Науковці, історики-дослідники, представники духовенства, влади та громадськості з Івано-Франківська, Львова, Тернополя взяли участь у науково-практичній конференції «Івано-Франківська митрополія УГКЦ: жива історія відродження та перспективи розвитку», яка 10 березня відбулася в Івано-Франківській академії Івана Золотоустого.
Як розповіла РІСУ доцентка Івано-Франківської академії Івана Золотоустого сестра Андрея Маслій, ця конференція стала першим підсумком спільних напрацювань п’яти інституцій, які рік тому підписали меморандум про співпрацю: Івано-Франківська архиєпархія УГКЦ, Карпатський національний університет, Івано-Франківська академія Івана Золотоустого, Український католицький університет, Всеукраїнське об’єднання “Просвіта”.
— Вони спільно заснували проект “Жива історія відродження УГКЦ”. Акцент був поставлений на вихід з підпілля і легалізації Церкви. УКУ більше зібрав свідчення про підпілля, про моменти ліквідації Церкви в 1946 році. Натомість наш акцент був продовжити цю працю, бо від легалізації Церкви минає вже 36 річниця і ми зіткнулися з такою трудністю, що щораз менше є очевидців цих подій. Тому почали збирати усні свідчення. Ця конференція є таким першим етапом реалізації проекту “Жива історія відродження УГКЦ”. Ми представили наші напрацювання і найбільшим є створення вебсайту, який буде виконувати не тільки інформативну роль, а буде також архівом, куди дослідники і науковці зможуть звертатися і використовувати ці свідчення у свої наукових працях, — розповіла для сестра Андрея.
«Нам потрібно вивчати, будувати і робити свою історію, історію нашого майбутнього. Сьогоднішня конференція є також для того, щоб ми знали якою дорогою іти. Маємо залишити свою працю для майбутніх поколінь», — наголосив у вітальному слові митрополит Івано-Франківський УГКЦ Володимир Війтишин.
Проректор зі стратегічної співпраці, директор Інституту історії Церкви Українського католицького університету д-р Олег Турій у своїй вітальній промові наголосив, що зараз відзначаємо 80 річницю Львівського псевдособору.
— І до цього відзначення, цієї призадуми звертаються не лише ті, хто належить до тієї Церкви, яка була оголошена неіснуючою. А ми бачимо, що і державні органи, державні інституції, загалом громадська думка і навіть міжнародна громадськість звертає увагу на феномен цієї Церкви, яку проголосили ліквідованою. Тим не менше, вона виявилася живою і життєдайною. І тому мені хочеться наголосити на тому аспекті, що наша конференція якраз приурочена свідченню життєстверджуючої сили Божого Слова, Божого Євангелія, посвячення людей які, не зважаючи на переслідування та репресії, всупереч їм, пронесли цю віру через десятиліття і, найважливіше, зберегли її в серцях людей. І це є ще одним важливим аспектом того, що нас сьогодні зібрало, що засвідчує якою є наша Церква, — наголосив вчений.
Олег Турій розповів, як в Інституті історії Церкви починали досліджувати епоху підпілля, збирали інтерв’ю у свідків подій переслідування УГКЦ, опрацьовували їх, у результаті є багато публікацій на цій основі. А тепер, в контексті сучасної драматичної історії — російської агресії, дослідники по-іншому дивляться на те, що відбувалося у роки СРСР, і по-іншому розуміють, що означали ці десятиліття підпілля, які були десятиліттями боротьби, свідчення.
— Тому звертаємося до цього досвіду саме з перспективи сьогодення, саме в контексті, коли той самий ворог, тільки під іншими гаслами, знову забороняє нашу Церкву, кидає в тюрми, арештовує, виганяє наших священиків, монахів, монахинь. І це свідчення, ця історія стає для нас не просто зрозумілою, вона стає тим, про що сказано у назві цієї конференції – живою. Для нас важливо щоб історія була не лише якимись архівними запиленими документами. Важливо щоб ми розуміли її як живе передання, як щось, що ми отримуємо як спадок від тих, хто були перед нами і що ми зобов’язані передати тим, хто буде після нас — віримо що вони будуть. Це запорука перемоги, джерело нашої надії, — наголосив д-р Олег Турій.
