По всій території України можна побачити процес переходу від т.зв. «вимушеного» визнання присутності релігії в державі до конструктивної співпраці між цими суб’єктами права. З однієї сторони держава через проголошення різних нормативних актів старається гарантувати і забезпечити право власних громадян на сповідування будь-якої релігії або не сповідування ніякої. Такий процес є прийнятий і його практикування можна знайти і поза межами України. Без сумніву можна сказати, що ціль є доброю, хоча іноді необхідно визнати, що тяжко її осягнути повністю.
Минуло досить багато часу відтоді коли вступив у дію Закон України «Про Захист персональних даних» [далі Закон п.з.п.д.], а також, можна в якійсь мірі сказати, що ущухли і різні неспокійні та емоційні реакції громадян (підприємців) щодо цього державного нововведення.
Існування цього Закону у правовій системі України, і його вплив на діяльність юридичної особи, має також відношення і до Церкви (релігійної організації). Це твердження знаходить свою основу в тому, що Церква (релігійна організація) перед державою вважається юридичною особою (звичайно, що лише у випадку коли затверджується статут релігійної організації), але навіть якщо нею не є (тобто коли не було такого затвердження) то все одно стає суб’єктом, який підлягає цьому Закону. Такий вплив законодавчої норми на релігійну організацію знаходить свою основу в ст. 1, у якій чітко вказано перелік суб’єктів, які хоч і є володільцями баз персональних даних, то все таки – звільнені від приписів цього Закону. Серед них немає релігійних організацій.
Крім того, вже на самому початку цієї статті хочеться зазначити, що питання, які буде тут розглянуто, не повинні сприйматись читачем чи то у дусі полеміки із законодавцем, чи то апологетики, тобто захисту прав Церкви чи релігійної організації перед державою. Пропонується подивитись на неї, як на вираження однієї з багатьох думок громадянина, котрий одночасно належить до однієї із численних конфесій на Україні, а саме Української Греко-Католицької Церкви. Наслідуючи цю лінію (громадянин, християнин) хотів би підкреслити також і характер, який будуть мати ці думки, а саме: аналітичний характер представлений каноністом (церковним юристом), по відношенню до практичного застосування цього Закону в житті Церкви (релігійної організації).
Також праця, крім висвітлення деяких проблематичних сторін вищезгаданого нормативного документу України щодо його впровадження у дію, ставить перед собою також інші цілі: по-перше хоче показати несумісність або трудність щодо застосування статей цього Закону у житті Церкви (релігійної організації), які є важливими причинами для того, щоб розпочати його удосконалення (через відповідні внесення і доповнення). По-друге – як заохочення, з однієї сторони, і як потребу, з другої, для усіх конфесій, щодо впровадження власних норм, які б регулювали внутрішню їхню діяльність щодо цього питання.
Саме ці кілька аргументів і є пріоритетними у написанні цієї праці.
Переходячи безпосередньо до вивчення окремих статей Закону вважаю, що необхідно дещо затриматись, навіть подивитись назад, на основну базу будь-якого законотворення у державі. Тут мається на увазі Основний Закон України – її Конституцію від 1996 р. Вже у ст. 35 чітко зазначається, «(...) що Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави...». Таке формулювання, підходу до розуміння відносин Церква (релігійна організація) – держава стає початком законотворення і інших нормативних актів української держави, згідно яких регулюється життя, діяльність і співдія цих двох суб’єктів права. Одним із таких законів є Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23 квітня 1991 року, який, хоч на сьогоднішній день, отримав вже велику кількість внутрішніх змін та доповнень, але все таки залишається першим нормативним актом, опісля Конституції України, який регулює державно-церковні відносини і на який взоруються інші закони по відношенню до релігії в Україні.
