Дискусія «(Життє)стійкість після перемоги: безпекові виміри суспільного життя українців» відбулась у Львові 10 вересня у межах Днів УКУ. Зустріч стала четвертою із серії конференцій для аналітичних спільнот, що мають на меті обговорити уроки теперішньої війни, окреслити перспективи суспільних, політичних, економічних і культурних змін та визначити ціннісні підвалини майбутнього оновлення країни. Реалізація ініціативи відбувається у межах спільного проєкту Українського католицького університету та НУ «Києво-Могилянська академія».
Джерело: УКУ
У центрі уваги 4-ої конференції постали насамперед питання внутрішніх проблем й напруження в Україні, від вирішення яких залежить забезпечення мирного співжиття її громадян та взаємини із сусідами.
Про травми минулого і безпеку майбутнього, українська ідентичність, релігійний мир, фронтир і добросусідство говорили учасники на протягом тематичних панелей. Подаємо окремі тези з виступів промовців:
Владика Борис Ґудзяк, архиєпископ та митрополит Філадельфійської архиєпархії у США, президент УКУ: «Що потрібно зробити, щоб вийти з травм минулого? Їх треба назвати. З нацизмом це сталося. І Захід, і комуністичний світ визнав нацизм. Зараз це є одним з найбільших табу в глобальному контексті. путін у росії використовує травму нацизму для утвердження рашизму, бо це є спільним знаменником. Увесь світ погодився, що нацизм – погано. З комунізмом цього не сталося. Можна у цілому світі бути комуністичним професором. Немає ні табу, ні сорому. Для того, щоби ми дали раду з травмами, які є і які поглиблюються, процес засудження має відбутися інтелектуально, суспільно і юридично в національному і міжнародному контексті ще й над комунізмом і тепер над рашизмом. Він має бути названий, проаналізований і осуджений. Він має стати табу. Перед нами, інтелектуалами, постає велика робота: перетворити цю спонтанну світову, досить поширену, але очевидно не всеосяжну, солідарність в чітке розуміння, що відбулося, що відбувається, чому це є недопустимим, які у цього наслідки. І тоді ми можемо ефективно братися до того, щоб ці рани лікувати».
Ігор Козловський, старший науковий співробітник відділення релігієзнавства Інституту філософії імені Г. С. Сковороди НАН України: «Ми живемо в унікальний час. По-перше, нарешті у нас є держава й інструменти держави, які можуть допомогти нам працювати над травмами. Є громадянське суспільство, яке ставить питання до держави. І є наукова спільнота, яка ставить питання, орієнтуючись на майбутнє. Спостерігаючи за людьми, які проходять через випробування, я сформував бачення стратегії перетворення травми у досвід. Ми повинні на індивідуальному рівні та на рівні спільноти набувати навички. Перший рівень – інтелектуальні здібності, коли усвідомимо, що є травма, маємо вербалізувати її, відрефлексувати – наповнити її питаннями, щоб далі рухатися. Другий рівень – це екзистенційний інтелект. Ми повинні побачити та витягнути певні сенси. Знайти відповідь не тільки на питання “чому з нами це відбування?”, а й “навіщо?”. І тут величезну роль будуть відігравати церкви як частина громадянського суспільства. Наступний крок – емоційний інтелект. Нам потрібна довіра, емпатія, розуміння травмованості суспільства. Далі – соціальний інтелект – під час полону я постійно нагадував усім, що можна вижити лише тоді, коли допомагаєш іншому. І зрештою, – творчий інтелект».
Олена Стяжкіна, старша наукова співробітниця відділу історії України другої половини XX ст. Інституту історії України НАН України: «Одним із завдань людини є вміння розпізнавати зло і протистояти йому. Якщо говорити про радянське минуле, то воно видається нам таким, в якому ми не в змозі розпізнати зло, бо ніхто з авторитетних інституцій не підтвердив, що воно є злом. Тож наша боротьба з радянським та колонізаційним є аматорською. Це означає, що вона потребує щоденного осмислення того, що відбувається».
Мирослав Маринович, проректор з місії та призначення УКУ: «Нинішня жертва, яку сплачує Україна, обстоюючи свою незалежність, змінила у світі дипломатії вже багато. Досить згадати, що формула “нічого про Україну без України” вважається сьогодні загальновизнаною. Проте щоб вона запрацювала повною мірою, українським Церквам слід добре попрацювати над осмисленням та увиразненням своєї суб’єктності. Бо Україна ніколи не буде співати монотонним унісоном: для нас природним та органічним є церковне багатоголосся. Однак важливо домогтися того, щоб воно було однодумним – в одній гармонійній тональності».
Ірина Іванчик, засновниця благодійного фонду «Повір у себе»: «Ми бачимо, що стираються грані між різними групами – вони починаються об’єднуватися та кристалізуватися як українське суспільство. Коли на передовій викладач проводить онлайн-лекцію своїм студентам, то його побратими також слухають цю лекцію. І вони бачать, як взагалі виглядає цей труд. Це показує стирання меж і кордонів, які були до війни. Формується одна єдина спільнота, яка працює на українські процеси. Те, що відбувається під час війни – є лабораторією для нас: як ми можемо новий досвід, нову модель співпраці зафіксувати і не загубити після перемоги? Щоб ці кордони, які інституції раніше вибудовували навколо себе, залишались відкритими. Ми маємо зробити ідеологію наближення маленькими кроками до великої цілі основою нашого життя. Потрібно навчитися не просто бігти марафон, а жити у новому контексті».
Алім Алієв, заступник генерального директора Українського інституту: «За останні місяці ми відчули українську політичну націю на різних рівнях. До прикладу, я – кримський татарин, мусульманин, з іншими колами ідентичності. Але, в першу чергу, я – громадянин України. І сьогодні дуже багато людей з різним попереднім досвідом борються за свою країну. Перед нами багато викликів і дуже багато дилем. Один з них – українсько-кримськотатарський діалог. І цей діалог про те, хто є кримські татари в Україні. Для кримськотатарського народу відповідь є очевидною, як і для тих, хто залишився в Криму, так для, хто вимушено виїхав. Але, чи це очевидно для українського суспільства? Це питання до суб’єктності кримськотатарського народу як не просто корінного народу, а як народу, який став одним з головних напрямків українськості в Криму».
Ірина Старовойт, доцентка кафедри культурології УКУ: «Боротьба з імперією – це також намагання позбутися колоніального мислення. Деколонізація – це процес, який не має універсальної формули. Але є принаймні одне мотто, яке повинно підсвітлювати ці деколонізаційні процеси. Важливо, що ми робимо зі своєю привілейованістю такою, що завжди була чи новонабутою? Ми використовуємо її, щоб здобути більше справедливості і солідарності, чи щоби здобути більше привілеїв? Те, що справді важливе відбувалось з Україною впродовж останніх 10+ років – пострадянська трансформація до cruelty-free society. Ми намагались на різних рівнях зробити систему більш людино центрованою, уникати надлишкової жорстокості.
Ми зараз у ситуації, коли фронтир став фронтом. У цей момент маргінальне стає центральним. Українські громадяни довгі роки вважали себе периферією світу і тільки за останні місяці ми вчимося бачити себе такими, які мають вирішальне слово. Йде колосальна трансформація, зміна самих фронтирів, референтних ланцюжків нашого знання про світ і про себе».
Наступна конференція із серії візійних зустрічей запланована на у Києві.