Сьогодні сестер-катехиток у світі є близько 80-ти, і Бразилія залишається головним місцем їхньої діяльності. Якщо за кордоном сестри-катехитки сягають середнього віку, то в Україні спільнота Сестер Катехиток зовсім молода.
Це діялось вісім десятиліть тому у далекій Бразилії. Український священик Омелян Ананевич бачив, як бракує духовної опіки українцям, котрі опинились за океаном. Нечисленні душпастирі заледве встигали обслуговувати розкиданих поселенців, а ще ж треба навчати діток Закону Божого, єднати українців, аби не забували рідної мови і віри. Не вистачало дбайливих жіночих рук, які б і ризи вишили, і дитячі голівки погладили, навчаючи правд віри. І тоді о. Омелян, який дуже любив св. Франциска Асизького і мріяв стати монахом-францисканином, засновує згромадження сестер Третього Чину св. Франциска.
Виславши перших трьох дівчат у Куритибу до римо-католицького монастиря на навчання, пише до них: «Користайте з часу, що там проживаєте. Нехай вас усе займає, що бачите доброго чи чуєте. Як там у церкві, в хаті, в кухні, в городі. А найбільше старайтеся позискати для своєї душі...».
Поєднання практичного й духовного у цій людині, вміння відчути потребу часу, мабуть, і зумовило вдалий початок і майбутній розвиток згромадження, яке пізніше трансформувалось у Сестер Катехиток св. Анни (ця зміна сталась за наступника о. Омеляна, о. Методія Коваля, який надав згромадженню більше української обрядовості й віддалив від францисканської).
У вересні 1932 р. у містечку Маллеті (штат Парана) три дівчини зодягають темно-коричневі францисканські габіти. Втім, виконувати у цій одежі повсякденну працю було важко, тож невдовзі її змінять на іншу, простішу, чорну з білим коміром.
Згромадження розвивається, зростає чисельно. Монахині катехизують діток, займаються з молоддю, опікуються хворими у лічницях. З часом сестер радо запрошують мери містечок керувати шпиталями чи школами.
Сьогодні сестер-катехиток у світі є близько 80-ти, і Бразилія залишається головним місцем їхньої діяльності. Кілька сестер працюють у Римі, опікуючись там Українським домом. У Вічному Місті сестри діють з 1971 р. прибувши туди на запрошення Блаженнішого Йосифа (Сліпого) – Патріарх доручив їм опікуватись готелем для українських прочан.
Хоча народилась і прожила вона усе своє життя, за винятком останніх двох десятиліть, у Бразилії, у її мові майже не чути акценту. Потрапивши до згромадження у 13-річному віці – навчалась у школі, яку провадили сестри — залишилась там назавжди. Вона багато років перебувала біля кардинала Любачівського і згадує його з величезною пошаною і любов’ю.
«Коли він повертався з Риму до Львова, то попросив поїхати із собою сестер. Нас було двоє. Я ще ніколи не була в Україні і уявляла собі зовсім іншу сцену — що не буде багато людей, а тут – маси народу... Ще ніколи не була я така зворушена. Яку ж вони віру мали, яку духовну спрагу!»
Кардинал Любачівський мав тоді багато пастирських візитів, у яких завжди брали участь «його сестрички», як він їх називав. «Він був сама доброта, – пригадує далі сестра Леокадія, – і завжди дбав про нас».
Тепер сестра знову проживає у Бразилії, до Львова ж приїхала на ювілейні святкування. Запитую, чи побачила якісь зміни у нашій країні, у людях. «Двадцять років тому люди тут виглядали дуже стурбовані. Зараз вони стали відкритіші. Львів дуже змінився зовнішньо. А ще на кордоні працівники ввічливіші, ніж колись», – відповідає черниця. Вона щиро радіє, що їхня праця знайшла продовження в Україні: «Надзвичайно приємно, що сестри продовжують те діло, яке ми почали, і так гарно працюють в Україні».
