Усі ми відчували колосальну відповідальність. Ми працювали так, що з ніг падали, дуже мало спали, але ніхто не нарікав, цей ентузіазм давав нам сили.
Інтерв’ю з отцем Богданом Прахом, головою оргкомітету приїзду Папи Івана Павла II в Україну у часописі «Патріархат»
Ідея запросити Папу не виникла на порожньому місці. Що і хто стояв за цим рішенням?
Ця ідея постійно виринала на різних зустрічах представників нашої і Римо-Католицької Церкви, на зустрічах з Папою, у розмовах з державними мужами. І в певному моменті ці «неустанні» запрошення знайшли відгук.
Ватикан дав позитивну відповідь на запрошення з боку українського уряду. Що далі? Які перші практичні кроки після цього?
Початок був радісний, а водночас відчутна була потужна напруга. Коли вже з Ватикану надійшла вістка про згоду на запрошення і термін візиту Папи було проголошено, тоді Блаженніший Любомир (Гузар) з поодинокими єпископами і найближчим своїм оточенням почав роздумувати, як все організувати і як створити структуру, котра мала б усе влаштувати. Звичайно, цілком логічним було співпрацювати з Римо-Католицькою Церквою. Тому незабаром (думаю, в перших числах лютого 2001 року) відбулося кілька зустрічей, на яких були присутні митрополит Мар’ян Яворський, єпископ Маркіян Трофим’як, з нашого боку Блаженніший Любомир та покійний вже владика Юліян Ґбур. Було створено організаційний комітет, який очолили владики Юліян Ґбур і Маркіян Трофим’як. Мене тоді призначено координатором всього процесу організації візиту в Україну, тобто у Львові та Києві.
Для належної організації роботи і розподілу відповідальності, було створено кілка підструктур і призначено їхніх керівників, м. ін. київський оргкомітет очолив о. Теодозій Янків ЧСВВ, львівський був під моєю опікою, відділ інформації доручено о. Кенові Новаківському (зараз владика в Канаді).
Для нас було важливим, щоби ми, представники Церкви (відповідальні з Ватикану, римо-католики і греко-католики) між собою погодили місця, де мали б відбуватися богослужіння та зустрічі Папи з вірними. Також це обговорювалося, звичайно, з місцевою владою, адже потрібно було обрати територію, на якій би помістилося більше мільйона прочан. Спочатку було обрано три місця: іподром, парк ім. Богдана Хмельницького (зустріч тут не відбулася через заборону Ватикану з огляду на безпеку і здоров’я Папи) та храм Різдва Пресвятої Богородиці.
Після цього ми розробили план візиту, де все було продумано буквально по хвилинах. Цей план затверджувався у Ватикані.
Другим етапом робіт було розроблення і втілення проектів того, як має виглядати літургійне, культурне оформлення цих подій. До співпраці ми запросили архітекторів, дизайнерів, будівельників, і тут праця пішла достатньо швидко.
До головних завдань церковного оргкомітету належали: виготовлення проектів, спорудження і мистецьке оформлення молитовних престолів, визначення і розподіл територій на сектори, виготовлення запрошень, озвучення і оснащення телебімами, інформаційна робота. Кожне рішення, особливо з уваги на безпеку Святішого Отця, запрошених достойників і прочан, було затверджене службою безпеки Ватикану і України. Всі ці роботи були дуже дорогими, Церква мусила їх проплачувати з власних коштів, які потрібно знайти вельми швидко. Це була дуже і дуже копітка праця, обмежена часом.
Папа не щороку приїжджає в Україну, тому підготовка його візиту – це унікальне для нас явище. Чи Ви використовували досвід інших країн у прийнятті такого специфічного гостя?
