Хати на тому місці вже не було. Із нічної темряви на них сумно дивилося глибоке провалля, яке забрало із собою і все обійстя їхньої ночівлі. З того часу на тому місці і озеро утворилося.
А ось друга легенда розповідає про те, що в одній сім’ї жила молода, вродлива дівчина. Вона дуже пишалася й вихвалялась своєю красою. А що вже одежі різної мала, то в цьому їй не було рівних. Одного разу, коли в народі святкували велике свято Пасхи, вона збиралася з іншими дівчатами іти до церкви. Дівчина довго приміряла різний одяг, крутилася перед дзеркалом – і все їй здавалося, що якось він не так на ній лежить. Тоді вона у розпачі сказала: «Ну хто її придумав, ту церкву, а провалилася б вона». Насамкінець дівчина підібрала собі одяг і пішла з подругами у святиню. Та не встигли вони стати на церковний поріг, як уся будівля з людьми (і з дівчатами) провалилася під землю, а на тому місці утворилося велике і глибоке озеро. У народі кажуть: «Якщо на Великдень прикласти вухо до берегів цього заводненого провалля, то можна почути, як із підземелля долинає мелодійний звук святкових передзвонів утопленої церкви».
Минали роки. Навколо цього озера заселялися нові покоління людей. У другій половині ХХ ст. тут нараховувалося кілька хуторів, найближчими із яких до озера були Смолярня та Людвіки. Жителі цих хуторів свято вірили у легендарні перекази, на честь яких поставили при дорозі хрест – фіґуру. А були такі, які не вірили у ці передання. Одна із таких молодих жінок перед святом Великодня прийшла до озера полоскати свої речі. Закінчивши і розкинувши останній рушник по воді, відчула, що ніби він за щось зачепився. Жінка із силою потягнула його і помітила, що із води показався хрест, а потім – і сама церква. Жінка дуже злякалася. Вона ніколи не вірила в це, а тут на власні очі побачила. Церква якусь мить побула, потім опустилася і зникла під водою.
Жителька колишнього хутора Людвіки Надія Панасівна Льопа, 1926 р.н., розповідала, що одного разу хлопці навіть пробували дослідити дно цього озера. Вони зрубали у лісі найвищі дві фійки (тонкі і високі сосни по 18-20 метрів кожна), прив’язали одна до одної, подовжуючи у велетенську жердину, запливли човном на середину і, повільно опускаючи, надіялися на щось наткнутися або доторкнутися дна, але озеро виявилося набагато глибшим. Сосни опустилися на дно, і тільки круги розійшлися по воді.
Послухаєш ці розповіді – і сумно стає на душі. Починаєш пильніше вдивлятися у це загадкове озеро, уважніше прислухатися до таємничої розмови верболозу, який стіною обступив навколо це загадкове місце події. Його стовбури низько нахилилися над водою, опустивши у неї своє віття, ніби простягнувши руки допомоги, і завмерли в чеканні чогось невідомого. Перешіптуються з верболозом журливо задумані сосни. Із своєї майже двадцятиметрової висоти вони кидають тіні на середину озера, немовби хочуть там щось видивитися. Спостерігають за їх тінями білокорі берізки, час від часу сумно зітхаючи та сплітаючи на грудях свої ніжні ручки. Трохи осторонь поскрипує граб. Спинаючись на пальчики, виглядає із-за дерев цікава ліщина. Вона ніяк не може побачити чудового у своєму смутку озера. Дружно вплелися у віночок кругом води колючі ожини та веприни. Їм не дотягнутися до висоти дерев, не почути їхніх розмов. Та вони вирішили прикласти всі свої вушка до земельки і краще послухати, про що ж розповідає саме озеро. А щоб тут не шуміли перехожі і не порушували одвічного спокою, на сторожі тиші стали вздовж дороги кремезні, у два обхвати, дуби.
Перелік дерев, які оточують цей краєвид, доповнює новий хрест при шляху. Поставили його на місці старого жителі с.Полуничне під керівництвом хотинського лісника Петра Григоровича Чукася, на обході якого знаходиться лісове озеро. А 13 травня 2001 року о. Василь Опанасець з села Хотин та о. Михайло Боричевський з села Полуничне в присутності багатьох людей освятили його.
Нехай нагадує перехожим про легендарні розповіді, про спалені хутори навколо нього провладними людьми колишньої «великої держави» та буде просто оберегом на їхньому шляху. А нерозгадане явище лісового озера нашої місцевості в урочищі Хотинщина Радивилівського району надихне поетів, художників, краєзнавців і дасть їм матеріал для творчої праці.