Все ж мав рацію класик, стверджуючи, що краса врятує світ. Упродовж багатьох століть цивілізації homo sapіens у хвилини смутку чи депресій, при ясному розумі, а радше підсвідомо, знаходив душевну розраду серед мальовничого довкілля рідної землі.
Володимир ГЕТЬМАН. – “Уряовий кур’єр”, 8 вересня 2006 року
Поважні ескулапи давно помітили цей феномен. Загальновідомо, що душевний комфорт, отриманий від перебування біля дивного малюнка річкового плеса, крихітного джерельної чистоти лісового озерця чи величної панорами засніжених гір – то найкращі ліки від нервів, стресів, а відтак усіх пов’язаних з ними хвороб. І загалом не потрібно чудодійних пігулок, як і порад титулованих медичних світил, аби відновити душевну рівновагу.
Неповторні краєвиди рідної землі часто-густо мають набагато потужніший емоційний вплив на багатьох з нас, ніж музика, „що серце ніжно тисне”, вишуканий спектакль, художній фільм чи картина відомого майстра пензля. Вони виховують людину, яка збагачується духовно, вбираючи в себе враження від споглядання. Можна твердити, що незаймана краса природи впливає і впливатиме в подальшому на релігію, філософію, мистецтво, науку. Можливо, навіть визначатиме матеріальний та духовний розвиток людства.
Нинішніх часів нібито національного відродження, але, на превеликий жаль, водночас глибокого занепаду духовності й моралі (передовсім серед молодого покоління), своєрідним рятівним колом для багатьох стає наше неповторної краси довкілля. У спілкуванні з ним знаходимо душевну гармонію, позбуваємося нікчемного й дріб’язкового. Бо Природа все ж є храм, а не майстерня. Попри те, що впродовж багатьох десятиліть ідеологія тоталітарного режиму вустами відомого тургенєвського героя, войовничого нігіліста, втокмачувала діаметрально протилежне.
Загалом краса, „яка врятує світ”, є чинником формування ландшафту (національного чи етнічного) як цілісної природної системи, без якої людина не може відчувати себе гармонійною особистістю, дужою не тільки фізично, а й передусім духовно. Відродження втраченого на тлі духовної експропріації та фізичного нищення – наш останній шанс позбутися генетичної, соціальної та культурної мутації. Заповідні ландшафти, якими не скривджена Україна, за роллю у збереженні етносу – то потужний бастіон, який можна порівняти з Церквою, коли йдеться про спасіння людських душ.
Наш талан, наш Дух землі ще живі у природних і культурних скарбах, національному ландшафті. Але (вічно актуальне питання!) вони постійно благають порятунку. На жаль, безсистемне вирубування лісів, неконтрольоване забруднення довкілля побутовими відходами, шалені темпи забудови прилеглих до великих міст мальовничих територій зеленої зони, коли маєтки сучасних багатіїв лиш спотворюють неповторну красу місць загального користування – усе це останнім часом набуває масштабів національної катастрофи. А людське єство тим часом прагне усамітнення серед тиші соснових борів чи піщаного плеса негомінкої річечки, не ризикуючи натрапити на височенний довжелезний паркан з загрозливим написом „Приватна власність. Прохід заборонено!”
У японців, які уславилися своїм прагненням до єдності з природою, існує весняна традиція милування квітучою сакурою. Причому в набагато екзотичніших місцях, на які ніхто не наважиться „покласти око”, зробивши їх одноосібною власністю. Бо природна (нерукотворна!) краса належить усім. Ми ж вже, принаймні у прилеглих до столиці зелених територіях, маємо перші прикрі прецеденти.
Українці, гадаю, не менш романтична та близька до природи нація, але чи то більш практична, чи то реалії нашого життя не налаштовують на милування.
Тож із настанням весни у вихідні тягнемося до своїх садків-городів, дач і батьківських сільських осель, і саджанці купуємо недаремно. Багато хто в праці на природі, біля землі відновлює душевну рівновагу, знаходить радість і наснагу. Але тут головне не переборщити, і, відновлюючи душевні сили, зберегти фізичні, аби потім цілий робочий тиждень „не видихати” своє спілкування з природою.
Хоч, переконаний, не завадило б і нам вдатися до „японського рецепта”. Спробуймо бодай на декілька годин усунутися від щоденної метушні та поспіху, зануритися в тишу й споглядання, відчути магію природи. Спілкування зі світом живого необхідне для нашого психічного здоров’я анітрохи не менше, ніж кисень для легенів. Якимось незбагненним чином природа зцілює душу, гармонізує наш внутрішній світ, відживляє сили, сповнює енергією та просто поліпшує настрій.
Сила відчуття власної батьківщини, високоемоційне ставлення до рідного краю, рідної оселі, до всього, що називається своїм, посідає чільне місце в системі загальнолюдських надбань. На жаль, сучасні науково-природоохоронні концепції розглядають людину лише в аспекті економічних (виробничих) відносин безвідносно до нації, етносу, природи, культури. Раціональну чи релятивну (свідому) установку на формування тенденційно трансформованого світогляду „запрограмованої” тільки на бізнес людини треба виправляти.