Відповідно до Конституції України (ст. 35), а також Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» (ст. 5), слід вважати чітке відокремлення Церкви і релігійних організацій від держави. Ідучи, так би мовити, по цій «негативній» лінії, тобто строгого відокремлення цих двох суб’єктів один від одного, можна дійти, хоч і до нечіткого, але все таки до посереднього ствердження, а саме, що коли держава відокремлюється від Церкви то в посередній спосіб визнає її право, на існування власного внутрішнього законодавства. Вважаю, що відображення такої «схеми» думок можна побачити і у Законі України «Про свободу совісті та релігійні організації», коли спочатку в статті 5 говориться, що держава «(...) бере до відома і поважає традиції та внутрішні настанови релігійних організацій...», натомість у статті 7 – коли стверджує право релігійної організації регулювати внутрішнє життя згідно із власними статутами.
Дійшовши до такого твердження про існування церковно-державних взаємовідносин переходимо до розгляду Закону України «Про захист персональних даних», який і є головним предметом дослідження у цій статті.
Обов’язок по відношенню реєстрації бази персональних даних?
Хотів би, щоб у цьому підпункті ми розглянули деякі окремі статті цього Закону, які дозволять нам краще зрозуміти потребу нового доповнення у цього законодавства чи то зі сторони держави, чи Церкви (релігійних організацій).
Починаючи вже від перших статей пропоную детальніше проаналізувати ст. 2 Закону п.з.п.д., де можна побачити її ціль, а саме дати стисле визначення термінів, які законодавець буде вживати у цьому нормативному акті. Першим визначенням, яке звертає на себе увагу є поняття про базу персональних даних. Згідно представленого тексту тут розуміється: «(...) іменована сукупність упорядкованих персональних даних в електронній формі та/або у формі картотек персональних даних». Увагу привертає спосіб організації бази персональних даних, а саме її форма, яка може бути як електронна, так і картотека. Щодо першої то не думаю, що слід описувати, що саме означає електронна форма (для неї потрібно найперше мати відповідну комп’ютерну програму). Натомість не можна не звернути увагу на другий спосіб систематизації такої бази даних, а саме у вигляді картотеки. Якщо подивитись до тлумачного словника то під виразом картотека розуміється: а). систематизоване зібрання карток, що містять довідкові чи облікові відомості; б). сукупність карток, що містять облік матеріалів, готової продукції, товарів, засобів виробництва тощо; в). система карток з довідковими, обліковими чи іншими даними; г). скринька або шафа для зберігання карток.
Отже вираз картотека не може тлумачитися в інших спосіб, як тільки так як це подають словники української мови, тобто організовані картки. Тому виникає питання, якщо законодавець передбачив виключно дві форми упорядкування бази персональних даних, то чи слід вважати що інші види їх впорядкування автоматично не беруться під увагу Законом? Попереднє питання породжує наступні, а саме, коли релігійна організація, яка є володільцем персональних даних яка їх оформляє в іншій формі, не такій яка передбачена у ст. 2 Закону п.з.п.д., продовжує знаходитись під обов’язком подавати заяву про реєстрацію бази персональних даних? Також постає інше запитання, а саме до кого належить ствердити і дати оцінку, чи існування відомостей про особу зібраних і упорядкованих у релігійній організації, потрібно розуміти згідно поняття бази персональних даних передбачених ст. 2 Закону?
Наслідуючи вищесказане, можна стверджувати, що лист “Відповідь Міністерства юстиції стосовно надання роз’яснення щодо застосування Закону України «Про захист персональних даних»” надісланий Київській Митрополії УПЦ (опублікованій 29.02.2012 в http://orthodox.org.ua), в якому стверджується, що: «(...) релігійна організація як володілець бази персональних даних зобов'язана подати до ДСЗПД заяву про реєстрацію бази персональних даних», може мати своє застосування лишень тоді коли база персональних даних ведеться у електронній формі або виді картотек!?
Після аналізу представлених вище питань про поняття бази персональних даних, а також його дослівного (вузького) розуміння можна дійти до висновку, що подальше вивчення статей цього Закону по відношенню до Церкви (релігійних організацій) могло би стати недоцільними через відсутність в тих останніх наявності такого виду бази персональних даних.
В протилежному випадку, тобто коли релігійні організації упорядковують базу персональних даних у спосіб передбачений ст. 2 Закону п.з.п.д., слід ствердити, що дія цього нормативного акту буде поширюється також і на володільця бази персональних даних зібраних при цій релігійній організації.
