Впроваджуючи нову стратегію розвитку УГКЦ глава і отець її блаженіший Святослав опублікував пастирське послання із назвою "Жива парохія - місце зустрічі з живим Христом". Оскільки одним із дуже важливих аспектів життя парохії є саме літургійне життя, дозволю собі висловити кілька міркувань саме щодо цієї стратегічної ділянки.
Впроваджуючи нову стратегію розвитку УГКЦ глава і отець її блаженіший Святослав опублікував пастирське послання із назвою "Жива парохія - місце зустрічі з живим Христом". А минулого року синод єпископів УГКЦ доручив Патріаршій Літургійній Комісії працю над створенням проекту катедрального уставу УГКЦ. Оскільки одним із дуже важливих аспектів життя парохії є саме літургійне життя, дозволю собі висловити кілька міркувань саме щодо цієї стратегічної ділянки.
Від початків існування церкви молитовні зібрання становили її осердя. Саме там у молитовному предстоянні лицю Господньому відбувались проповідування Слова, звершення Таїнств і харитативна діяльність церкви. Особливо в 4-му столітті літургійне життя церковних спільнот у римській імперії, яка обрала шлях християнства розвинувся особливий тип обряду, який сучасні науковці називають "парохіальним" або "катедральним".
Особливостями цього типу молитовних зібрань християн були декілька основоположних принципів, які визначали практично все - його структури, текстуальне, уставне та богословське наповнення. Донині цей парохіальний обряд до певної міри перестав існувати, змінений пізнішими і не особливо призначеними для парохій формами та змістами.
Храмовий простір
Передусім належить сказати кілька слів про храмовий простір. Він, практично від побудови типового візантійського храму - св.Софії у Константинтполі - не змінився. Храм поділявся як і зараз на три частини - притвор, наву та святилище - яким відповідав тричастинний поділ катедральних богослужінь. Так, у притворі звичайно, очікуючи приходу предстоятеля, молились довгі антифони вечірні та утрені. Їх число різнилося від трьох до восьми, залежно від того святковим чи щоденним було богослужіння, причому у свята їх було менше. У наві відбувалась прославна та проповідницька частина богослужіння, причому предстоятель займав особливе місце посередині храму - амвон -, подібно до сучасної літургії слова при звершенні архиєрейської літургії. Такі амвони, до речі буде сказано, у галицьких церквах можна було зустріти аж до 17-го століття, хоча тоді їх використовували більше співці для виголошення прокіменів та алилуаріїв та для старозавітних і апостольських читань. Основним прославним елементом богослужіння у наві як і нині на архиєрейській літургії слова був спів трьох антифонів - перший із приспівом "Молитвами Богородиці, Спасе, спаси нас", другий із приспівом "Єдинородний Сине", третій антифон із змінним тропарем відповідно до тижня або свята. У святилище ж клир входив лише на заключну частину богослужінь - славословну (чи словесну) жертву - якою були прошення диякона (мирна та прохальна ектенії) та дві заключних молитви предстоятеля перед жертовником. Особливо важливими при звершенні богослужінь були входи - малий із притвору до нави храму та великий із нави до святилища. Вони були вираженням самосвідомості церкви, як спільноти святих, яка перетнула часові межі - молитва у притворі як образ спільноти святих старого завіту очікуючої приходу Христа, молитва у притворі як образ церкви святих, започаткованої народженням, життям, смертю, воскресінням Христа, молитва у святилищі, як образ церкви святих звершеної вознесінням, праворучсидінням та заступництвом Христа за світ перед Його небесним Отцем - все це як одне літургійне святкування. Важливим у цих входах було теж явління церкви у її динаміці, церкви, яка прямує до небесної батьківщини.