Головна настоятелька працювала директором державної школи та катехизувала дітей в Україні, тож може порівняти нашу й заокеанську освіту. «Тут я була дуже здивована тим, наскільки діти чемні й дисципліновані. Бразильські – набагато розкутіші й вільніші в поведінці. Ще мені було дивно, що в молодшій школі у вас одна вчителька веде усі чотири класи – у нас щороку міняється вчитель. А загалом освіта у вас дуже добра. У Бразилії є краще матеріальне забезпечення шкіл – взяти хоча б те, що держава безкоштовно харчує учнів аж до закінчення школи», – розповідає вона. Урок релігії у шкільну програму не входить, є факультативним, проте учні зазвичай радо його відвідують.
Якщо за кордоном сестри-катехитки сягають середнього віку, то в Україні (їхній осідок у Львові) спільнота Сестер Катехиток зовсім молода і налічує 8 осіб (востаннє до Згромадження вічні обіти були складені 4 роки тому).
Уже багато років поспіль сестри катехизують діток у чотирьох львівських храмах – св. Анни, Преображення Господнього, Всіх святих українського народу та Святоюрському соборі; цього року планують розпочати роботу в одному з львівських інтернатів. Навчають вони дітей різного віку, поряд із світськими катехитами. Але позаяк батьки майже завжди хочуть, щоб до Першої Сповіді та Причастя готували дітей саме сестри, то цю місію виконують переважно вони.
Окрім того, сестри – якщо мають можливість – відгукуються на прохання із парафій провести там катехизацію. А ще у колі їхньої діяльності – проведення літніх катехизацій і таборів, місії, реколекції для дітей, молоді та дорослих (зокрема, для вчителів й лікарів).
Аби допомогти собі ж у своїй праці, сестри опрацювали й випустили катехитичні посібники для дітей – «Катехизм і приготування до Святого Причастя» та «Мандрівка літургійним роком», які, втім, здобули популярність серед катехитів і дітей завдяки доступній простій манері викладу правд віри. Для цього ж випускають і диски з релігійними піснями.
Сестра Вікторія – енергійна, діяльна, горить прагненням ділитись Божою любов’ю з іншими, насамперед – з дітьми, яких катехизує. Вона наголошує: першими вчителями Божого Закону є батьки, і якщо вони плекають своє дитя у любові, то цій дитині легше буде прийняти і Божу любов, духовний світ. І як приклад наводить знайому жінку, яка виховує без чоловіка двох діток. «Вона привозила їх ще немовлятками до храму, і не лякалась, як деякі батьки, що надворі холодно й вони підхоплять застуду. І так її діти зростали справжніми християнами».
Буває, що батьки самі радо залишаються на уроки катехизму, бо не отримали доброго християнського виховання в сім’ї і щойно зі своїми дітьми відкривають Божі правди для себе. Але дуже часто батьки мають інші пріоритети: насамперед – інтелектуальний та фізичний розвиток дитини, а уже потім, якщо встигнеться, можна й урок катехизму відвідати. Втім, с. Вікторія не розчаровується, коли не бачить належного відгуку у дітях чи їхніх батьках. Переконана: те зерно, яке сіє вона й інші сестри, рано чи пізно проросте. «Господь нас провадить. А наше завдання – нести Божу любов до інших. І може, завдяки нам, люди зможуть зустріти Бога, полюбити Його. Пригадую, як на уроці, де ми розповідали про люблячого Бога-Отця, ми спитали, щоб вони зробили, коли б зустріли Його. Й один хлопчик – у нього не було батька – відповів: я б підійшов і обняв Його».
...Поза усіма видами катехизації, сестри наполегливо працюють і над майбутнім Згромадження: криза із покликаннями є болісною проблемою усіх монаших спільнот у сучасному світі. Тож для дівчат, які шукають свого місця у житті, своєї спільноти, сестри-катехитки щомісяця проводять зустрічі. Вони збираються кожної першої неділі місяця у львівському храмі св. Анни на спільну молитву й щиру розмову. Сьогодні таких дівчат майже вдічі більше, аніж сестер – близько пятнадцяти, отож, слід сподіватись, Згромадження невдовзі поповниться новими покликаннями.