Я вже мав досвід організації візиту Папи. У 1991 році, коли Іван Павло II приїздив до своєї Батьківщини, зокрема до Перемишля та Любачева, я брав участь у підготовці цих відвідин. На той час я був парохом у м. Ярославі й виконував уряд декана Перемишльського деканату. Тоді владика Іван (Мартиняк) попросив мене увійти до оргкомітету від імені нашої Церкви. Я дуже радо прийняв цю пропозицію, і фактично там я набрав досить великого досвіду. Оскільки поляки не вперше готували приїзд Святішого Отця, вони мали вже багато напрацювань. Мені не раз було приємно дивитися, як злагоджено працюють наші сусіди. І очевидно, тоді я познайомився з чиновниками з Ватикану, які були відповідальні за візити Папи. У той час організацією всіх подорожей Івана Павла II займався монсеньйор Роберто Туччі, а також церемоніймейстер монсеньйор Гвідо Маріні, з якими ми дуже гарного співпрацювали.
Ватикан вимагав, щоб усе було під контролем Церкви – і державні служби, і поліція. Вже там я побачив, як повинна виглядати структура організаційного комітету, який займається підготовкою візиту такого високого рівня. Цей досвід я переніс згодом сюди, в Україну. І після того, як мене було призначено головою оргкомітету, перше, що я зробив, – поїхав до Рима на зустріч з монсеньйорами Туччі та Маріні для складення плану візиту. Відтак закипіла робота. Це сталося досить пізно – наприкінці лютого, часу в нас було зовсім мало, буквально чотири місяці.
Отче, чи Ви сподівалися, що на зустрічі з Папою прибуде аж так багато людей?
Ми, звичайно, хотіли цього, ми знали, що люди дуже чекають Івана Павла II і що його постать притягує, але такої кількості народу я сам не сподівався. І знаєте, найбільше не сподівався тоді, коли о другій годині ночі приїхав на іподром перевірити стан справ перед Літургією, яка мала відбутися цього дня. Надворі злива, страшне болото, я стояв посеред того поля, в грязюці, мокрий і просто не розумів, що діється, в мене руки опустилися. Я питав Бога: «Господи, за що Ти нас так караєш?» О п’ятій ранку, коли я їхав знову на іподром, побачив масу людей, які заповнили всю дорогу, тоді я заспокоївся: все буде добре. У тій хвилині я зателефонував до начальника міліції, щоби задіяли військових, бо зрозумів, що силами волонтерів ми собі з такою кількістю людей не дамо ради.
Як можете охарактеризувати співпрацю держави і Церкви у підготовці візиту?
Одним із перших завдань організаційного комітету було з’ясування того, як підготувати державні служби до такого масштабу робіт, «території» відповідальності. Переговори відбувалися і тут, і в Києві з Міністерством закордонних справ, Службою безпеки, керівництвом внутрішніх військ. Праця у тій ділянці була дуже насиченою, але з державними органами ми легко знаходили спільну мову. Крім того, вони розуміли, що в цьому випадку вони не мають великого досвіду, тому радо прислухалися до наших порад і виконували їх.
Часто наголошувалося, що Папа приїжджає на запрошення Президента України, в чому потім це виявлялося? Чи тільки в присутності Леоніда Кучми на богослужіннях, зустрічах, чи все-таки держава була дуже зацікавлена у приїзді Папи?
Звичайно, це був візит державного рівня, і на цьому треба було наголошувати, оскільки Папа як глава держави Ватикан, аби відвідати іншу країну, мусить мати особисте запрошення від глави цієї країни. Коли ми говоримо про Церкви, то мусимо пам’ятати, що в Україні Католицька Церква не є домінуючою, як, наприклад, у Польщі, Іспанії, Португалії тощо. В нашому випадку було не до кінця зрозумілим, чому Папа мав би приїжджати в Україну, адже це держава, де населення здебільшого православного віровизнання. Тому потрібно було таку термінологію вживати, щоби не погіршити стосунків між католиками і православними.
Фактично єдиними, хто намагався завадити візитові Папи, була частина вірних УПЦ (МП). Чи це якось практично заважало підготовці?