Також Олег Турій для академії Івана Золотоустого передав у подарунок книги – працю вченого, історика, перекладача Романа Скакуна про агентуру НКВД в православному єпископаті України. Важливо, що Роман вже четвертий рік захищає нас на фронті. Ще одна книга – спогади засновника УКУ, митрополита Бориса Ґудзяка про Патріарха Йосифа Сліпого.
Перше пленарне засідання конференції «Івано-Франківська митрополія УГКЦ: жива історія відродження та перспективи розвитку» розпочав директор Науково-дослідного інституту історії Церкви Івано-Франківської академії Івана Золотоустого Олег Єгрешій. У своїй доповіді він зупинився на характеристиці проекту «Жива історія відродження УГКЦ в контексті історико-повсякденних досліджень».
— У своїх пошуках ми виходимо з того усвідомлення, що історико-культурний процес був і є порожнім без людей. Християнська культура не становить виключення, адже багато років відображала погляди, повсякденне життя, цінності, спосіб мислення, звичаї багатьох поколінь українців. Особливий погляд здійснюється на часовий вимір ХХ століття, в плині якого християни, зокрема греко-католики, зазнали багатьох випробувань, таких, як радянський режим, — зазначив О.Єгрешій. — Тоталітарний режим і Греко-Католицька Церква не були ментально сумісні, як говорять наші львівські колеги. Адже Церква була носієм не лише християнської культури, але і носієм високого рівня національної свідомості. Для нас дуже близькою є теза, озвучена в березні в Українському кризовому медіа центрі нашими колегами, співробітниками Українського інституту національної пам’яті та Інституту історії Церкви УКУ в ході публічної розмови на тему “УГКЦ у прицілі російської імперської політики від львівського псевдособору до сучасних заборон”: в історії немає прикладів, коли державна влада змогла остаточно зламати Церкву, бо Церква — це ще і люди, традиція, ментальність і світогляд. І навіть радянській системі, яка добре знала світогляд, не вистачило цього, щоби зламати Церкву.
Як додадає вчений, Церква була в той час таким собі прототипом громадянського суспільства. І не було ні садочків, ні шкіл, ні повсякденних молитовних практик, культури одягу і молитви, де б не було впливу Церкви, людей. І, власне, на вершині цього знаходився греко-католицький священик.
— В ході розробки проекту “Жива історія відродження УГКЦ в контексті історико-повсякденних досліджень” ми хотіли показати не лише священиків, але і простих людей, — наголосив історик. — Прикметно, що все частіше українські історики наголошують на потребі урізноманітнення методологічних та методичних практик при вивченні сюжетів українського історичного минулого, особливо фокусуючи увагу на історичній людині. Крім того, все гучніше деякі історики нині говорять про нагальну потребу дослідження втраченої людини. Маючи на увазі те, що часом дослідники ніби припасовують історичну людину до своїх академічних шукань, забуваючи, що насправді мають справу з унікальним неповторним матеріалом. Адже кожна людина є загадкою, а багато науковців думають, що розкривають долі людей — академічно впорядковують ці біографії, що ніяк не є тотожними речами. А людина так і залишається нерозкритою історією. Ведемо до того, що треба шукати інші можливості розкрити минуле, повертати долі забутих нікому не відомих людей. В особливий спосіб це перекликається з проблемою вивчення так званих “малих людей”. Біографії “малих людей” якраз спроможні відтворити історики, які вивчають життєдіяльність в умовах пограничних ситуацій – переслідувань, репресій тощо.
Олег Єгрешій підкреслив, що слід пам’ятати, що час біжить і свідків історії стає небагато. Як він каже, в хронологічному проміжку з січня 2025 року до березня 2026 року дослідниками в рамках проекту «Жива історія відродження УГКЦ» в цілому опитали 48 респондентів, з них 25 мирян, 23 духовні особи. Робота буде продовжуватися, бо проект не на один рік.
Виконуючий обов’язки голови Івано-Франківського обласного об’єднання Всеукраїнського товариства «Просвіта» Андрій Деркач представив тему «Передача пам’яті як відповідальність: культурно-просвітницький вимір проєкту “Жива історія відродження УГКЦ”». Як поділився дослідник, пам’ять — це річ, яка автоматично не передається, а потребує зусиль, простору, людей, які усвідомлюють свою відповідальність перед майбутніми поколіннями. Сьогодні важливість передачі пам’яті визначається не лише тим що відходить покоління свідків, але й виникненням розриву досвіду між поколіннями.