Якщо все ж таки буде підтверджено, що існуюча база персональних даних при окремій релігійній організації є упорядкована згідно вимог ст. 2 Закону п.з.п.д., то в такому разі також і інші статті цього Закону стають доречними щодо їхнього застосування. Тоді в якійсь мірі можна ствердити, що Закон позитивно вирішує питання для держави по відношенні до Церкви (релігійної організації), тобто її зобов’язує, натомість чи так само це можуть ствердити ті послідні (позитивність норми), залишається під питанням.
Щоб дати відповідь на поставлене посліднє запитання, необхідним є його детальне вивчення. Тлумачення (розгляд) деяких статей Закону, допоможе показати рівень їх практичного застосування у житті окремої релігійної організації. Але чи їхня реалізація не створить труднощів по відношенню до громадян, для яких ця релігійна організація утворюється, щоб задовольнити їхні релігійні потреби? Чи статті Закону п.з.п.д., не будуть заперечувати праву наданого цією ж самою державою, у виді Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», поширювати віру і діяти згідно власних приписів (ст. 7)?
Ось деякі з них:
Стаття 7.2.4. Особливі вимоги до обробки персональних даних
Не випадково було розглянуто поняття «бази персональних даних», а також твердження, що не завжди її володілець покликаний до реєстрування цієї бази, тому що після цього питання породжуються інші, на які хоч і не давши повної відповіді, все таки слід звернути увагу. Одним із них є спосіб тлумачення і розуміння т. зв. дозволу суб’єкта, який той висловлює на обробку своїх персональних даних володільцю цих даних.
Придивляючись до пункту 4 части 2-ї статті 7 можна ствердити, що законодавець дозволяє релігійній організації, тобто її очільнику, який одночасно є володільцем бази персональних даних, обробляти їх, до того ж без згоди суб’єкта цих даних, мова про яку йдеться в ст. 7.2.1., лише при єдиній умові, що члени або інші особи підтримують постійний контакт із цими організаціями/об’єднаннями. Пам’ятаймо одночасно при тому, що обробка персональних даних – це: «(...) будь-яка дія або сукупність дій, [...] які пов'язані зі збиранням, реєстрацією, накопиченням, зберіганням, адаптуванням, зміною, поновленням, використанням і поширенням (розповсюдженням, реалізацією, передачею), знеособленням, знищенням відомостей про фізичну особу» (ст. 2 Закону п.з.п.д.).
Говорячи про широке розуміння виразу «обробка» і його практичного застосування, наприклад, у житті релігійної організації, слід наголосити, що він може мати два різні розуміння. Згідно першої частини поняття «обробка» стверджується, що це є: «(...) будь-яка дія або сукупність дій, [...], які пов'язані зі збиранням, реєстрацією, накопиченням, зберіганням, адаптуванням, зміною, поновленням, використанням...». Отже, будь-яка внутрішня дія того, хто виконує церковний уряд (Єпископ, парох, адміністратор парафії, провінційний настоятель, ректор духовної семінарії), по відношенню до персональних даних цих осіб (членів цієї організації), тобто їхнє «опрацювання» не вимагає дозволу суб’єкта цих даних. Так, наприклад, єпархіяльне управління, яке очолює Єпископ має різні дані про власних працівників і має право їх обробляти не потребуючи при тому їхньої згоди. Інший приклад може бути із життя звичайної парафії в якій парох або адміністратор парафії мають повне право реорганізовувати власну парафіяльну канцелярію, в якій зберігаються відомості про власних парафіян, згідно вказівок отриманих зі сторони власного Єпископа, рішень прийнятих Синодом Єпископів, декретом Патріярха.
Натомість друга частина виразу «обробка» може дещо створити певні труднощі щодо її розуміння. А саме, коли мова йде про використання, поширення (розповсюдження, реалізація, передача) цих даних третім особам. Вважаю, що ці питання можуть виникати в залежності від того, як будуть розумітися такі поняття, як релігійна організація і об’єднання, згадані в ст. 7 Закону п.з.п.д.
