Говорячи про феномен військового капеланства, я спиратимусь на певні енциклопедичні матеріали, офіційні видання та джерела, а також на інтерв’ю з колишнім капеланом збройних сил Канади капітаном Доном Гилтоном.
Отже, як зазначає офіційний посібник для військових капеланів, що його видала Православна Церква Америки 1985 p., військове капеланство — історичне місійне покликання особливого значення, початки якого датуються IV ст. Св. Мартин Турський, великодушний воїн тієї доби, зустрів однієї холодної зимової ночі перемерзлого жебрака. Не маючи грошей, він скинув з себе плащ, перетяв його наполовину мечем і віддав одну половину жебракові. Тієї ж ночі йому було видіння Христа, одягненого в цю половину плаща. Вражений цим, він прийняв хрещення, а згодом покинув військо і все своє життя присвятив Церкві. Пізніше він став святим покровителем середньовічних французьких королів.
Плащ (capella) Св. Мартина брали в бій як хоругву, що знаменувала присутність Бога. Коли цей плащ став реліквією Церкви, з ним, як охоронець, завжди ходив священик — його capellanus, що обслуговував також релігійні потреби короля й через те набув титул «капелан». А місце, де зберігався цей плат, стали називати «каплицею» — місцем богошанування та святкувань.
Але капелан — це не напіввійськова-напівцерковна людина. Він повний член обох інституцій. Без спеціального схвалення від церковних властей і без благословення свого єпископа він не може вступити у збройні сили. Там головна його функція — бути священиком, пастором чи рабином; він — духівник у повному розумінні цього слова. Але якщо Церква чи єпископ позбавлять його схвалення, то від військової служби негайно звільняють. Капеланів рекрутують тільки для однієї мети: служити духівниками.
Капеланство в США сягає часів війни за незалежність (1775-1783 pp.). Тоді військове капеланство було самозрозумілою справою. Континентальна армія постала з локальних міліцій, а міліціонери йшли в бій зі своїми духівниками — місцевими пасторами, це була узвичаєна практика.
Військовий священик, хоч і належить до особливої групи духовенства, носить ту саму уніформу, підлягає тим самим вимогам, живе в тих самих бойових умовах, що й військові, і є повноправним членом підрозділу. Його усі знають і шанують. Він є моральною і релігійною совістю й релігійним провідником для всього військового колективу. Він також повноправний член командного штабу. Капелан добре знає душевний стан вояцтва, їхню тугу за рідним домом, бо й сам звідав, що таке розлука з дружиною і дітьми.
Водночас капелан має нагоду спілкуватися і з нецерковними особами. Молоді люди американської армії — вірне відображення всього американського суспільства. Вони походять з кожного соціального рівня, з кожної економічної групи. Причому багато хто з них не практикує християнства і до служби в армії не мав жодних стосунків з духовною особою.
Душпастирство і священство — у повному розумінні цього слова — збуджує і перероджує уми й серця людей, насичує їхні душі. Служити людям у такий спосіб — найперша мета капеланства.
«Один одному служіть на славу Бога», — вчить апостол Петро, який радить християнам припиняти ворогування і ставати до співдії заради єдності у Христі. Служити — це значить бути правдивим християнином, бо служіння — то неминучий наслідок нашої християнської віри, а вона виявляється любов’ю. Христос дав нам і приклад, і силу служити. Він прийшов не на те, щоб Йому служили, але щоб послужити і віддати Своє життя, як викуп за багатьох. Він прийшов, щоб офірувати Свою Любов усім людям, незважаючи на їхній стан та місце в житті.
Православні капелани — це виняткова дружина місіонерів, люди великої посвяти, хоч вони перш за все і завжди — православні священики. Головне їхнє завдання — привести в ограду Православної Віри тисячі військових та їхніх рідних, що служать своїй країні в армії, в морфлоті чи в повітряних силах. Цих людей не можна занедбувати, їхні душі мусять мати те саме духове окормлення, що й парафіяни цивільних парафій. Православний капелан мусить задовольняти всі їхні потреби. Він служить і здійснює повний літургічний круг релігійних богослужінь, звершує Таїнства, проповідує, несе людям розраду й пораду, веде класи релігійного виховання, відвідує хворих і намагається підносити дух людей, приводячи їх до Воскреслого й Прославленого Христа. Капелан формує у підрозділі типову парафію з парафіяльною радою і всіма іншими атрибутами церкви.
На додаток до своїх православних обов’язків капелан є також релігійним провідником і порадником для всіх, хто потребує такої опіки, хай це будуть віруючі, агностики чи невіруючі. Наші капелани, як члени капличних дружин, організують і виконують чимало різних програм, зокрема таких, як родинне життя, курси приготування до одруження, семінари для гармонізації подружнього життя, на теми різного роду насильства в родинному житті, навіть програми душпастирства. За свою сумлінність, посвяту, компетентність, інтелігентність та готовність запроваджувати в життя світлу науку Христа наші капелани вже заслуговували високі оцінки з боку вищих властей.