Щоб відповісти на це питання, слід виділити рівень офіційний, на якому, як пам’ятаємо, реакція не була позитивна, і міжлюдський, особистий, де, правду сказати, ми не відчували якогось ворожого ставлення. Радше навпаки, у Львові ще до візиту зустрічалися ми з владикою Августином, домовлялися про їхню молитовну участь, і при цьому реакція була, скажімо, нейтральна. Більш відкрито проходили зустрічі з Архієпископом УПЦ КП Андрієм (Гораком). Не скажу, що вони раділи з приїзду до Львова Святішого Отця, але й негативно про це не висловлювалися.
Цікавий момент був з тим, що Папа проїжджав у Києві біля Києво-Печерської лаври. Це було заплановано?
Коли Святіший Отець приїздив до Польщі й до інших країн, особливістю Його поведінки була спонтанність, несподівані зустрічі, шляхи проїзду. Служби дуже цього боялися, вірні з трепетом очікували. В Україні було по-іншому, з огляду і на вік, і на безпеку кожен крок повинен був бути спланованим. Пригадую, що навколо цього питання проїзду вулицею біля Лаври велися дискусії, але оскільки Папа дуже хотів бодай подивитися на Печерську лавру, його прохання виконали.
Тобто Папа мав особливі побажання стосовно того, що хотів побачити, де побувати, з ким зустрітися в Україні?
В різному часі з Ватикану лунали різні побажання. Чи все це виходило від Папи – не знаю, але, мабуть, певним чином об’єднувалися його власні побажання і пропозиції людей, які займалися організацією подорожей Святішого Отця. Одне, що знаю, Папа дуже хотів бачити Львів, відвідати якнайбільше святинь, але на жаль, час і стан здоров’я його ставили багато обмежень. Крім того, численні зустрічі були не публічними, відбувалися там, де Папа відпочивав, тобто в Митрополичих палатах Святоюрської гори і в римо-католицькій семінарії у Брюховичах.
При організації певних заходів є те, на що організаторами витрачається багато сил, але воно залишається непомітним для людського ока, навіть для преси. Як було з візитом Понтифіка в Україну?
О, багато речей залишилося непоміченими! Взяти хоча б туалети. Така ніби дрібниця, але скільки було проблем з їх придбанням і встановленням. Наступне – це телебіми. їх не було ні в Україні, ні в Польщі, треба було везти з Австрії, Швейцарії або Німеччини. їхнє арендування коштувало дуже дорого, і всі видатки мусіла покривати Церква, держава до того не мала стосунку. Гроші на телебіми ми знайшли щойно за чотири дні перед Літургіями, за ці дні їх потрібно було привезти в Україну, а це включало пошук машини, вироблення візи водіям, оплата, транспортування і проблеми на кордонах, монтаж…
Пригадалися також ліфти, які мусили бути встановлені на сцені, де Святіший Отець служив Літургію. Віряни їх не бачили, мало хто знав про ці ліфти, а встановлення вимагало і коштів, і зусиль…
А яка цікава історія Вам запам’яталась з того візиту?
В Україну на цей візит прибув давній приятель Папи, засновник організації «Церква в потребі» (після виходу Церкви з підпілля вона багато спричинилася до відновлення храмів, монастирів і т.д.) отець Веренфрід ван Страатен. Ззовні він дуже схожий на Папу, сивоволосий, старенький священик у білій рясі… Отець ван Страатен на той час вже був прикутий до інвалідного візка. І тоді, коли Папа мав під’їхати до майбутнього Центру вищої богословської освіти (де сьогодні семінарія) для освячення наріжного каменя, отець Веренфрід очікував там, а люди були дезорієнтовані, вони сприйняли його за Папу.
Крім того, отець повинен був повернутися додому днем раніше від закінчення візиту Папи, і саме в той час, коли треба було везти його на літак, дороги були перекриті. Але ми ризикнули і все ж поїхали без узгоджень із міліцією. Оскільки, на випадок того, що зі Святішим Отцем могло трапитись щось, було узгоджено кілька доріг евакуації і термінової доставки на летовище, одна з них проходила вулицею Стрийською. Коли нас зупинили солдати, ми вказавши на отця Веренфріда, сказали: «Подивіться, кого ми веземо», і вони, збентежені, нас негайно пропустили.