Якщо подивитись на ст. 7 іншого Закону, а саме Про свободу совісті та релігійні організації, то тут знаходимо два поняття, які визначають як слід правильно розуміти вираз релігійна організація. Ідучи за думкою законодавця нею можуть бути поодинокі релігійні громади, управління, центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства, духовні навчальні заклади, які виступають як окремі одиниці, тобто вони є незалежними одна від іншої або існують як одне ціле, тобто об’єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій (ст. 7). Тому повертаючись до нашого Закону п.з.п.д. виникає питання як правильно розуміти використані вирази «релігійна організація» і «об’єднання» (ст. 7)? Чи тут ідеться мова про окрему, незалежну релігійну одиницю, чи об’єднання, до складу якого входить ця релігійна організація?
Чому про це говоримо? Тому що така незрозумілість може виникнути в ситуації коли мова піде про використання, поширення (розповсюдження, реалізація, передача) володільцем особистих даних суб’єкта третім особам. Так наприклад, якщо в ст. 7.2.4 вираз релігійна організація буде розумітись виключно, як окрема юридична одиниця в такому разі, володілець не зможе передати конфіденційну інформацію про особу третій стороні, яка вже є іншою релігійною організацію (згідно цивільного законодавства) або взагалі не приналежить до ніякої. Щоб краще зрозуміти суть цього питання можна навести такий звичайний приклад із життя окремої релігійної громади.
– після вінчання молодих (суб’єкти персональних даних) парох (володілець) місця уділеного обряду не зможе без дозволу однієї із сторони передати про неї інформацію про одруження іншому пароху (третя особа) де ця особа була охрещена, щоб зробити відповідний запис у книзі хрещень;
– ректор семінарії (володілець) не зможе без дозволу семінариста (суб’єкт персональних даних) передати необхідні відомості для Єпископа (третя особа) про кандидата до свячень або іншому священнослужителю під опікою якого семінарист мав би проходити практику;
– головний настоятель інституту богопосвяченого життя (володілець) не зможе без дозволу члена цього ж (суб’єкт персональних даних) посилати відомості про нього до головного дому (третя особа), який знаходиться наприклад за кордоном, про підтвердження про його законне вилучення із Інституту?!
– парох (володілець) не зможе видати довідку про охрещення і миропомазання про особу (суб’єкт персональних даних), яка є його парафіянином іншій особі [родина або хресні батьки] (третя особа), які не є членами цієї самої релігійної організації.
Натомість якщо в цій же статті (ст. 7.2.4) вираз релігійна організація буде розумітись, як одна із багатьох частин того ж самого об’єднання, то в такому разі питання про передачу персональних даних третій стороні не буде виникати, тому що така релігійна організація є складовою частиною цього об’єднання, отже буде знаходитись в межах того об’єднання.
Тому підсумовуючи ст. 7.2.4. Закону п.з.п.д. не можна сказати: що є достатньо зрозумілим поняття релігійної організації чи/та об’єднання, а це в свою чергу породжує питання про обов’язкову необхідність дозволу суб’єкта для володільця персональних даних.
Стаття 10. Використання персональних даних
Питання необхідності надання згоди зі сторони суб’єкта персональних даних на обробку своїх даних володільцю бази п.д., знаходимо також і в інших статтях цього Закону. Так, наприклад в ст. 10 говориться про використання персональних даних, а у ст. 14 – про поширення персональних даних відносин.
Беручи до уваги в цілому редакцію ст. 10 можна ствердити, що законодавець, в першу чергу робить наголос на необхідності відповідної згоди суб’єкта персональних даних, щоб їх могти, навіть якщо і частково використовувати (обробляти). Натомість те, що можна віднести в цій статті до другого її важливого елементу, кому надається таке право, а саме володільцю або іншому суб’єкту відносин. Щодо поняття володільця, то немає сумнівів про кого ідеться мова, натомість, хто є тим іншим суб’єктом відносин, про якого згадується в другій половині ст. 10.1, то для дослідника законодавства не є цілком зрозумілим? Чи це розпорядник бази персональних даних, чи це вже є інший суб’єкт, який попадає до категорії третіх осіб?