— Говорячи про легалізацією УГКЦ, говоримо не лише про церковний вимір, а й про глибокі суспільні зміни та глибоке суспільне значення цієї події в історії незалежної Української держави. Пам'ять про підпілля УГКЦ є дуже важливим, бо це не лише сторінки історії, а й важливий моральний досвід суспільства і збереження цього досвіду це також питання нашої відповідальності, — підкреслює Андрій Деркач.
Під час конференції «Івано-Франківська митрополія УГКЦ: жива історія відродження та перспективи розвитку» відбулася презентація сайту науково-дослідного і культурно-просвітницького проекту «Жива історія відродження УГКЦ» — history-ugcc.if.ua. Завідувач кафедри соціально-гуманітарних дисциплін факультету богословських і гуманітарних наук, науковий співробітник Науково-дослідного інституту історії Церкви Івано-Франківської академії Івана Золотоустого Руслан Делятинський розповів про його створення.
— Для нас значним прикладом був досвід колег зі Львова, з Українського католицького університету, — каже він. — Сьогоднішній митрополит Філадельфійський УГКЦ Борис Гудзяк, свого часу приїхавши в Україну, будучи доктором Гарвардського університету, започаткував проект «Образ сили духу, жива історія підпільного життя УГКЦ 1946-89 роки». Так було сформовано архів Інституту історії Церкви УКУ, в якому зосереджено понад 2000 інтерв’ю, величезний комплекс документів, джерел, з яких наша команда змогла почерпнути відповідний досвід як працювати, збирати свідчення, як їх зберігати. А нашою метою було також формування архіву. Яким він мав бути, ми ще дискутували, але розуміли, що має бути не лише в паперовому варіанті. Для того щоб він був актуальним, використовуваним, ми зрозуміли, що це мав би бути вебсайт — той варіант, який дозволить і продовжувати дослідження, і презентувати їх громадськості.
За словами Руслана Делятинського, за підтримки митрополита Івано-Франківського Володимира Війтишина, вони отримали комп’ютерну техніку, обладнання, яке дало технічну можливість створити його.
— Отже, за рік праці можемо презентувати сайт, який має концептуальне завершення, структурні елементи. Він не є статичний, буде розвиватися, наповнюватися і вдосконалюватися. Проте вже ті основні елементи, які зараз є, можна використовувати як в наукових дослідженнях так і нефахово, — запевнив науковець.
Перше пленарне засідання конференції завершила доповідь старшого викладача Інституту історії Церкви УКУ, священника Львівської архиєпархії УГКЦ Тараса Бублика. Основним завданням Інституту була реалізація проекту, під час якого працівники та студенти опитували свідків про діяльність греко-католиків в умовах репресій та заборони. Згодом дослідники почали зацікавлюватися проблематикою виходу Церкви з підпілля. Спочатку опитували священиків, єпископів, згодом безпосередніми об’єктами зацікавлення дослідників стали миряни. Для полегшення роботи інтерв’юерів були розроблені запитання.
— Радянські органи держбезпеки, які відігравали головну роль в процесі ліквідації Церкви, намагалися не залучати до своїх дій простих віруючих, — зазначає отець Тарас. — Основний удар був спрямований на духовенство. Але цілковито усунути віруючих від цих процесів було складно, оскільки часто вони допомагали своїм священикам. Також продовжували визнавати себе греко-католиками, отже, відвідували підпільні богослужіння в помешканнях. Хоча тодішня влада стверджувала, що уніатів майже немає.
Як ділиться вчений, найважливіший вплив мирян на легалізацію УГКЦ стало заснування організацій, які ставили перед собою завдання відродження Церкви. Перша була створена 1982 року – «Комітет захисту Української Греко-Католицької Церкви», яку заснував правозахисник, греко-католик, політв’язень Йосип Тереля. Йому допомагали миряни, серед яких Василь Кобрин. З інтерв’ю з ним можна дізнатися про переслідування греко-католицьких священиків, їх захист через звернення до міжнародних інстанцій. Його було заарештовано. В колонії він відчував переслідувань саме через свою релігійну приналежність.