Одним із шляхів подолання кризового стану людської душі і є пізнавальне освоєння національних святинь. Нині (і це особливо тішить!) дедалі більшої популярності в Україні, а надто у заповідних місцях, набуває екологічний туризм в усіх його різновидах –від проживання на садибі гостинного гуцула (з холодною та гарячою водою, супутниковим телебаченням тощо) до відвідин захованих серед гірських пасом пралісів. Скажімо, на території Карпатського біосферного заповідника, де впродовж століть не чути вищання пили чи стукоту сокири, де можна на повні легені вдихнути законсервоване повітря вічності.
Та найбільша радість від усвідомлення того, що сьогоднішній турист, хоч і з певними натяжками спадкоємець радянського, на противагу йому рушає до храму, яким є Природа, без незліченних пляшок з міцними напоями, що не полишає він після себе серед незайманого довкілля порожніх бляшанок, пакетів та ін. Сучасному туристу притаманне романтичне, коли бажаєте, ейфорійне, ставлення до ще відносно збережених (заповідних) природних та історико-культурних територій і об’єктів. Для нього наймиліша мелодія не та, гучністю в кільканадцять децибелів, що несамовито реве з касетного магнітофона, а ледь чутне дзюркотіння гірського потічка, чи вечірня „колискова” лісової пташки. Однак відчути справжню насолоду від спілкування із заповідною природою та сакральним історичним середовищем здатні лиш люди здорової моралі та високого інтелекту.
Видається, що витворення серед молоді гуманістичного світобачення, патріотичного ставлення до природної і культурної спадщини, історії „великої” і „малої” батьківщини має стати одним з основних функціональних завдань соціальних інститутів і владних структур. Воно передбачає злиття долі кожної людини з долею землі, де вона проживає. Це є, за словами відомого французького вченого, філософа П. Тейяр де Шардена, народження Духу Землі. Інтелектуально-гуманістичне світобачення забезпечує контроль суспільства над природним середовищем, втрата якого, за свідченням не менш відомого англійського дослідника історії Арнольда Дж. Тойнбі, не раз призводила до зникнення цілих цивілізацій.
Серйозною проблемою нинішнього суспільного життя стала глобалізація, що уніфікує особистості й цілі народи за штучним шаблоном техноцивілізації, обкрадаючи їхню своєрідність та неповторність. Не кращим чином обійшлася вона і з навколишнім природним середовищем. Окрім усього іншого екологічна криза має у своїй основі також кризу етичну, людських стосунків, взаємовідносин людини і природи, а можливо, й інтелектуальну. Вживаючи розхожий вислів, маємо розруху в головах людей.
Зазначу, що видатний історик, географ, фундатор науки про людство та етноси, як біосоціальні категорії, Л. М. Гумильов, чиї праці нині винятково актуальні, пов’язував націю, і зокрема національну ідентичність, з природним розвитком. Етнос і природне середовище, де відбувався етногенез, для нього поняття неподільні. Адже нація формується насамперед через духовне і практичне освоєння природи та об’єднує людей, наділених свідомістю і волею.
Розвій нації визначається потенціалом енергії, що її вона отримує генетично від природи. В соціальних умовах вносяться лиш корективи, залежно від волі до „виживання”, яку нація демонструє у визвольно-державницьких змаганнях. Учений-географ Степан Рудницький, розстріляний часів сталінських репресій за свої волелюбні думки, теж вважав: „Щоб зрозуміти „дух народу”, його обличчя, треба виходити з природи країни”.
Отже, важливою передумовою ідентифікації українського суспільства є освоєння ним своєї культурної і природної спадщини, що можливо за умови забезпечення надійного контролю над власним середовищем, національним ландшафтом. Ще б пак! Адже на кожному клаптику нашої української землі зберігається вікова пам’ять народу, отой Дух землі, просочений кров’ю славетних лицарів, завдяки яким ми ще звемося українцями. Коли бажаєте, це своєрідний місток між минулим, сьогочасним та майбутнім. До речі, саме так оцінює їхню роль Європейська ландшафтна конвенція, прийнята Радою Європи.
Відомо, що там, де ще збереглися найцінніші та наймальовничіші куточки природи, де сяють позолотою церковні бані – закопана пуповина історичної минувшини народу, там чути голоси наших пращурів, що зринають з високих могил і курганів. Як український національний одяг, твори декоративно-прикладного мистецтва, пам’ятки дерев’яної сакральної архітектури (церкви), що наповнювали в минулому зміст національного ландшафту (разом із його природними елементами), заповідною рідкістю в умовах антропогенного пресу стають цілі природні території. Можна стверджувати, що Дух рідної землі у поєднанні з відповідним законодавством визначає стиль життя громадянина, його поведінку. Якщо людина втрачає органічне відчуття середовища – вона відривається від самих витоків життя.
Славнозвісний німецький мандрівник, географ, етнолог минулого століття Фрідріх Ратцель колись іронічно зауважував: „Наш розумовий і культурний розвиток, усе те, що ми називаємо прогресом цивілізації, радше можна порівняти з ростом рослин, ніж з вільним злетом птаха. Ми завжди залишаємося пов’язаними із землею, і гілка може рости тільки на стовбурі”.
Як сильно і точно сказано!