Щоб зрозуміти краще вище представлене, а також показати, як ця стаття могла би реалізуватись у практичному житті релігійної організації (тут слід розуміти її згідно ст. 7 Закону України Про свободу совісті та релігійні організації, як об’єднання, що складається з релігійних організацій а також згідно ст. 7.2.4. Закону п.з.п.д.), можуть бути використані такі приклади:
1). судовий вікарій (інший суб’єкт відносин, який не є володільцем персональних даних) без згоди суб’єкта персональних даних, не може викликати цього ж суб’єкта через церковну газету (в ній опубліковуються персональні дані) до церковного трибуналу, щоб той дав свідчення у певній справі;
2). судовий вікарій (інший суб’єкт відносин, який не є володільцем персональних даних), без згоди суб’єкта персональних даних, не може опублікувати відомості про цю особу (священнослужителя), на яку було накладено або яка отримала церковне покарання?
Натомість інший пункт цієї ж статті (10.2) говорить про заборону розголошувати, а в частині 2 ст. 14 про необхідність згоди суб’єкта персональних даних, щоб могти передати відомості стосовно цих суб'єктів. Отже в пунктах цих статей в будь-якому разі, ідеться мова про обробку даних у виді розповсюдження, реалізації, передачі персональних даних суб’єкта (ст. 2).
Виникає питання: чи згідно цих статей є необхідною завжди така згода у церковній практиці?
Дивлячись на цю норму очима священнослужителя, якому повірена є парафія, означало би це, що коли він читає оповіді (вказуючи при тому ім’я і прізвище особи, дату її народження і місце її проживання), то це є розголошення, передача, розповсюдження відомості про особу. Проблеми би не виникало коли б ця особа вважалась членом цієї парафії (релігійної громади) і цю інформацію озвучувалось би виключно у присутності інших вірних цієї парафії (релігійної громади в значенні ст. 7.2.4. Закону п.з.п.д.). Натомість проблему можна побачити, коли така оповідь отримує письмову форму і вивішується у притворі на дошці оголошень. Вибравши таку форму оповіді на мій погляд здається, що пароху або адміністратору парафії, вже не вистачить лишень ст.7. 2.4. Закону п.з.п.д., але потрібно застосовувати ст. 10 і ст. 14 цього ж Закону, згідно яких вимагається згода суб’єкта персональних даних. Причина є в тому, що таку інформацію про вірного можуть прочитати треті особи, які не є частиною цієї громади, але наприклад лишень є звичайними громадянами чи навіть туристами. Практичне застосування вище сказаного у житті парафії може бути зорганізовано в наступний спосіб, а саме, коли кандидати до вінчання приходять до пароха чи адміністратора парафії повинні заповнити формуляр про прохання про виголошення оповідей вказуючи при тому свій дозвіл на поширення про них відомостей, які належать до їх персональних даних.
Тому в таких ситуаціях, як то було згадано вище, щодо судового вікарія чи щодо пароха, і пам’ятаючи при тому, що таких випадків може бути більше і можуть мати різний характер, слід зазначити на необхідності письмової згоди суб’єкта цих персональних даних, щоб дотримуючись українського законодавства, володілець, розпорядник чи третя особа могли їх частково чи повністю обробляти.
Стаття 11: Підстави виникнення права на використання персональних даних
Пам’ятаючи про те, що ціль цієї праці є вивчення законодавства у його практичному застосуванні до релігійної організації, то слід наголосити, що дві частини (1 і 2) цієї статті інколи можуть створювати проблему володільцю бази персональних даних. В цих частинах мова йдеться про виникнення законних підстав для використання персональних даних зі сторони володільця. Як основу таких дій, зі сторони володільця, потрібно бачити або у вираженій згоді на це суб’єкта (ст. 11.1.1.), або коли це дозволено самим же законом (ст. 7.2.4; ст. 11.1.2).