Наступним очільником «Комітету захисту УГКЦ» був Іван Гель. До нього приєдналося багато дисидентів. Він наголошував, що найкращим методом протистояння режимові є багатотисячні заходи, які б мали і релігійний, і національно-політичний характер. У 1988-89 році відбувалися такі протестні акції на захист УГКЦ. Дуже впливовою була акція голодування в Москві на Арбаті в травні 1989 року, яку розпочали підпільні владики. Є свідчення, у яких ідеться про те, як саме все відбувалося.
— Без сумніву найбільшим успіхом Арбату та інших акцій було те, що про УГКЦ почали говорити в тому числі за кордоном. Також миряни брали активну роль в переході храмів до нашої церкви. Один з найвідоміших прикладів цього – храм Преображення Господнього у Львові з парохом отцем Ярославом Чухнійом. Передача собору святого Юра теж пов’язана з діяльністю мирян. Хотілося б згадати тут відомого поета, політв’язня Ігоря Калинця, який будучи депутатом обласної ради, вирішив діяти рішуче після розмови з владикою Юліаном Вороновським. Він взяв з собою чималу кількість людей, за допомогою майстра відчинив собор св. Юра і його зайняли греко-католики. Отже, вплив мирян на процес виходу УГКЦ з підпілля був вагомий, вони були підтримкою священникам, ставали ініціаторами чисельних заходів та акцій і безумовно прискорили відродження церкви. Інтерв’ю з ними дають змогу ознайомитися з баченням тих подій, церковною свідомістю, сприйняттям складних питань чи конфліктів, — резюмує отець Тарас Бублик.
Друге пленарне засідання конференції «Івано-Франківська митрополія УГКЦ: жива історія відродження та перспективи розвитку» відкрив професор Карпатського національного університету імені Василя Стефаника Ігор Райківський, який зупинився на темі про місце і роль греко-католицького духовенства в українському національному відродженні Галичини XIX ст.
Як каже вчений, в Галичині роль греко-католицьких священників була величезна. До прикладу, наприкінці XVIII століття вони були фактично єдиною освіченою верствою українського населення, хоча мали достатньо низький соціальний статус. Але австрійська влада все ж мала на меті дати добру освіту всім священникам, в тому числі, греко-католицьким, і створила спеціальний інститут, який існував декілька десятків років і дав освіту близько 500 випускникам. Також бажаючі отримали змогу вчитися в греко-католицьких семінаріях. Хоча навчання проводилося в кращому випадку старослов’янською мовою, а загалом, польською, німецькою. Але була ціла когорта представників українського духовенства, яка усвідомила необхідність навчання саме українською і можливість здобувати освіту всім, хто цього хоче. Тоді вперше почали видаватися відповідні книги і граматики. «Отже, без українських священників чи було б українство?», — наголошує Ігор Райківський. І додає, що перелом і зміна в соціальному статусі священників сталася в ХІХ столітті, коли вони несли велику місію просвітництва, видавали книги, пресу. Їх діти уже отримували часто іншу освіту, окрім духовної, переважно адвокатську, мали свої політичні погляди. Головне, що завдяки Андрею Шептицькому Церква залишилася моральним авторитетом в суспільному житті. І духовенство виконувало вагому суспільно-політичну місію.
Науковий співробітник Інституту історії Церкви Українського католицького університету Володимир Мороз зупинився на темі «Апостол Закарпаття: формація і підпільне служіння отця Павла Мадяра ЧСВВ у контексті збору свідчень про нього».
— Нам вдалося зібрати понад 140 нарисів і есеїв отця Мадяра. Його біографія досить цікава. 40 років він служив спочатку як брат, а потім як священник, висвячений у Львові владикою Чернецьким. Будучи ченцем, в своїх поїздках Закарпаттям і Галичиною отець Мадяр прикривався торгівцем квасолею. Працюючи над матеріалами, пишучи його життєпис, я навіть переконався, що треба починати беатифікаційний процес щодо цього священника. Важливо, що є навіть особа 1964 року народження, яка свідчить про зцілення завдяки молитві отця, — зазначає історик.
Отець Мадяр потерпів від окупації краю Угорщиною в 40-х роках минулого століття, його били, але він вистояв. В часи радянської окупації відчув покликання до монашества, маючи свідчення, що його своїм покровом огорнула сама Богородиця. Монастир, в якому служив, ліквідували в 50-х роках. У нього було 7 конфіскацій майна, але він писав. Свого часу отцю Мадяру, через священичу діяльність, не дозволили вступити у київський виш. Тому його офіційна біографія – пасічник. Чимало інформація про отця, насправді, є у василіанських архівах. Завдяки цим архівам вдалося створити науково-академічну біографію цього священника від юності і до зустрічі з Папою Іваном Павлом ІІ. Також, як каже Володимир Мороз, були свідки його служіння, які охоче про це розповідали.