А тепер перейдемо до практичних завдань інституту капеланства в площині реального життя. Насамперед, погляньмо на сам суб’єкт, пов’язаний з феноменом військового капеланства, — на воїна. Віруючий воїн — це християнин, тому все те, чого Церква навчає і вимагає від своїх вірних, — обов’язкове і для нього. Воєнне життя ставить перед воїном дуже специфічні завдання. Але християнські чесноти не стають для нього необов’язковими, навпаки: на них слід наголошувати сильніше.
Адже, погодьмося, патріотизм воїна (а патріотичні почування до своєї Батьківщини природні для християнина) вимагає від нього набагато більше, аніж від цивільної людини. Він зобов’язаний покласти в разі необхідності на жертовник Батьківщини своє життя. І людина-патріот чинить це не із зовнішніх спонук — вимог закону, а із внутрішніх — з любові до своєї Вітчизни.
І водночас воїн ніколи не перестає бути християнином; він має шанувати християнські норми життя і завжди додержуватися їх. Він ніколи не повинен надуживати своїм станом і використовувати його для задоволення своїх пристрастей. Згадаймо, як під час проповіді Св. Івана Хрестителя до нього горнулися люди всіх суспільних верств і станів, допитуючись настанов щодо праведного життя. Приходили також воїни й запитували: «А що нам робити?» Це дуже живе і благородне питання, бо ж природне заняття воїна відоме: це застосування фізичної сили, війна з усіма її наслідками, і для того, власне, утримують армію. Як же розв’язував цей внутрішній конфлікт людей зі зброєю найбільший з пророків? «Нікого не кривдьте, ані не оскаржуйте фальшиво, удовольняйтесь платнею своєю» (Лк. 3:14). Тут сказано цілком ясно, що воїн не повинен виходити поза межі своїх обов’язків ані надуживати силою, яку йому довіряє державна влада. Це значить, що, будучи вірною й розсудливою людиною, кожен може бути й добрим воїном, і зберігати праведним своє життя. Історія знає багато воїнів, які за свої чесноти були прилучені до хору Святих. На всі ці факти капелан обов’язково повинен звертати увагу своїх підопічних і так, остерігаючи, рятувати їх від душевних мук, сумнівів та докорів сумління.
Великою душевною недугою у житті воїнів буває те, що вони починають жити тільки сьогоднішнім днем, і то морально необачним життям. З цим повинне постійно боротися військове капеланство: слово душпастиря може допомогти воїнові здобути ширші життєві зацікавлення й надію на майбутнє. Воїн повинен берегти людську гідність і образ Божий у собі, бо він — людина, і завжди людиною і християнином повинен залишатися.
Звернімо разом з тим увагу: ані Сам Ісус Христос, ані Його Апостоли ніколи вояцтвом не погорджували, навпаки: віру капернаумського воїна-сотника Ісус Христос ставив як приклад для інших людей (Мт. 8:5-10). Нам відома також подія в житті сотника італійського полку Корнилія і його навернення в християнство. Стосовно сотника Корнилія Ап. Петро сказав: «Пізнаю я поправді, що не дивиться Бог на обличчя: але в кожнім народі приємний Йому (той), хто боїться Його і чинить правду» (Дії, 10:34-35). Тут і в першому, і в другому випадку слуга війни не осуджується за його військову професію як таку, а навпаки — схвалюється, коли він чинить праведно.
Коли ж звернутися до Священних книг Старого Завіту, то там війни ізраїльського народу відбувалися з Божественного веління, а бойовий героїзм ізраїльтян та їхніх полководців ставився нарівні з моральними чеснотами. Наочним прикладом цього може бути Мойсей, Ісус Навин, цар Давид і багато-багато інших.
Військовий капелан — повний воїн і повний священик (душпастир). І якщо він бажає послужити своїй Церкві і державі в ролі капелана, то згідно з вимогами канадських і американських військових властей, мусить бути людиною доброго здоров’я, мати академічну освіту університетського рівня і пройти не менше трьох років богословських магістерських студій (це приблизно рівень Духовної Академії). Крім того, він повинен мати відповідні духовні, моральні, інтелектуальні та психологічні якості. Кандидат у військові капелани мусить бути членом духовенства даного віровизнання й обов’язково мати направлення на цю службу від найвищих церковних властей. А з огляду на те, що у військових частинах є люди різних віровизнань, — кандидат у капелани повинен бути релігійно толерантним, готовим послужити особам інших релігійних переконань і навіть безвірникам. Отже, капеланові потрібні здоровий глузд, емоційна врівноваженість та професійна компетентність. Само собою зрозуміло, що він мусить бути громадянином своєї держави.