На жаль, цей парохіальний тип літургії був замінений більш статичними богослужіннями монашого походження, які зазвичай не передбачали навіть участі предстоятеля, а відтак і входів з притвору до нави та з нави до святилища. Акцент із активного співу антифонів більше був зміщений на медитативне рецитування псалмів. Взагалі літургія стала більш статичною, і вимагала пасивного слухання ніж активного співу. Наприклад, у сучасному уставі є передбачені вечірні і утрені без входів навіть тоді, коли їх провадить священик. Таке було б просто немислимим у парохіяльному богослужінні. Динаміка - передумова цього богослужіння. Якщо хочемо серйозно думати над парохіяльним обрядом, то переосмислення самої церквобудови має бути початковим кроком у цьому напрямку. Катедральна чи парохіяльна літургія має свою логіку і ця логіка пов'язує її окремі елементи в одне ціле.
Діалогічність парохіального богослужіння
Богослужіння парохій давнього візантійського обряду виходило із "партнерського" діалогізму. Заспіви протопсалта та приспіви народу були скомпоновані таким чином, щоб максимально уможливити вірним участь у богослужінні. Більшість приспівів вірні знали напам'ять, а довші тропарі протопсалти кількаразово співали перед тим, як їх мали повторювати вірні. Щось подібного використовує у своїх богослужіннях молодіжна спільнота "Тезе". Протопсалти, які носили з собою книги, зачитували псалмічні вірші, на які вірні відповідали співом приспіву. Якщо парохія була досить великою і могла дозволити собі два хори, приспівів на одному антифоні могло бути два і більше. У кожному разі, спільноту постійно тримали у молитовному напруженні спонукаючи відповідати на заспіви протопсалта. Короткі приспіви і тропарі дозволяли розлогіші мелодії.
Сучасні довгі серії стихир, переплетені із псалмічними віршами чи розлогі канони, які змінюються кожного дня з одного боку збагачують богослужіння різноманіттям тематик, з іншого натомість боку забирають безпосередність спільнотного співу, яка походить від можливості вивчення тексту напам'ять і співу по пам'яті. Перевагу антифонного співу дуже наглядно можна помітити на прикладі таких частин сучасної утрені як "Бог Господь" та "Пісня Богородиці" на яких церква оживляється і підспівує і навпаки активність зменшується тоді, коли починається спів стихир чи канону. Довші піснетворчі тексти, щоправда, досить добре функціонують як сталі частини богослужіння такі як "Ангельський собор".
Особливо літургійне спілкування із клиром - предстоятелем та співслужителями - виходило із діалогічності - кожному антифонові передувала молитва предстоятеля, яка, через виголос задавала тон антифону не лише музично, але і богословсько. Вірні, чуючи молитву священика чи єпископа, відповідним чином налаштовувались на сприйняття віршів та приспівів антифону і потверджуали це своїм "Амінь". Кожна ектенія завершувалась молитвою предстоятеля, яка "набирала дійсності" завдяки потвердженню її народним "Амінь". Предстоятель, таким чином, трактувався як "речник" молитовної спільноти, уповноважений говорити в її імені і отримати схвалення на сказане ним через "Амінь" спільноти. Це дуже важливий елемент саме активної участі вірних у богослужінні - свідомість того, що вони відповідають за сказане священиком і постійно стверджують свою згоду із текстом мовленої молитви, бо молитви, які священик мовить є не якимись магічними формулами, доступними лише йому, а молитвою усієї церкви, тобто всіх вірних, зібраних у храмі.
Саме тому мовлення тексту молитов вголос, а не лише вирваних із контексту молитви виголосів, є одним із найважливішим кроком оновлення літургійного благочестя живої парохії. Ці молитви називають "тайними" не тому, що вони приховані від вух церкви, а тому, що вони втаємничують, малюють образ дійсності так, як це висловлює молитва херувимської пісні "херувимів тайно являючи". Не приховано, а таїнственно, бо суть тайного у літургії церкви - являти.