Що Вас позитивно і негативно (якщо таке траплялося) найбільше зворушило, заторкнуло у цій нелегкій, дуже напруженій праці?
Найбільше мене зворушив ентузіазм, з яким вже до самої тільки праці над підготовкою візиту підходили люди чи то в Києві, чи у Львові, чи у Ватикані. Було надзвичайне піднесення. Люди працювали безоплатно і жертвували як гроші, так і свій час, чи здібності, чи ще щось. Величезний ентузіазм, прекрасна співпраця на усіх рівнях, хоч були дрібні непорозуміння, але вони вирішувалися, як то кажуть, в робочому порядку. Ані до того, ані після, хоч і проводилося багато інших заходів, я не пригадую такого піднесення, як було тоді. Якщо іноді, за інших обставин, були якісь зустрічі зі Службою безпеки чи міліцією, відчувалася певна недовіра сторін, то тут – всі розуміли, що повинні зробити важливу справу, і це об’єднувало та усувало всілякі підозри. З нарад із державними структурами ми поверталися завжди задоволені й з радістю продовжували роботу.
Усі ми відчували колосальну відповідальність. Ми працювали так, що з ніг падали, дуже мало спали, але ніхто не нарікав, цей ентузіазм давав нам сили.
Що Вам дало перебування у самісінькому центрі організаційного виру?
У певні критичні моменти ми полишали десь на маргінесі будь-які чвари й непорозуміння, а працювали далі. Антипатії між людьми різних рівнів влади, чи з різних політичних таборів тут не мали місця. Уявіть, серед українців це було можливим – ефективно співпрацювати в одному напрямку! Я побачив дуже чітко, що в Україні можна багато добрих діл зробити, якщо побороти ту слабкість нашу, що без поштовху, без якоїсь зовнішньої спонуки наші люди не проявляють власної ініціативи. Щойно коли бачимо, що за нас цього ніхто не зробить – починаємо діяти. Нам бракує того справжнього громадянського суспільства. Якщо б Папа щороку приїздив в Україну, то Львів би давно по-іншому виглядав, все було б доглянутим. Люди тоді приїжджали з сіл, пропонували свою допомогу і робили таку роботу, якої за звичних обставин не погодились би виконувати. В дощ, у болоті до колін вони робили огорожі секторів… Церква, до речі, показала, що вона здатна людей надихнути, здатна витягти на поверхню їхні позитивні якості.
Минуло 10 років, вже нема серед нас Папи. Який відголосок цього візиту звучить до сьогодні?
Великий вплив, на мою думку, візит Папи справив на молодь. Знаєте, якщо в серці людини один раз щось сокрушиться, то це сокрушен-ня залишиться назавжди. Цей візит навіть сьогоднішні священики, які на той час були ще семінаристами, згадують з великою теплотою. Тоді вони були активно задіяні в організацію приїзду Папи, теж були у гущі того ентузіазму. І, без сумніву, цей ентузіазм вони понесли в села і містечка, у яких тепер душпастирюють.
Навіть такі дрібні речі, як фелони, які було виготовлено спеціально до приїзду Івана Павла II, ті чаші -вони й сьогодні є у використанні й пригадують нам цю велику подію.
Я думаю, що Майдан – це теж результат візиту Святішого Отця. Згадайте, за три роки після першого приїзду Папи до Польщі почалася Солідарність, через три роки після відвідання України – Майдан.
Отче, Ви були на приїздах Папи до інших країн до і після червня 2001 року. Якщо порівнювати, то…
Всюди я бачив великий ентузіазм, але такого, як в Україні, я не зустрів більше ніде. Люди кілька годин стояли в болоті, чекаючи на початок Літургії. Вони не мусили там бути, але вибрали це перебування на молитві. В інших країнах, де я був присутній на зустрічах з Іваном Павлом II, такого не було.
Анатолій БАБИНСЬКИЙ, Лідія МІДИК