В першій частині статті 11, володілець отримує право свобідно використовувати персональні дані, лишень у випадку коли на це буде виразна згода суб’єкта. Натомість у другій частині статті 11, володільцю, якщо так можна ствердити, таке право надається автоматично Законом. Така «автоматичність» знаходить свою основу у статті 7.2.4., мова про яку була вище, в ній володільцю дозволяється обробка персональних даних (використання і поширення: розповсюдження, реалізація, передачею) виключно членів релігійної організації.
Переносячи ці норми на релігійну площину на життя парафії, і їх застосування, може послужити приклад мішаного подружжя в якому один із членів приналежить до іншої релігійної організації (конфесії) або коли батьки просять про хрещення для своєї дитини, хоч вони не належать до тієї самої релігійної організації (конфесії), що і священнослужитель. Як в першому, так і в другому випадку ці особи залишать свої персональні дані, щоб наприклад згідно власного церковного права виголосити (вивісити) оповіді або, щоб записати відомості про батьків охрещеного.
Отже, коли суб’єкт персональних даних (вірний), згідно ст. 7.2.4., є членом цієї релігійної організації (парафії), то в такому разі «автоматично» виникають законні підстави для того, щоб володілець (священнослужитель), міг без дозволу суб’єкта і лишень згідно цілей передбачених ст. 7.2.4., використати персональні дані (обробка).
В усіх інших випадках, від особи, яка є членом іншої релігійної організацій і вступає у відносини із іншою релігійною організацію-конфесією (володільцем), вимагається отримати однозначну (письмову) згоду (ст. 7.2.1; ст. 10.1), згідно якої виникає право для володільця їх обробити, тобто використати або поширити.
Отже перед священнослужителем стоїть завдання ствердити чи особа є його вірним, тоді не потрібно просити дозвіл, або коли нею не є, що тим самим породжує необхідність отримати від неї письмову згоду на те, щоб мати законні підстави на обробку її персональних даних.
Стаття 8.2.: суб’єкт персональних даних має право
6). пред'являти вмотивовану вимогу щодо зміни [...] своїх персональних даних будь-яким володільцем та розпорядником цієї бази, якщо ці дані [...] є недостовірними.
Коли говориться про недостовірність персональних даних, про які згадуються у цій статті, то одним із прикладів може стати ситуація пов’язана із зміною, тобто факт зміни статі вірних за допомогою хірургічного втручання. Іншими словами, йдеться про транссексуалів, які одержали цивільне визнання і відповідну реєстрацію в державних органах і які можуть звертатись до пароха з проханням внести відповідні зміни до парафіяльних записів. У таких випадках канонічне вчення суворо забороняє вносити будь-які зміни в особисту документацію вірних, які подають таке прохання [див.: Лист Конґреґації Доктрини Віри від 28 травня 1991 опублікований // De processibus matrimonialibus 2 (1995). ― С. 315]. Однак, на полях відповідних записів варто занотувати факт зміни статі і зазначити, що цивільна документація вже не відповідає документації книги охрещених.
Іншим допоміжним прикладом може стати ситуація коли суб’єкт персональних даних звертається до пароха, щоб той викреслив відомості про його охрещення через зміну релігії або проголошення себе атеїстом.
Стаття 9. Реєстрація баз персональних даних
6: Володілець бази персональних даних зобов'язаний повідомляти уповноважений державний орган [...] про кожну зміну відомостей, необхідних для реєстрації відповідної бази, не пізніш як протягом десяти робочих днів з дня настання такої зміни.
Виникає питання: чи згідно цього пункту, за кожним разом коли змінюється єпархіяльний Єпископ, ректор семінарії, парох чи адміністратор парафії, протоігумен чи провінційна настоятелька або інша особа яка очолює релігійну організацію (наприклад видавництво), треба повідомляти компетентний державний орган про зміну володільця бази персональних даних (див. ст. 9.2 Закону п.з.п.д.: Заява повинна містити: інформацію про володільця бази персональних даних...)?