Звичайно капелан залишається вірним всім вимогам та приписам своєї Церкви й ніколи не стає проти цих вимог та приписів; з капеланами інших релігійних переконань він співпрацює у межах дозволеного, наскільки цього вимагає благо даної військової частини, свого народу й держави.
Щодо віку: кандидат на службу військового капелана не може бути людиною понад 40 років (хоч Католицька Церква в США встановила як граничний вік 50 років). З іншого боку, на мою думку, йому не повинно бути менше 30 років.
Кожний схвалений Церквою і прийнятий у збройні сили кандидат мусить пройти військовий вишкіл — не менше трьох місяців, щоб краще розуміти життя й долю своєї пастви. Він вправляється з усією зброєю даної частини, але — згідно з вимогами міжнародних Женевських конвенцій — не має права її застосовувати і навіть носити. (Так само, до речі, як і військовий лікар).
Військове капеланство — постійне явище серед християнських народів, бо не завмирає переконання, що воїн — людина й християнин, має духовні потреби, які Церква залагоджує за допомогою власного священства. Згадаймо, що і на Січі була своя церква і своє священство; і в Збройних Силах УНР були військові священики, а один з них — протопресвітер Павло Пащевський (1874-1944) мав звання протопресвітера військ УНР.
Взагалі в часи другої світової війни в американських збройних силах було 2453, а в морфлоті — 817 католицьких священиків; 832 з них були відзначені нагородами, а 76 — загинули. Тобто майбутній капелан повинен усвідомити, що, хоча й без зброї, але в бій він іде поруч зі своїми вірними. Його зброя — хрест і сила духу. Нині американські й канадські капелани починають службу в ранзі офіцера (в Канаді — капітана, в США —старшого лейтенанта) і мають усі військові привілеї.
Американські армійські капелани зобов’язані опікуватися всіма солдатами без винятку,— навіть агностиками й атеїстами. Канадські капелани протестантського віросповідання в разі потреби так само мають служити всім віруючим: християнам, мусульманам, буддистам та іудаїстам (виняток становлять лише католики) . Обслуговують вони і православних, бо тепер в канадській армії православних капеланів нема (за часів другої світової війни в ній було 4 православних капелани, всі українці).
Очевидно, назріла пора впритул наблизитися й до питання про духовне життя та моральне здоров’я воїнів України. Український воїн ніколи не був жорстоким агресором. Сьогодні, як і завжди, він повинен відзначатися здоровим гуманізмом, любов’ю до правди і добра, до Бога і людей, духом великодушного, властивого нам традиційного побратимства. В Збройних Силах України служать і будуть служити православні, католики, протестанти, іудаїсти, мусульмани, релігійно байдужі, а також невіруючі. Державна влада, Церква і найвище військове командування повинні докласти всіх зусиль, аби усім їм був гарантований і забезпечений душевний і моральний добробут. Найкраще, на мою думку, це здатне зробити військове капеланство, яке віросповідно, звичайно, буде різне. І тут обов’язково повинні панувати взаємодопомога, пошана, альтруїстична любов й особливо — патріотична співпраця.
Військове священство, чи капеланство в Збройних Силах України — справа не тільки реальна, а й неминуча. Але ще раз нагадаю: військове капеланство — дуже специфічне священнослужіння, яке ставить дуже серйозні передумови. Богословська освіта капеланів не може бути нижчою від рівня Духовної Академії. Крім того, вони повинні бути ознайомлені з психологією, соціологією, цивільним правом та з принципами клінічного душпастирства. Бо у військовому колективі з його, на жаль, ще живим досвідом тоталітарного устрою самими обрядовими методами душпастирства багато досягти не вдасться. Нинішні душпастирі мусять бути освіченими, мати відповідні знання, життєвий розум, професійний хист й уміння входити в ситуацію життя сучасної людини: хворіти її болями, радіти її радощами і якнайкраще розуміти її.
Отже, інститут військового капеланства потребує добре вишколеного, досвідченого й витривалого душпастирства; молодим же і недосвідченим краще утримуватись від такого служіння.
* Протопресвітер Степан Ярмусь народився 1926 р. на Волині. Духовну освіту здобув в Англії. Очолював Консисторію Української Православної Церкви, яка перебуває в юрисдикції Константинопольського патріархату у Вінніпезі. Редагував альманах «Рідна Нива», газету «Вісник». Профеcop, доктор богослов’я. Автор численних праць з теології, філософії, психології, пастирської антропології, гомілетики, церковного права. Цього року отцеві Степану Ярмусю виповнюється 70. «ЛіС» приєднується до добрих слів на адресу ювіляра.
Людина і світ. — 1995 — № 5-6 — С. 2-5