— Я хочу вести мову про те, що кожна потенційна біографія людини, яка вистраждала, вижила, пережила і дехто дожив до незалежності — це потенційно великий науковий матеріал, педагогічний і навіть екзистенційний. Бо ми відкриваємо щось більше, ніж одна людина, ми відкриваємо стійкість — щось таке дуже життєве, що не передати словами, — підкреслює дослідник.
Доцент Карпатського національного університету Степан Кобута представив свою доповідь «Суспільна легалізація УГКЦ як чинник національно-релігійного відродження у 1987–1991 рр» в контексті суспільно-політичного сприйняття тогочасного складного процесу відновлення УГКЦ. Як стверджує науковець, процес відновлення Церкви був далеко не простим не тільки для його учасників, але і для широкого українського загалу. Бо 40 років радянського режиму в повоєнний час насамперед працювали проти Церкви загалом. Комуністична атеїстична агітація і пропаганда вихолощували будь-яке наближення до Бога як мінімум у двох поколінь. Тоталітарна система взагалі не давала можливості в будь-який спосіб говорити про таку потребу. Тому якщо б не було серйозних зрушень, насамперед, на політичному рівні, то процес національного відродження міг розтягнутися в часі на багато років.
— Чи була спроба тих небагатьох духовних пастирів скористатися змінами? Була, — каже історик. – Звичайно, їх жертовність пройшла катакомбний період, але той ідеологічний прес, адміністративний, репресивний не давали можливості розширити Слово Боже поза рамки невеликого кола людей, які зберігали віру в батьківській церкві. Тому коли ми говоримо про суспільну легалізацію, мова йде про розуміння узаконення діяльності Церкви на широкому суспільному рівні.
Він нагадав, що 4 серпня 1987 року близько 200 осіб поставили свої підписи під відкритим листом до Папи Римського Івана Павла ІІ з повідомленням про те, що українські католики виходять з підпілля. Це була по суті демонстрація готовності пройти ще раз жертовний шлях, який пройшли попередники. Умовно процес легалізації і зараз часто пов’язують з рішенням державних органів СРСР про дозвіл на реєстрацію УГКЦ в кінці листопада 1989 року. Він не був подарунком, а був вистражданий і виборений. По факту тогочасне радянське керівництво було змушене погодитися ще не на офіційне визнання, а тільки на дозвіл реєструвати греко-католицькі громади.
— Я працював з архівними джерелами колишньої компартії і дуже чітко видно, як на фоні, так званої, політичної лібералізації закручувалася чергова, як тоді писали – антиуніатська кампанія, яка не допускала можливості взагалі вийти на широкий суспільний простір греко-католикам, — каже Степан Кобута.
Станом на середину 1988 року на весь майже 300 мільйонний Радянський Союз офіційно було зареєстровано трохи більше як 6000 релігійних християнських громад, з них 4418 в Україні. Розуміючи небезпеку узаконення УГКЦ радянська влада з Російською Православною Церквою спільно розробили широку програму протидії, в тому числі, підміни понять щодо так званої свободи совісті. За неповний рік, станом на травень 1989 року, не було зареєстровано жодної громади УГКЦ. Тому греко-католицькі священники тоді вимушено ставали громадськими лідерами і майже кожне богослужіння перетворювалися на віче. Люди підтримували священників і вимагали повернути Церкві її статус.
Керівник Музею історії підпільної УГКЦ в с. Фитьків Надвірнянського району Івано-Франківської області отець Микола Григорук розповів присутнім на конференції про діяльність музею.
— Нещодавно, 8 березня, поряд з сумним ювілеєм 80-ліття львівського псевдособору, ми згадували 11 річницю відкриття нашого музею. З цієї нагоди вийшло друком перше видання про нього, — розповів отець Микола. — Починаючи з 2000 року, я почав збирати дрібні пам’ятки церковної минувшини – чаші, образочки, молитовники, хрестики. Заохоченням до цього стала маленька картонна коробка з чашею та обгорілі молитовники – речі, які використовував для служіння у підпіллі отець Іван Качанюк, мій духовний наставник та, згодом, співзасновник музею. Відтоді моє захоплення почало зростати і зародилася думка, ідея зібрати так багато речей, щоб створити великий музей підпільної Церкви, якого в той час на території Івано-Франківщини не було. Отже, нас з отцем Іваном чекали роки активних пошуків, поїздок, відкриттів і навіть розчарувань.