Використання візуальних символів
Парохіальне богослужіння передбачало використання візуальних символів у контексті літургійного обряду. Для богослужінь добового кола це були передусім обряди запалення світла та приношення кадила. Для Божественної Літургії - урочисте внесення євангеліара на амвон чи дарів у святилище. У контексті катедрального обряду вони були притаманні більше єрусалимському типові богослужінь. Світло, як символ Христа, який просвічує серця вірних, сприймалось через обряд запалення ними світла своїх свічок від вічної лампади у святилищі. І важливим тут було не просто запалення світла у храмі, а саме свічок чи лампад, які вірні принесли з собою - активна участь вірних у богослужінні.
Кадило, як чуттєвий образ чогось приємного був знаком приємності наших молитов небесним Отцем. Кадили при цьому саме престіл (подібно як на Літургії Передосвячених Дарів), наголошуючи на жертовному вимірі кадила, а не цілу церкву (як у сучасному богослужінні) як "вияв поваги" до спасенного у Христі світу. Цей другий аспект кадіння є похідним від основного і першого - кадило належить Богові, а нам і усьому світові через нашу участь у Христі.
Ці візуальні символи, на жаль, теж було втрачено для сучасного богослужіння через заміщення його монашим, яке в принципі не передбачало обов'язкової участі предстоятеля. Все ж без оновлення цих візуальних символів у їх давньому вигляді такий піснеспів як "Світло тихе" ніколи не постане у своїй повній красі. Йому повинен передувати виголос "Світло Христове просвічує всіх!". Так само і під час кадіння престолу, не лише один раз вірш "хай возноситься молитва моя як кадило перед Тобою" у контексті загального стихослов'я, а кількаразове повторення цього вірша як на Літургії Передшеосвячених Дарів. Неспішне кадіння престолу із акцентом на унікальності цього літургійного жесту поряд із кадінням решти церкви і вірних.
Логічна чи магічна?
Літургія, якою ми молимось логічна чи магічна? Іншими словами, чи мають якесь значення для нас слова, обряди, дії кожного із присутніх у храмі, чи вона діє незалежно від нас? Із джерел давньої парохіяльної літургії ми знаємо, що кожен крок, рух, жест, слово були спрямовані на розуміння тої дійсності, яка зараз відбувається у храмі і також на те, щоб це розуміння постійно поглиблювати, втаємничуватись. Саме тому у цих джерелах приявна здорова логіка послідовності літургійних жестів та "співпраця" (іншими словами літургія) усіх присутніх. У парохіяльній літургії ніхто не мав права бути невтаємниченим. Невтаємничених просили вийти із храму тоді, коли починало звершуватись таїнство. Саме таїнство, а не магія. Таїнство, тому, що вірні розуміли те, що з ними відбувається через досвід активної участі, хоча й висловити цей досвід можна було лише символами, які перевершують слово. А все ж слово завжди ішло укрок із образом. Символ супроводжувався спробою логічного пояснення. Це те, що мало б лежит в основі оновлення парохіяльного богослужіння - пошук і відновлення втрачених зв'язків між словом і образом у яких вірний знаходить можливість досвіду Христа, який тут і тепер спасає Собою світ.
Парохіальна літургія?
Цих кілька рядків пишу для того, щоб продовжити дискусію щодо оновлення давнього катедрального обряду, яка була започаткована і серйозно провадилась ще перед революцією 1917 року і відновилась західними дослідниками такими як о.Хуан Матеос. Будь-яке оживлення літургійного життя на парохіях передбачає також готовності робити його по-справжньому, керуючись принципами парохіального типу богослужінь.
Богослужіння сучасних візантійських церков було остаточно сформованим у монашому середовищі афонських монастирів без огляду на його використання у парохіях. Хід богослужіння як також і його богословська тематика, особливо щоденних богослужінь пристосовані радше до монашого аскетизму із особливим покаянним акцентом заледве чи буде придатним для живої молитви сучасної парохії. Чи не настав час пошуку альтернативної парохіальної молитовної практики до затвердженої випадковою публікацією венеційського друкаря гібридної катедрально-монашо-константинопільсько-єрусалимської "візантійської" традиції?