Закінчуючи це опрацювання, не можна не згадати великих позитивних перемін, які відбуваються в українському суспільстві стосовно релігії. По всій території України можна побачити процес переходу від т.зв. «вимушеного» визнання присутності релігії в державі до конструктивної співпраці між цими суб’єктами права. З однієї сторони держава через проголошення різних нормативних актів старається гарантувати і забезпечити право власних громадян на сповідування будь-якої релігії або не сповідування ніякої. Такий процес є прийнятий і його практикування можна знайти і поза межами України. Без сумніву можна сказати, що ціль є доброю, хоча іноді необхідно визнати, що тяжко її осягнути повністю.
Окрім права кожної окремої особи, визнається також і інше право, а саме можливість її об’єднуватись із іншими особами у релігійні групи, які ставлять собі за ціль, через відправляння релігійних культів і поширення релігійних переконань, допомогти власним членам поглибити власну духовність. Про такі права згадується і в документі ІІ Ватиканського Собору в Декларації про релігійну свободу «Людська гідність» (Dignitatis Humanae). Власне в ньому наголошується, щоб релігійній громаді, яка одночасно є частиною суспільства, і яка зобов’язана дотримуватись вимог громадського порядку, держава зі сторони гарантувала їй право жити і діяти згідно власних норм. Це в свою чергу би виражалось у можливості відправляти богослужіння, участі вірних у релігійному житті громади, утворенню інституцій в яких вірні співпрацюючи між собою удосконалювали особисте життя, а також провадили його згідно із доктриною власної релігії (4). Отже держава, так як і релігійна громада, по відношенню до неї, має завдання сприяти релігійній організації реалізувати її основне завданні про котрі згадалось вище.
Тому, коли говоримо про Закон України «Про Захист персональних даних», можна запропонувати, щоб через нове доповнення до цього законодавства, його сила вже більше не розповсюджувалась на Церкву (релігійні організації), передаючи їй одночасно право самій регулювали, в межах власного внутрішнього законодавства, охорону персональних даних осіб, які вступають у зв’язок із нею.
Ті нововведення могли б звільнити Церкву (релігійні організації) він обов’язкового реєстрування власної бази персональних даних. Зауважмо тут, що вона може бути відсутня через факт оформлення її в інший спосіб не передбачений Законом.
Крім того і питання, які торкаються передачі третій особі персональних даних суб’єкта пов’язаних із його згодою, могли би бути вирішені на користь Церкви (релігійної організації), а саме звільнити її від обов’язку отримувати згоду суб’єкта, передаючи це питання на вирішення їй самій згідно власного внутрішнього законодавства.
Також і Церква (релігійні організації) покликана забезпечувати не тільки ті права про які було тільки що згадано, але в першу чергу отримує обов’язок сприяння до зберігання пошани до людської гідності, яка в нашому конкретному випадку виражається у захисті прав персональних даних вірних приналежних до неї.
Будучи наділеним правом видавати власні релігійні закони і причинятись до їхнього дотримання слід підкреслити і сучасні вимоги суспільства в якому вона виконує свою діяльність. Такі зовнішні обставини, без заперечення, можуть вважатись поштовхом до видавання нових внутрішніх норм, які б допомагали в свою чергу правильно пояснювати і застосовувати нормативні акти держави у власному релігійному середовищі.
Про автора:
О. Андрій Танасійчук, 1978 р.н., доктор подвійного церковного законодавства Католицької Церкви: 2006 - латинського Кодексу; 2010 - Східних Католицьких Церков. З 2007 р. викладач, а пізніше ― керівник кафедри східного канонічного права Факультету Канонічного Права св. Пія Х (Венеція), з 2008 року також викладач Факультету Східного Канонічного Права в Папському Східному Інституті (Рим); з 2002 р. священослужитель Коломийсько-Чернівецької єпархії УГКЦ, у 2005–2007 рр. душпастир української греко-католицької громади в м. Капуа, а з 2008 р. ― громади в Порденоне і Портоґруаро (біля Венеції); автор книг «Релігійна свобода в Україні. Юридично-історичне дослідження законодавства 1919–2000 років» (2008, 2010 року видана італійською в видавництві Marcianum Press, Венеція), «Парафіяльні книги і канонічний стан вірних у Кодексі Канонів Східних Церков» (2011), а також численних статей у галузі канонічного права.