Зі слів отця Григорука, метою створення музейного простору було пробудити пам'ять народу, любов до своєї церковної історії, сформувати ідентичність українця греко-католика, зберегти пам'ять про страдницькі події в житті УГКЦ в ХХ столітті. Ця сторінка в історії і музейництві не була достатньо висвітлена чи гідно вшанована, іноді навіть доводилося чути насмішки про тих, хто бував у підпіллі. Попри те, що після виходу УГКЦ з підпілля вже було багато здійснено для збереження її історії, однак потреба в подальшому дослідженні збиранні та збереженні духовної спадщини залишається і надалі актуальною.
— Ми бажали зберегти матеріальні надбання – літургійні та особисті речі наших праведників, які свідчать про їх глибоку віру, любов до Бога і своєї церкви. На жаль і боляче про це говорити, але багато пам’яток за цей період було втрачено, часто через байдужість чи нерозуміння їх цінності. Корифей українського церковного музейництва митрополит Андрей Шептицький вважав, що окрім євангелізації українського народу, треба взятися за піднесення його національної культури. Те, з якою дбайливістю та ревністю митрополит рятував нашу історію, для нас самих мабуть стало заохоченням і добрим прикладом, для багатьох дослідників та музейчиків. Ще одним заохоченням для мене в збиранні спадщини підпільної Церкви, стали листи отця Авксентія Бойчука, ректора Станіславівської духовної семінарії. У листі з Воркути до отця Романа Гузина він писав: «Я тішуся, що ти то все збираєш. Не одно виглядає нам тепер індиферентне і незначне, а воно може мати за 10, 50, 100 літ значіння, за яке будуть вдячні нам будучі історики. Збирати також фотографічні знимки і сей час написати на другій стороні хто то, де і коли. І така знимка не раз вартніша, ніж цілий аркуш написаної історії», — додає отець Микола.
До слова, як він повідомив, 28 оригінальних листів отця Авксентія Бойчука були врятовані від спалення в Івано-Франківську 2017 року і зараз зберігаються у фондах музею у Фитькові.
— У пошуках експонатів ми не обмежувалися тільки територією Івано-Франківської області, а вийшли далеко за її межі, — каже він. — У нашому музеї є експонати з Івано-Франківської, Львівської Тернопільської, Закарпатської та Чернівецької областей. Також з Італії, Сербії, Словаччини, Угорщини Польщі та США. Були сотні поїздок, пошуків.
Серед експонатів музею підпілля є речі не тільки підпільного періоду 1946-89 років, але і з попередніх століть та міжвоєнного періоду. А саме — літургійні. Цінними є речі, які використовувалися для звершення богослужінь в радянських концтаборах та місцях спецпоселень. Також ризи, церковні вишивки, гаптування від монахинь. Цінною є ікона Пресвятої Богородиці Неустанної Помочі, вишита риб’ячою кісткою українськими дівчатами під час ув’язнення в радянському концтаборі в 1950 х роках з написом – «О Мати Божа Неустанної Помочі рятуй нас з неволі. Зглянься над нами». Є також старі друковані видання, рукописи, богословська літургійна література, виготовлені фотографічним способом, самвидав, рукописи довоєнного і міслявоєнного підпільного періодів, наукові праці студентів підпільних духовних семінарій. Серед них — отця Михайла Косила, отця Єроніма Тимчука ЧСВВ, фонди особових справ єпископів, священників монахів і монахинь, колекція з 5785 світлин. Цікавий антимінс намальований кульковою ручкою, бо священник не мав де взяти інший і виготовив сам. Цінністю музею у Фитькові є особисті речі священномучеників – Григорія Хомишина, Йосафата Коциловського, Миколая Чернецького, Павла Гойдича, Івана Слезюка, Симеона Лукача, Василя Величковського, Теодора Ромжі, Василя Гопка і Йосафати Гордашевської та митрополита Андрея Шептицького, світлини і документи дотичні до їх життя.
Особливим духовним осередком при музеї є каплиця Найсвятішого Серця Христового. Завдяки відвідувачам, музей живе повноцінним життям. За 10 років там провели понад 400 екскурсій для відвідувачів з різних куточків України і світу та різних віросповідань. Музей відкритий до співпраці з науковцями і дослідниками.
Молодший науковий співробітник Інституту історії Церкви УКУ о. Василь Гаранджа представив тему «Для добра і розвитку католицької віри: проект українського університету в контексті взаємин УГКЦ з Апостольським Престолом у міжвоєнний період».
Як розповів вчений, Греко-Католицька Церква вже продовж ХІХ століття відігравала важливу роль для суспільного, політичного, культурного розвитку українців в Галичині, Закарпатті, Буковині. І вже на початку ХХ століття вони захотіли чогось більшого. В міжвоєнний період, після поразки українців Галичини в боротьбі проти Польщі за створення власної держави, вони і, зокрема, Церква опинилися перед складним викликом — як саме можна забезпечити інтелектуальний розвиток свого духовенства, коли немає власного університету.
— У 1925 році наші греко-католицькі єпископи під час однієї зі своїх нарад ухвалили одне цікаве рішення. В ньому йшлося про те, що для добра і розвитку католицької віри і Церкви в українському народі, піднесення його духовної культури і забезпечення перед нездоровими протикатолицькими впливами сучасного життя, дати почин на заснування Католицького університету у Львові. Отже, тоді розуміли важливість освіти, тим більше, такої форми як університет, — каже історик. — Але це був і період непорозумінь між духовенством і єпископами стосовно багатьох питань обрядових та інших. Та попри це, вони приймали спільні рішення. Польська держава тоді переслідувала різні українські прояви. Зокрема українці, які за часів митрополита Андрея Шептицького почали боротьбу за власний університет і він мав бути спільним для всіх народів які тут жили, особливо для українців і поляків. Але фактично цей університет стає польським.
Від 1898 року, коли у віденському парламенті все ж було висловлено ідею створення українського університету і до приходу більшовиків тривала боротьба за цю ідею. Прикладів формування університетів навколо Церкви багато у світі. Як каже отець Гараджа, вплив на потребу українців у власному університеті особливо мав митрополит Андрей Шептицький. Його освітня місія передбачала розвиток духовної семінарії в межах Галицької митрополії, також створення ширшого академічного середовища, яке здатне розвивати і богословську науку та формувати суспільну еліту. Хорошим прикладом був Католицький університет в Любліні, який мав велике значення для польських римо-католиків. В певному сенсі львівський проект — це спроба створити відповідний центр для українських греко-католиків. Практичним кроком в цьому напрямку стало заснування в 1928 році у Львові греко-католицької богословської академії з ініціативи митрополита Андрея Шептицького.
Ректором її став молодий богослов отець Йосиф Сліпий, який повернувся з Інсбрука і Риму, де закінчив докторські студії. Він прагнув розвивати в академії культуру європейського освітнього рівня. Але реалізація цього проекту була непростою. Між собою духовенство не могло узгодити багато речей, а головне, був великий супротив з боку політиків, влади, яка не хотіла створення великого освітнього українського центру. Також проект зустрічає спротив у Римі через неузгодження між нашими єпископами і незгоду польської сторони. Хоча академія все ж працювала і до 1939 року у ній було два факультети та навчалося 300 студентів. І вже мало чого бракувало для отримання акредитації від Святого Престолу, це планувалося зробити після завершення Другої світової війни. Проте після її завершення відбулася ліквідація УГКЦ. Йосиф Сліпий, який провів 18 років в радянських концтаборах, після повернення, одним зі своїх перших завдань поставив заснування в Римі Українського католицького університету. Пізніше його учні, зокрема, отці Михайло Димид і Борис Ґудзяк, відтворюють у Львові цей проект через створення Львівської богословської академії в 1994 році, яка згодом переросла в УКУ, який ми знаємо зараз.
В рамках Всеукраїнської науково-практичної конференції «Івано-Франківська митрополія УГКЦ: жива історія відродження та перспективи розвитку» відбулися також секційні засідання та презентація переносних виставок Науково-дослідного інституту історії Церкви Івано-Франківської академії Івана Золотоустого
За підсумками конференції прийнято проект резолюцій учасників про подальшу співпрацю, публікацію матеріалів доповідей.